19 грудня 2024 рокуЛьвівСправа № 140/4106/24 пров. № А/857/17481/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі :
головуючого судді : Кухтея Р.В.,
суддів : Коваля Р.Й., Носа С.П.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - Плечука Олега Петровича на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 31 травня 2024 року (ухвалене головуючим-суддею Ковальчуком В.Д. в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у м. Луцьку) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення,
У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідач), в якому просив визнати протиправною та скасувати довідку Військово-лікарської комісії (далі - ВЛК), якою встановлено його придатність до військової служби.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 31.05.2024 у задоволенні позовних вимог було відмовлено повністю.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, представник позивача Плечук О.П. подав апеляційну скаргу, в якій через неправильне застосування норм матеріального права просить його скасувати та прийняти постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити повністю.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що проведення поверхневого медичного огляду, не зазначення про наявність серйозного порушення здоров'я в карті обстеження та не визначення відповідних рекомендацій та протипоказань є порушенням його конституційного права на здоров'я. Наголошує, що визнання осіб придатними до військової служби, яким діагностовано синдром Рейно, законодавством не передбачено. Вважає, що порушення його прав є очевидним та не потребує медичних знань.
Відповідач не скористався правом подачі відзиву на апеляційну скаргу у встановлений судом строк.
Згідно п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково, виходячи з наступного.
При цьому, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне застосувати положення ч.2 ст.308 КАС України.
З матеріалів справи видно, що з 24.04.2004 позивач перебуває на військовому обліку в ІНФОРМАЦІЯ_3 як військовозобов'язаний.
У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до відділу Володимир-Волинського РТЦКСП для поновлення своїх військово-облікових даних з метою оформлення бронювання на підприємстві, що є критично важливими для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період та надав документи, якими підтверджується його право на відстрочку від мобілізації на підставі п.10 ст.23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» №3543-XII від 21.10.1993 (далі - Закон №3543), зокрема, наявність матері з інвалідністю II групи, за відсутністю інших працездатних осіб, зобов'язаних відповідно до закону її утримувати.
Першим відділом Володимир-Волинського РТЦКСП ОСОБА_1 було направлено на проходження ВЛК для визначення придатності до військової служби, рішенням якої його було визнано придатним до військової служби та видано повістку на відправку.
Вважаючи протиправним висновок ВЛК, який сформований без проведення належного медичного огляду та обстеження, без урахування наявності ряду захворювань, ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з даним позовом.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не був позбавлений права звернутися до ВЛК регіону для перегляду висновку або надати лікарям ВЛК свої медичні документи, які свідчать про наявність у нього захворювань, що унеможливлюють проходження ним військової служби за станом здоров'я, оскільки згідно п.п.2.3.4 п.2.3 гл.2 Розділу І Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністерства оборони України №402 від 14.08.2008, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17.11.2008 за №1109/15800 (далі - Положення №402), Центральна ВЛК має право, зокрема, розглядати, переглядати, скасовувати, затверджувати, контролювати згідно з цим Положенням постанови будь-якої ВЛК. При цьому, суд вказав, що до його повноважень не належить надання оцінки діагнозу на предмет того, чи підпадає він під дію статей розкладу хвороб, станів та фізичних вад, що визначають ступінь придатності до військової служби.
Не заперечуючи вказаних висновків суду першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби регламентовано Законом України “Про військовий обов'язок і військову службу» №2232-ХІІ від 25.03.1992 (далі - Закон №2232).
Згідно ч.9 ст.1 Закону №2232, щодо військового обов'язку громадяни України поділяються на такі категорії : допризовники - особи, які підлягають приписці до призовних дільниць; призовники - особи, приписані до призовних дільниць; військовослужбовці - особи, які проходять військову службу; військовозобов'язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період.
Відповідно до ч.10 ст.1 Закону №2232, громадяни України, які приписані до призовних дільниць або перебувають у запасі Збройних Сил України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України чи проходять службу у військовому резерві, зобов'язані - прибувати за викликом районного (об'єднаного районного), міського (районного у місті, об'єднаного міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі - відповідні районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки), Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідного підрозділу Служби зовнішньої розвідки України для оформлення військово- облікових документів (посвідчень про приписку до призовних дільниць, військових квитків, тимчасових посвідчень військовозобов'язаних), приписки, проходження медичного огляду, направлення на підготовку з метою здобуття або вдосконалення військово-облікової спеціальності, призову на військову службу або на збори військовозобов'язаних та резервістів; проходити медичний огляд та лікування в лікувально-профілактичних закладах згідно з рішеннями комісії з питань приписки, призовної комісії або військово-лікарської комісії відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, закладів охорони здоров'я Служби безпеки України, а у Службі зовнішньої розвідки України - за рішенням керівників відповідних підрозділів або військово-лікарської комісії Служби зовнішньої розвідки України; проходити підготовку до військової служби, військову службу і виконувати військовий обов'язок у запасі; виконувати правила військового обліку, встановлені законодавством.
Згідно ч.10 ст.2 Закону №2232, з метою якісного проведення призову громадян на строкову військову службу за станом здоров'я, прийняття громадян на військову службу за контрактом, проведення медичного огляду військовослужбовців, військовозобов'язаних, резервістів для визначення ступеня придатності до військової служби та визначення ступеня придатності льотного складу до льотної роботи, наказом Міністра оборони України №402 від 14.08.2008 було затверджено Положення №402.
Відповідно до п.п.1.1 Розділу І Положення №402, військово-лікарська експертиза визначає придатність за станом здоров'я до військової служби призовників, військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, установлює причинний зв'язок захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтв) та визначає необхідність і умови застосування медико-соціальної реабілітації та допомоги військовослужбовцям.
Пунктом 1.2 Розділу І Положення №402 передбачено, що медичний огляд призовників: військовослужбовців та членів їхніх сімей (крім членів сімей військовослужбовців строкової військової служби); військовозобов'язаних, офіцерів запасу, які призиваються на військову службу за призовом осіб офіцерського складу, резервістів (кандидатів у резервісти); громадян, які приймаються на військову службу за контрактом; кандидатів на навчання у вищих військових навчальних закладах, військових навчальних підрозділах закладів вищої освіти та закладах фахової передвищої військової освіти, ліцеїстів військових (військово-морських, військово-спортивних) ліцеїв ; осіб, звільнених з військової служби; працівників Збройних Сил України, які працюють у шкідливих та небезпечних умовах праці та залучаються до роботи з джерелами іонізуючого випромінювання, компонентами ракетного палива, джерелами електромагнітних полів, лазерного випромінювання, мікроорганізмами І-ІІ груп патогенності, особливо небезпечними інфекційними хворобами; працівників допоміжного флоту Військово- морських Сил Збройних Сил України.
Пунктом 2.1 Розділу І Положення №402 врегульовано, що для проведення військово- лікарської експертизи створюються військово-лікарські комісії (далі - ВЛК), штатні та позаштатні (постійно і тимчасово діючі).
Штатні та позаштатні (постійно і тимчасово діючі) ВЛК (лікарсько-льотні комісії (далі - ЛЛК) приймають постанови. Постанови ВЛК (ЛЛК) оформлюються свідоцтвом про хворобу, довідкою військово-лікарської комісії, протоколом засідання військово-лікарської комісії з визначення причинного зв'язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у колишнього військовослужбовця. Постанови штатних та позаштатних ВЛК обов'язкові до виконання.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що позивача було оглянуто відповідними лікарями, міститься інформація щодо результатів медичного огляду, дат та підписів лікарів, що відображено в розділі 9 картки медичного огляду військовозобов'язаного.
При цьому, суд першої інстанції вірно зазначив, що суд не може надавати оцінку діям конкретних лікарів-членів ВЛК при застосуванні ними відповідних методів огляду позивача, дослідженні медичної документації, визначенні діагнозів та відповідності їх конкретній статті розкладу хвороб, оскільки суд не є фахівцем у медичній галузі.
Однак, розглядаючи по суті спори у справах щодо оскарження рішень ВЛК, суд вправі перевірити законність висновку ВЛК лише в межах дотримання процедури прийняття цього висновку.
Суд не може здійснювати власну оцінку підстав прийняття певного висновку, оскільки як попередньо зазначалося, суди не є спеціалізованими установами в медичній сфері і тому оцінка підстав висновку ВЛК виходить за межі необхідного дослідження в контексті застосування норм матеріального права. Питання визначення наявності або відсутності певного діагнозу у позивача та його придатності (непридатності) до військової служби за результатами медичного обстеження є дискреційними повноваженнями військово-лікарської комісії.
Відтак, надання оцінки діагнозу позивача на предмет того, чи підпадає він під дії конкретних статей розкладу хвороб, станів та фізичних вад, що визначають ступені, придатності до військової служби, виходить за межі судового розгляду.
У разі наявності сумніву у позивача щодо правильності висновку стосовно ступеня його придатності до військової служби, він мав право звернутися до вищестоящих ВЛК для перегляду відповідної постанови з підстав наявних хвороб.
Не заперечуючи вищевказані висновки суду щодо оскарження рішень ВЛК та надаючи таким правову оцінку, колегія суддів звертає увагу на те, чи були у відділу Володимир-Волинського РТЦКСП підстави для направлення позивача на ВЛК за наявності правових підстав для відстрочки.
У контексті положень статті 1 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» №3543-XII від 21.10.1993 (далі - Закон №3543), мобілізацією вважається комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу.
Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Частиною першою статті 22 Закону №3543 встановлено обов'язок громадян з'являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строк та місце, зазначені в повістці (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов'язані, резервісти розвідувальних органів України - за викликом відповідного підрозділу розвідувальних органів України), для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період, направлення для проходження медичного огляду
Разом з тим, ст.23 цього Закону визначені підстави надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
За змістом абз.11 ч.1 ст.23 Закону №3543, не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані, які мають дружину (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи за умови, що такі особи з інвалідністю не мають інших працездатних осіб, зобов'язаних відповідно до закону їх утримувати.
Згідно абз.17 ч.1 ст.23 Закону №3543, особи з інвалідністю, а також особи, які зазначені в абз.4-12 ч.1 цієї статті, у зазначений період можуть бути призвані на військову службу за їхньою згодою і тільки за місцем проживання.
Системний аналіз приведених вище норм Закону №3543 дає підстави дійти висновку, що визначений перелік осіб, які мають право на відстрочку від призову під час мобілізації є вичерпний та у кожному конкретному випадку особам, які не підлягають призову, або підпадають під умови відстрочки слід надати той обсяг документів, який підтвердить існування обставин, достатніх для того, щоб уповноважений суб'єкт владних повноважень міг прийняти відповідне рішення.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_3 саме для поновлення своїх військово-облікових даних надавши документи, якими підтверджується його право на відстрочку від мобілізації на підставі п.10 ст.23 Закону №3543.
Тобто, позивач вважав, що він має право на відстрочку від призову під час мобілізації відповідно як особа, зайнята постійним доглядом за своєю матір'ю, яка за висновком лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду.
Разом з тим, відповідач не провівши аналіз поданих позивачем документів, не встановивши наявність підстав про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, направив позивача на проходження ВЛК для визначення придатності до військової служби.
При цьому, рішенням ВЛК позивача було визнано придатним до військової служби та видано повістку на відправку.
Тобто, відповідач, як суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого належить вирішення питання надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, після звернення позивача з відповідними документами про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації повен був прийняти рішення про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації або мотивовану відмову в такому.
В свою чергу, відсутність належним чином оформленого рішення про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації або мотивовану відмови, свідчить про протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень та відповідно протиправність направлення позивача на проходження ВЛК за відсутності правових на це підстав та як наслідок протиправність оспорюваного висновку ВЛК, а відтак необхідність його скасування з наведених вище підстав.
Відповідачем жодним чином не спростовано факту не надання оцінки документам позивача та вирішення питання, за яким позивач звернувся до нього.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що відповідачем не обґрунтовано належними та допустимими доказами по справі правомірність своїх дій щодо направлення позивача на ВЛК та, як наслідок, призову на військову службу під час мобілізації.
Під час оцінки обраного способу захисту суд в першу чергу враховує його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України “Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права.
Відповідно до ст.13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, ЄСПЛ у рішенні від 29.06.2006 у справі “Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31.07.2003 у справі “Дорани проти Ірландії» Суд зазначив, що поняття “ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
При цьому, як наголошується у рішенні ЄСПЛ у справі “Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи “Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17.07.2008) Суд вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
ЄСПЛ у рішенні від 15.11.1996 у справі “Chahal проти Об'єднаного королівства» (заява №22414/93) зазначив, що ст.13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, її суть зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист (параграф 145).
Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути “ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (параграф 75 рішення ЄСПЛ від 05.04.2005 у справі “Афанасьєв проти України»).
Відповідно до ч.2 ст.9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З цього випливає, що вихід за межі позовних вимог можливий за наступних умов : лише у справах за позовами до суб'єктів владних повноважень, оскільки лише в цьому випадку відбувається захист прав та інтересів позивача; повний захист прав позивач неможливий у спосіб, про який просить позивач. Повнота захисту полягає в ефективності відновлення його прав; вихід за межі позовних вимог повинен бути пов'язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна заява.
Колегія суддів зазначає, що протиправні дії суб'єкта владних повноважень щодо незаконної мобілізації позивача тривають та позивач перебуває в стані порушення своїх прав, які необхідно поновити шляхом скасування довідки ВЛК, якою встановлено придатність ОСОБА_1 до військової служби та зобов'язання відповідача розглянути ініційоване позивачем питання про надання або відмову у наданні йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації з урахуванням висновків суду апеляційної інстанції.
Враховуючи встановлені у справі фактичні обставини, з метою повного та належного захисту прав позивача, колегія суддів, відповідно до вимог ч.2 ст.9 КАС України, вважає за належне вийти за межі позовних вимог та обрати спосіб захисту порушеного права позивача, що в повній мірі сприяє досягненню ефективного захисту його інтересів та встановлює спосіб відновлення порушеного права від порушень з боку суб'єкта владних повноважень.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі “Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006).
Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.
Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі “Серявін та інші проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі “Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі “Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
Згідно п.4 ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги є суттєвими та складають підстави для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, у зв'язку з чим оскаржуване рішення підлягає скасуванню з прийняттям постанови про часткове задоволення позовних вимог.
Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.1 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому судове рішення, постановлене за результатами апеляційного перегляду в касаційному порядку оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу.
Керуючись ст.ст.12, 308, 311, 315, 317, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - Плечука Олега Петровича задовольнити.
Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 31 травня 2024 року по справі №140/4106/24 скасувати та прийняти постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення задовольнити частково.
Визнати протиправною та скасувати довідку Військово-лікарської комісії №4/282 від 25 березня 2024 року, якою солдата запасу ОСОБА_1 визнано придатним до військової служби.
Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_1 розглянути питання про надання або відмову у наданні відстрочки ОСОБА_1 від призову на військову службу під час мобілізації, з урахуванням висновків суду апеляційної інстанції.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. В. Кухтей
судді Р. Й. Коваль
С. П. Нос