Золотоніський міськрайонний суд Черкаської області
Справа № 695/2987/19
номер провадження 2/695/50/24
04 листопада 2024 року м. Золотоноша
Золотоніський міськрайонний суд Черкаської області в складі:
головуючого судді Степченка М.Ю.
за участю секретаря с/з Шевченка В.С.
розглянувши в відкритому судовому засіданні в місті Золотоноша в порядку спрощеного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні майном, -
05.09.2019 р. ОСОБА_1 звернувся до Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні майном, в якому просив:
- усунути перешкоди в здійсненні ОСОБА_1 права користування і розпорядження належними йому на праві приватної власності 17/100 частинами житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення та визнання права користування ОСОБА_2 та ОСОБА_4 припиненими та позбавлення їх цього права;
- стягнути з відповідачів на користь позивача понесені останнім судові витрати.
В обґрунтування позову позивач зазначає, що позивачу ОСОБА_1 на праві приватної власності на підставі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 24.10.2018р., реєстр.№ 2226, належить 17/100 частин житлового будинку (ізольована квартира) з відповідною частиною господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 .
Після набуття права власності на зазначене житло, позивачем було з'ясовано, що ще за згоди попереднього власника в ньому було зареєстроване місце проживання відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .
Отже, в результаті цього склалась ситуація, за якої в належному позивачеві житловому приміщенні реально проживають та зареєстровані відповідачі по справі, з якими він не має жодної сімейної спорідненості, та які створюють йому перешкоди і унеможливлюють особисте користування і розпорядження належним йому майном.
Факт проживання та реєстрації місця проживання відповідачів за адресою належної позивачу частини будинковолодіння суперечить його правам та інтересам, та, як наслідок, це спричиняє значні незручності, у зв'язку з чим він не має можливості реально проживати там (оскільки вони є сторонніми людьми), зібрати всі необхідні документи для оформлення субсидії на вказане житло, та за необхідності продати його.
Таким чином, через наявність реєстрації місця проживання відповідачів за даною адресою, позивач не має можливості в повній мірі реалізувати свої правомочності власника житла, допоки не виселить та не зніме з реєстрації місця проживання зареєстрованих там відповідачів.
Заходи досудового врегулювання спору не принесли результату (відповідачі відмовляються добровільно виселитися та знятися з реєстрації). Оскільки іншого способу врегулювання спірних відносин не існує, позивачем було прийняте рішення звернутись з даним позовом до суду.
Нормами чинного законодавства України виключно членам сім'ї власника житла, які з ним реально проживають, надано право користування його житлом.
У той же час позивач вказує, що відповідачі не відносяться до членів його сім'ї, в контексті ст.64 ЖК УРСР, спільного господарства з ним не ведуть та ніколи не були пов'язані з ним спільним побутом, а також добровільно виселитись з належної йому частини будинку не бажають. Відповідачі не мають на даний час жодних прав на подальше користування даним житлом, тому вони мають бути виселені з нього та зняті з реєстрації місця проживання за відповідною адресою.
У результаті припинення прав на належну позивачу частину будинку в попереднього власника, та виникнення в позивача права власності на зазначене житло, у відповідачів по справі припинилося їхнє право користування зазначеним житловим приміщенням. Тобто, у відповідачів право користуватися цим житлом існувало лише до припинення права приватної власності попереднього власника квартири, тому припинення його права власності автоматично припинило право відповідачів на користування цим житлом.
Своїми діями відповідачі опосередковано грубо порушують гарантоване позивачу національним і міжнародним законодавством право на вільне володіння, користування і розпорядження належним позивачу майном.
Можливість відновлення своїх порушених прав позивач вбачає у виселенні та знятті з реєстрації місця проживання відповідачів за адресою належного йому житла та визнання права користування відповідачів належною йому частиною будинковолодіння припиненим та позбавлення їх цього права.
Ухвалою судді від 09.10.2019 відкрито провадження в справі та призначено справу до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
19.11.2019 р. до суду надійшов відзив, поданий представником відповідачів - адвокатом Пилипенком Р.Б., в якому останній заперечував проти заявлених вимог та просив застосувати до позовних вимог трирічний термін позовної давності. У відзиві зазначив, що відповідачі категорично не визнають позовних вимог та вважають, що обставини, викладені в позовній заяві, необґрунтовані належним чином, а доводи позивача є безпідставними та суперечними чинному законодавству України. Відповідачі дійсно вселилися в приміщення квартири АДРЕСА_2 як члени сім'ї ОСОБА_5 . Слід вказати, що на підставі договору купівлі-продажу від 23.09.1992 р. ОСОБА_6 придбала частину будинковолодіння в розмірі 17/100 житлового будинку з надвірними господарськими спорудами та прибудовами по АДРЕСА_1 . На момент придбання спадкодавцем цього нерухомого майна рішенням Золотоніського міськвиконкому над ОСОБА_6 було встановлено опіку з боку ОСОБА_5 , який вселився як опікун у вказане житло з сім'єю - дружиною ОСОБА_2 та сином ОСОБА_3 . Згодом 01.08.1996 р. ОСОБА_5 та ОСОБА_2 розірвали шлюб і перший виїхав на постійне місце проживання до Російської Федерації, а відповідачі залишилися з 1996 р. проживати в кв. АДРЕСА_2 (так фактично позначається у паспорті місце реєстрації вказаних осіб). Про вказані обставини зазначено в рішенні Золотоніського міськрайонного суду від 03.07.1997 р. у справі №2-140. Із рішення суду випливає, що на момент вселення у житловий будинок по АДРЕСА_1 відповідачі були членами сім'ї її попереднього власника ОСОБА_7 та її законного опікуна (онука) ОСОБА_5 , а син відповідачки-1 ОСОБА_8 доводиться правнуком спадкодавця та до цього часу перебуває у родинних відносинах із ОСОБА_1 (рідний дядько відповідача-2). Слід вказати, що після смерті бабусі ОСОБА_6 у 2001 році спадкоємець 17/100 житлового будинку по АДРЕСА_1 (позивач) надав згоду на проживання свого племінника - інваліда дитинства ОСОБА_3 та його матері ОСОБА_2 в указаному житловому приміщенні безстроково. Єдиною умовою для такого проживання була сплата відповідачами комунальних послуг за електроенергію та теплопостачання, а також збереження житлового фонду в належному стані (проведення поточних ремонтів та ін.). Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 разом зі своїм сином - інвалідом дитинства залишилась мешкати в даному будинку, оскільки це єдине місце, де відповідачі можуть проживати, іншого житла в них немає. Будь-яких руйнувань, псувань вказаного житла відповідачі не допускали, використовували його лише як місце проживання, комунальні платежі сплачують. Безспірних доказів, які б свідчили про те, що відповідачі порушують правила статті 116 ЖК України, позивачем до суду не надано. Рішенням Золотоніського міськрайонного суду від 03.07.1997 р. у справі №2-140 було визнано право відповідачів на користування вказаним житловим приміщенням частини будинку по АДРЕСА_1 . У мотивувальній частині вказаного рішення встановлено наступні обставини: «Аналізуючи досліджені докази, суд приходить до висновку, що ОСОБА_2 вселилася в спірне житло на законних підставах і законність її проживання у вказаній квартирі власником квартири довгий час не оспорювалася. Також позивачі не заперечували факту проведення сім'єю ОСОБА_17 ремонту та часткової перебудови житла...Суд вважає, що ОСОБА_2 набула право проживати у вказаній квартирі на правах члена сім'ї і зберегла таке право, так як з часу вселення в квартиру проживає до часу розгляду справи в суді, сплачує комунальні послуги...». Позивачем не надано до суду жодних доказів того, що відповідачі протягом останнього року, який передував подачі цього позову, не проживали в спірному житловому приміщенні без поважних причин. Натомість наразі існує судове рішення, яким визнано за відповідачами право користування спірним житловим приміщенням, яке обов'язкове для врахування судом при вирішенні вказаного цивільного спору. Враховуючи вищевикладене, сторона відповідачів вважає, що на даний час немає законних підстав для прийняття судового рішення про примусове виселення відповідачів з житлового приміщення квартири АДРЕСА_2 , де вказані особи зареєстровані й проживають на цілком законних підставах із 1992 року та добросовісно використовують житлове приміщення за його цільовим призначенням. Спадкова справа була відкрита після смерті ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 і з того часу до моменту подачі позову сплинуло більше 17 календарних років. За цей тривалий час із боку позивача не було жодних претензій стосовно звільнення відповідачами займаного ними житлового приміщення. Між сторонами з 2001 року існувала усна домовленість про можливість проживання племінника позивача - ОСОБА_3 , який є інвалідом дитинства, у вказаному житловому приміщенні разом зі своєю матір'ю, яку позивач з невідомих міркувань вирішив припинити шляхом подання вказаного позову. Відповідно до ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права, а позивач дізнався про наявність заповіту на нерухоме майно ще в січні 2002 року, після смерті своєї бабці ОСОБА_6 , так само йому було відомо й про відповідачів, які проживали у спадковому майні. Зважаючи на виняткове значення об'єкту нерухомості - житлового приміщення будинку для сторони відповідачів як єдиного житла, спір про примусове виселення відповідачів із спірного житлового приміщення слід вирішувати в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 21.11.2019 р. з урахуванням відзиву, було постановлено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного провадження з викликом сторін.
Представником відповідачів неодноразово було подано клопотання про залучення Золотоніської міської ради до участі в даній справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, у задоволенні якого ухвалами суду від 11.01.2020 р. та 23.12.2021 було відмовлено.
У судовому засіданні представник позивача - адвокат Сизько Д.Б. підтримав заявлений позов та наполягав на його задоволенні. Представник позивача заперечував проти застосування строків позовної давності, вказавши, що про порушення свого права позивач дізнався після отримання свідоцтва про право на спадщину у 2018 р., а позов подано у 2019 р. Відповідачі не являються членами сім'ї позивача та порушують його право вільно розпоряджатися своєю власністю.
У судове засідання 04.11.2024 р. представник позивача не з'явився, але скерував до суду заяву, в якій просив проводити судове засідання в його відсутність.
Відповідачка ОСОБА_2 та представник відповідачів - адвокат Пилипенко Р.Б. заперечували проти позову та просили відмовити в його задоволенні повністю.
Відповідачка вказала, що іншого місця проживання вона та її син не мають. Позивач являється рідним братом її колишнього чоловіка та рідним дядьком її сина. Коли вони з чоловіком та сином вселялися в квартиру по АДРЕСА_1 , то бабуся ОСОБА_9 давала згоду на прописку їх за даною адресою. Коли відповідачка з чоловіком розлучилися, то баба намагалася виселити її з даного будинку, але рішенням суду в 1997 році їй було відмовлено в цьому. З 1997 року спорів по житлу більше не виникало. Відповідачка вказала, що в даному будинку п'ять окремо ізольованих квартир.
У судове засідання 04.11.2024 р. відповідачка ОСОБА_2 не з'явилася з невідомих суду причин.
Представник відповідачів - адвокат Пилипенко Р.Б. у судове засідання 04.11.2024 р. не з'явився, але скерував до суду клопотання, в якому просив судове засідання відкласти в зв'язку з перебуванням відповідачки ОСОБА_2 на лікуванні та його участю в кримінальному провадженні у слідчого судді Придніпровського районного суду м. Черкаси за клопотання прокурора про арешт майна
Відповідач ОСОБА_3 у судове засідання 04.11.2024 р. не з'явився з невідомих суду причин, хоча про розгляд справи повідомлявся належним чином.
Враховуючи, що представником відповідачів не надано доказів неможливості прибуття в судове засідання, та що справа тривалий час перебуває в провадженні суду, суд вважав за можливе продовжити розгляд справи 04.11.2024 р. без участі сторін.
Заслухавши учасників справи, вислухавши показання свідків, дослідивши та оцінивши докази по справі, суд встановив наступні обставини.
Із свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 24.10.2018 р. (зареєстровано в реєстрі за №2226) та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №142561451 від 24.10.2018, вбачається, що позивач ОСОБА_1 являється власником 17/100 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель і споруд, що знаходиться в АДРЕСА_1 , успадкованого після ОСОБА_6 .
Згідно довідки виконавчого комітету Золотоніської міської ради №5431від 27.08.2019 р. позивач ОСОБА_1 згідно реєстрації дійсно проживає в АДРЕСА_3 , за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_10 .
З копії рішення Золотоніського міського суду Черкаської області від 03.07.1997 р. у справі №2-140 вбачається, що судом було здійснено розгляд справи за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2 про виселення з частини житлового будинку, що належить на праві приватної власності та вселення у вказану частину будинку з опікунами. За результатом розгляду справи суд вирішив: «Позов задовольнити частково. Вселити ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 в квартиру АДРЕСА_2 . У виселенні ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_2 відмовити. У мотивувальній частині вказаного рішення суду зазначено: «Аналізуючи досліджені докази, суд приходить до висновку, що ОСОБА_2 вселилася в спірне житло на законних підставах і законність її проживання у вказаній квартирі власником квартири довгий час не оспорювалася. Також позивачі не заперечували факту проведення сім'єю ОСОБА_17 ремонту та часткової перебудови житла...Суд вважає, що ОСОБА_2 набула право проживати у вказаній квартирі на правах члена сім'ї і зберегла таке право, так як з часу вселення в квартиру проживає до часу розгляду справи в суді, сплачує комунальні послуги...»
Під час судового розгляду справи були допитані свідки, заявлені стороною відповідача ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , які вказали суду, що відповідачі проживають в даній частині будинку близько 36-37 років. Спочатку відповідачка проживала в цій квартирі з чоловіком та сином. Після розлучення залишилася жити тут з сином, який є інвалідом з дитинства. ОСОБА_15 здійснює утримання та ремонт даного житла.
Від допиту заявленого свідка ОСОБА_16 представник відповідача відмовився в судовому засіданні 09.08.2023 р.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За правилами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною першою статті 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Наведеною нормою матеріального права визначено право власника, в тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та в разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового чи цивільного законодавства.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Нормами статті 3 Сімейного кодексу України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.
У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Позивач, як власник частини житлового будинку відповідно до ст.391 ЦК України має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, якщо він матиме підстави, що свідчитимуть про порушення його права власності з боку відповідачки.
У даному випадку немає підстав для вирішення спору між сторонами на підставі ст.391 ЦК України, так як будинок, із якого просить позивач виселити відповідачів, являється єдиним житлом для останніх, а позбавлення житла можливе на підставі вимог закону, який регулює житлові правовідносини.
Для виселення членів сім'ї власника будинку є підстави, визначені в ст.ст.116, 157 ЖК України, згідно з якими виселення може мати місце, якщо наймач, члени його сім'ї, або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними. В такому випадку виселення винних на вимогу власника або інших заінтересованих осіб проводиться без надання іншого жилого приміщення.
Тобто, для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.
Факт систематичного порушення відповідачами правил співжиття не доведено позивачем та не підтверджено належними доказами.
У судовому засіданні сторона позивача не довела, що відповідачі створюють йому перешкоди в користуванні власністю, порушують суспільні правила життя, не надали доказів, що у відповідачів є інше житло.
Слід звернути увагу на те, що в матеріалах справи відсутні докази про дії відповідачів, що свідчили б про систематичне руйнування, псування жилих приміщень або використання їх не за призначенням, навпаки у процесі розгляду справи з'ясувалося, що відповідачі утримують дане житло, проводять його ремонт.
Отже, суд зазначає, що позивачем не доведено підстав, передбачених ч.1 ст.116 ЖК України, для виселення відповідачів.
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Суд при вирішенні даної справи вважає за необхідне під час розгляду справи застосувати правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 16.06.2020 р. №590/394/19, в якій зазначено, що права членів сім'ї власника житла є похідними від прав власника. З припиненням прав власника, припиняються і права членів його сім'ї. Новий власник безумовно має право ставити питання про виселення членів сім'ї колишнього власника житла.
Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Будь-яке виселення на підставі судового рішення є втручанням у право особи.
Отже, в справах за позовами нових власників житла про виселення членів сім'ї попереднього власника суду належить встановити відповідний баланс між потребою у захисті прав нового власника житла та співмірністю втручання у право на житло членів сім'ї попереднього власника.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, є очевидним, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання в право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
У постанові Верховного Суду від 10.05.2023 року у справі № 723/983/22 (провадження № 61-4065св23) зазначено, що права членів сім'ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Сам факт переходу права власності на житло до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім'ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
Судом установлено, що відповідачі зареєстровані та проживають у спірному житловому будинку доволі тривалий час, ще з 1992 року, що вбачається з копії будинкової книги, що міститься в матеріалах справи.
З інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно? та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна №188874231 від 15.11.2019 та №188559618 від 13.11.2019 відносно відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вбачається, що інформація щодо належних їм об'єктів нерухомого майна в реєстрі відсутня.
Відповідачка ОСОБА_2 , являється пенсіонером за віком, що стверджено копією посвідчення серії НОМЕР_1 , а відповідач ОСОБА_3 , являється особою з інвалідністю з дитинства (пенсійне посвідчення серії НОМЕР_2 ).
Виселення з житлового будинку відповідачів, які проживають у ньому понад 30 років, сприймають його як єдине житло, не мають іншого житла, здійснюють утримання даного житла, що стверджено рахунком за електроенергію за жовтень 2019 р. на ім'я ОСОБА_2 , які внаслідок цього стануть безхатченками, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи та становитиме надмірний тягар для них та за обставин цієї справи є непропорційним у контексті принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
При цьому права позивача у контексті статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і його права, як власника 17/100 частини житлового будинку, гарантовані статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, не порушені, оскільки, приймаючи у спадок дану частину будинку, він знав про проживання в ньому відповідачів, в яких відсутнє інше житло.Отримане позивачем у спадок житло не є єдиним можливим місцем його проживання, як це вбачається з довідки виконавчого комітету Золотоніської міської ради №5431 від 27.08.2019 р. та встановлено під час судового розгляду справи.
У силу вимог ст.60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
З огляду на встановлене, оцінивши в сукупності здобуті в судовому засіданні по справі докази, суд дійшов висновку, що вимоги позивача є необґрунтованими, не доведені стороною позивача під час розгляду справи в суді, тому в їх задоволенні слід відмовити.
Також суд зазначає, що спір між позивачем та відповідачами не зачіпає права інших співвласників вказаного будинку.
Щодо застосування строків позовної давності, про які заявлено стороною відповідача суд зазначає наступне.
За правилами статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України).
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України).
Під час розгляду справи стороною відповідача не доведено суду, що позивач дізнався ще в 2002 р. про існування заповіту ОСОБА_6 на спадкове нерухоме майно на його користь, про факт проживання та реєстрації відповідачів за адресою спадкового житлового будинку та про існування усної домовленості щодо проживання відповідачів. Жодних доказів на підтвердження даних обставин суду не було надано.
Суд вважає доведеним позивачем той факт, що про порушене своє право він довідався лише після отримання свідоцтва про право на спадщину, а саме в 2018 році. З позовом він звернувся до суду за захистом порушеного права в 2019 році.
Враховуючи вище викладене суд вважає, що позивачем строк позовної давності не пропущено.
За змістом ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки позов не підлягає задоволенню, то судовий збір залишається за позивачем.
Керуючись ст.ст. 13, 81, 141, 259, 263-265 ЦПК України, суд
У задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення може бути оскаржено до Черкаського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Суддя М.Ю. Степченко
Повний текст рішення виготовлений 08 листопада 2024 року.