18 грудня 2024 р. м. Чернівці справа № 600/1812/24-а
Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кушнір В.О., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії, -
У поданому до суду позові ОСОБА_1 просить суд:
- визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_3 щодо застосування приводу ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , до ІНФОРМАЦІЯ_3 ;
- визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_3 щодо призову на військову службу під час мобілізації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ;
- визнати протиправним та скасувати наказ командира Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України щодо зарахування до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та на всі види забезпечення, а також прийняття та допущення до виконання службових обов'язків ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ).
В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначає, що у 25.03.2024 службові особи відповідача-1 незаконно його затримали та доставили до ІНФОРМАЦІЯ_5 для уточнення облікових даних. На його повідомлення про належність до релігійної організації "Свідків Єгови в Україні" та про те, що його релігійні переконання не дозволяють йому проходити військову службу, не зреагували, натомість провели ВЛК та видали наказ про призов на військову службу під час мобілізації і відповідно командир військової частини НОМЕР_1 видав наказ про зарахування до особового складу вказаної військової частини.
Позивач вважає такі рішення та дії відповідачів протиправними, оскільки вони суперечать вимогам ст.35 Конституції України в частині його права як ОСОБА_2 на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою.
Відповідно, позивач вважає, що спірний наказ командира військової частини також є протиправним, оскільки є наслідком неправомірних дій ІНФОРМАЦІЯ_5 по призову на військову службу, у зв'язку з чим просить задовольнити позовні вимоги.
Ухвалою судді відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні). Вказаною ухвалою, серед іншого, відповідачу встановлено 15-денний термін з дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позовну заяву.
Ухвалою суду від 23.09.2024 було залучено до участі у справі в якості відповідача 3 - ІНФОРМАЦІЯ_6 та витребувано додаткові докази.
ІНФОРМАЦІЯ_7 (відповідач - 1) подав до суду відзив на позов, в обґрунтування якого зазначив, що 25.03.2024 з метою дотримання виконання правил військового обліку однією з груп ІНФОРМАЦІЯ_8 в усній формі було запропоновано з'явитись до приміщення ІНФОРМАЦІЯ_5 для уточнення облікових даних та визначення ступеня придатності до військової служби. Подальші дії, а саме скерування на медичну комісію, включення до списків команди на відправку та призов на військову службу здійснювали працівники ІНФОРМАЦІЯ_9 .
Окрім цього, звертав увагу, що наказ про призов на військову службу є актом індивідуальної дії одноразового застосування, який вичерпав свою дії внаслідок мобілізації позивача та зарахування до військової частини НОМЕР_1 . Відтак, виникли нові правовідносини щодо проходження військової служби. З огляду на зазначене відповідач - 1 вважає, що вимоги позивача до ІНФОРМАЦІЯ_5 є безпідставними та задоволенню не підлягають.
Військова частина НОМЕР_1 (відповідач - 2) подала відзив на позов, в якому вказує, що позивача було зараховано до списків особового складу на посаду курсанта для проходження базової загальновійськової підготовки, що підтверджується витягом наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 26.03.2024, тому така посада не суперечить релігійним переконанням позивача.
Також щодо твердження позивача, що на час подання позову він протиправно утримується на території військової частини, відповідач вказує, що 22.04.2024 ОСОБА_1 самовільно залишив військову частину і на час подання відзиву не повернувся, що підтверджується наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 22.04.2024 №117.
На підставі викладеного, представник відповідача просив відмовити в задоволенні позову.
ІНФОРМАЦІЯ_10 (відповідач - 3) станом на день розгляду справи своїм правом на подання відзиву на позовну заяву не скористався.
Представник позивача подала відповідь на відзив відповідача-2, в якому наполягала, що право на альтернативну (невійськову) службу гарантоване статтею 9 Конвенції про захист прав та основоположних свобод, про що свідчить судова практика. Також вважає, що обмеження під час воєнного стану права на альтернативну (невійськову) службу суперечить Указу Президента України від 24.02.2022 "Про введення воєнного стану в Україні", яким не передбачено обмеження конституційного права, передбаченого ст.35 Конституції України.
У відповіді на відзив відповідача-1, представник позивача не погоджується з твердженнями, викладеними у відзиві, зокрема вважає, що відповідачем протиправно був здійснений привід до ІНФОРМАЦІЯ_5 , оскільки на час затримання позивача протокол про вчинення останнім адміністративних правопорушень, передбачених статтею 210 чи 210-1 КУпАП не складався.
Судом встановлені наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 з 06.05.2005 належить до релігійного обєднання Свідки Єгови в Україні, що підтверджується довідкою від 25.03.2024 №5497.
Згідно довідки №2091/24 військово-лікарської комісії ІНФОРМАЦІЯ_11 25.03.2024р. проведено медичний огляд ОСОБА_1 та визнано останнього придатним до військової служби.
Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 №155 від 25.03.2024 солдата запасу ОСОБА_1 призвано на військову службу під час мобілізації до військової частини НОМЕР_1 .
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №90 від 26.03.2024 солдата ОСОБА_1 призначено на посаду курсанта навчального взводу навчальної роти НОМЕР_2 навчального батальйону школи індивідуальної підготовки та зараховано до списків особового складу частини.
27.03.2024 та 06.04.2024 позивач подавав начальнику військової частини НОМЕР_1 командиру ОСОБА_3 заяву про неможливість проходження військової служби та звільнення з-під незаконного утримання (а.с.20).
Згідно наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №117 від 22.04.2024 солдат ОСОБА_1 вважається таким, що самовільно залишив частину.
24.04.2024 позивач надіслав начальнику військової частини НОМЕР_1 повідомлення про те, що він залишив військову частину, оскільки не є військовослужбовцем і таким себе не вважає та бажає скористатись правом на заміну виконання військового обов"язку альтернативною (невійськовою) службою.
Позивач не погоджуючись з діями відповідачів щодо призову та не звільнення його з військової служби, звернувся до суду з цим позовом.
До вказаних правовідносин суд застосовує наступні положення законодавства та робить висновки по суті спору.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За приписами статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до статті 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Положення статті 35 Конституції України кореспондуються з положеннями статті 9 Свобода думки, совісті і релігії Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція).
Так, відповідно до статті 9 Конвенції, кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
За приписами статті 64 Конституції України, в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Відповідно до статті 106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п.20 ч.1 ст.106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.
Надалі, воєнний стан був неодноразово продовжений і Верховна Рада України щоразу їх затверджувала відповідними законами, та діє станом на дату прийняття рішення у цій справі.
Указом Президента України від 24.02.2022 №65/2022 "Про загальну мобілізацію", затвердженим Законом України від 03.03.2022 № 2105-IX, оголошено проведення загальної мобілізації. Згідно з цим Указом призову на військову службу за мобілізацією підлягають військовозобов'язані та резервісти.
У відповідності до статті 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 №2232-ХІІ (далі - Закон №2232-ХІІ) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Частиною першою статті 1 Закону №2232-ХІІ передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Відповідно до частини третьої статті 1 Закону №2232-ХІІ військовий обов'язок включає проходження військової служби.
За правилами частини другої статті 1 Закону №2232-ХІІ військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Статтею 3 Закону №2232-ХІІ передбачено, що правовою основою військового обов'язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію", інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов'язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до частини першої статті 15 Закону №2232-ХІІ для проходження базової військової служби направляються придатні для цього за станом здоров'я громадяни України чоловічої статі (жіночої статі - добровільно), яким до дня відправлення на базову військову службу виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 25-річного віку.
Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 №3543-ХІІ (далі Закон №3543-ХІІ) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Так, мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (ст. 1 Закону №3543-ХІІ).
Відповідно до частини восьмої статті 4 Закону №3543-ХІІ з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.
Статтею 23 Закону №3543-ХІІ встановлено перелік військовозобов'язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, де зазначено інші військовозобов'язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках.
Посилаючись на те, що позивач є присвяченим охрещеним служителем релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні та як свідок Єгови бере участь у проповідуванні доброї новини, позивач зазначає, що він належить до категорії інших військовозобов'язаних або окремої категорії громадян, які на підставі абзацу 16 частини першої статті 23 Закону №3543-ХІІ не підлягають призову на військову службу під час мобілізації та має право на заміну військової служби альтернативною.
Надаючи оцінку зазначеним вище доводам, суд зазначає, що статтею 1 Закону №2232-ХІІ визначено, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу".
Організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов'язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначені Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" від 12.12.1991 №1975-ХІІ (далі -Закон №1975-ХІІ).
Відповідно до статті 1 Закону №1975-ХІІ альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
За правилами статті 2 Закону №1975-ХІІ право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Частиною 1 статті 4 Закону №1975-ХІІ визначено, що на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.
Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки) (частина друга статті 4 Закону №1975-ХІІ).
Відповідно до статті 5 Закону №1975-ХІІ альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов'язана із соціальним захистом населення, охороною здоров'я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України.
Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які проходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України №2066 від 10.11.1999 затверджено Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби та перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю (далі Положення №2066).
Відповідно до пунктів 2, 3 Положення №2066 громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих відповідно до законодавства релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджується Кабінетом Міністрів України. Цим правом користуються громадяни, які належать до зазначених релігійних організацій, що діють як із зареєстрованим статутом, так і без його реєстрації.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть бути встановлені окремі обмеження цього права із зазначенням строку їх дії.
На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.
Із системного аналізу вказаних норм вбачається, що альтернативна служба це служба, яка запроваджується замість проходження саме строкової військової служби.
З матеріалів справи слідує, що позивач є військовозобов'язаний та станом на 25.03.2024 перебував на військовому обліку.
Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 №155 від 25.03.2024 солдата запасу ОСОБА_1 призвано на військову службу під час мобілізації.
Тобто, у даному випадку, позивач є мобілізованим на військову службу під час мобілізації в особливий період, а не призваний на строкову військову службу, яка дає право на заміну такої служби альтернативною.
Суд звертає увагу на те, що Законом №3543-ХІІ альтернативна (невійськова) служба під час воєнного стану не визначена.
При цьому, відповідно до частини третьої статті 4 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
Враховуючи те, що позивач є мобілізованим на військову службу під час мобілізації в особливий період, а не особою, яка підлягає призову на строкову військову службу, у спірному випадку позивач не наділений правом бути направленим на альтернативну (невійськову) службу.
Щодо покликання позивача на те, що абзацом 16 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані: інші військовозобов'язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках, а також те, що позивач, як Свідок Єгови, належить до «інших військовозобов'язаних або окремої категорії громадян», які на підставі до абз.16 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та ч.4 ст.35 Конституції України не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, суд зазначає таке.
Стаття 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначає підстави для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Так, згідно з п.24 ч.1 ст.23 цього Закону (в редакції станом на дату розгляду справи, в редакції станом на 25.03.2024 це був абз.16 ч.1 ст.23), не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані: інші військовозобов'язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках.
Суд звертає увагу на те, що право на відстрочку від призову на військову службу повинно бути реалізоване військовозобов'язаним шляхом вчинення ним активних дій та оформлення його у відповідний спосіб уповноваженим органом (зокрема, районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки). При цьому реалізація такого права може бути здійснена лише до моменту набуття ним статусу військовослужбовця.
Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.01.2024 у справі №280/6033/22, від 11.04.2024 №520/7954/22.
Позивач не надав суду доказів на підтвердження того, що він звертався до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки з заявами про надання відстрочки на підставі абз.16 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», та що йому було надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.
Щодо тверджень позивача на те, що відбулося втручання в його права, гарантовані ст.9 Конвенції, а саме втручання не було передбачене законом та не було необхідним в демократичному суспільстві, варто зазначити таке.
За змістом ч.1 ст.1 Закону №1975-ХІІ альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби на яку призивають громадян зазначених у ст.15 Закону України від 25.03.1992 №2232-XII «Про військовий обов'язок та військову службу» (далі - Закон №2232-XII), віком 18-25 років. Можливості заміни в означений спосіб військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період Закон не передбачає.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права гарантує кожній людині право на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Відступ від положень Пакту не допускається навіть під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою.
Статтею 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до положень ч.2 цієї статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Таким чином, усупереч доводів позовної заяви, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.
Ані положення Пакту, ані положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов'язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені статтею 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов'язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (Баятян проти Вірменії (Bayatyan v. Armenia), Папавасілакіс проти Греції (Papavasilakisv. Greece), Канатли проти Туреччини (Kanatliv. Turkiye).
Водночас ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на ст.9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням цієї статті (Енвер Айдемір проти Туреччини (EnverAydemirv. Turkiye), Дягілєв проти Росії).
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава може встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини та запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу. Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень статті 9 Конвенції та в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи.
Право на свободу совісті та віросповідання гарантовано як одне з конституційних прав людини, та закріплено у ст.35 Конституції України. Одним з аспектів зазначеного права є можливість сумлінної відмови від військової служби. Зокрема, у разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
В умовах збройної агресії російської федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров'я, безпека громадян та саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії та високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання свого конституційного обов'язку з захисту Вітчизни.
За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини, закріпленим в ст.9 Конвенції та ст.35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об'єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань. Це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї.
Відповідно до статей 17, 65 Конституції України захист держави і забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов'язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. захист вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Такі положення основного закону дублюються в ст.1 Закону №2232-XII - захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. До військовослужбовців належать особи, які проходять таку службу, зокрема у Збройних Силах України. Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов'язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом).
Відповідно до ст.2 Закону №2232-XII військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Згідно зі ст.17 Закону України від 06.12.1991 №1932-XII «Про оборону України» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров'я і віком, а жіночої статі - також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов'язок згідно із законодавством.
Таким чином, жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов'язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.
Щодо покликання позивача на те, що до нього неправомірно застосували привід, то суд зазначає таке.
З матеріалів справи та відзиву відповідача-1 встановлено, що 25.03.2024 позивача було зупинено працівниками ІНФОРМАЦІЯ_9 , в цей момент здійснювалися заходи оповіщення військовозобов'язаних громадян. За результатами заходів було проведено оповіщення військовозобов'язаного ОСОБА_1 з метою подальшого проведення уточнення військово-облікових даних та визначення придатності до військової служби на особливий період. Позивачу було запропоновано з'явитись до ІНФОРМАЦІЯ_5 , де його направлено на проходження військово-лікарської комісії, за результатами якої позивача визнано придатним для проходження військової служби.
Стаття 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (в редакції, що діяла станом на дату вручення позивачу повістки), передбачала, що громадяни зобов'язані з'являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом Служби зовнішньої розвідки України) для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період.
Під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов'язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов'язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
З наведено суд робить висновок, що відповідач, пропонуючи пройти до ІНФОРМАЦІЯ_5 , в свою чергу, що і було зроблено позивачем, діяв відповідно до вимог ст.22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Водночас адміністративний суд не надає оцінку наявним в матеріалах справи копіям заяв про припинення вчинення злочину, оскільки надання оцінки таким заявам лежить в площині Кримінального кодексу України та не належить до повноважень адміністративного суду.
Зважаючи на встановлені судом обставини справи, беручи до уваги норми чинного законодавства, суд дійшов висновку, що позивач, будучи військовозобов'язаним, підлягав призову на військову службу під час мобілізації, станом на час видання спірного наказу не мав відстрочки від призову на військову службу, а тому приймаючи наказ "Про призов на військову службу під час мобілізації" №155 від 25.03.2024, зокрема, яким ОСОБА_1 призвано та направлено для проходження військової служби під час мобілізації в особливий період до Військової частини НОМЕР_1 , суб'єкт владних повноважень діяв у відповідності до вимог чинного законодавства, а тому відсутні підстави для визнання таких дій та наказу №155 від 25.03.2024 протиправними.
Щодо позовної вимоги про визнання протиправним та скасування пункту 3.14 наказу Командира Військової частини НОМЕР_1 №90 від 26.03.2024 про зарахування позивача до списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 , суд зазначає, що позивач протиправність цього наказу визначає як наслідок протиправності дій по призову позивача на військову службу та направлення його на проходження такої служби.
Враховуючи попередній висновок суду про правомірність дій ІНФОРМАЦІЯ_9 , - відсутні підстави і для задоволення позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу командира Військової частини НОМЕР_1 №90 від 26.03.2024 (в частині, що стосується позивача).
За таких обставин, суд доходить висновку, що відповідачами доведено правомірність оскаржуваних дій та рішень в порядку статті 77 КАС України, а тому заявлені позовні вимоги не підлягають до задоволення.
Підстави для розподілу судових витрат у порядку статті 139 КАС України відсутні.
Керуючись статтями 241 - 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд-
В задоволенні позову відмовити повністю.
У відповідності до статей 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України рішення може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його складання.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Повне найменування учасників процесу:
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 );
Відповідач -1 - ІНФОРМАЦІЯ_12 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 )
Відповідач - 2 - Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_5 )
Відповідач - 3 - ІНФОРМАЦІЯ_13 ( АДРЕСА_4 , код ЄДРПОУ НОМЕР_6 ).
Суддя В.О. Кушнір