Справа № 591/5874/24
Провадження № 1-кп/591/201/24
18 грудня 2024 року Зарічний районний суд м.Суми в складі:
головуючого - судді ОСОБА_1 ,
з участю секретаря ОСОБА_2 ,
прокурора ОСОБА_3 ,
захисника ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Суми в порядку спеціального судового провадження за відсутності обвинуваченого (in absentia) кримінальне провадження №22023200000000111 щодо обвинувачення:
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м.Долинськ Сахалінської області російської федерації, громадянина України, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,-
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України,
Внаслідок воєнних дій через військову агресію рф, починаючи з 24.02.2022 року, збройними формуваннями тимчасово окуповано частину Херсонської області, а 01.03.2022 військовослужбовцями держави-агресора, у силовий спосіб за допомогою військової техніки шляхом вторгнення, після масового обстрілу міста захоплено та окуповано місто Херсон Херсонської області. Для запровадження та утримання у незаконний спосіб місцевих мешканців міста Херсон та окупованої частини Херсонської області військовослужбовці рф з метою встановлення повного контролю над захопленою територією, використовуючи силу та вогнепальну зброю, на в'їздах та виїздах з території окупованих населених пунктів обладнали бойові озброєні блокпости, а також ввели спеціальний режим переміщення місцевого населення окупованою територією.
Після чого представниками влади рф на тимчасово окупованій території Херсонської області в березні 2022 року створено підпорядковану, керовану та фінансовану рф окупаційну адміністрацію, до складу якої увійшли органи і структури функціонально відповідальні за контроль та управління окупованою територією України.
При цьому, представники підконтрольних рф незаконних окупаційних органів узурпували виконання владних функцій держави на тимчасово окупованій території Херсонської області, а також здійснювали підбір кадрів для зайняття посад в незаконних органах влади, судових або правоохоронних органах, у тому числі із числа громадян України, які на той час перебували на вказаній тимчасово окупованій території України.
Кінцевою метою представників рф на тимчасово окупованій території Херсонської області була інтеграція та подальше незаконне включення захопленої частини суверенної держави Україна до складу рф.
В серпні 2022 року, достовірно знаючи про незаконність окупації військовими формуваннями та представниками спецслужб рф частини території України, зокрема міста Херсон та значної частини Херсонської області, достовірно знаючи про незаконність створення на вказаній території України окупаційних адміністрацій, органів державного управління, судових та правоохоронних органів, які діють усупереч чинного законодавства України, та діяльність яких спрямована на досягнення цілей окупації території України, придушення будь-якого супротиву, вчинення актів розправи, над незгідними з окупацією громадянами, заволодінням майном держави та громадян, порушення прав і свобод людини, насадження злочинної політики та укладу життя рф, у ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, який набув громадянство України у 1993 році, та який починаючи з 2017 року постійно проживав в місті Херсон, виник злочинний умисел на добровільне зайняття посади у незаконному правоохоронному органі, а саме у так званому «Главное управление МВД Российской Федерации по Херсонской области», створеному на тимчасово окупованій території Херсонської області.
Так, ОСОБА_5 , маючи військову освіту, оскільки у період часу з 1990 по 1994 роки навчався на факультеті протичовнового та трального озброєння Вищого військово-морського училища ім. Фрунзе ВМС СРСР (м. Ленінград), маючи відповідні вміння та навички, які здобув під час проходження служби на офіцерській посаді у в/ч НОМЕР_1 мо рф (68-ма бригада кораблів охорони водного району із дислокацією в АДРЕСА_2 ), будучи проросійсько налаштованим та поділяючи погляди окупаційної влади, достеменно знаючи про факт вчинення рф неспровокованої збройної агресії проти України та підтримуючи таку, достеменно знаючи про факт незаконної окупації частини території Херсонської області збройними формуваннями рф, перебуваючи у невстановленому досудовим розслідуванням місці, у точно невстановлений час та дату, однак не пізніше серпня 2022 року, діючи з прямим умислом, маючи на меті завдати шкоду інтересам України щодо забезпечення обороноздатності та територіальної цілісності держави у спосіб надання допомоги незаконним збройним формуванням, створеним на тимчасово окупованій території, у веденні бойових дій проти Збройних Сил України, у період воєнного стану, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх негативні наслідки та бажаючи їх настання, добровільно із власної ініціативи вступив в контакт із невстановленими особами з числа військовослужбовців та представників спецслужб рф та добровільно зайняв посаду «дежурного офицера» у незаконно створеному правоохоронному органі «Главном управлении МВД Российской Федерации по Херсонской области» (мовою оригіналу).
Також ОСОБА_5 , у точно невстановлений час та в точно невстановленому досудовим розслідуванням місці, будучи проросійсько налаштованим та поділяючи погляди окупаційної влади, достеменно знаючи про факт вчинення рф неспровокованої збройної агресії проти України та підтримуючи таку, перебуваючи на добровільно зайнятій посаді так зватого «дежурного офицера» незаконно створеного правоохоронного органу (мовою оригіналу) «Главного управления МВД Российской Федерации по Херсонской области» брав активну участь у діяльності вказаного незаконно створеного правоохоронного органу, та у ході виконання своїх протиправних дій отримав поранення під час бойового зіткнення із Збройними Силами України на тимчасово окупованій території Херсонської області, про що використовуючи застосунки «WhatsApp», «Viber» та «Telegram» в особистих повідомленнях повідомляв своїх близьких та рідних, які постійно проживають на не окупованій території України та в категоричній формі негативно ставляться до збройної агресії рф проти України.
В подальшому, ОСОБА_5 , являючись громадянином України, будучи проросійсько налаштованим та поділяючи погляди окупаційної влади, маючи на меті найбільш ефективне сприяння окупаційним збройним формуванням рф, маючи відповідні вміння та навички, які здобув перебуваючи на добровільно зайнятій посаді у незаконному правоохоронному органі, діючи з прямим умислом, маючи на меті завдати шкоду інтересам України щодо забезпечення обороноздатності та територіальної цілісності держави у спосіб надання допомоги незаконним збройним формуванням, створеним на тимчасово окупованій території, у веденні бойових дій проти Збройних Сил України, у період воєнного стану, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх негативні наслідки та бажаючи їх настання, підтримуючи воєнну агресію рф на території України, у точно невстановлений час та дату, однак не пізніше червня 2023 року, у точно невстановленому місці, із власної ініціативи добровільно підписав контракт про проходження військової служби та був призначеним на посаду сапера 3 групи (бойової) «добровольчого батальйону - « ІНФОРМАЦІЯ_2 », який сформований на території окупованої частини Херсонської області протягом першої половини 2023 року, при цьому ОСОБА_5 мав фактичне військове звання - старший лейтенант (за штатом - рядовий), особистий номер військовослужбовця « НОМЕР_2 », тим самим добровільно брав участь у збройному формуванні держави-агресора.
Враховуючи ті обставини, що ОСОБА_5 обвинувачується у вчиненні злочину, передбаченого ч.7 ст.111-1 КК України, знає про розпочате щодо нього кримінальне провадження і протягом тривалого часу переховується від органів досудового розслідування, ухвалою суду від 23 липня 2024 року прийнято рішення про здійснення спеціального судового провадження, відповідно до ст.323 КПК України, у відсутність обвинуваченого (in absentia). У зв'язку з цим обвинувачений ОСОБА_5 не був допитаний судом в якості обвинуваченого по суті пред'явленого йому обвинувачення.
При цьому, судом було враховано те, що відповідно до ч. 2 ст. 7 КПК України зміст та форма кримінального провадження за відсутності підозрюваного або обвинуваченого (in absentia) повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, зазначеним у частині першій цієї статті, з урахуванням особливостей, встановлених законом, у тому числі таким загальним засадам судочинства, як законність, рівність перед законом і судом, презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини тощо (п.п. 2, 3, 10 ч. 1 ст. 7 КПК України).
Суть принципу законності відповідно до ч. 1 ст. 9 КПК України, крім іншого, полягає у тому, що під час кримінального провадження суд, прокурор та слідчий зобов'язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.
Згідно ч. 1 ст. 10 КПК України, суть принципу рівності перед законом і судом полягає у тому, що не може бути привілеїв чи обмежень у процесуальних правах, передбачених цим Кодексом, за будь-якими ознаками, у тому числі за політичними переконаннями.
Крім того, зважаючи на специфіку спеціального судового провадження (ч. 3 ст. 323 КПК України), суд, зберігаючи неупередженість та безсторонність, надає особливого значення охороні прав та законних інтересів обвинуваченого як учасника кримінального провадження, яке відбувається за його відсутності, забезпеченню повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб до обвинуваченого була застосована належна правова процедура в контексті приписів ст. 2 КПК України з дотриманням всіх загальних засад кримінального провадження з урахуванням особливостей, встановлених виключно законом. Ці особливості вимагають від суду прискіпливої оцінки кожного поданого доказу обвинувачення, відтак поріг вимогливості до доказування у даному випадку має бути підвищений.
Також, суд зважає на те, що розгляд кримінального провадження за відсутності обвинуваченого (in absentia) відповідає загальним засадам кримінального провадження з урахуванням особливостей, встановлених законом, та не суперечить прецедентній практиці Європейського суду з прав людини. Зокрема, згідно з рішенням якого від 24 травня 2007 року у справі «Да Лус Домингеш Ферейра проти Бельгії» судове засідання за відсутності підсудного не суперечить вимогам ст. 6 Конвенції, якщо останній зможе згодом домогтися нового судового рішення за його участю, в якому містилася б оцінка висунутих проти нього обвинувачень за фактичними і юридичними обставинами справи.
В даному випадку, наявні у справі документи (щодо розміщення повідомлення про підозру ОСОБА_5 , пам'ятки про процесуальні права та обов'язки підозрюваного та розміщення повісток та оголошень про виклик ОСОБА_5 до слідчого і прокурора на стадії досудового розслідування та до суду на стадії судового розгляду на офіційних сайтах Генеральної прокуратури та Зарічного районного суду м.Суми, а також - у газеті «Урядовий кур'єр»- а.с.43,46,62,63,64,71,73-74,86,93-94,164-Т.1,а.с.12,26,41- Т.2) свідчать про обізнаність ОСОБА_5 щодо кримінального провадження стосовно нього і можливість здійснення свого права постати перед українським судом за діяння, які йому інкримінують.
Водночас, обвинувачений ОСОБА_5 , будучи обізнаний, що стосовно нього розпочато кримінальне провадження та обвинувальний акт спрямовано до суду, у судові засідання не з'являвся, будучи належним чином повідомленим про розгляд кримінального провадження відповідно до вимог ст. 323 КПК України, шляхом опублікування повісток про виклик на офіційному сайті Зарічного районного суду м. Суми і в газеті «Урядовий кур'єр».
Ухилення обвинуваченого від правосуддя суд розцінює як реалізацію останнім його невід'ємного права на свободу від самозвинувачення чи самовикриття (п/п «g» п. 3 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 63 Конституції України), як одну з ключових гарантій презумпції невинуватості.
Також судовий розгляд відбувався з урахуванням правової позиції Європейського суду з прав людини (справа «Колоцца проти Італії» від 12 лютого 1985 року, «Шомоді проти Італії» від 18 травня 2004 року та ін.), за якою суд при розгляді справи в порядку спеціального судового провадження зобов'язаний обґрунтувати, чи були здійснені всі можливі, передбачені законом, заходи щодо дотримання прав обвинуваченого на захист та доступ до правосуддя.
За таких обставин та враховуючи, що у кримінальному провадженні відносно ОСОБА_5 здійснювалося спеціальне досудове розслідування та спеціальне судове провадження (in absentia), судом досліджено, чи були здійснені стороною обвинувачення всі можливі передбачені законом заходи щодо дотримання прав ОСОБА_5 як підозрюваного та обвинуваченого на захист та доступ до правосуддя з урахуванням встановлених законом особливостей такого провадження.
Так, прокурором долучено у судовому засіданні процесуальні документи, складені під час проведення досудового розслідування, на підтвердження законності вчинення процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень (а.с. 42-70 -т.1). Здійснивши оцінку таких документів, порушень процесуального закону щодо руху кримінального провадження, повноважень сторони обвинувачення на всіх стадіях процесу судом не виявлено.
Також кримінальне провадження здійснювалось з обов'язковою участю захисника. Під час судового розгляду захисник не заперечувала щодо здійснення досудового розслідування та судового розгляду за спеціальною процедурою. Зазначала про те, що у неї не було конфіденційних побачень з її клієнтом. Вважала, що за відсутності ОСОБА_5 і без його допиту неможливо об'єктивно встановити обставини справи та повно встановити вину ОСОБА_5 в інкримінованих йому діяннях. Доказів, які б спростовували чи викликали сумнів в інкримінованому обвинуваченому ОСОБА_5 кримінального правопорушення, захисник суду не подавала. Просила виправдати ОСОБА_5 за ч.7 ст.111-1 КК України.
Досліджуючи та надаючи оцінку доказам, які подані прокурором на підтвердження обвинувачення ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.7 ст.111 -1 КК України, судом встановлено такі обставини.
Допитана в судовому засіданні в якості свідка колишня дружина ОСОБА_6 суду повідомила, що була одружена з ОСОБА_5 з 1999 по 2017 рік. Він ще з 2014 року мав проросійсько налаштовані погляди. Після розлучення особисто з ним не спілкувалась, але бачила у соціальній мережі «Фейсбук», що він проживав у Херсоні, в тому числі і під час окупації. У тій же соціальній мережі він розміщував фото у російській військовій формі. Після повномасштабного вторгнення пішов працювали у поліцію росії. Цього факту він не приховував та активно ділився цим у соціальних мережах та месенджарах.
Свідок ОСОБА_7 , яка є донькою ОСОБА_5 , показала суду, що бачила батька останній раз в січні 2022 року. Вже під час окупації спілкувалась з ним через месенджер «Телеграм», у нього був номер російського оператора, але в неї ще висвічувався його український номер. Казав, що працює поліцейським, що саме робив не повідомляв. На її запитання, для чого він пішов працювати у поліції росії, казав, що давав колись присягу служити в армії. Прислав фото ордену і як він стоїть у військовій формі з символікою «Z» на капелюсі. Знає, що після звільнення м.Херсон від окупантів, він виїхав у росію.
Допитана як свідок колишня дружина ОСОБА_8 пояснила, що познайомилась з ним у 2014 році у м.Херсон. Перебували у шлюбі з 2018 по березень 2024. Наразі з ним не спілкується, літом цього року він телефонував їй через месенджери з російського номеру, у нього близько 5 таких номерів, один з них має номер -НОМЕР_10. На початку вторгнення вона разом з дітьми виїхала у Турцію, а він залишився у Херсоні. З його слів почав працювати дільничим у поліції, з вересня 2022 року, двічі укладав контракт, один раз вже після деокупації м.Херсон. Казав, що буде служити і надалі, так як присягав СРСР. З його розповідей вона дізналась, що він був у м.Краснодар, отримав поранення під Кринками (Новокаховський район, Херсонська область). Де він перебуває наразі їй невідомо.
Крім того, з відомостей, які зафіксовані на диску, що є додатком до протоколу огляду від 29.05.2023 (а.с.130, Т.1), вбачається, що ОСОБА_5 у соціальній мережі «Facebook» з приватної сторінки « ОСОБА_9 » розміщує фотозображення у чорній поліцейській статутній формі міністерства внутрішніх справ російської федерації зі званням «старший лейтенант полиции» з федеральним поліцейським шевроном, автоматичною вогнепальною зброєю і позначками «Z» та зазначає, що його територіальна ідентифікація зараз- Сочі, росія. Окрім того, аналогічне фотозображення ОСОБА_5 розмістив і у соціальній мережі «ВКонтаке». Під час огляду приватної сторінки ОСОБА_5 у російській соціальній мережі «Одноклассники»- « ОСОБА_9 », в якості основної заставки, міститься: фотографія ОСОБА_5 у чорній поліцейській статутній формі міністерства внутрішніх справ російської федерації зі званням «старший лейтенант полиции» з федеральним поліцейським шевроном, автоматичною вогнепальною зброєю і позначками «Z»; таке ж саме фото з стрічкою трикольорового кольору з написом «Люблю Россию», датоване 3 березня; таке ж саме фото з стрічкою трикольорового кольору з написом «Люблю мою Россию», датоване 22 листопада 2022. Окрім того, на вказаній сторінці наявне розміщення тематичної групи «ІНФОРМАЦІЯ_3».
Протоколом огляду від 31.05.2023 за участю свідка ОСОБА_7 , яка є донкою ОСОБА_5 , слідчим зафіксовано, зокрема, оглянутий мобільний телефон свідка, на якій від абонента « ОСОБА_10 » (номер телефону НОМЕР_3 ) надходили повідомлення він ОСОБА_11 різного змісту, зокрема, щодо поїздки на фронт. Окрім того, останнім було надіслано їй фотозображення Ордена з гербом російської федерації; власне фото на фоні військової машини ( а.с.131-146, Т.1).
В ході проведення огляду мобільного телефону свідка ОСОБА_8 , яка є колишньою дружиною ОСОБА_5 , слідчим було зафіксовано наступну інформацію. Так, з мобільного телефону НОМЕР_4 , який підписаний « ОСОБА_12 » та має аватарку ОСОБА_13 , з телефону НОМЕР_5 , який підписаний як « ІНФОРМАЦІЯ_4 », з телефону НОМЕР_6 , який підписаний як « ІНФОРМАЦІЯ_5 », з телефону НОМЕР_3 , який підписаний як « ОСОБА_16 » свідку надходили повідомлення наступного змісту: «Любимая, когда я лежал в госпиталях меня выносили без сознания и брату было пофиг…. Он в меня стрелял», « А в мае нас было 15». Окрім того, з вказаних акаунтів ОСОБА_5 надсилав їй власні зображення в одязі з символікою «Z»; у камуфляжній формі, групове фото у складі військового підзрозділу зс рф у кількості приблизно 20 осіб; групове фото у складі осіб чоловічої статі, при цьому ОСОБА_5 стоїть в середині рядку військовослужбовців третім з лівої сторони ( а.с.180-241, Т.1).
Окрім того, в ході пред'явлення особи для впізнання, свідок ОСОБА_8 впізнала чоловіка на фото №1 (на якому зображений обвинувачений) як її колишнього чоловіка- ОСОБА_5 , що було зафіксовано слідчим у відповідному протоколі від 07.12.2023 ( а.с.175-177, Т.1)
В ході тимчасового доступу від 14.06.2023 слідчим було вилучено: заяву ОСОБА_5 про видачу паспорту громадянина України серії НОМЕР_7 ; заяву ОСОБА_5 про видачу паспорта громадянина України серії НОМЕР_8 ; 2 заяви-анкети для внесення інформації до ЄДДР ( а.с.147-153, Т.1).
Інформацію щодо укладення ОСОБА_5 контракту про проходження військової служби у рф було надано заступником командира ВЧ НОМЕР_9 в ході виконання доручення (а.с.244, Т.1).
На виконання доручення було надано відповідну інформацію щодо соціальних мереж та мобільних телефонів ОСОБА_5 , яку підтвердили свідки ОСОБА_7 та ОСОБА_8 в ході допиту їх судом ( а.с.96-109, Т.1, а.с.5 Т.2).
Крім того, суд враховує, що при кваліфікації злочинів за ст. 111-1 КК державою-агресором за загальним визначенням є країна, яка першою застосовує збройну силу проти іншої країни, тобто тим самим вчиняє агресію. Наразі державою-агресором вважається російська федерація.
Такий висновок зроблений на підставі аналізу ряду нормативно-правових актів.
Зокрема, 24 жовтня 1945 року набув чинності Статут Організації Об'єднаних Націй, підписаний 26 червня 1945, яким фактично створено Організацію Об'єднаних Націй (далі - ООН).
До складу ООН входять Україна, Російська Федерація та ще 49 країн-засновниць, а також інші країни світу.
Відповідно до ч. 4 ст.2 Статуту ООН, усі Члени вказаної організації утримуються в своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним із Цілями Об'єднаних Націй.
Так, Декларацією Генеральної Асамблеї ООН № 36/103 від 9 грудня 1981 року про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав та резолюціями № 2131 (ХХ) від 21 грудня 1965 року, що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав та про захист їх незалежності та суверенітету; № 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 року, що містить Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН; № 2734 (ХХV) від 16 грудня 1970 року, що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки, та № 3314 (ХХІХ) від 14 грудня 1974 року, що містить визначення агресії, -установлено, що жодна з держав не має права здійснювати інтервенцію чи втручання у будь-якій формі або з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Цими ж міжнародними документами закріплено обов'язок держав: утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації, здійснення сприяння, заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербовки найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави.
Крім того, у статтях 1-5 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (ХХІХ) серед іншого визначено, що ознаками агресії є : застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави; застосування збройної сили державою в порушення Статуту ООН.
Отже, будь-яке з зазначених вище діянь, незалежно від оголошення війни, кваліфікується як акт агресії: вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, яка є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або частини її; бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави; блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави; напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські та повітряні флоти іншої держави; застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за угодою з приймаючою державою, у порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення дії угоди; дія держави, яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави; засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, які мають настільки серйозний характер, що це є рівносильним наведеним вище актам, або її значна участь у них.
Таким чином, жодні міркування будь-якого характеру, чи то політичного, економічного, військового чи іншого характеру, не можуть слугувати виправданням агресії.
Крім того, принципи суверенної рівності, поваги прав, притаманних суверенітету, незастосування сили чи погрози силою, непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, мирного врегулювання спорів та невтручання у внутрішні справи держав були закріплені також у Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року, який підписаний СРСР, правонаступником якого є Російська Федерація.
Так, ст.ст. 1 та 2 III Конвенції про відкриття воєнних дій від 18 жовтня 1907 року, яка вступила в дію 26 січня 1910 року та 7 березня 1955 року визнана СРСР, правонаступником якого є Російська Федерація, передбачено, що військові дії між державами не повинні починатися без попереднього та недвозначного попередження у формі або мотивованого оголошення війни, або ультиматуму з умовним оголошенням війни. Про існування стану війни має бути без зволікання оповіщено нейтральним державам, і він матиме для них дійсну силу лише після отримання оповіщення.
Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки 24.08.1991 року схвалено «Акт проголошення незалежності України», яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України. Згідно з цим документом територія України є неподільною та недоторканною.
Отже, незалежність України визнали понад 68 держав світу, серед яких і Російська Федерація (далі - РФ).
Зокрема, у преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 (далі - Декларація) вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.
Так, 31 травня 1997 року, відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань згідно із Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі, Україна та Російська Федерація уклали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (ратифікований Законом України від 14 січня 1998 року №13/98-ВР та Федеральним Законом Російської Федерації від 2 березня 1999 року № 42-ФЗ). Відповідно до статей 2 - 3 зазначеного Договору, Російська Федерація зобов'язалася поважати територіальну цілісність України, підтвердила непорушність існуючих між ними кордонів та зобов'язалася будувати відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або погрози силою, у тому числі економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.
Відповідно до опису і карти державного кордону, які є додатками до Договору між Україною та Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28 січня 2003 року (ратифікований Російською Федерацією 22 квітня 2004 року), територія Автономної Республіки Крим, м. Севастополя, Донецької і Луганської областей відноситься до території України.
Статтями 1-3 Конституції України, яка прийнята Верховною Радою України 28.06.1996, визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Згідно зі ст. 5 Конституції України, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Таким чином, право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Відповідно до ст. 68 Конституції України, кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Статтями 132, 133 Конституції України визначено, що територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій. Систему адміністративно-територіального устрою України складають: АР Крим, області, зокрема Донецька та Луганська, а також райони, міста, райони у містах, селища і села.
Відповідно до статті 7 Закону України «Про основи національної безпеки України» - інформаційною безпекою є, зокрема, захищеність України від намагань маніпулювати суспільною свідомістю, у тому числі шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації.
Стаття 8 Закону України «Про основи національної безпеки України» зазначає, що з урахуванням геополітичної і внутрішньої обстановки в Україні діяльність усіх державних органів має бути зосереджена, зокрема на прогнозуванні, своєчасному виявленні, попередженні і нейтралізації зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці, збереження соціально-політичної стабільності суспільства та зміцнення позицій України у світі. Основним напрямом державної політики з питань національної безпеки України в інформаційній сфері є, крім іншого, забезпечення інформаційного суверенітету України.
20 лютого 2014 року, з метою блокування та захоплення адміністративних будівель і ключових об'єктів військової та цивільної інфраструктури для забезпечення військової окупації та подальшої анексії РФ території АР Крим і м. Севастополя, усупереч вимогам пунктів 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року, пунктів 3, 8 Меморандуму про підтримку миру та стабільності в Співдружності Незалежних Держав від 10 лютого 1995 року, статей 2, 3 Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, принципів Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року, а також всупереч вимогам частини 4 статті 2 Статуту ООН, Декларації Генеральної Асамблеї ООН № 36/103 від 9 грудня 1981 року про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав та декларацій, затверджених резолюціями Генеральної Асамблеї ООН № 2131 (ХХ) від 21 грудня 1965 року, що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав та про захист їх незалежності та суверенітету, № 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 року, що містить Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, № 2734 (ХХV) від 16 грудня 1970 року, що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки, № 3314 (ХХІХ) від 14 грудня 1974 року, що містить Визначення агресії, статей 1, 2 III Конвенції про відкриття воєнних дій від 18 жовтня 1907 року, статей 1, 2, 68 Конституції України, на територію суверенної держави Україна, а саме АР Крим і м. Севастополь, представниками влади РФ і службовими особами ЗС РФ розпочато збройне вторгнення регулярних військ РФ на територію України.
Частиною 2 статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 № 1207-VII констатовано, що тимчасова окупація території України розпочалася 20 лютого 2014 року.
Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 року № 2268-VIII визначено, що збройна агресія Російської Федерації розпочалася з неоголошених і прихованих вторгнень на територію України підрозділів збройних сил та інших силових відомств Російської Федерації, а також шляхом організації та підтримки терористичної діяльності; Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з'єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією, а також за допомогою окупаційної адміністрації Російської Федерації, яку складають її державні органи та структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та підконтрольні Російській Федерації самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України.
Відповідно до рішення Ради національної безпеки і оборони України (далі по тексту РНБО) від 14 вересня 2020 року "Про Стратегію національної безпеки України", затвердженої Указом Президента України № 392/2020 від 14 вересня 2020 року - Для відновлення свого впливу в Україні Російська Федерація, продовжуючи гібридну війну, системно застосовує політичні, економічні, інформаційно-психологічні, кібер- і воєнні засоби; посилюються угруповання збройних сил Російської Федерації та їх наступальний потенціал, регулярно проводяться масштабні військові навчання поблизу державного кордону України, що свідчить про збереження загрози військового вторгнення; зростає мілітаризація територій тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим та міста Севастополя; зберігається загроза з боку Російської Федерації вільному судноплавству у Чорному та Азовському морях, Керченській протоці. Спеціальні служби іноземних держав, насамперед Російської Федерації, продовжують розвідувально-підривну діяльність проти України, намагаються підживлювати сепаратистські настрої, використовують організовані злочинні угруповання і корумпованих посадових осіб, прагнуть зміцнити інфраструктуру впливу. Деструктивна пропаганда як зовні, так і всередині України, використовуючи суспільні протиріччя, розпалює ворожнечу, провокує конфлікти, підриває суспільну єдність. Державний суверенітет, територіальна цілісність, демократичний конституційний лад та інші життєво важливі національні інтереси мають бути захищені також від невоєнних загроз з боку Російської Федерації та інших держав, зокрема спроб спровокувати внутрішні конфлікти.
21 лютого 2022 року, з метою створення приводів для ескалації конфлікту і спроби виправдання своєї агресії перед громадянами Російської Федерації та світовою спільнотою, Російською Федерацією визнано «Донецьку народну республіку» та «Луганську народну республіку» незалежними державами.
У період до приблизно 05 години 00 хвилин 24 лютого 2022 року Президент Російської Федерації ОСОБА_17 , а також інші невстановлені представники військово-політичного керівництва РФ, діючи всупереч вимогам п.п. 1,2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05.12.1994, принципам Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01.08.1975 та вимогам ч. 4 ст. 2 Статуту ООН і Декларацій Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 09.12.1981 № 36/103, від 16.12.1970 № 2734 (ХХV) від 21.12.1965 № 2131 (ХХ), від 14.12.1974 № 3314 (ХХІХ), спланували, підготували і розв'язали агресивну війну та воєнний конфлікт проти України, а саме віддали наказ на вторгнення підрозділів ЗС РФ на територію України.
Так, 24 лютого 2022 року о 5 годині Президентом Російської Федерації ОСОБА_18 оголошено рішення розпочати військову операцію в Україні, у зв'язку з чим на виконання вищевказаного наказу, під безпосереднім керівництвом та контролем представників влади РФ, її Збройних Сил, спецслужб та інших осіб, військовослужбовці Збройних Сил Російської Федерації, шляхом збройної агресії, із застосуванням зброї незаконно вторглись на територію Україну через державні кордони України Київської, Чернігівської, Сумської, Харківської, Луганської, Донецької та інших областей, в тому числі вийшовши за межі адміністративних кордонів Херсонської, Миколаївської, Запорізької областей, та здійснили збройний напад на державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, військові частини, інші об'єкти, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, а також окупували частин вказаної території України, чим змінили межі її території та державного кордону на порушення порядку, встановленого Конституцією України, що частково продовжується по теперішній час та призводить до загибелі людей та інших тяжких наслідків.
24 лютого 2022 року Указом Президента України Володимира Зеленського №64/2022, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено воєнний стан на всій території України на 30 діб та який в подальшому продовжено.
Рішенням Верховної ради України відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року Російська Федерація визнана державою-агресором, яка здійснює збройну агресію проти України, розв'язала і веде повномасштабну агресивну війну проти України та Українського народу з порушенням норм міжнародного права, вчиняючи злочини проти людства.
Відповідне планування, фінансування та реалізація РФ агресивної війни та агресивних воєнних дій проти України, проведення розвідувальної та підривної діяльності на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній та інформаційній безпеці України, організовується, спрямовується, здійснюється силами, насамперед, ЗС РФ, Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил РФ, федеральної служби безпеки РФ, найманців, а також осіб, залучених до співробітництва на конфіденційній (негласній) основі, у тому , числі громадян України.
Таким чином, вищенаведені нормативно-правові акти у сукупності з дослідженими в судовому засіданні доказами сторони обвинувачення дають підстави стверджувати про те, що усі вищезазначені дії ОСОБА_5 (добровільне зайняття посади в незаконному правоохоронному органі, створеному на тимчасово окупованій території, та добровільній участі громадянина України в збройному формуванні держави-агресора) є умисними, посягають на основи національної безпеки України та вчиняються з метою підтримки держави-агресора та уникнення нею відповідальності за збройну агресію проти України, що підтверджує наявність в таких діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.7 ст.111-1 КК України.
Отже, суд, провів судовий розгляд в межах висунутого обвинувачення у відповідності до положень ч. 1 ст. 337 КПК України, заслухавши доводи сторін кримінального провадження.
Усі надані на оптичних дисках джерела інформації суд оцінює за правилами документа (ст. 99 КПК України), а відомості, що вони містять, визнає належними та допустимими. Враховуючи цілковиту узгодженість між собою вказаних доказів за змістом, їх єдність та взаємозв'язок за часом та характером подій, суд визнає наведені та проаналізовані вище документовані дані достовірними доказами обвинувачення.
Крім того, вважаючи достатньо забезпеченими у ході судового розгляду процесуальні права сторони захисту та сторони обвинувачення на надання ними доказів на підтвердження та спростування висунутого обвинувачення, суд виходить із принципів реалізації права особи на справедливий суд, яке закріплено в ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, за яким винуватість особи у вчиненні злочину має бути доведена поза розумним сумнівом.
В даному випадку, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ, що наявний у провадженні, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку, дійшов висновку про повну доведеність вини обвинуваченого ОСОБА_5 поза розумним сумнівом, а також про те, що його дії вірно кваліфіковані за ч. 7 ст. 111-1 КК України, оскільки він добровільно зайняв посаду в незаконному правоохоронному органі, створеному на тимчасово окупованій території та добровільно брав участь в збройному формуванні держави-агресора.
Відповідно до вимог статей 50,65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень. Це покарання має відповідати принципам справедливості, співмірності й індивідуалізації. Для вибору такого покарання суд повинен урахувати ступінь тяжкості кримінального правопорушення, конкретні обставини його вчинення, форму вини, наслідки цього діяння, дані про особу винного, обставини, що впливають на покарання, ставлення винної особи до своїх дій, інші обставини справи, які впливають на забезпечення відповідності покарання характеру й тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та наділяють суд правом вибору щодо призначення покарання, завданням якого є виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
В даному випадку, при призначенні обвинуваченому ОСОБА_5 покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, а саме те, що обвинувачений вчинив особливо тяжкий злочин, дані про особу обвинуваченого, який є несудимим, на обліку в псих- диспансері не перебуває, а також те, що обставин, що пом'якшують покарання ОСОБА_5 , судом не встановлено, водночас, обставиною, яка обтяжує покарання останнього, відповідно до п.11 ч.1 ст.67 КК України, є вчинення злочину з використанням умов воєнного стану.
Враховуючи такі відомості, суд вважає, що в даному випадку основне покарання ОСОБА_5 слід призначити в межах, встановлених санкцією статті, за якою його визнано винуватим, у виді позбавлення волі.
Крім того, санкцією ч.7 ст.111-1 КК України передбачено додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
Згідно з положеннями ст. 55 КК України у випадку, коли санкцією відповідної частини статті Особливої частини КК України передбачено можливість призначення особі додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, суд, визнаючи особу винуватою у вчиненні відповідного кримінального правопорушення, має право призначити таке додаткове покарання незалежно від того, чи обвинувачений обіймав певну посаду або займався певною діяльністю на час вчинення кримінального правопорушення.
Такий висновок зробила об'єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у кримінальному провадженні у Постанові від 4 вересня 2023 року у справі № 404/2081/22 (провадження № 51-130кмо23).
Суд вважає, що з метою реалізації превентивної функції вказаного додаткового покарання, виходячи з загальних засад призначення покарання, які повинні відповідати принципам законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, беручи до уваги характер і ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_5 злочину, в даному випадку є необхідним для виправлення засудженого та попередження нових кримінальних правопорушень призначення додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати посади в органах державної влади, державного управління, місцевого самоврядування, пов'язаних з виконанням організаційно - розпорядчих і адміністративно-господарських функцій.
Також санкцією ч.7 ст.111-1 КК України передбачено конфіскацію майна або без такої. У даному випадку прокурор зазначив, що у обвинуваченого не було виявлено майна, яке б підлягало конфіскації, тому просив вказане додаткове покарання не застосовувати. Враховуючи такі обставини, суд не вбачає підстав для застосування до ОСОБА_5 додаткового покарання, що передбачене як необов'язкове санкцією ст.111-1 ч.7 КК України, у виді конфіскації майна.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 368-371, 373-376, 395 КПК, суд, -
ОСОБА_5 визнати винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України, та призначити йому покарання за цим законом у виді позбавлення волі на строк 15 років, з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, державного управління, місцевого самоврядування, пов'язаних з виконанням організаційно - розпорядчих і адміністративно-господарських функцій на строк 15 років.
Початок строку відбування основного покарання у виді позбавлення волі ОСОБА_5 слід обчислювати з дня його затримання для відбування покарання за даним вироком.
Строк додаткового покарання ОСОБА_5 у виді позбавлення права обіймати посади в органах державної влади? державного управління, місцевого самоврядування, пов'язаних з виконанням організаційно - розпорядчих функцій адміністративно-господарських функцій рахувати з моменту відбуття основного покарання.
Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.
На даний вирок може бути подана апеляція до Сумського апеляційного суду через Зарічний районний суд м. Суми шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо апеляційну скаргу подано обвинуваченим, щодо якого судом ухвалено вирок за результатами спеціального судового провадження, суд поновлює строк за умови надання обвинуваченим підтвердження наявності причин, передбачених ст. 138 КПК України, та надсилає апеляційну скаргу разом із матеріалами кримінального провадження до суду апеляційної інстанції.
Копію вироку, яка підлягає врученню обвинуваченому, вручити захиснику, а інформацію про вирок опублікувати в газеті «Урядовий кур'єр» та на офіційному веб-сайті суду відповідно до вимог ст. 323 КПК України.
Суддя ОСОБА_1