18 грудня 2024 рокуЛьвівСправа № 460/5411/24 пров. № А/857/19780/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді Матковської З.М.
суддів- Гінди О.М., Ніколіна В.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Закусілової Анни Миколаївни на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 16 липня 2024 року у справі №460/5411/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання відмови протиправною, зобов'язання вчинення певних дій (головуючий суддя першої інстанції Щербаков В.В., час ухвалення - у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження, місце ухвалення м. Рівне, дата складання повного тексту рішення 16 липня 2024 року),-
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - відповідач) в якому просить: визнати дії відповідача протиправними щодо відмови у наданні позивачу відстрочки від призову за мобілізацією та зобов'язати надати прийняти рішення про надання відстрочки від призову за мобілізацією на підставі частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
На обґрунтування позовних вимог зазначає, що позивач має право на відстрочку відповідно до ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а саме у зв'язку з самостійним вихованням дитини віком до 18 років. Позивач звернувся до відповідача про надання йому відстрочки від призову за мобілізацією, для чого надав відповідні підтверджуючі документи. Однак, відповідач повідомив його відсутність підтверджуючих документів щодо перебування дитини на його утриманні. Позивач з посиланням на норми чинного законодавства, які регламентують право осіб на відстрочку від мобілізації, вважає дії відповідача щодо відмови в наданні йому відстрочки протиправними та такими, що порушують його права та права дитини. З цих підстав просить позов задовольнити.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 16 липня 2024 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом не було враховано всі обставини справи та рішення прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що на момент виникнення спірних правовідносин і прийняття відповідачем рішення про відмову щодо надання йому відстрочки від мобілізації у законодавстві України були відсутні будь - які інші приписи чи умови, такі як ухилення від виконання батьківських обов'язків або позбавлення батьківських прав, наявність заборгованості по сплаті аліментів, ухилення від обов'язку утримувати дитину які б визначались як необхідні для прийняття рішення для надання такої відстрочки.
Ні органи державної влади ні суд не встановлюють правила, а лише слідкують за їх дотриманням.
01 травня 2024 року позивач звернувся із заявою та документами, що підтверджують право на відстрочку до відповідача для надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації як чоловіку, який самостійно виховує дитину віком до 18 років, забезпечення внесення цих відомостей до військово-облікового документу та Єдиного електронного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів «Оберіг».
17 травня 2024 року листом відповідач повідомив його про відмову в наданні йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації в зв'язку з відсутністю достатніх підстав визначених у статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» як в редакції чинній до 18.05.2024 так і в редакції Закону України від 11.04.2024 №3633-ІХ. Крім того, в своїй відмові відповідач зазначає що «в доданих до заяви документах не доведено факту самостійного виховання ним дитини до 18 років, оскільки наявна мати дитини, вона не є померлою, не позбавленою батьківських прав, не визнана зниклою безвісти. Законодавчо не доведено будь-яких перешкод щодо виховання нею дитини ОСОБА_1 ».
Апелянт просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
Відзив на апеляційну скаргу поданий не був. Відповідно ч. 4 ст. 304 КАС України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів виходить з наступного.
Судом встановлено та з матеріалів справи слідує, що позивач є батьком неповнолітнього ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 05.05.2008.
01.05.2024 позивач звернувся до відповідача із заявою про надання відстрочки від призову за мобілізацією у зв'язку з самостійним вихованням дитини віком до 18 років.
17.05.2024 відповідачем надано письмову відповідь на його заяву з посиланням на діюче законодавство України про неможливість надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації враховуючі подані ним документи та запропоновано надати належні підтвердні документи.
Додатково зазначено, що з 18.05.2024 набуває чинності Закон України від 11.04.2024 № 3633-ІХ, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку», яким вносяться зміни до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», де абзац 5 частини 1 втрачає чинність. В новій редакції дана норма викладена наступним чином:
«Стаття 23. Відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації.
1. Не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані: 4) жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України».
Вважаючи відмову протиправною, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що для набуття статусу одинока матір, одинокий батько, необхідні 2 факти: не перебування у шлюбі, а також виховання і утримання дитини самими матір'ю чи батьком відповідно, тобто без участі іншого з подружжя у житті дитини.
Матеріали справи не містять належних, допустимих та достовірних доказів, що свідчили б про статус позивача як батька, що самостійно виховує дитину віком до 18 років.
Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Частиною 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII (далі - Закон № 2232-ХІІ), частиною першою статті 1 якого передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Частиною третьою статті 1 Закону № 2232-ХІІ передбачено, що військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
За приписами частини сьомої статті 1 Закону № 2232-ХІІ виконання військового обов'язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування, підприємства, установи та організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, та районні (об'єднані районні), міські (районні у містах, об'єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (далі - територіальні центри комплектування та соціальної підтримки).
Пунктом 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154, передбачено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.
З 24 лютого 2022 року відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено режим воєнного стану, який діє й на час апеляційного перегляду справи.
Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні встановлює Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII (далі Закон № 3543-ХІІ, застосовується судом у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), який також визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Відповідно до частини п'ятої статті 22 Закону № 3543-ХІІ призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов'язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов'язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Статтею 22 Закону № 3543-ХІІ визначені обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Статтею 23 Закону № 3543-ХІІ передбачена відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації.
Частиною 1 статті 23 Закону №3543-XII передбачено підстави для звільнення від призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані.
Відповідно до абзацу 5 цієї ж статті (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), не підлягають призову на військову службу під час мобілізації жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, що 01.05.2024 позивачем подано заяву про надання відстрочки від мобілізації як особі, яка самостійно виховує дитину віком до 18 років.
До заяви було додано рішення Острозького районного суду Рівненської області від 25.04.2024 у справі №567/356/24, яким розірвано шлюб між позивачем та ОСОБА_3 . Однак, суд погоджується з доводами відповідача, що станом на дату звернення із заявою про відстрочку та станом на дату розгляду такої заяви, рішення суду не набрало законної сили.
Також до заяви було додано копію договору від 16.02.2024, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини та участь у її вихованні, про сплату аліментів. З аналізу змісту договору вбачається, що сторонами визначено місце проживання дитини - ОСОБА_2 з батьком - позивачем.
Листом від 17.05.2024 відповідачем відмовлено у наданні відстрочки оскільки документи, додані позивачем до звернення, не свідчать про виховання ним дитини самостійно.
У зв'язку із зазначеним та для перевірки всіх обставин, які повідомив позивач, йому було запропоновано звернутись особисто до відповідача із військово-обліковим документом та документами, які підтверджують ту обставину, що він дійсно самостійно виховує дитину до 18 років.
Вірно зазначено судом першої інстанції, що визначення договором місця проживання дитини разом з батьком не підтверджує здійснення ним самостійного виховання та утримання, а лише підтверджують дотримання ним цих обов'язків відповідно до закону.
Розірвання шлюбу батьків, їх проживання окремо, визначення місця проживання дітей з одним із батьків, як в цьому випадку - із батьком, не впливає на обсяг прав та обов'язків обох батьків щодо виховання дітей, не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від батьківського обов'язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дітей, ці обставини не можуть розглядатися як доказ самостійного виховання батьком дітей.
Відсутні достатні докази того, що мати не приймає участі в утриманні дитини, а саме докази того, що позивач звертався до суду про стягнення з неї аліментів на утримання дітей та доказів наявності заборгованості зі сплати аліментів, що б свідчило про те, що мати ухиляється від обов'язку щодо утримання дитини.
У законодавстві відсутнє формулювання поняття «самостійне виховання дітей одним з батьків». Разом з тим, Порядок надання відпустки при народженні дитини, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 07 липня 2021 року № 693, містить визначення термінів «одинока мати» та «одинокий батько».
одинока мати - мати, у актовому записі про народження дитини якої відомості про чоловіка як батька дитини внесені в установленому порядку за її вказівкою; мати дитини, батько якої помер, відповідно до рішення суду позбавлений батьківських прав, визнаний безвісно відсутнім або оголошений померлим, якщо ця дитина не була усиновлена іншим чоловіком;
одинокий батько - батько дитини, матір якої померла, відповідно до рішення суду позбавлена батьківських прав, визнана безвісно відсутньою або оголошена померлою, якщо ця дитина не була усиновлена іншою жінкою.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскільки матір дитини не позбавлена батьківських прав, не визнана безвісно відсутньою, не оголошена померлою, відсутні підстави стверджувати про те, що позивач є одиноким батьком або самостійно виховує неповнолітню дитину, для набуття статусу одинока матір, одинокий батько, необхідні 2 факти: не перебування у шлюбі, а також виховання і утримання дитини самими матір'ю чи батьком відповідно, тобто без участі іншого з подружжя у житті дитини.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких підстав апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для скасування рішення суду першої інстанції колегія суддів не знаходить.
Відповідно до ст. 139 КАС України, судові витрати перерозподілу не підлягають.
Керуючись статтями 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Закусілової Анни Миколаївни залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 16 липня 2024 року у справі №460/5411/24 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Головуючий суддя З. М. Матковська
судді О. М. Гінда
В. В. Ніколін