Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"17" грудня 2024 р.м. ХарківСправа № 922/3738/24
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Юрченко В.С.
без повідомлення (виклику) учасників справи
розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження справу
за позовом Акціонерного товариства «Страхова компанія «ІНГО», місто Київ,
до Акціонерного товариства «Страхова компанія «Мега-Гарант», місто Харків,
про стягнення заборгованості,-
Позивач, Акціонерне товариство «Страхова компанія «ІНГО», звернувся до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача, Акціонерного товариства «Страхова компанія «Мега-Гарант», про стягнення заборгованості у сумі 5 636,26 грн.
23.10.2024 року, ухвалою Господарського суду Харківської області, прийнято позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі № 922/3738/24. Ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Роз'яснено учасникам справи, що відповідно до частини 7 статті 252 Господарського процесуального кодексу України клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач може подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву. Встановлено відповідачу строк - п'ятнадцять днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі для подання до суду відзиву на позовну заяву, оформленого відповідно до вимог статті 165 Господарського процесуального кодексу України, а також всіх доказів, що підтверджують заперечення проти позову; забезпечити надіслання (надання) позивачу копії відзиву та доданих до нього документів одночасно з надісланням (наданням) відзиву до суду.
Відповідач правом на формування заперечень з приводу доводів викладених у позовній заяві не скористався, про рух справи (зокрема, про відкриття провадження у справі) повідомлявся у відповідності до норм чинного процесуального законодавства. Так, оскільки відповідач не зареєстрований в системі «Електронний Суд», з метою повідомлення останнього про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала про відкриття провадження у справі направлялась судом рекомендованим листом з повідомленнями про вручення (з відміткою судова повістка) на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Але, судова кореспонденція повернута поштою на адресу суду із позначкою "адресат відсутній за вказаною адресою".
Відповідно до частини 7 статті 120 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Згідно частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду (пункт 4).
Суд звертає увагу на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 18 березня 2021 року у справі № 911/3142/19, відповідно до якої направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 року у справі № 800/547/17, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 року у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 року у справі №10/249-10/19, від 15.06.2020 року у справі № 24/260-23/52-б).
У даному випаду судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання. Згідно з частин 1, 2 статті 3 названого Закону, для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з процесуальними документами у справі № 922/3738/24 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
На підставі частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України, суд застосовує практику ЄСПЛ як джерело права, зокрема, у справі Осіпов проти України, де Суд нагадав, що стаття 6 Конвенції гарантує не право бути особисто присутнім у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи, а більш загальне право ефективно представляти свою справу в суді та на рівність у користуванні правами з протилежною стороною, передбаченими принципом рівності сторін. Суд повинен лише встановити, чи було надано заявнику, стороні цивільного провадження, розумну можливість ознайомитися з наданими іншою стороною зауваженнями або доказами та прокоментувати їх, а також представити свою справу в умовах, що не ставлять його в явно гірше становище vis-а-vis його опонента (там само). З точки зору Конвенції заявник не має доводити, що його відсутність у судовому засіданні справді підірвала справедливість провадження або вплинула на його результат, оскільки така вимога позбавила б змісту гарантії статті 6 Конвенції.
Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень та надано достатньо часу для підготовки до судового засідання тощо. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
Оскільки відповідач своїм процесуальним правом на формування заперечень з приводу доводів викладених у позові не скористався, відзиву на позовну заяву у встановлений судом строк без поважних причин не надав, заяв та клопотань від нього не надходило, враховуючи стислі процесуальні строки, встановлені для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, суд вважає можливим розглянути справу за наявними у ній матеріалами, що містять достатньо відомостей про права і взаємовідносини сторін.
Частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Як стверджує позивач в позовній заяві, 07 жовтня 2021 року о 09 год. 35 хв. автомобілем Hyundai Santa Fe, д.н.з. НОМЕР_1 , яким керував ОСОБА_1 , скоєно ДТП, у результаті якого застрахований Акціонерним товариством «Страхова компанія «ІНГО» автомобіль Skoda Octavia д.н.з. НОМЕР_2 (договір страхування (поліс) № 250527012.20_004 від 27 жовтня 2020 року), під керуванням ОСОБА_2 , що належить Товариству з обмеженою відповідальністю «ОТП Лізінг», отримав механічні ушкодження.
Відповідно до довідки Національної поліції України про ДТП та постанови Облонського районного суду м. Києва по справі № 756/15948/21, ДТП мало місце з вини водія автомобіля Hyundai Santa Fe, д.н.з. НОМЕР_1 , яким керував ОСОБА_1 .
Позивач вказує, що за умовами договору страхування (поліс) 250527012.20_004 від 27 листопада 2020 року, страхова компанія відшкодовує фактичну вартість відновлювального ремонту пошкодженого автомобіля, тому на підставі рахунку № АК-0010905 від 26.10.2021 року, відповідно до страхового акту № 4467212 від 23.11.2021 року, було сплачено страхове відшкодування відповідно до платіжного доручення № 66599 від 04 листопада 2021 року у розмірі 5 636,26 грн. із відповідним призначенням платежу.
Станом на дату ДТП, цивільно-правова відповідальність особи, що керувала транспортним засобом Hyundai Santa Fe, д.н.з. НОМЕР_1 , була застрахована у відповідача згідно із полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів ЕР № 205716062 (діючий поліс на 07 жовтня 2021 року).
Позивач звернувся до відповідача із претензією про виплату страхового відшкодування № 4306255 від 09 червня 2022 року на суму 5 636,26 грн.
Враховуючи те, що на момент звернення до суду відповідач не здійснив перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок позивача, останній був змушений, з метою ефективного захисту своїх прав і законних інтересів, звернутись до суду з даним позовом про стягнення з відповідача 5 636,36 грн.
Як вказано вище, відповідач не скористався своїм правом на формування відзиву.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.
Предметом судового розгляду у справі є вимога про стягнення грошових коштів, в порядку суброгації, а предметом доказування у справі, відповідно, є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частинами 1 та 2 статті 1187 Цивільного кодексу України передбачено, що джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Відповідно до пунктів 1, 3 частини 1 статті 1188 Цивільного кодексу України шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою, а за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення. Таким чином, за змістом вказаних норм, у відносинах між кількома володільцями джерел підвищеної небезпеки відповідальність будується на загальному принципі вини.
Як свідчать матеріали справи, 07 жовтня 2021 року о 09 год. 35 хв. автомобіль Hyundai Santa Fe, д.н.з. НОМЕР_1 , яким керував ОСОБА_1 , скоїв ДТП, у результаті якого застрахований Акціонерним товариством «Страхова компанія «ІНГО» автомобіль Skoda Octavia д.н.з. НОМЕР_2 (договір страхування (поліс) № 250527012.20_004 від 27 листопада 2020 року), під керуванням ОСОБА_2 , що належить Товариству з обмеженою відповідальністю «ОТП Лізінг», отримав механічні ушкодження.
Відповідно до довідки Національної поліції України про ДТП та постанови Оболонського районного суду м. Києва по справі № 756/15948/21, ДТП мало місце з вини водія автомобіля Hyundai Santa Fe, д.н.з. НОМЕР_1 , яким керував ОСОБА_1
07 жовтня 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Лізінг», як страховик за договором страхування (поліс) № 250527012.20_004 від 27 листопада 2020 року, звернувся до страховика (позивача по даній справі) із повідомленням про випадок № справи (4306255).
Страховик, з урахуванням акту огляду транспортного засобу від 07.10.2021 року, застрахованого за полісом № 250527012.20_004 від 27 листопада 2020 року, розрахунку № АК-0010905 від 26.10.2021 року, затвердив страховий акт № 4467212 від 23 листопада 2021 року на суму 5 636,26 грн.
Відповідно до платіжного доручення № 66599 від 04 листопада 2021 року позивач перерахував страхувальнику грошові кошти у розмірі 5 636,26 грн. із відповідним призначенням платежів.
Вина водія автомобіля Hyundai Santa Fe, д.н.з. НОМЕР_1 , яким керував ОСОБА_1 , встановлена у судовому порядку, а цивільно-правова відповідальність транспортного засобу була застрахована згідно із полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів ЕР № 205716062 (діючий поліс на 07 жовтня 2021 року).
Завдання потерпілому шкоди особою, цивільна відповідальність якої застрахована, внаслідок ДТП породжує деліктне зобов'язання, в якому право потерпілого (кредитора) вимагати відшкодування завданої шкоди в повному обсязі кореспондується із відповідним обов'язком боржника - відшкодувати шкоду (особи, яка завдала шкоди, відшкодувати цю шкоду). Водночас, ДТП слугує підставою для виникнення договірного зобов'язання згідно з договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, в якому потерпілий так само має право вимоги до боржника - в договірному зобов'язанні ним є страховик.
У постанові Верховного Суду у справі № 910/171/17 від 02 жовтня 2018 року відображено правову позицію, згідно з якою до страховика потерпілого переходить право вимоги до заподіювача шкоди у деліктному зобов'язанні у межах виплаченого потерпілому страхового відшкодування. Після такої виплати деліктне зобов'язання не припиняється. У ньому відбувається заміна кредитора: до страховика потерпілого переходить право вимоги, що належало цьому потерпілому у деліктному зобов'язанні, у межах виплаченого йому страхового відшкодування.
Крім того, статтею 27 Закону України "Про страхування" та статтею 993 Цивільного кодексу України визначено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток. До таких випадків, зокрема, відноситься виплата страховиком за договором добровільного страхування страхового відшкодування страхувальнику (потерпілому), внаслідок чого до такого страховика переходить право вимоги, яке страхувальник мав до особи, відповідальної за заподіяний збиток, зокрема, й до страхувальника за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.
Велика Палата Верховного Суду у постанові в справі № 910/2603/17 від 04 липня 2018 року висловила правову позицію, згідно з якою перехід права вимоги потерпілого (страхувальника) у деліктному зобов'язанні до страховика в порядку статті 993 Цивільного кодексу України та статті 27 Закону України "Про страхування" є суброгацією.
Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові у справі № 905/2970/16 від 10 липня 2018 року.
Отже, страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, згідно зі статтями 3 і 5 вказаного Закону реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 Цивільного кодексу України та 27 Закону України "Про страхування", шляхом звернення з позовом до страховика, в якого заподіювач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність, в порядку суброгації.
При цьому, загальна сума вимоги, яка заявлена страховиком, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, не може перевищувати суму, яка ним реально сплачена.
Статтею 29 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" передбачено, що у зв'язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов'язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством, включаючи витрати на усунення пошкоджень, зроблених навмисно з метою порятунку потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, з евакуацією транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди до місця проживання того власника чи законного користувача транспортного засобу, який керував транспортним засобом у момент дорожньо-транспортної пригоди, чи до місця здійснення ремонту на території України.
Таким чином, для визначення складових витрат, які підлягають відшкодуванню саме страховиком цивільно-правової відповідальності, підлягають застосуванню спеціальні норми пункту 22.1 статті 22 та статті 30 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів". Відповідно до пункту 9 частини 2 статті 7 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" встановлено, що проведення оцінки майна є обов'язковим для визначення збитків або розміру відшкодування у випадках, встановлених законом.
Норма частини 1 статті 22 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", яка передбачає відшкодування страховиком саме оціненої шкоди, не встановлює імперативного обов'язку щодо проведення такої оцінки саме суб'єктом оціночної діяльності відповідно до Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", а отже, така оцінка може бути здійснена на підставі рахунку СТО чи акту виконаних робіт. Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові у справі № 910/22886/16 від 01 лютого 2018 року.
В матеріалах справи наявний акту огляду транспортного засобу від 07 жовтня 2021 року, застрахованого за полісом № 250527012.20_004 від 27 листопада 2020 року в якому визначено пошкоджену деталь автомобіля Skoda Octavia д.н.з. НОМЕР_2 та рахунок № НОМЕР_3 від 26 січня 2021 року.
На підставі вказаних документів судом встановлено, що розмір відновлювального ремонту пошкодженого транспортного засобу з урахуванням коефіцієнту фізичного зносу в межах встановлених відповідним полісом ліміту відповідальності складає 5 636,26 грн., що співпадає із розміром страхового відшкодування, зафіксованому у страховому акті № 4467212 від 23 листопада 2021 року, який був затверджений позивачем за наслідками вчиненого ДТП.
У постанові Верховного Суду у справі № 910/171/17 від 02 жовтня 2018 року відображено правову позицію, згідно з якою до страховика потерпілого переходить право вимоги до заподіювача шкоди у деліктному зобов'язанні у межах виплаченого потерпілому страхового відшкодування. Після такої виплати деліктне зобов'язання не припиняється. У ньому відбувається заміна кредитора: до страховика потерпілого переходить право вимоги, що належало цьому потерпілому у деліктному зобов'язанні, у межах виплаченого йому страхового відшкодування. Отже, страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, згідно зі статтями 3 і 5 вказаного Закону реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 Цивільного кодексу України та 27 Закону України "Про страхування", шляхом звернення з позовом до страховика, в якого заподіювач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність.
З урахуванням наведеного, слід дійти висновку, що до позивача, який виплатив страхове відшкодування за договором добровільного страхування, в межах фактичних затрат перейшло право вимоги, яке страхувальник (потерпілий) мав до особи, відповідальної за заподіяний збиток.
Згідно зі статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. В силу положень статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
У силу приписів частин 2, 3 статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Отже, згідно з положеннями статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. Відтак задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту.
Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 04 грудня 2024 року Акціонерне товариство «Страхова компанія «Мега-Гарант» з 24 березня 2023 року перебуває у процесі припинення за рішенням засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ним органу щодо припинення юридичної особи в результаті її ліквідації, головою комісії з припинення є Нижник І.В.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 110 Цивільного кодексу України юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами.
Статтею 105 Цивільного кодексу України передбачено, що учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані протягом трьох робочих днів з дати прийняття рішення письмово повідомити орган, що здійснює державну реєстрацію. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього Кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора та встановлюють порядок і строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється. Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) може бути покладено на орган управління юридичної особи. До комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється. Строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється, не може становити менше двох і більше шести місяців з дня оприлюднення повідомлення про рішення щодо припинення юридичної особи. Кожна окрема вимога кредитора, зокрема щодо сплати податків, зборів, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, страхових коштів до Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування, розглядається, після чого приймається відповідне рішення, яке надсилається кредитору не пізніше тридцяти днів з дня отримання юридичною особою, що припиняється, відповідної вимоги кредитора. Таким чином, кожна вимога кредитора має бути розглянута та прийняте рішення, яке надсилається кредитору.
Згідно з частиною 8 статті 111 Цивільного кодексу України ліквідаційна комісія (ліквідатор) після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, що включає відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог та результат їх розгляду. Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками юридичної особи, судом або органом, що прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.
Статтею 112 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її кредиторів задовольняються у такій черговості: 1) у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом; 2) у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності; 3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів); 4) у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги. Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги. Черговість задоволення вимог кредиторів за договорами страхування визначається законом. У разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право до затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії. За рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи. Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно. Вимоги кредиторів, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звертався до суду з позовом, вимоги, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, а також вимоги, які не задоволені через відсутність майна юридичної особи, що ліквідується, вважаються погашеними.
Таким чином, зазначені норми Цивільного кодексу України передбачають особливий порядок звернення до юридичної особи, що перебуває в процесі припинення, з кредиторськими вимогами. Такі вимоги подаються до ліквідаційної комісії, яка повинна їх розглянути у визначений статті 105 Цивільного кодексу України строк. Виходячи із змісту статті 112 Цивільного кодексу України, у разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право звернутися до суду.
Позивач доказів звернення з відповідними вимогами до ліквідаційної комісії відповідача, а також доказів відмови у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду суду не надав, натомість безпосередньо звернувся до суду з позовом про стягнення коштів в порядку субрагації.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суд зазначає, що з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 145 рішення від 15 листопада 1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства") Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Конвенцією визнається право людини на доступ до правосуддя, а за її статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.
Позивач у цій справі обрав спосіб захисту порушеного права у вигляді звернення до суду із позовом про стягнення грошової суми до відповідача, який перебуває в стані припинення, водночас, законодавством передбачений спеціальний порядок задоволення кредиторами своїх вимог до особи, яка припиняється шляхом звернення із відповідними вимогами до ліквідаційної комісії такої особи.
Такого способу захисту порушеного особою, що припиняється, права стягувача (кредитора) як звернення із вимогами саме про стягнення заборгованості норми статей 104-112 ЦК України не передбачають.
Подібна правова позиція висвітлена у Постанові Верховного Суду у справі № 922/2194/21 від 25 листопада 2021 року.
Беручи до уваги перебування відповідача у стані припинення та відсутність доказів звернення до ліквідаційної комісії відповідача з кредиторськими вимогами та відмови у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду, з урахуванням приписів частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України, суд доходить висновку, що позивач обрав не вірний спосіб захисту, а звернення позивача з позовом про стягнення матеріальної шкоди з відповідача не вирішить спору щодо наявності чи відсутності підстав для включення цих вимог до ліквідаційного балансу.
За наведених обставин, суд дійшов висновку про відсутність у позивача порушеного права та відповідно про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки прийняття судом рішення про задоволення позову про стягнення з боржника, який перебуває в стані припинення, грошових коштів не свідчить про можливість ефективного захисту порушеного права позивача, а відтак не виключає необхідності в подальшому звернутись до ліквідаційної комісії відповідача щодо визнання його кредиторських вимог, та, у випадку відмови у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду, повторного звернення до суду.
Аналогічна правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 03.05.2018 року у справі № 924/478/16, від 01.08.2018 року у справі 910/24157/16.
У постанові від 20.01.2020 року у справі № 922/416/19 Верховний Суд погодився з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 03.05.2018 року у справі № 924/478/16, та не вбачав підстав для відступу від зазначених у ній висновків, додатково вказавши, що позивачем відповідно до вимог статті 112 Цивільного кодексу України та з урахуванням приписів частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України обраний не вірний спосіб захисту, оскільки жодна норма цивільного законодавства не вимагає додаткового звернення кредитора до суду з позовом про стягнення заборгованості до звернення з позовом про включення кредиторських вимог до проміжного ліквідаційного балансу боржника. Належним способом захисту прав кредитора у даному випадку є вимога про зобов'язання включення до проміжного ліквідаційного балансу боржника визнаних ним вимог, а не про стягнення з боржника грошових коштів. Звернення кредитора з позовом про стягнення заборгованості з боржника не вирішить спору щодо наявності чи відсутності підстав для включення цих вимог до ліквідаційного балансу особи, що припиняється.
Суд звертає увагу, що при цьому позивач не позбавлений права на відшкодування шкоди у порядку частини 4 статті 112 Цивільного кодексу України або оскаржити у судовому порядку відмову у такому відшкодуванні у призмі частини 3 статті 112 Цивільного кодексу України.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з'ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статтею 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, пункт 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року).
З огляду на вищевикладене, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Виконуючи імперативні вимоги статті 129, 238 Господарського процесуального кодексу України, суд зазначає, що через відмову в позову, судові витрати не покладаються на відповідача.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 1-5, 10-12, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд Харківської області, -
В позові відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складено "17" грудня 2024 р.
Суддя В.С. Юрченко
справа № 922/3738/24