вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"18" грудня 2024 р. Справа№ 910/8330/24
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Мальченко А.О.
суддів: Козир Т.П.
Агрикової О.В.
розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Лемтранс»
на рішення Господарського суду міста Києва від 09.08.2024
у справі № 910/8330/24 (суддя В.В. Князьков)
за позовом Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лемтранс»
про стягнення 465,38 грн, -
Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лемтранс» (далі - ТОВ «Лемтранс», відповідач) про стягнення штрафу в сумі 465,38 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на порушення відповідачем своїх обов'язків за договором №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 про встановлення земельного сервітуту в частині здійснення своєчасної державної реєстрації земельного сервітуту.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.08.2024 у справі №910/8330/24 позов задоволено повністю. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лемтранс» на користь Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» штраф в сумі 465,38 грн та судовий збір в розмірі 3028,00 грн.
Рішення мотивовано тим, що наявними в матеріалах справи доказами підтверджуються обставини порушення з боку відповідача свого обов'язку, що визначений п.2.4.1 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021, а отже, виникнення у позивача права на застосування до сервітуарія заходу відповідальності у вигляді штрафу, який передбачено п.4.4 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021.
Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням, ТОВ «Лемтранс» звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та постановити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції прийняте при неправильному застосуванні норм матеріального права; викладені в рішенні суду першої інстанції висновки не відповідають встановленим обставинам справи.
В обґрунтування апеляційної скарги скаржник вказував на те, що укладений між позивачем та відповідачем договір №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 набирає чинності з дати його державної реєстрації та діє 10 років, що передбачено п. 6.1. цього договору. Отже, моментом виникнення договірних зобов'язань, в тому числі і щодо сплати неустойки, є дата його державної реєстрації; скаржник зазначає, що у процесі здійснення державної реєстрації договору останній діяв добросовісно та своєчасно вживав всіх можливих заходів задля скорішого проведення державної реєстрації договору, однак призупинення роботи Державного земельного кадастру, бездіяльність державних органів та введення воєнного стану в Україні є обставинами, що призвели до затягування державної реєстрації договору про встановлення земельного сервітуту; судом першої інстанції при прийнятті рішення не було взято до уваги, що відповідачем до відзиву на позовну заяву було подано копії договорів про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю, укладені між позивачем та відповідачем, з яких вбачається, що відповідач відшкодовує у тому числі плату податку на землю на нерухоме майно, що у свою чергу свідчить про відсутність вини ТОВ «Лемтранс» у затягуванні строку державної реєстрації договору, та відповідно також факту заподіяння шкоди; також судом першої інстанції не враховано, що копії документів, які додані до позовної заяви, зокрема договір №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 та витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права засвідчені інженером-землевпорядником СП «Дніпровська дистанція захисних лісонасаджень» С.М. Продан, однак до матеріалів позовної заяви не надано жодних доказів, які підтверджували б повноваженя останньої на засвідчення від імені позивача копії документів.
Відповідно до Витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.08.2024 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лемтранс» передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Мальченко А.О., суддів Агрикової О.В., Козир Т.П.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 02.09.2024 витребувано у Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/8330/24, відкладено вирішення питання щодо подальшого руху апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Лемтранс» на рішення Господарського суду міста Києва від 09.08.2024 у справі №910/8330/24 до надходження матеріалів справи з Господарського суду міста Києва.
23.09.2024 матеріали справи № 910/8330/24 надійшли до Північного апеляційного господарського суду.
Враховуючи, що суддя Агрикова О.В. перебувала на лікарняному з 23.09.2024, вирішення питання щодо подальшого руху вищевказаної апеляційної скарги здійснювалося після виходу судді Агрикової О.В. з лікарняного.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 04.10.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Лемтранс» на рішення Господарського суду міста Києва від 09.08.2024 у справі № 910/8330/24; розгляд апеляційної скарги ухвалено здійснювати у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи; Акціонерному товариству «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу до 25 жовтня 2024 року.
23.10.2024 через підсистему «Електронний суд» до Північного апеляційного господарського суду від позивача надійшла заява, яка за своїм змістом є відзивом на апеляційну скаргу.
Отже, позивач скористався правом, наданим статтею 263 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), та 23.10.2024 до Північного апеляційного господарського суду надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, позивач вказував на те, що намагаючись уникнути відповідальності, відповідач трактує договір на свій розсуд, чим ставить набрання чинності договору в залежність від своїх власних дій; враховуючи вимоги законодавства щодо державної реєстрації сервітуту деякі умови договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021, насамперед п. 2.4.1., мають ознаки попередніх домовленостей, невиконання яких тягне обумовлену договором відповідальність; разом з тим позивач вказує, що відповідач не надав жодних доказів на підтвердження дати звернення до Державного земельного кадастру, що ставить під сумнів добросовісність дій відповідача щодо здійснення державної реєстрації договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021.
Згідно з ч. 10 ст. 270 ГПК України апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Відповідно до ч. 3 ст. 269 ГПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, 21.12.2021 між Акціонерним товариством «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» (землекористувач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Лемтранс» (сервітуарій) було укладено договір про встановлення земельного сервітуту №ПДС/П-21-78/НКМ-78, згідно п.1.1 якого землекористувач надає сервітуарію невиключне право обмеженого користування частиною земельної ділянки, яка розташована за адресою: вагонне депо станції Кам'янське, лінія. Пост 6 км - ст. Кам'янське, від 0 км + 600 м до' 6 км + 500 м, м. Кам'янське, Дніпропетровська область, з метою розміщення модульної газової котельні, код 07.10 «інші земельні сервітути» згідно з додатком 6 Порядку ведения Державного земельною кадастру, затвердженого Постановою КМУ від 17.10.2012 № 1051.
Згідно п.п.1.2, 1.3 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 земельний сервітут встановлюється на земельну ділянку площею 0,00,84 га відповідно до плану меж земельного сервітуту, який є невід'ємною частиною цього договору (додаток 1). Цільове призначення земельної ділянки відносно якої встановлюється земельний сервітут: 12.01 Для розміщення та експлуатації будівель і споруд залізничного транспорту.
У п.2.4.1 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 передбачено обов'язок сервітуарія провести державну реєстрацію договору відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речовин прав на нерухомо майно та їх обтяжень», ст. 100 Земельного кодексу України та ст. 402 Цивільного кодексу України протягом 14 календарних днів після його підписання своїми силами та за власний рахунок, а також відповідні дії щодо реєстрації у випадку продовження строку дії цього договору.
Сервітуарій зобов'язаний розпочати користування земельною ділянкою після реєстрації договору у встановленому законодавством порядку (п.2.4.2 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021).
У п.3.1 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 сторони домовилися, що сервітуарій сплачує плату за користування земельною ділянкою у розмірі 465,38 грн на місяць з податком на додану вартість.
У разі порушення сервітуарієм пункту 2.4.1 договору сервітуарій спланує землекористувачу штраф у розмірі місячної плати за користування земельною ділянкою (п.4.4 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021).
У п.6.1 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 вказано, що договір набирає чинності з дати його державної реєстрації та діє 10 років.
Згідно змісту витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 05.09.2022 здійснено державну реєстрацію права користування (сервітут) на підставі договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 (номер запису про інше речове право 47837679).
Спір у справі виник у зв'язку з тим, що відповідачем було порушено обов'язок щодо своєчасної реєстрації договору відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речовин прав на нерухомо майно та їх обтяжень», ст. 100 Земельного кодексу України та ст. 402 Цивільного кодексу України протягом 14 календарних днів після його підписання, що стало підставою для нарахування згідно п.4.4 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 штрафу.
За змістом ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Відповідно до ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Статтею 230 Господарського кодексу України визначено, що порушення зобов'язання є підставою для застосування господарських санкцій (неустойка, штраф, пеня). Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до ч.1 ст.611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Відповідно до ч.1 ст.549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. (ч.ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України).
У разі порушення сервітуарієм пункту 2.4.1 договору сервітуарій сплачує землекористувачу штраф у розмірі місячної плати за користування земельною ділянкою (п.4.4 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021).
Пуктом 3.1 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 передбачено, що сервітуарій сплачує плату за користування земельною ділянкою у розмірі 465,38 грн на місяць з податком на додану вартість.
Отже, для застосування до відповідача заходів відповідальності, що визначені п.4.4 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 позивачем повинно бути доведено суду обставини виникнення у відповідача певного обов'язку, настання строку його виконання, а також його невиконання або неналежне виконання.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, враховуючи вимоги чинного законодавства та вищевказані межі перегляду справи судом апеляційної інстанції, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про задоволення позову, з огляду на наступне.
Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частинами 1 та 2 статті 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Відповідно до частини 1 статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Частиною 1 статті 610 Цивільного кодексу України встановлено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до частини 2 статті 615 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання.
Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).
Згідно з частиною 1 статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до частин першої та другої статті 639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Статтею 640 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.
У п.6.1 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 вказано, що договір набирає чинності з дати його державної реєстрації та діє 10 років.
Суд апеляційної інстанції погоджується із висновками суду першої інстанції, що заперечення відповідача стосовно того, що за умовами договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 останній набирає чинності з дати його державної реєстрації, а отже, і пункт договору, який визначено позивачем в якості підстави позову, почав діяти лише з моменту державної реєстрації договору не відповідають дійсності.
Вищевказані висновки місцевого господарського суду ґрунтуються на тому, що за приписами ст.210 Цивільного кодексу України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Як вірно зауважено судом першої інстанції, вимоги стосовно обов'язкової державної реєстрації договору про встановлення земельного сервітуту жодною правовою нормою не встановлено, а норма ст.210 Цивільного кодексу України є імперативною та не надає учасникам господарських правовідносин права на власний розсуд визначити, що договір про встановлення сервітуту підлягає державній реєстрації.
Щодо доводів апеляційної скарги скаржника про те, що у процесі здійснення державної реєстрації договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 останній діяв добросовісно та своєчасно вживав всіх можливих заходів за для проведення державної реєстрації договору, однак призупинення роботи Державного земельного кадастру та бездіяльність державних органів призвели до затягування державної реєстрації договору, колегія суддів зазначає наступне.
Судом враховано, що згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.
Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23 червня 1993 р.).
Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.
Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов'язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.
До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом
Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів»).
У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.
За приписами ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу учасників судового процесу на приписи ст. 79 Господарського процесуального кодексу України, згідно яких наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд зауважує, що стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (відповідні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).
Проте, колегією суддів встановлено, що всупереч наведеного, відповідачем не надано суду жодних доказів, які підтверджували б дату звернення до Державного земельного кадастру щодо здійснення державної реєстрації договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021, що у свою чергу слугувало б спростуванням вини ТОВ «Лемтранс» у порушенні господарського зобов'язання.
Суд апеляційної інстанції оцінюючи апеляційні доводи скаржника щодо поданих ним договорів про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю, які на думку апелянта свідчать про відсутність вини відповідача щодо затягування строку державної реєстрації договору, зазначає, що дані документи ніяким чином не спростовують обумовлену за договором №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 відповідальність передбачену п. 2.4.1 договору.
Судом першої інстанції вірно зазначено, що земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно (ч.2 ст.402 Цивільного кодексу України та ч.2 ст.100 Земельного кодексу України).
Також, суд першої інстанції вірно зауважив, що дія Закону України «Про державну реєстрацію речовин прав на нерухомо майно та їх обтяжень» поширюється на відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, розміщене на території України, та обтяжень таких прав.
Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (п.1 ч.1 ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речовин прав на нерухомо майно та їх обтяжень»).
Зі змісту ст.4 вказаного нормативно-правового акту вбачається, що державній реєстрації прав підлягають речові права на нерухоме майно, похідні від права власності, в тому числі, право користування (сервітут).
Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що з наведеного вбачається, що у даному випадку державній реєстрації підлягає саме речове право, а не договір про його встановлення, що фактично і було здійснено відповідачем та підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, згідно якого 05.09.2022 здійснено державну реєстрацію право користування (сервітут) на підставі договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 (номер запису про інше речове право 47837679).
За таких обставин, виходячи зі встановлених обставин у сукупності, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що договір №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 набрав чинності з моменту його підписання, а саме 21.12.2021.
У п.2.4.1 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 передбачено обов'язок сервітуарія провести державну реєстрацію договору відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речовин прав на нерухомо майно та їх обтяжень», ст. 100 Земельного кодексу України та ст. 402 Цивільного кодексу України протягом 14 календарних днів після його підписання своїми силами та за власний рахунок, а також відповідні дії щодо реєстрації у випадку продовження строку дії цього договору.
Отже, з урахуванням дати підписання договору, вказаної у правочині, та за відсутності з боку відповідача належного доказового обґрунтування тверджень стосовно його підписання в іншу дату, суд дійшов висновку, що 14-денний строк на виконання обов'язку сервітуарія провести державну реєстрацію договору відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речовин прав на нерухомо майно та їх обтяжень», ст. 100 Земельного кодексу України та ст. 402 Цивільного кодексу України почав свій перебіг 22.12.2021 за правилами обрахування строків, що визначені ст. 253 Цивільного кодексу України, а отже, останнім днем виконання такого обов'язку було 04.01.2022.
Однак, згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 05.09.2022 здійснено державну реєстрацію права користування (сервітут) на підставі договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 (номер запису про інше речове право 47837679).
Тобто, наявними в матеріалах справи доказами підтверджуються обставини порушення з боку відповідача свого обов'язку, що визначений п.2.4.1 договору, а отже, виникнення у позивача права на застосування до сервітуарія заходу відповідальності, який передбачено п.4.4 договору.
Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками місцевого господарського суду, що твердження відповідача про відсутність вини ТОВ «Лемтранс» у порушенні строку, що визначений п.2.4.1 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 є безпідставними, оскільки в якості обґрунтування своїх заперечень відповідач посилається на обставини введення військового стану з 24.02.2022, проте станом на вказану дату прострочення вже відбулось.
Разом з тим, колегія суддів апеляційної інстанції, надавши оцінку доказам, встановила, що в матеріалах справи міститься довіреність № 1505 від 07.12.2023 (а.с. 76-77, т.1), з якої вбачається, що С.М. Продан уповноважена була здійснювати представництво інтересів Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця».
З огляду на вищенаведене, колегія суддів відхиляє доводи апелянта, що судом першої інстанції не враховано при прийнятті оскаржуваного рішення обставин засвідчення докуменів, наявних в матеріалах справи, неповноваженою особою.
Отже, доводи апелянта щодо неправильного застосування судом норм матеріального права та невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи не знайшли свого підтвердження під час перегляду рішення Господарського суду міста Києва від 09.08.2024 у справі №910/8330/24 судом апеляційної інстанції.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ст.ст. 76-77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З огляду на встановлені обставини справи та наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про задоволення позову у повному обсязі.
Частиною 1 ст. 269 ГПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 N475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Зокрема, Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» у рішенні від 18.07.2006 та у справі «Трофимчук проти України» у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених місцевим господарським судом та судом апеляційної інстанції, інші доводи апелянта, викладені в апеляційній скарзі, не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.
Згідно зі статтею 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на вищезазначене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 09.08.2024 у справі №910/8330/24 прийнято відповідно до вимог чинного законодавства, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для його скасування чи зміни не вбачається, відповідно, апеляційна скарга ТОВ «Лемтранс» має бути залишена без задоволення.
Судовий збір за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні, на підставі статті 129 ГПК України, покладається на апелянта.
Керуючись ст. ст. 253-254, 269, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лемтранс» на рішення Господарського суду міста Києва від 09.08.2024 у справі № 910/8330/24 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 09.08.2024 у справі №910/8330/24 залишити без змін.
3. Матеріали справи № 910/8330/24 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, визначених п. 2 ч. 3 ст. 287 ГПК України.
Головуючий суддя А.О. Мальченко
Судді Т.П. Козир
О.В. Агрикова