18 грудня 2024 року Справа № 320/14732/24
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Войтовича І.І., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства юстиції України
про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди,
До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1. ) із позовом до Міністерства юстиції України (далі - відповідач, Мін'юст), в якому просить суд:
1. Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України від 01.02.2024 № 215/к 2024 р. «Про звільнення» зі змінами, внесеними наказом від 22.02.2024 № 313/к.
2. Поновити на роботі ОСОБА_1 та в цій частині допустити негайне виконання.
3. Стягнути з Міністерства юстиції заробітну плату за час вимушеного прогулу з 22.02.2024р. по день ухвалення рішення суду, з розрахунку середньоденного заробітку.
4. Стягнути з Відповідача моральну шкоду у розмірі 20 000 грн.
Позиції сторін
В обґрунтування позову позивач вказує про те, що вона очолювала Департамент міжнародного права. Та, згідно доповідної записки заступника Міністра юстиції Мудрої Р.І. від 23.06.2023 №2-3-23 і наказу Міністерства юстиції від 04.07.2023 №2453/5 про затвердження структури та штатної чисельності апарату Міністерства, введеного в дію наказом від 14.07.2023 №2568/5 про штатний розпис на 2023 рік, затверджено нову структуру та штатну чисельність працівників апарату, а саме чисельність штату збільшилась з 1082 до 1088 осіб та утворено Департамент міжнародного співробітництва та представництва шляхом об'єднання Департаменту міжнародного права та Департаменту міжнародних спорів.
Позивач зазначила, що в Мін'юсті не було обґрунтованих підстав для утворення нового структурного підрозділу. За наслідками проведеного аудиту з 05 по 31 жовтня 2022 року щодо функцій органів виконавчої влади на виконання розпорядження КМУ від 16.09.2022 №824-р, не було жодної згадки щодо доцільності та необхідності об'єднання (реорганізації) двох вказаних Департаментів, враховуючи виключні напрямки діяльності та різні завдання останніх. Вважає, що доповідна записка заступника Міністра була поданою після погіршення відносин Мудрої Р.І. із позивачем.
24.07.2023 позивача було ознайомлено з попередженням про звільнення та запропоновано перевести на посаду заступника директора утвореного Департаменту.
Позивач зауважила, що її двічі 14.07.2023 та 15.08.2023 в усній розмові попереджали про те, що зазначене посада є тимчасовою, а саме на три місяці, та про те, що на дану посаду буде призначено іншу особу, відмітила із посиланням на п. 6 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну службу», що запропонована посада належить до підкатегорії посад Б2 категорії Б державної служби та не є рівнозначною посаді яку вона займала до звільнення. На посаду керівника новоутвореного Департаменту було призначено іншу особу ОСОБА_6 .
Наполягаючи на тому, що з 1993 року працювала в Міністерстві юстиції, на відповідних посадах, на посаді директора Департаменту з 2015 року, має позитивну трудову історію, третій ранг державного службовця, найвищий в категорії «Б» посад державної служби - Б1, вказує, що відповідно мала переважне право на отримання пропозиції згідно ч. 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу» та ст. 42 КЗпП України щодо переведення на рівнозначну.
З 01.09.2023 по 31.12.2023 позивач подавала тричі заяви про переведення на посаду директора Департаменту публічного права, але її заяви не були враховані та задоволенні відповідачем, наполягає, що проти неї вчинялись усі дії щодо недопущення її до належної посади, наказом від 19.12.2023 з 01.01.2024 було призначено іншу особу ОСОБА_5 . Зокрема, ОСОБА_5 займала одночасно дві посади, що свідчило про наявність конфлікту інтересів.
Інші відповідні рівнозначні посади не були запропоновані, зокрема посада начальника Департаменту управління внутрішнього аудиту на дату звільнення була вільною.
Відмітила, що з моменту її попередження про звільнення до дати звільнення їй не було запропоновано жодної належної вакантної посади.
Позивач зазначила також про те, що було проведено оцінювання державних службовців в грудні 2023 року, отримано позитивну оцінку. Оцінювання було проведено ОСОБА_5 , яку позивач вважає проведену не об'єктивно та упереджено.
Позивач вказує про незаконне її звільнення, покликається серед іншого вказаного, на висновки Верховного Суду сформовані у постанові від 19.03.2020 у справі №804/1542/16. Вважає, що відповідачем не дотримано положень чинного законодавства щодо переважного її права на переведення на посаду, зокрема, директора Департаменту публічного права, а також щодо належного порівняльного аналізу продуктивної праці і кваліфікації працівників, які залишились на роботі, і тих які підлягали звільненню. Лише через два місяці на запити її адвоката було отримано 15.11.2023 неповну порівняльну таблицю між нею та ОСОБА_6 . Відповідач допустив грубе порушення законодавства, здійснював вибірковий підхід до призначення на посади, звільнення відбулось без законної на те підстави, відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 235 КЗпП України, враховуючи висновки Верховного Суду зазначені у постановах від 31.07.2019 у справі № 818/1431/16, від 13.08.2020 у справі №821/3795/15-а, є підстави для скасування спірного наказу, поновлення на попередній роботі з 22.02.2024 (з дати звільнення) із одночасною виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за період з 22.02.2024 до дня поновлення на роботі.
Позивач щодо заявленої до стягнення моральної шкоди, вказуючи на положення ч. 1 ст. 237-1 КЗпП України, зазначає про те, що незаконним звільненням їй спричинено складну психологічну травму, вона двічі хворіла після попередження про звільнення, психологічний тиск з боку заступника Міністра, яка пропонувала написати заяву про звільнення коли вона бажала написати заяву на відпустку. Відмічає про проявлену до неї очевидну несправедливість після скількох років державної служби що негативно впливає на її психологічний та душевний стан, на стан її дітей, які відчувають її негативні почуття. Через звільнення позивачу доводиться докладати значних зусиль для нормалізації життя родини, оскільки має на утриманні двох дітей. Додає, що у зв'язку із незаконним звільненням опинилась без роботи, була ізольованою від професійного колективу однодумців і фахівців.
Відповідач проти позову заперечує, вважає правомірним наказ Міністерства юстиції України від 01.02.2024 № 215/к 2024 р. «Про звільнення» зі змінами, внесеними наказом від 22.02.2024 № 313/к, доводи позивача зазначені в позові вважає необґрунтованими.
Враховуючи доповідну записку заступника Міністра юстиції Мудрої Р.І. від 23.06.2023 №2-3-23, наказом Міністерства юстиції від 04.07.2023 №2453/5 було затверджено структуру та штатну чисельність апарату Міністерства. Наказом від 14.07.2023 №2568/5 введено в дію штатний розпис на 2023 рік, відповідно, затверджено нову структуру та штатну чисельність працівників апарату, та, зокрема, утворено Департамент міжнародного співробітництва та представництва шляхом об'єднання Департаменту міжнародного права, Департаменту міжнародних спорів та Управління міжнародного співробітництва Департаменту санкційної політики. Метою утворення нового відділу було забезпечення правової діяльності держави України на міжнародній арені, притягнення до відповідальності держави-агресора, тощо.
У зв'язку із зміною структури та штатного розпису Мін'юсту, посаду директора Департаменту міжнародного права, яку обіймала позивач, було скорочено.
Відповідач наполягає, що ним було дотримано положення ст. 42 КЗпП України, враховано переважне право позивача на залишення на роботі.
Наказом Мін'юсту від 08.08.2023 №1154/к на новоутворену посаду директора Департамент міжнародного співробітництва та представництва було призначено ОСОБА_6 за переведенням з посади директора Департаменту міжнародних спорі, яка теж була скороченою. Переведення ОСОБА_6 відбулось із дотриманням законодавства, враховуючи здійснений порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації проведений між директорами Департаменті ОСОБА_6 та ОСОБА_1 . Відмітив, що за порівняльною таблицею, нижчий рівень продуктивності праці мала ОСОБА_1 , що підтверджується матеріалами з особової справи та зокрема, результатами виконання завдань позивачем за 2023 рік. Були також враховані затверджені 23.12.2022 завдання і ключові показники результативності, ефективності та якості службової діяльності державного службовця, зі строком виконання протягом звітного 2023 року.
Щодо результатів щорічного оцінювання відповідач, вказуючи на Порядок затверджений постановою КМУ від 23.08.2017 № 640 та Наказ Мін'юсту від 05.10.2023 №1660-к, зазначив, що до відома ОСОБА_1 було доведено, що 15.11.2023 об 11.30 заплановано проведення оцінювання. Враховуючи, що позивач перебувала на той час у відпустці, визначення результатів виконання завдань було проведено без оціночної співбесіди у встановлений строк. Одночасно, було запропоновано особисто прибути на оціночну співбесіду, але таким правом позивач не скористалась. За результатами оцінювання отримано позитивну оцінку, про що доведено було позивача надісланим листом від 06.12.2023 на її електронну пошту, та листом від 22.12.2023 за її зверненням від 11.12.2023, ОСОБА_1 було надано копію результатів оцінювання. Оцінювання відповідач вважає проведеним відповідно до вимог діючого законодавства, позивач правом на оскарження в судовому порядку результатів не скористалась.
Вказуючи на положення ст. 87 Закону України «Про державну службу», 19.07.2023 о 18:00 попередження про наступне звільнення було надіслано ОСОБА_1 через систему документообігу «АСКОД» з відміткою про ознайомлення, а також 20.07.2023 о 10:36 попередження направлено позивачу на її електрону пошту, зазначену у особовій справі, про що 20.07.2023 складено Протокол про доведення інформації або документів до відома державних службовців, відповідно до ст. 9-1 Закону України «Про державну службу». Відповідно, позивач була попереджена 25.07.2023. Одночасно із попередженням, позивачу було запропоновано переведення на посаду заступника директора новоутвореного Департаменту та наслідки відмови у вигляді звільнення.
Відповідач відмічає, що на момент попередження позивача, на 19.07.2023 та внесення пропозицій посад ОСОБА_1 , інші рівнозначні їй посади були відсутні, у тому числі не були вакантними посади начальника Управління внутрішнього аудиту Міністерства та директора Департаменту публічного права.
ОСОБА_8 було призначено на посаду начальника Управління внутрішнього аудиту Міністерства наказом від 19.07.2023 №1041/к, а посада директора Департаменту публічного права була вакантна лише з 01.09.2023. Посада директора цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації була утворена 14.07.2023 у зв'язку із введенням в дію штатного розпису на 2023 рік за наказом від 14.07.2023 №2568/5. Положення про Директорату цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації було затверджено лише 01.08.2023 наказом від 01.08.2023 №2749/5.
Враховуючи вимоги ч. 3 та ч. 4 ст. 9-1 Закону України «Про державну службу» 30-денний строк попередження спливав 24.08.2023. Протягом встановленого законодавством строку заяви про переведення або заяви про відмову від запропонованої посади від ОСОБА_1 не надходили, тому 25.08.2023 вона підлягала звільненню. Проте, позивачем були подані зави від 10.08.2023 та від 17.08.2023 про надання невикористаної відпустки. Вказуючи на ст. 3 Закону України «Про відпустки», наказом від 23.08.2023 №887/6 з 25.08.2023 ОСОБА_1 було надано відпустку повної тривалості 73 календарні дні. Через факти тимчасової непрацездатності, дні відпустки були перенесені відповідними наказами.
Заяву про призначення на вакантну посаду директора Департаменту публічного права було подано позивачем 06.09.2023 та 18.09.2023.
Вказуючи на необхідну наявність професійної компетентності для зайняття державним службовцем посади директора, затверджене Положення про Департамент міжнародного права за наказом Мін'юсту від 31.05.2021 №1901/5 щодо основних завдань даного Департаменту, наказом від 19.12.2023 №2086/к було призначено на посаду директора Департаменту публічного права з 01.01.2024 ОСОБА_8 , яка відповідала даній посаді.
Листом від 24.01.2024 позивачу було повторно запропоновано перелік вакантних посад державної служби апарату Міністерства юстиції наявний станом на 24.01.2024 та повідомлено про необхідність подати заяви про згоду або про відмову у термін до 31.01.2024. Одночасно зазначено було про те, що ненадання нею письмової згоди на зайняття із запропонованих вакантної посади вважатиметься відмовою від запропонованих посад. У зв'язку із не наданням позивачем письмової згоди, її спірним наказом було звільнено.
Відповідач відмітив, що за чинним законодавством не передбачено направлення повторних/інших попереджень про наступне звільнення із займаної посади та припинення державної служби. У разі скорочення посади державного службовця правовідносини щодо звільнення виникають між роботодавцем і працівником з часу попередження працівника про зміну в майбутньому його становища, зокрема його звільнення.
Відповідач наполягає на дотриманні положень ст. 87 Закону України «Про державну службу» щодо процедури звільнення позивача, вказує про відсутність підстав для скасування наказу про звільнення, та підстав для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Вчинені процесуальні дії у справі
10.04.2024 ухвалою суду відкрито провадження в адміністративній справі визначено розгляд даної справи за правилами загального позовного провадження, розпочато підготовку справи до судового розгляду та призначено підготовче засідання на 15.05.2024 о 09:30 год про що сторони по справі повідомлені належним чином.
15.05.2024 у судовому засіданні судом оголошено перерву для надання можливості сторонам по справі подати заяви по суті спору.
Наступне підготовче судове засідання призначено на 18.06.2024 о 10:00 год., про що сторони по справі повідомлені належним чином.
21.05.2024 до суду надійшов відзив від відповідача з проханням відмовити в задоволенні позовних вимог.
10.06.2024 від ОСОБА_1 на адресу суду надійшла відповідь на відзив, у якій позивач просить суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
11.06.2024 представник відповідача подав заперечення на відповідь на відзив.
18.06.2024 позивач подала до суду додаткові пояснення.
Судове засідання призначене на 18.06.2024 о 10:00 год знято з розгляду у зв'язку з тим, що суддя тривалий час перебував у нарадчій кімнаті під час розгляду іншої справи.
Наступне судове засідання призначено на 22.07.2024 об 11:30 год., про що сторони по справі повідомлені належним чином.
22.07.2024 ухвалою суду, за відсутності заперечень від представників сторін по справі, закрито підготовче провадження та призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 14 серпня 2024 року о 09:30год.
14.08.2024 в судове засідання прибули сторони. В ході розгляду справи, враховуючи позиції сторін, судом на місці ухвалено оголосити перерву для витребування від відповідача додаткових доказів.
Наступне судове засідання призначено на 09.10.2024 об 11:30 год., про що сторони по справі повідомлені належним чином.
09.10.2024 в судове засідання прибув представник відповідача. У зв'язку із надходженням клопотання позивача із проханням відкласти судове засідання на іншу дату та час, враховуючи думку учасника по справі, судом на місці ухвалено задовольнити клопотання позивача та відкласти розгляд справи.
Наступне судове засідання призначено на 06.11.2024 об 11:30 год., про що сторони по справі повідомлені належним чином.
06.11.2024 в судове засідання прибув представник відповідача. У зв'язку із надходженням клопотання позивача та його представника із проханням відкласти судове засідання на іншу дату та час, враховуючи думку учасника по справі, судом на місці ухвалено задовольнити клопотання позивача та відкласти розгляд справи.
Наступне судове засідання призначено на 04.12.2024 о 10:30 год., про що сторони по справі повідомлені належним чином.
04.12.2024 в судове засідання прибули позивач ОСОБА_1 , представник позивача Зосименко Г.Р., представник відповідача Сабадаш О.І.
Позивач та представник позивача позовні вимоги підтримали та позов просили задовольнити.
Представник відповідача проти позову заперечував, в задоволенні позову просив суд відмовити.
За відсутності заперечень сторін по справі, судом на місці ухвалено здійснювати подальший розгляд справи у порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів, враховуючи встановлені позиції сторін, наведені ними доводи та подані до суду докази.
Встановлені обставини судом
ОСОБА_1 з 1993 року згідно наказу №253/6 від 16.08.1993 розпочала службову діяльність в Міністерстві юстиції, займала різні посади.
Зокрема, у зв'язку зі зміною структури та штатного розпису Міністерства юстиції, згідно наказу №3371/к від 16.10.2015 позивач була переведена на посаду директора Департаменту міжнародного права, категорії «Б» посад державної служби - Б1.
Міністром юстиції України Малюська Д.Л. видано наказ від 04.07.2023 № 2453/5, яким затверджено структуру на штатну чисельність працівників апарату Міністерства.
Наказом Мін'юсту від 14.07.2023 № 2568/5 введено в дію структуру та штатний розпис на 2023 рік апарату Міністерства.
Відповідно до нової структури в апараті Мін'юсту, зокрема, утворено Департамент міжнародного співробітництва та представництва шляхом злиття Департаменту міжнародних спорів, Департаменту міжнародного права, Управління міжнародного співробітництва Департаменту санкційної політики.
Штатна чисельність працівників апарату Міністерства юстиції збільшилась з 1082 до 1088 осіб.
Пропозиція щодо утворення нового структурного підрозділу була внесена доповідною запискою заступника Міністра юстиції України І. Мудрою від 23.06.2023 № 2-3-23.
19.07.2023 ОСОБА_1 було надіслано через систему електронного документообігу «АСКОД» з відміткою про її ознайомлення, попередження про наступне звільнення.
Також 20.07.2023 попередження ОСОБА_1 було направлено на електронну ІНФОРМАЦІЯ_1 , зазначену в матеріалах особової справи, про що 20.07.2023 було складено Протоколи про доведення інформації або документів до відома державного службовця із відміткою про доставку 20.07.2023.
25.07.2023 - попередження було доведено до відома ОСОБА_1 (ст. 9-1 Закону України «Про державну службу»).
Зокрема, в попередженні вказано про затверджену нову структуру та штатну чисельність працівників апарату Мін'юсту та скорочення посади директора Департаменту міжнародного права, яку обіймала позивач. Також, запропоновано переведення на посаду заступника директора утвореного Департаменту міжнародного співробітництва та представництва, із зазначенням що у разі згоди на переведення на запропоновану посаду необхідність подати заяву в 30-денний строк з дня доведення до відома попередження, та у разі відмови від переведення на запропоновану посаду зазначено про такі наслідки як звільнення на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу».
06.09.2023 та 18.09.2023 ОСОБА_1 подавала заяви із зауваженням щодо переважного права на призначенні її на рівнозначні посади до новоутореного Департаменту та Департаменту публічного права, вказано також про те, що нею не подавались заяви щодо згоди на переведення на запропоновану в попередженні посаду, прохала призначити її на посаду директора Департаменту публічного права.
В іншій заяві від 18.09.2023 позивач наполягала на достатності кваліфікації та знань для призначення її на посаду директора Департаменту публічного права.
Листом від 23.11.2023 №154449/164351-31-23/14.9 Мін'юст повідомив ОСОБА_1 про надіслання листа відповіді на вказані вище заяви 04.10.2023, вказано про технічну помилку, допущену при його відправленні та зокрема зазначено, що посада директора Департаменту публічного права на момент попередження не була вакантною, було запропоновано посаду заступника Департаменту міжнародного співробітництва та представництва, яка відповідає професійній підготовці та професійним компетентностям. Враховуючи положення ч. 3 та ч. 4 ст. 9-1 Закону України «Про державну службу» 30-денний строк попередження сплив 24.08.2023. Протягом даного строку заяв про переведення або про відмову від запропонованої посади не було подано, тому з 25.08.2023 у Міністерства юстиції України виникли підстави для звільнення.
10.08.2023 та 17.08.2023 ОСОБА_1 подано заяви про надання невикористаної відпустки, у зв'язку з чим наказом від 23.08.2023 №887/6 з 25.08.2023 надану відпустку повної тривалості 73 календарні дні з 25 серпня по 05 листопада 2023 року.
У вказаному періоді та наступних, ОСОБА_1 перебувала у відпустках, та на лікарняному, у відпустці без збереження заробітної плати, у зв'язку з чим відпустки переносились та надавались відповідними наказами Мін'юста.
Також, Міністерством юстиції України було надіслано ОСОБА_1 лист від 24.01.2024 №12416/14.9-31/24 із повторною пропозицією зайняти одну із наявних вакантних посад державної служби згідно із переліком, долученим до листа та прохання у термін до 31.01.2024 подати заяву про згоду або заяву про відмову із попередженням про насліди не подання заяв.
Доведення інформації підтверджено складеним Протоколом від 24.01.2024.
Наказом Міністерства юстиції України від 01.02.2024 № 215/к «Про звільнення» зі змінами, внесеними наказом від 22.02.2024 № 313/к, ОСОБА_1 звільнено з 22.02.2024 з посади директора Департаменту міжнародного права у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».
Накази доведені до відома, що вбачається із наданих до справи Протоколів від 02.02.2024 та 22.02.2024, враховуючи ст. 9-1 Закону України «Про державну службу».
Не погоджуючись із наказом про звільнення позивач звернулась до суду із даним позовом за захистом порушених прав та інтересів.
Застосовано судом норми права та висновки суду
Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Зокрема, в силу ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною 3 статті 2 КАС України визначено, що основними засадами (принципами) адміністративного судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі; 5) обов'язковість судового рішення; 6) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 7) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, визначених законом; 8) розумність строків розгляду справи судом; 9) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 10) відшкодування судових витрат фізичних та юридичних осіб, на користь яких ухвалене судове рішення.
Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи (ч. 3 ст. 3 КАС України).
За приписами частини другої статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Вказана норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
«На підставі» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен бути утвореним у порядку, визначеному Конституцією та законами України; зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.
«У межах повноважень» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення та вчиняти дії відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.
«У спосіб» означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.
Статтею 43 Конституції України закріплено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до частини першої статті 3 Закону України від 10.12.2015 №889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон №889-VIII) цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
За частини першої статті 6 Закону № 889-VІІІ посади державної служби в державних органах поділяються на категорії та під категорії залежно від порядку призначення, характеру та обсягу повноважень, змісту роботи та її впливу на прийняття кінцевого рішення, ступеня посадової відповідальності, необхідного рівня кваліфікації та професійних компетентностей державних службовців.
Пунктом 2 частини 2 статті 6 статті 6 Закону № 889-VІІІ визначено, що до категорії "Б" віднесені наступні посади:
керівників та заступників керівників державних органів, юрисдикція яких поширюється на територію Автономної Республіки Крим, однієї або кількох областей, міст Києва і Севастополя, одного або кількох районів, районів у містах, міст обласного значення;
керівників державної служби у державних органах, юрисдикція яких поширюється на територію Автономної Республіки Крим, однієї або кількох областей, міст Києва і Севастополя, одного або кількох районів, районів у містах, міст обласного значення;
керівників та заступників керівників структурних підрозділів державних органів незалежно від рівня юрисдикції таких державних органів.
Категорія "В" - інші посади державної служби, не віднесені до категорій "А" і "Б" (пункт 3 частини 2 статті 6 статті 6 Закону № 889-VІІІ).
Визначення підкатегорій посад державної служби та прирівняння посад державної служби проводиться Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби (частина 4 статті 6 Закону № 889-VІІІ).
Пунктом 4 частини першої статті 83 Закону №889-VIII визначено, що державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення.
Підстави для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення наведені у статті 87 Закону №889-VIII.
За п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону №889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Відповідно до ч. 3 ст. 87 Закону №889-VIII суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб'єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.
За ч. 5 ст. 87 Закону №889-VIII наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, може бути виданий суб'єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.
У такому випадку оформлення і видача трудової книжки, а також розрахунок при звільненні проводяться протягом семи днів з дня звільнення.
Порядок доведення до відома державного службовця інформації або документів регламентований статею 9-1 Закону № 889-VIII.
Так, доведення інформації або документів до відома державного службовця відповідно до вимог цього Закону здійснюється шляхом її вручення або надсилання поштою, в тому числі з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку.
У разі доведення інформації або документів шляхом використання інших засобів телекомунікаційного зв'язку такий спосіб фіксується протоколом у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Інформація або документи надсилаються державному службовцеві за адресою місця проживання/перебування або на його адресу електронної пошти чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку за наявними в особовій справі контактними даними.
Державний службовець при вступі чи проходженні державної служби зобов'язаний повідомити службу управління персоналом про його засоби електронної пошти чи інші засоби телекомунікаційного зв'язку з ним з метою їх використання для доведення до відома державного службовця інформації або документів.
Інформація або документи, надіслані поштою, в тому числі електронною, чи шляхом передачі з використанням інших засобів зв'язку вважаються такими, що доведені до відома державного службовця на п'ятий календарний день з моменту їх відправлення.
Як встановив суд, ОСОБА_1 обіймала посаду директора Департаменту міжнародного права Міністерства юстиції України, що була віднесена до під категорії Б1 категорії Б посад державної служби.
На підставі наказу Мін'юсту від 04.07.2023 № 2453/5, з урахуванням доповідної записки заступника Міністра юстиції України І. Мудрою від 23.06.2023 № 2-3-23, було затверджено структуру на штатну чисельність працівників апарату Міністерства, за наказом Мін'юсту від 14.07.2023 № 2568/5 було введено в дію структуру та штатний розпис на 2023 рік апарату Міністерства. Зокрема, було утворено Департамент міжнародного співробітництва та представництва шляхом злиття Департаменту міжнародних спорів, Департаменту міжнародного права, Управління міжнародного співробітництва Департаменту санкційної політики. Штатна чисельність працівників апарату Міністерства юстиції збільшилась до 1088 осіб.
Наслідками утворення нового Департаменту стало скорочення посад, зокрема, посади позивача, яку вона займала з 2015 року.
Позивач зазначає те, що відповідачем не дотримано вимог частини третьої статті 87 Закону №889-VIII, а саме їй не здійснено пропозицію зайняття рівнозначної посади та не забезпечено переважне право залишення на роботі.
З цього приводу суд зазначає таке.
Як зазначено вище, відповідно до ст.87 Закону №889-VIII одночасно з попередженням про звільнення на підставі п.1 ч.1 цієї статті суб'єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійної компетентності. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Тобто, суб'єкт призначення або керівник державної служби зобов'язаний не лише попередити державного службовця про наступне звільнення, а й одночасно з цим запропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому, враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 10 листопада 2022 року у справі №640/24023/21, від 25 січня 2023 року у справі № 600/752/22-а, від 23 лютого 2023 року у справі № 140/9066/21, від 11 травня 2023 року у справі №380/9574/21, від 27 червня 2023 року у справі № 120/3712/21-а, від 14 вересня 2023 року у справі №640/15737/22 та інших.
За обставин по справі, відповідачем було надіслано 19.07.2023 попередження про звільнення та запропоновано переведення на посаду заступника директора Департаменту міжнародного співробітницва та представництва, та у випадку відмови від запропонованої посади позивача попереджено про наступне звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» з виплатою вихідної допомоги у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.
Враховуючи вищезгадану норму статті 9-1 Закону №889-VIII, з повідомленням про попередження про звільнення позивач ознайомлена - 25.07.2023.
Додатково, листом Міністерства юстиції України №12416/14.9/31-24 від 24.01.2024, позивачу з урахуванням запропонованої посади в попередженні від 19.07.2023, надано додаткові пропозиції посад державної служби.
Як зазначено відповідачем, були відсутні вакантні посади під категорії Б1 категорії Б, рівнозначні посаді позивача, як станом на день попередження про звільнення так і на день звільнення, в зв'язку з чим було запропоновано інші посади в межах штатного розпису, таким чином забезпечуючи переважне право позивача залишення на роботі.
Суд зазначає, що посади, запропоновані позивачу в попередженні про звільнення від 19.07.2023 та в листі Мін'юсту від 24.01.2024 відповідали посадам категорії Б під категорії Б2 та категорії В1 під категорії В1, В 2, що підтвердив та не спростовував відповідач в ході розгляду справи.
Суд враховує, що ОСОБА_1 подавала до відповідача заяви (06.09.2023 та 18.09.2023), в яких зауважила щодо переважного права на призначенні її на рівнозначну посаду, не подання нею заяви згоди на переведення на запропоновану в попередженні посаду, із проханням призначити її на посади директора новоутвореного Департаменту міжнародного співробітництва та представництва, директора Департаменту публічного права.
Своїм листом від 23.11.2023 №154449/164351-31-23/14.9 Мін'юст повідомив ОСОБА_1 , що посада директора Департаменту публічного права на момент попередження не була вакантною, було запропоновано посаду заступника Департаменту міжнародного співробітництва та представництва, яка відповідає професійній підготовці та професійним компетентностям.
Суд зауважує, що станом на 19.07.2023 були вакантними посади директора Департаменту міжнародного співробітництва та представництва та директора Департаменту публічного права, проти чого не заперечував суду відповідач.
Та, на посаду директора новоутвореного Департаменту міжнародного співробітництва та представництва наказом Мін'юсту від 08.08.2023 №1154/к призначено ОСОБА_6, а на посаду директора Департаменту публічного права наказом від 19.07.2023 №1041/к призначено ОСОБА_8, за їх кваліфікації, продуктивності праці, професійної підготовки і професійних компетентностей, за доводами відповідача, в порівняні з позивачем ОСОБА_1 .
Суд вважає необхідним відмітити, що положеннями статті 1 Закону №889-VIII визначено, що державна служба це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.
Державний службовець це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.
Згідно п. 5 та п. 6 ч. 1 ст. 2 Закону №889-VIII професійна компетентність - здатність особи в межах визначених за посадою повноважень застосовувати спеціальні знання, уміння та навички, виявляти відповідні моральні та ділові якості для належного виконання встановлених завдань і обов'язків, навчання, професійного та особистісного розвитку; рівнозначна посада - посада державної служби, що належить до однієї підкатегорії посад державної служби з урахуванням рівнів державних органів.
Враховуючи те, що наказом Мін'юсту від 14.07.2023 № 2568/5 було введено в дію структуру та штатний розпис на 2023 рік апарату Міністерства, згідно наданого суду структури та штатної чисельності працівників апарату Мін'юсту вбачається наявність, серед інших Департаментів із відповідними Управліннями, Департаменту публічного права з 97 - ми штатних одиниць, Департамент приватного права з 75 штатною одиницею, Департамент міжнародного співробітництва та представництва з 71-ою штатною одиницею.
Відповідно до наданого штатного розпису на 2023 рік судом встановлено наявність вакантної посади директора Департамент міжнародного співробітництва та представництва - 1.
Як встановлено, у попередженні про звільнення від 19.07.2023 лише зазначено про пропозицію перевести на посаду заступника директора новоутвореного Департаменту, але до даного попередження відповідачем не долучено перелік вакантних посад станом на 19.07.2023, хоча як встановлено судом станом на 19.07.2023 були вакантні посади директора Департаменту міжнародного співробітництва та представництва і директора Департаменту публічного права, враховуючи, що посада директора Департаменту публічного права стала вакантною з 01.09.2023.
Позивачем в свою чергу не подавалась заява про відмову від запропонованої посади заступника директора новоутвореного Департаменту, як і погодження чи відмова від запропонованих вакантних посад листом відповідача від 24.01.2024.
Суд зазначає, зокрема, що відповідачем не надано суду належних та достатніх доказів на спростування факту наявності рівнозначної вакантної посади директора Департаменту міжнародного співробітництва та представництва на момент її попередження про звільнення.
Також, з наданого до суду відповідачем переліку вакантних посад в Мін'юсті за період з 19.07.2023 по 02.02.2024, встановлено наявність по 24.01.2024 (надісланий лист із пропозицією вакантних посад) вакантної посади з 19.07.2023 по 14.08.2023 директора Департамент міжнародного співробітництва та представництва, з 01.09.2023 по 01.01.2024 директора Департаменту публічного права. Відповідач також не заперечував у своїх додаткових поясненнях щодо наявних вакантних посад Генерального директора Директората цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації з 14.07.2023, враховуючи що Положення Директорату було затверджено 01.08.2023 наказом Мін'юсту від 01.08.2023 №2749/5, та щодо начальника Управління внутрішнього аудиту. Вказані посади відображені також в згаданому переліку як вакантні: Генеральний директор Директорату з 19.07.2023 по 16.08.2023 та з 30.12.2023 по 23.01.2024; начальника УВА 19.07.2023 та з 16.08.2023 по 02.02.2024.
Але вказані вакантні посади під категорії Б1 категорії Б позивачу не були запропоновані з моменту попередження до її звільнення з державної служби, зокрема дві останні зазначені Генеральний директор Директората та начальник УВА взагалі були відсутні у надісланому листом від 24.01.2024 переліку вакантних посад.
Суд враховує те, що відповідач період з 19.07.203 по 24.01.2024 пропонував нижчі вакантні посади позивачу, але зауважує, що такі дії можливі лише в разі відсутності вакантної рівнозначної посади, враховуючи при цьому введений в дію штатний розпис з 14.07.2023 наказом від 14.07.2023 №2568/5, та відповідні наявні вакантні посади.
Враховуючи вищезгадане положення ч. 3 ст. 87 Закону №889-VIII, суд вказує, що дана норма не надає суб'єкту владних повноважень права її неоднозначного (множинного) розуміння та/чи застосування, відповідно подавати пропозицію щодо переведення на посаду державного службовця будь-якої іншої категорії з під категорією (нижчої категорії), відмінної від раніше займаної посади державним службовцем, а саме відмінної від рівнозначної його посади.
Суд також зауважує, що за даною нормою ч. 3 ст. 87 Закону №889-VIII має бути запропонована рівнозначна посада. Як виняток передбачено пропонувати нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей, але у разі відсутності вакантної рівнозначної.
Недотримання цього обов'язку, як і невмотивоване (необґрунтоване) надання переваги одному державному службовцю над іншим (коли йдеться про переведення в рамках скорочення чисельності і штату державних службовців) має наслідком також порушення принципу забезпечення рівного доступу до державної служби, який закріплений у статті 4 Закону № 889-VIII.
Такий висновок узгоджується з позицією Верховного Суду, яка викладена у постанові від 25 січня 2023 року у справі № 600/752/22-а.
Також, суд вважає необхідним відмітити те, що розірвання трудового договору у випадку змін в організації праці - скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу є ініціативою роботодавця, що й створює для працівника відповідні гарантії від незаконного звільнення, та водночас надання таких гарантій не є формальністю у зв'язку лише із самим фактом змін в організації праці роботодавця, а спрямоване на випадки, коли продовження трудових правовідносин є об'єктивно неможливим, у тому числі у зв'язку з відмовою працівника працювати на змінених умовах, тому факт такої відмови працівника за наявності відповідних вакансій за вказаних обставин є визначальним.
Згідно повідомлення від 19.07.2023, строк попередження за ст. 87 Закону №889-VIII спливав 24.08.2023. Заяви про відмову від запропонованих посад позивач не подавала, з дати попередження про звільнення до фактичної дати звільнення позивача з державної служби пройшов досить великий проміжок часу. Надсилання позивачу в січні 2024 року листа із переліком вакантних посад, застосовуючи при цьому норми ст. 87 Закону №889-VIII та ст. 42 КЗпП України, суд вважає необґрунтованим, оскільки останні не можуть застосовуватись суб'єктом владних повноважень, роботодавцем поза строками визначеними в ст. 87 зазначеного Закону без достатніх обґрунтувань вчинення таких дій, враховуючи в даній справі наявність рівнозначних вакантних посад на момент повідомлення її про звільнення. Належних та достатніх обґрунтувань таким діям відповідачем до суду не надано.
Таким чином, судом встановлено, що позивачу на момент попередження було запропоновано нижчу посаду заступника директора Департамент міжнародного співробітництва та представництва, яка не є рівнозначною, не було запропоновано наявні та зазначені вище судом вакантні рівнозначні посади, у зв'язку з чим, такі дії відповідача суд вважає порушенням вимог ч. 3 ст. 87 Закону №889-VIII.
За обставинами, встановлених судом, суд також зазначає, що відповідачем не надано суду належних та достатніх доказів забезпечення ОСОБА_1 переважного права залишення на роботі.
За застосованою ч. 3 ст. 87 Закону №889-VIII враховується переважне право на залишення на роботі державного службовця.
Відповідно до ст. 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається, серед інших вказаних, сімейним - при наявності двох і більше утриманців; особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації. Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.
Суд зазначає, що Закон № 889-VIII, як і КЗпП України, не регламентує як саме (за якою процедурою, на основі яких документів) має визначатися рівень кваліфікації і продуктивності праці, проте це питання було предметом дослідження Верховним Судом у постанові від 11 липня 2018 року у справі №816/1232/17.
Так, у згаданій постанові Верховний Суд висловився щодо того, яким чином роботодавець може визначити хто з працівників має право на переважне залишення на роботі. Суд у цьому зв'язку наголосив також на необхідності дотримуватися відповідних положень КЗпП України (стаття 42) при звільненні працівників з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII.
Верховний Суд, зокрема, зазначив: « при проведенні вивільнення орган вправі в межах однорідних професій і посад провести перестановку (перегрупування) працівників і перевести більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, за його згодою на іншу посаду, звільнивши з неї з цих підстав менш кваліфікованого працівника.
Тому при вирішенні питання про звільнення працівника роботодавець зобов'язаний перевірити наявність у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці.
Для такої перевірки повинні досліджуватись документи та інші відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів (класів, категорій, рангів), про підвищення кваліфікації, про навчання без відриву від виробництва, про винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, про тимчасове виконання обов'язків більш кваліфікованих працівників, про досвід трудової діяльності, про виконання норм виробітку (продуктивність праці), про розширення зони обслуговування, про збільшення обсягу виконуваної роботи, про суміщення професій тощо. Однією з істотних ознак більш високої продуктивності праці є дисциплінованість працівника. Тому при застосуванні положень статті 42 КЗпП України щодо переважного права на залишення на роботі слід враховувати в тому числі і наявність дисциплінарного стягнення.
Продуктивність праці і кваліфікація працівника повинні оцінюватися окремо, але в кінцевому підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників. При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в частині другій статті 42 КЗпП України.
Для виявлення працівників, які мають це право, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз може бути проведений шляхом приготування довідки у довільній формі про результати порівняльного аналізу з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі. Тобто, ці обставини повинен з'ясовувати сам суб'єкт владних повноважень, приймаючи відповідне рішення.».
Поряд із цим, у постанові від 25 січня 2023 року у справі № 600/752/22-а суд касаційної інстанції зазначив, що запропоновані у постанові Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 816/1232/17 підходи/способи не є вичерпні. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може зважити також на інші обставини, які, як він вважає, можуть мати значення для визначення того з державних службовців, хто є більш кваліфікованим і продуктивним у роботі. Важливо те, що визначення переважного права на залишенні на роботі має бути обґрунтованим і певним чином об'єктивованим (вираженим назовні, оформленим) для розуміння того, як відбувався цей процес, надто тими, кого це стосується.
Щодо посадових обов'язків ОСОБА_1 , виконання нею своїх функцій та завдань перед державою, стажу державної служби, досвіду, в тому числі період керівної діяльності, позитивної службової діяльності, винагрод/визнання, спору у справі між сторонами не має.
Суд враховує, що порівняльний аналіз продуктивності праці, кваліфікації та інших показників між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , зі складенням відповідної порівняльної таблиці, відповідачем не було здійснено, враховуючи що відповідач наполягає у справі на недостатній компетентності, кваліфікації позивача.
Щодо порівняльної таблиці між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , при складенні якої було враховано також завдання і ключові показники результативності та ефективності та якості службової діяльності державного службовця, який займає посаду державної служби категорії «Б», на 2023 рік, суд зазначає, що за таблицею враховано освітні відомості опонентів, щодо здобутої ними мови, винагород/визнання, досвіду роботи, додаткового врахування публікацій сторін у відповідних виданнях, відомостей щодо щорічного оцінювання, підвищення кваліфікації, не встановлено за які саме відмінності, через яку не компетентність та кваліфікацію ОСОБА_1 відповідачем обрано ОСОБА_6 на вакантну посаду керівника новоутвореного Департаменту. Суд не вбачає достатнім посилання відповідача на низький рівень продуктивності праці ОСОБА_1 , включаючи, що оцінювання ОСОБА_1 за 2023 рік мала позитивне, у зв'язку з чим, на переконання суду доводи відповідача щодо не відповідності позивача вакантним посадам під категорії Б1 категорії Б, недостатній компетентності, кваліфікації позивача є не доведеними в силу зазначених вище норм законодавства та правові висновки зазначені в згаданій постанові Верховного Суду від 25 січня 2023 року у справі № 600/752/22-а.
Враховуючи порівняльну таблицю та зазначене вище судом, суд приходить до висновку що Мін'юстом належним чином не досліджувались документи та інші відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів (класів, категорій, рангів) позивача ОСОБА_1 яка мала здобуту повну вищу юридичну освіту в Київському університеті імені Тараса Шевченка, 12.06.1993, магістра в Одеській національній юридичній академії, 25.06.2002, володіє англійською мовою на рівні читання та розмови, підвищення кваліфікації без відриву від служби, а саме в липні 1999-certificate by the Korea International Cooperation Agency of the Republic, of Korea the Training Course in Economic Development; в листопаді 2003 - Join Vienna Institute IMF Seminar on: Legal Aspects of International Financial Institutions; в грудні 2003 - 4th International Conference of Chief Justices of the World, Conference theme «Enforceable International Law is «The Idea» whose time has come - CMS»; в червні 2004 - Hungary centre for security policy European Co-operation Course SCSP C-8-6 «Municipalities, EU Regional policy, Institutional reforms»; в вересні-жовтні 2005 International Visitor Leadership Program of the United States Department of State «The Relationship between Church and State in the U.S.»; в вересні 2006 Міністерство комерції Китайської Народної Республіки «Курси для керівних кадрів України в економічній сфері»; в березні 2009 - certificate by the Japan International Cooperation Agency, the Group Training Course in Advocating a Law-oriented Infrastructure to Promote at Kyoto Comparative Law Centre; в червні 2011-Venice Commission Unidem campus for the Legal Training of Civil Servants, Seminar «The council of Europe and the European Union: shared values and standards»; в листопаді 2012 - Національна академія державного управління при Президентові України Інститут підвищення кваліфікації керівних кадрів семінар на тему «Управління персоналом в органах державної влади і органах місцевого самоврядування з урахуванням вимог нового законодавства про державну службу»; в 2012-2013-British council course «English for Civil Servants» who are involved in the process of Ukraine's integration in the European Union; в грудні 2015 - Academy for Good Governance and Empowerment in Europe (AGREE), Certificate confirmation of participation in the tri-national seminar for officials in public administrative bodies from Ukraine, Georgia and the Republic of Moldova (support for reform-oriented forces in government and public administration, both at central and at local level, in practical knowledge in the fields of democracy development, Promotion of the rule of law, institution building and good governance as well as to make available to them expertise, know-how and practical assistance); в вересні 2012-червні 2016 British council course «English for Civil Servants» who are involved in the process of Ukraine's integration in the European Union; в жовтні 2017 - Дипломатична академія України імені Геннадія Удовенка, тематичний семінар підвищення кваліфікації працівників дипломатичної служби на тему «Aggressive state behavior and international law»; в вересні 2019 - Інститут права та післядипломної освіти Міністерства юстиції України «Командна робота та взаємодія»; в жовтні 2019 - Інститут підвищення кваліфікації керівних кадрів Національної Академії державного управління при президентові України «Взаємодія органів публічної влади з громадськістю»; в серпні 2020 - Інститут права та післядипломної освіти Міністерства юстиції України «Впровадження змін»; в вересні 2020 - Інститут права та післядипломної освіти Міністерства юстиції України «Управління організацією роботи та персоналом»; в березні 2021 - Українська школа урядування «Психологія ефективної діяльності»; в березні 2021 року - Державний навчально-науковий заклад післядипломної освіти «Дипломатична академія України імені Геннадія Удовенка при Міністерстві закордонних справ» «Організація та протокольний супровід переговорів та міжнародних візитів»; в вересні 2021 - Українська школа урядування «Порядок проведення конкурсного відбору кандидатів на посади фахівців з питань реформ»; в грудні 2021 - Українська школа урядування «Реформа системи оплати праці державних службовців»; в грудні 2021 - Українська школа урядування «Визначення результатів оцінювання службової діяльності державних службовців: алгоритм дій»; в грудень 2021 - Центр адаптації державної служби до стандартів Європейського Союзу «Політична освіта публічних службовців в Україні»; в квітні 2022 - Освітній хаб міста Києва «Управління людьми і проєктами»; в вересні 2022 - Дія «Цифрові юристи»; не враховано досвід трудової діяльності добутий починаючи з 09.1986 - 01.1987 діловод Дніпровського районного народного суду м. Києва; 01.1987 - 10.1987 секретар Дніпровського районного народного суду м. Києва; 10.1987 - 04.1988 діловод Ватутінського районного народного суду м. Києва; 04.1988 - 07.1988 секретар Ватутінського районного народного суду м. Києва; 12.1992 - 08.1993 юрисконсульт підприємства «Звезда»; 08.1993 - 05.1994 провідний консультант управління господарського законодавства Міністерства юстиції України; 05.1994 - 09.1994 провідний консультант управління законодавства про кредитно-фінансову систему і зовнішньоекономічну діяльність Міністерства юстиції України; 09.1994 - 10.1994 головний консультант управління законодавства про кредитно- фінансову систему і зовнішньоекономічну діяльність Міністерства юстиції України; 10.1994 - 01.1996 заступник начальника управління законодавства про кредитно-фінансову систему і зовнішньоекономічну діяльність Міністерства юстиції України; 01.1996-01.1997 перший заступник начальника управління законодавства про кредитно-фінансову систему і зовнішньоекономічну діяльність Міністерства юстиції України; 01.1997 - 10.1997 начальник управління міжнародно-правової експертизи Департаменту міжнародного права та співробітництва Міністерства юстиції України; 10.1997 - 05.2000 начальник управління правової експертизи міжнародних договорів Департаменту міжнародно-правової діяльності Міністерства юстиції України; 05.2000 - 09.2003 директор Департаменту правової експертизи міжнародних договорів Міністерства юстиції України; 09.2003 - 10.2007 директор Департаменту міжнародного співробітництва Міністерства юстиції України; 10.2007 - 04.2011 директор Департаменту міжнародного правового співробітництва Міністерства юстиції України; 04.2011-11.2012 заступник директора департаменту начальник Управління міжнародного правового співробітництва Департаменту міжнародного права та співробітництва Міністерства юстиції України; 11.2012 - 08.2014 заступник директора департаменту - начальник Управління міжнародно-правової експертизи Департаменту міжнародного права та співробітництва Міністерства юстиції України; 08.2014 - 11.2014 директор Департаменту з питань імплементації Угоди про асоціацію з ЄС, правової експертизи міжнародних договорів та міжнародного співробітництва Міністерства юстиції України; 11.2014 - 10.2015 директор Департаменту правової експертизи міжнародних договорів та міжнародного співробітництва Міністерства юстиції України; 10.2015 до цього часу директор Департаменту міжнародного права Міністерства юстиції України; про здійснення під час служби публікацій - Історія членства України в співдружності незалежних держав на сайті Міністерства юстиції України, Міждержавне усиновлення: міфи та реалії. Українська правда; здобуття за час державної служби Нагрудного знаку «За заслуги» Міністерства юстиції України (2001); Почесної грамоти Міністерства юстиції України (2004); Почесної грамоти Кабінету Міністрів України (2008); Почесного знаку України (2010); Міністерства юстиції; Грамоти Державного агентства автомобільних доріг України (2013); Почесної грамоти Міністерства юстиції України (2014); Відзнаки Міністерства оборони України медаль «За сприяння Збройним Силам України» (2016); Подяки Прем'єр-міністра України (2017); Подяки Міністерства юстиції України (2018). Не враховано також відповідачем наявність у позивача ознак більш високої продуктивності праці щодо дисциплінованості працівника, підтвердженої та такої, що не спростовується враховуючи проведені оцінювання з 2017 по 2022 роки із відміткою «відмінна», та за 2023 рік - «позитивна».
Зазначене в оцінюванні за 2023 рік про те, що завдання виконувались із залученням інших осіб, потребування допомоги у виробленні алгоритму дій, аналізі нормативно-правових актів, суттєвого коригування проєктів документів та низька проявленість самостійності, не врахувавши при цьому які були поставлені завдання перед позивачем, яка займала посаду директора Департаменту міжнародного права, що не виключало залучення інших осіб, аналізу нормативно-правових актів, коригування проектів законів, проведення екзпертиз інших актів, не підміняє собою поняття закріплене в законодавстві щодо професійної компетентності, а саме здатність в межах визначених за посадою повноважень застосовувати спеціальні знання, уміння та навички, виявляти відповідні моральні та ділові якості для належного виконання встановлених завдань і обов'язків, навчання, професійного та особистісного розвитку, якому відповідає ОСОБА_1 . Протилежного належними та достатнім доводами, відповідачем суду не зазначено.
Таким чином, відповідачем не забезпечено переважне право позивача на залишенні на роботі за нормами ст. 42 КЗпП України та статті 87 Закону № 889-VIII. Належних та достатніх доказів на спростування позиції суду відповідачем не надано.
Суд відмічає, що у даній справі не є предметом спору та відповідно не вважається спірним призначення відповідачем 08.08.2023 на посаду директора Департаменту міжнародного співробітництва та представництва іншої особи ОСОБА_6, як і не є предметом спору та відповідно не вважається спірним призначення 01.01.2024 на посаду директора Департаменту публічного права ОСОБА_8 . Не погодження позивача із призначенням вказаних осіб ОСОБА_6 , ОСОБА_8 не підлягають перевірці та оцінці судом оскільки зазначені позивачем доводи не спростовують завдання суду визначені в ст. 2 КАС України щодо встановлення судом під час розгляду та вирішенню даної категорії справ правомірності чи протиправності наказу про звільнення її з державної служби, перевірку дотримання відповідачем порядку звільнення зі служби, зокрема положень вимог ч. 3 ст. 87 Закону №889-VIII.
Решта доводів позивача щодо конфлікту із заступником Міністра Мудрою І.Р. не враховуються судом у зв'язку із не доведенням причинного зв'язку між доводами позивача щодо цілі та мети доповідної записки Мудрої І.Р. від 23.06.2023 №2-3-23, видання Мін'юстом Наказу від 04.07.2023 № 2453/5 із підставами звільнення з державної служби.
Також, не погодження позивача із діями Міністра юстиції, пропозиції заступника Міністра, за наявності дискреційних повноважень останніх, не є предметом спору у даній справі та не підлягає оцінці судом.
З огляду на зазначене та встановлене вище, суд дійшов висновку, що відповідачем під час розгляду питання про звільнення ОСОБА_1 не дотримано вимоги ч. 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу» та положень статті 42 КЗпП України, що є підставою для визнання протиправним та скасування наказу Міністерства юстиції України від 01.02.2024 № 215/к «Про звільнення» зі змінами, внесеними наказом від 22.02.2024 № 313/к.
Враховуючи правовий висновок сформульований Верховним Судом у постанові від 13.04.2023 у справі № 540/3994/20, суд зазначає, що позивач є такою, що підлягає поновленню на посаді з якої її було звільнено, а саме на посаду директора Департаменту міжнародного права Міністерства юстиції України.
Щодо часу поновлення ОСОБА_1 на відповідній посаді, суд враховує абз. 2 п.2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 року №58, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17.08.1993 року за №110, яким визначено, що останнім днем роботи вважається день звільнення.
Враховуючи положення абзацу другого п.2.27 вказаної Інструкції, суд дійшов висновку, що позивача належить поновити на посаді, з якої її було звільнено з 22.02.2024, оскільки відповідно до спірних наказів, останнім днем її роботи було 22.02.2024.
Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.06.2018 у справі №826/808/16 зазначила, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, а законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» та враховуючи положення пунктів 2, 4, 5, 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.
Позивач просить суд стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення з 22.02.2024 по день ухвалення рішення про поновлення на роботі.
За наданої до справи позивачем довідки про розмір середньоденної заробітної плати, наданої Мін'юстом №16-42/43 від 11.04.2024, відповідачем визначено середньоденну заробітну плату 1246,82 грн. - середньоденна заробітна плата.
В ході розгляду справи відповідач підтвердив визначену за вказаною довідкою середньоденну заробітну плату 1246,82 грн.
При обчисленні кількості робочих днів суд враховує, що відповідно до пункту 2 Глави ХІХ «Прикінцеві положення» Кодексу законів про працю України під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану", діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану".
У свою чергу, частиною шостою статті 6 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (набрав чинності 24.03.2022) визначено, що у період дії воєнного стану не застосовуються норми статті 53, частини першої статті 65, частин третьої - п'ятої статті 67, статей 71, 73, 78-1 Кодексу законів про працю України та частини другої статті 5 Закону України "Про відпустки".
Відповідно, період вимушеного прогулу позивача - з 23.02.2024 (наступний робочий день після звільнення, враховуючи, що день звільнення є останнім робочим днем, за який здійснювались відповідні нарахування заробітної плати) по 18.12.2024 (день постановлення рішення у цій справі) або 214 робочих дня.
З урахуванням зазначеного, суд вважає, що на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 23.02.2024 по 18.12.2024 у розмірі 266 819,48 грн. (1246,82 грн. х 214 дні).
Суд також враховує, що справляння і сплата податку на доходи фізичних осіб та військового збору є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, а тому суд повинен визначати суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу без утримання цього податку та збору, про що вказує в резолютивній частині рішення, що узгоджується із правовими висновками Верховного Суду викладеними у постанові від 18.07.2018 в справі №359/10023/16-ц.
Та, оскільки відповідач як податковий агент здійснює самостійно нарахування та вирахування із заробітної плати суми податків та зборів до бюджету, відповідач має здійснити відповідні відрахування до бюджету враховуючи висновки суду.
Відповідно до положень статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
У зв'язку з цим, суд вважає за необхідне звернути до негайного виконання рішення суду в частині, зокрема, щодо поновлення позивача на посаді з якої її було звільнено та щодо стягнення середнього заробітку в межах суми за один місяць.
Щодо заявленої позивачем до стягнення 20 000 грн. завданої моральної шкоди діями та наказами відповідача суд зазначає слідуюче.
Згідно із частиною першою статті 23 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Цією ж статтею встановлено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Частиною першою статті 1167 ЦК України передбачено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльності, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Таким чином, для відшкодування шкоди обов'язково необхідна наявність причинно-наслідкового зв'язку між шкодою і протиправним діянням, бездіяльністю або рішеннями заподіювача - суб'єкта владних повноважень, та вини останнього в її заподіянні.
Крім того, при заявленні вимоги про відшкодування моральної (немайнової) шкоди позивачем має бути зазначено, в чому полягає шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових витрат (їх тривалість, можливість відновлення тощо), та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації.
Аналогічна правова позиція висловлена судом касаційної інстанції, зокрема, у постановах Верховного Суду від 30.01.2018 у справі № 804/2252/14, 28.11.2018 у справі № 281/550/15-а, 21.11.2018 у справі № 826/19928/16, від 30.01.2018 у справі № 813/5138/13-а.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що застосування норм права щодо відшкодування моральної шкоди пов'язане з використанням значної кількості оціночних понять, які окреслені законом. При цьому заподіяння моральної шкоди фізичній особі є фактом конкретного випадку. Тобто, вчинення протиправного діяння (прийняття протиправного рішення) стосовно особи свідчить про можливість, але не обов'язковість заподіяння їй моральної шкоди.
Відповідно до пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих відносин через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
У пункті 5 вказаної Постанови зазначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Суд зазначає, що така моральна шкода має бути обов'язково підтверджена належними та допустимими доказами заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру.
Зазначені позивачем та її представником доводи в позовній заяві щодо обґрунтування завданої моральної шкоди відповідачем, суд вважає що такі обґрунтування та надані суду докази не доводять причинний зв'язок між обставинами прийнятих спірних наказів про звільнення та захворюванням позивача. Зокрема, надана виписка з медичної карти стаціонарного хворого №1403 в період надходження з 01.02.2024 по 16.02.2024, із висновком щодо діагнозу - ураження шийних корінців, не кваліфіковані в інших рубриках, вертеброгенна цервікокраніалгія з помірним больовим та м'язево-тонічним синдромом, не є належним та достатнім обґрунтуванням для заявлення моральної шкоди. Те, що позивач психологічно не була готова до звільнення, того що має вчиняти дії по забезпеченню працевлаштування щоб забезпечити своїх двох дітей, є відповідними наслідками звільнення, та не пов'язується із заподіянням їй моральних та фізичних страждань, втрат немайнового характеру таким звільненням.
Інших належних доводів та доказів, позивачем та представником до суду не надано.
Таким чином, суд відмовляє позивачу у заявленій вимозі про стягнення моральної шкоди з відповідача.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
За ст. 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 74 КАС України).
Відповідно до ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування та питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі (абз. 2 ч. 2 ст. 77 КАС України).
Відповідачами належними та достатніми доказами протилежного доводам та доказам позивача не наведено та не спростовано.
Згідно ч. ч. 1-4 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 5 ст. 242 КАС України).
Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані.
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «RuizTorija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Згідно з вимогами пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.
Решта доводів сторін не впливають на висновки суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
До судових витрат за ст. 132 КАС України відноситься сплачений судовий збір та витрати, пов'язаних з розглядом справи, такі як на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ст. 5 Закону України «Про судовий збір», позивач звільнений від сплати судового збору за подання позову щодо поновлення на роботі.
Позивач сплатила судовий збір за подання позову щодо стягнення моральної шкоди у розмірі 1211,20 грн. та враховуючи висновки суду щодо даної заявленої частини позовних вимог, зазначені витрати розподілу судом не підлягають.
Позивачем також зазначено до стягнення з відповідача понесені нею витрати на правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн., надавши до суду ордер від 21.09.2023 №1448643, Договір №4/09-23 від 21.09.2023 про надання професійної правничої допомоги укладений з Адвокатським бюро «ЗОСИМЕНКО Г.Р. ТА ПАРТНЕРИ», відмітивши про те, що повний розрахунок витрат на оплату правничої допомоги буде наданий під час судового розгляду справи.
Суд враховує зазначене позивачем, як заява про орієнтовний розрахунок понесених витрат на правничу допомогу, із наступним наданням до суду відповідних доказів.
Таким чином, суд на час прийняття рішення справі не вирішує питання щодо понесених позивачем витрат на правничу допомогу, що не позбавляє права позивача чи її представника подати відповідну заяву та докази до суду після ухвалення рішення судом із дотриманням норм процесуального законодавства (ч. 7 ст. 139 КАС України), враховуючи зміст Договору №4/09-23 від 21.09.2023.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 242-246, 250, 255, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України від 01.02.2024 № 215/к «Про звільнення» зі змінами, внесеними наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2024 № 313/к.
Поновити ОСОБА_1 з 22.02.2024 на посаді директора Департаменту міжнародного права.
Стягнути з Міністерства юстиції України (01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 13; ЄДРПОУ 00015622) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 22.02.2024 по 18.12.2024 у розмірі 266 819,48 грн. (двісті шістдесят шість тисяч вісімсот дев'ятнадцять гривень 48 копійок), без урахування обов'язкових податків та зборів.
В задоволені решти вимог - відмовити.
Допустити негайне виконання рішення суду:
в частині поновлення ОСОБА_1 з 22.02.2024 на посаді директора Департаменту міжнародного права.
в частині стягнення з Міністерства юстиції України (01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 13; ЄДРПОУ 00015622) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) суми середньої заробітку за час вимушеного прогулу в межах одного місяця.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення .
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Войтович І.І.