Справа № 530/2543/24
2/530/731/24
19.12.2024 року Зіньківський районний суд Полтавської області в складі: головуючого - судді Должко С.Р., секретаря Тараненко Т.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального провадження в місті Зіньків справу за позовом
ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 до ОСОБА_2 , місце знаходження: с. Сиверинівка, Полтавського району, Полтавської області про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини,-
ОСОБА_1 звернувся в Зіньківський районний суд Полтавської області із позовом про встановлення факу того, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса місця проживання:АДРЕСА_1 самостійно, без будь-якої сторонньої допомоги та без участі матері виховує та повністю утримує неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 і місце проживання неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 визначити разом із його батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 незалежно від місця його проживання і перебування. Встановити факт відсутності участі матері ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 у вихованні та утриманні неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
В судове засідання позивач ОСОБА_1 не з'явився, написав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності, підтримав заявлені вимоги, просив їх задовільнити.
В судове засідання відповідач ОСОБА_2 не з"явилася, заперечень проти позову не надала.
Зачитавши позовну заяву та дослідивши наявні матеріали справи,суд знаходить, що позовні вимоги обґрунтовані і такі, що підлягають задоволенню.
У відповідності до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 Цивільного процесуального кодексу України.
Відповідно ст. 263 ЦПК України, - судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Як передбачено нормою ст. 3 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.
Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 “Про судове рішення у цивільній справі», - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 263 ЦПК). Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 3 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 10 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). У разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
За змістом ст. 12 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд зберігаючи об'єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Відповідно ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У відповідності зі ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Статтями 15 та 16 ЦК України передбачено право особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні.
Згідно ч.1. ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог та на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч. 2 ст. 13 ЦПК України, збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Частиною 3 ст. 13 ЦПК України, визначено, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Частиною 7 ст.19 ЦПК України визначено, що окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Порядок судочинства у справах про встановлення юридичних фактів врегульовано статтями 315-319 ЦПК. Справи про встановлення юридичних фактів можуть бути предметом розгляду суду за таких умов: 1) факти, які підлягають встановленню, повинні мати юридичний характер, тобто відповідно до закону викликати юридичні наслідки: виникнення, зміну або припинення особистих чи майнових прав громадян або організацій; 2) для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету, для якої необхідне його встановлення; 3) встановлення факту не має бути пов'язано з наступним вирішенням спору про право, підвідомчого суду; 5) заявник не має іншої можливості одержати чи поновити документи, які посвідчують факт, що має юридичні наслідки. Наявність спору про право, не підвідомчого судам, не є перешкодою для судового встановлення юридичного факту. Чинним законодавством не передбачений інший позасудовий порядок встановлення юридичних фактів.
Відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду за вересень 2024 року вказано, що спір про право - це формально визнана суперечність між суб'єктами цивільного права, що виникла за фактом порушення або оспорювання суб'єктивних прав однією стороною цивільних правовідносин іншою і яка потребує врегулювання самими сторонами або вирішення судом.
Отже, під спором про право необхідно розуміти певний стан суб'єктивного права, який є суттю суперечності, конфлікту, протиборства сторін. Поняття «спір про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення. Таким чином, спір про право пов'язаний виключно з порушенням, оспоренням або невизнанням, а також недоведенням суб'єктивного права, при якому існують конкретні особи, які перешкоджають у реалізації права» - зазначили вони.
ВП ВС вказує, що у цьому випадку йде мова не про спір між батьками, а щодо встановлення існування певних обставин в умовах війни, а саме факту самостійного виховання дитини батьком, які перешкоджають реалізації одним із батьків своїх прав та обов'язків, визначених СК України, а іншому з метою забезпечення повноцінного догляду та належних умов для дитини і збереження її прав та інтересів необхідне рішення суду, що підтверджує факт самостійного виховання та утримання дитини батьком.
Наведений у статті 315 ЦПК перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, не є вичерпним. Тому факт самостійного виховання та/або утримання дитини має бути встановлений судом якщо законодавством не передбачено іншого порядку його встановлення.
ВП ВС у постанові від 18 січня 2024 року в справі № 560/17953/21 вже викладала висновок, що факти, які мають юридичне значення, встановлюються у позасудовому та судовому порядку. Рішення суб'єктів владних повноважень стосовно встановлення фактів, що мають юридичне значення, прийняті у позасудовому порядку, можуть бути оскаржені до судів адміністративної юрисдикції. Юридичні факти, які належить встановлювати в судовому порядку, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК.
При вирішенні питання щодо юрисдикції справи суди мають враховувати норми законодавчих актів, якими передбачено позасудовий порядок встановлення певних фактів, та факти, які можуть бути встановлені лише рішенням суду.
Повноваження суб'єктів владних повноважень визначені Конституцією та законами України. При здійсненні своїх владних управлінських функцій відповідно до законодавства вони діють на підставі та в межах наданих їм повноважень, у тому числі й щодо встановлення фактів, що мають юридичне значення. Такі повноваження щодо встановлення того чи іншого факту мають бути чітко визначені у відповідних нормативно-правових актах. Встановлення фактів, що мають юридичне значення, відповідним суб'єктом владних повноважень виключає повноваження суду щодо встановлення такого факту в судовому порядку.
Саме тому ВП ВС в постановах від 8 листопада 2019 року у справі № 161/853/19, від 18 грудня 2019 року у справі № 370/2598/16-ц виснувала, що не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів належності до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, до ветеранів чи інвалідів війни, проходження військової служби, перебування на фронті, у партизанських загонах, одержання поранень і контузій при виконанні обов'язків військової служби, про встановлення причин і ступеня втрати працездатності, групи інвалідності та часу її настання, про закінчення учбового закладу і одержання відповідної освіти, одержання урядових нагород. Відмова відповідного органу в установленні такого факту може бути оскаржена заінтересованою особою до суду в порядку, передбаченому законом.
Оскільки факт самостійного виховання та/або утримання дитини не може бути встановлений у позасудовому порядку, адже жодний орган влади (суб'єкт владних повноважень) не наділений повноваженнями встановлювати такий факт, то його встановлення можливе лише у судовому порядку в суді цивільної юрисдикції.
Ураховуючи, що у цих правовідносинах відсутній будь-який орган влади, до повноважень якого належить встановлення факту самостійного виховання та/або утримання дитини, відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, судом, встановленим законом, який розглядає справи про встановлення факту, що має юридичне значення, зокрема факту самостійного виховання та/або утримання дитини, є суд цивільної юрисдикції на підставі статті 19 та частини другої статті 315 ЦПК.
Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції цивільного суду справи про встановлення фактів, перелік яких не є вичерпним. Чинне законодавство не передбачає іншого судового порядку підтвердження факту, що має юридичне значення, окрім як розгляд таких справ у цивільному судочинстві в порядку окремого провадження» - зазначили судді в окремій думці.
Така правова позиція узгоджується з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року в справі № 560/17953/21.
Щодо юрисдикції цієї справи та розгляду її в порядку окремого провадження за правилами цивільного судочинства
Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України, не є вичерпним. Зокрема, частиною другою цієї статті визначено, що в судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються у цивільному процесі в порядку окремого провадження. Теорія цивільного процесуального права виходить із того, що окреме провадження є різновидом проваджень цивільного судочинства, в якому, як і в інших провадженнях, здійснюється правосуддя у цивільних справах.
На відміну від позовного провадження, окремому провадженню притаманні такі ознаки, які характеризують його структурну самостійність та прикладну значущість і які визначаються такою суттєвою ознакою, як безспірність розгляду справ, що віднесені до окремого провадження. Важливою також є не тільки конкретна мета встановлення факту, а його зв'язок із певним суб'єктивним матеріальним правом.
Отже, юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право. За таких умов у частині шостій статті 294 ЦПК України визначено, що суд залишає заяву про встановлення факту без розгляду, якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, і роз'яснює заінтересованими особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах.
Іншими словами, якщо під час розгляду справи про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересованими особами буде заявлений спір про право, то суд залишає таку заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах.
Слід зауважити, що таке застереження стосується виключно цивільних спорів, розгляд яких визначається ЦПК, і спрямоване на спрощення розгляду конкретної цивільної справи у розумні строки.
При цьому, з'ясовуючи питання щодо можливості встановлення юридичного факту судами адміністративної юрисдикції, слід нагадати, що у разі оскарження до суду відмови відповідного органу вчинити певні дії чи прийняти рішення, цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства і суди насамперед перевіряють, чи відповідає оскаржуване рішення суб'єкта владних повноважень критеріям, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства, а відповідач в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень відповідно до частини другої статті 77 КАСУ повинен довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності.
За приписами частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Ураховуючи, що метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, зверненню до адміністративного суду з позовом передує звернення особи до суб'єкта владних повноважень, за наслідками розгляду якого особа набуває права оскаржити до суду адміністративної юрисдикції рішення, дії або бездіяльність такого суб'єкта владних повноважень, що відповідає меті та завданням адміністративного судочинства, визначеним статтею 2 КАС України.
Крім того, частиною другою статті 245 КАС України визначено перелік судових рішень, які уповноважений прийняти адміністративний суд у разі задоволення позову. Встановлення факту, що має юридичне значення, серед цього переліку відсутнє.
Тобто, у разі вирішення справи в порядку адміністративного судочинства встановлення факту, що має юридичне значення, має бути визначено судом у резолютивній частині судового рішення, що не передбачено КАС України.
У постанові від 18 січня 2024 року в справі № 560/17953/21 ВП ВС виснувала про те, що юридичні факти, які належить встановлювати в судовому порядку, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК, оскільки чинне законодавство не передбачає іншого судового порядку підтвердження факту, що має юридичне значення, окрім як розгляд таких справ у цивільному судочинстві в порядку окремого провадження.
Щодо встановлення факту самостійного виховання дитини [без участі іншого з батьків (інших осіб) у вихованні та утриманні дитини] - за висновком ВП ВС, вважає що в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через існування (настання) обставин, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється [наприклад: особа, яка розлучена та самостійно здійснює обов'язки по вихованню та утриманню дитини, в той час коли інший з батьків позбавлений фактичної змоги виконувати свої обов'язки; батько або матір не беруть участі у вихованні та утриманні дитини або зникли, проте не визнані судом безвісно відсутніми або такими, що позбавлені батьківських прав; якщо один з батьків перебуває на окупованій території, в полоні і не може фактично виховувати та утримувати дитину тощо].
Отож, удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.
В судовому засіданні було встановлено, що позивач ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_4 в м. Залізничне Полтавського району, Полтавської області (а.с.5-6).
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 10.08.2012 року зареєстрували шлюб, який рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 02.05.2024 року було розірвано( а.с.15-16)
Від даного шлюбу сторони мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження Серії НОМЕР_2 (а.с.14).
З грудня 2023 року ОСОБА_1 проживає разом з сином , який перебуває на повному утриманні батька, мати участі у вихованні сина не приймає. Відповідач нехтує сімейними цінностями ,без будь-якого приводу вчиняє сварки, свідком яких нерідко стає дитина, не приділяє необхідної уваги щодо розвитку дитини та його інтересів.
Відповідно до ст. 155 СК України, здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Статтею 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27.12.1991 року, у всіх діях відносно дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними або приватними інституціями, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини.
Згідно із ст. 18 Конвенції про права дитини, батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини.
При цьому, відповідно до ст. ст. 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), держави учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
Згідно ч.3 ст.151 СК України батьки мають право обирати форми та методи ви-ховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.
Відповідно до ст. 157 Сімейного Кодексу України, питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Згідно ч. 4 ст. 157 СК України батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні.
Згідно ч.2 ст.315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право. За таких умов у частині шостій статті 294 ЦПК України визначено, що суд залишає заяву про встановлення факту без розгляду, якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, і роз'яснює заінтересованими особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах.
Іншими словами, якщо під час розгляду справи про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересованими особами буде заявлений спір про право, то суд залишає таку заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах.
Слід зауважити, що таке застереження стосується виключно цивільних спорів, розгляд яких визначається ЦПК, і спрямоване на спрощення розгляду конкретної цивільної справи у розумні строки.
При цьому, з'ясовуючи питання щодо можливості встановлення юридичного факту судами адміністративної юрисдикції, слід нагадати, що у разі оскарження до суду відмови відповідного органу вчинити певні дії чи прийняти рішення, цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства і суди насамперед перевіряють, чи відповідає оскаржуване рішення суб'єкта владних повноважень критеріям, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства, а відповідач в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень відповідно до частини другої статті 77 КАСУ повинен довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності.
За висновком ВП ВС вказано, що він разом з тим вважає, що в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через існування (настання) обставин, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється [наприклад: особа, яка розлучена та самостійно здійснює обов'язки по вихованню та утриманню дитини, в той час коли інший з батьків позбавлений фактичної змоги виконувати свої обов'язки; батько або матір не беруть участі у вихованні та утриманні дитини або зникли, проте не визнані судом безвісно відсутніми або такими, що позбавлені батьківських прав; якщо один з батьків перебуває на окупованій території, в полоні і не може фактично виховувати та утримувати дитину тощо]. У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами особи та народу України в особі держави. Такий порядок встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини визначений тому, що саме в порядку окремого провадження суд встановлює обставини та перевіряє (підтверджує) їх доказами незалежно від наданих сторонами доказів та зазначених доводів на їх спростування. Така правова позиція узгоджується з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року в справі № 560/17953/21.
Судом встановлено та не заперечувалось ОСОБА_2 те, що неповнолітній син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 проживає з своїм батьком, який створив всі умови для проживання, здійснює опіку над ним, доглядає та піклується про його стан здоров'я, готує їжу купує одяг та подарунки.
Відповідно до ч.1 ст.141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Згідно ч.1 ст. 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до роз'яснень, наданих Верховним Судом України в п.18 Постанови Пленуму № 11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», при вирішенні спору про місце проживання дитини належить звертати особливу увагу на її вік та з'ясовувати, з ким із батьків вона бажає проживати.
Судам слід враховувати також положення ст. 160 СК України, якою передбачено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, яка досягла десяти років, за спільною згодою батьків та самої дитини, а місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Згідно з вимогами ст.ст.124, 129 Конституції України, задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами судочинства є законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження та обов'язковість рішень суду до виконання.
Як було встановлено у судовому засіданні відповідач не заперечувала стосовно визначення місця проживання доньки разом з батьком, ОСОБА_1 , та перебування його на утриманні батька, тому суд приходить до висновку що позовні вимоги підлягають задоволенню.
За змістом ч.1 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Ч.2 ст.141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача.
Керуючись ст. ст. 160,161 СК України, ст.ст. 1,2,4,7, 8,12,13,19, 30, 228-229, 258, 263-268, 354 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 до ОСОБА_2 , місце знаходження: с. Сиверинівка, Полтавського району, Полтавської області про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини- задоволити.
Встановити факт, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса місця проживання:АДРЕСА_1 самостійно, без будь-якої сторонньої допомоги та без участі матері виховує та повністю утримує неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 і місце проживання неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 визначити разом із його батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 незалежно від місця його проживання і перебування.
Встановити факт відсутності участі матері ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 у вихованні та утриманні неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2
На рішення може бути подано апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Полтавського апеляційного суду.
Написано власноручно.
Суддя Зіньківського
районного суду Полтавської області С.Р. Должко