Провадження № 2/641/515/2024 Справа № 641/5307/23
03 грудня 2024 року м. Харків
Комінтернівський районний суд м. Харкова в складі:
головуючого судді Зелінської І.В.,
за участю секретаря Надьон Я. В.,
правонаступника позивача ОСОБА_1 ,
представника правонаступника позивача ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні позовну заяву ОСОБА_3 , правонаступником якого є ОСОБА_1 , до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування,
ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 та просив визнати причини пропуску строку позовної давності поважними, поновивши його, та визнати недійсним договір дарування від 22.01.2014 року, посвідчений державним нотаріусом Дванадцятої ХДНК Азімовою М.Ч., р.№2-26.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що позивачу належала квартира АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 20.10.2004 року державним нотаріусом Сьомої ХДНК Кесян К.С., р.№7-3197. Наприкінці 2013 року позивача почав відвідувати племінник ОСОБА_4 .. Останній приносив позивачу продукти харчування, надавав гроші та проявляв турботу, а в подальшому запропонував позивачу постійну матеріальну підтримку в обмін на складання позивачем заповіту на вказану вище квартиру на ім'я відповідача. 22.01.2014 року ОСОБА_4 відвіз ОСОБА_3 до Дванадцятої ХДНК, де на думку позивача, останній підписав заповіт на ім'я ОСОБА_4 .. Після відвідування нотаріуса відповідач ще деякий час виконував свої обіцянки та привозив позивачу продукти харчування і гроші, але у травні 2014 року такі візити припинились. З літа 2014 року припинились і телефонні дзвінки. В подальшому позивач відновив відносини з сином ОСОБА_1 та замислився над зміною заповіту на користь сина. Під час відвідування нотаріуса у липні 2023 року з цього питання позивачу стало відомо, що 22.01.2014 року замість заповіту він уклав договір дарування квартири АДРЕСА_1 на користь відповідача. Вважав, що укладення договору дарування відбулось внаслідок неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення. Таким чином, позивач уклав договір внаслідок помилки (обману). Вказав, що позивач до теперішнього часу зареєстрований у спірній квартирі, оплату за комунальні послуги здійснює виключно позивач, особові рахунки у комунальних підприємствах відкриті на ім'я позивача, ключі від квартири, технічний паспорт позивач відповідачу не передавав, відповідач у спірній квартирі ніколи не проживав, не здійснив фактичного прийняття дарунку. Крім того, спірна квартира є єдиною нерухомістю у власності позивача, наголошував на свій поважний вік при укладенні спірного договору та стан здоров'я.
У справі відкрито провадження в порядку загального позовного провадження.
В подальшому провадження у справі було зупинено до залучення у справі правонаступника позивача.
До участі у справі в якості правонаступника позивача залучено сина позивача ОСОБА_1 .
В судовому засіданні представник правонаступника позивача та правонаступник позивача просили задовольнити позов.
Відповідач у судове засідання не з'явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлявся у встановленому законом порядку, причини неявки суду не повідомив, відзив на позов до суду не подав.
Суд, заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, приходить наступного висновку.
Судом встановлено, що 22.01.2014 року укладено договір дарування, посвідчений державним нотаріусом Дванадцятої ХДНК, р. № 2-26, згідно якого ОСОБА_3 подарував ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 , договір містить підписи дарувальника та обдаровуваного.
Згідно інформації з ДРРП за ОСОБА_4 22.01.2014 року зареєстровано право власності на вказану квартиру.
Відповідно до копії заповіту від 03.10.2023 року, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Харківської області Ганшиною О.Ю., р.№1935, ОСОБА_3 заповідає все своє майно ОСОБА_1 ..
Допитана у судовому засіданні як свідок ОСОБА_5 вказала, що близько 20 років є співмешканкою ОСОБА_3 та пояснила, що наприкінці 2013 року до позивача приїхав племінник ОСОБА_4 . Приїздив до дядька він протягом 2-3 місяців та привозив подарунки, продукти. Пообіцяв ОСОБА_3 , що надаватиме матеріальну домопогу до смерті позивача. У 2014 році позивач склав на свого племінника заповіт щодо квартири АДРЕСА_1 . В подальшому деякий час відповідач ще приїздив до позивача та потім підтримував зв'язок в телефонному режимі. Однак через 2-3 роки після оформлення заповіту зв'язок зовсім з ним обірвався. Згодом позивач налагодив відносини з сином та хотів зробити на нього заповіт, однак дізнався, що квартиру подарував відповідачу.
Допитаний у судовому засіданні як свідок ОСОБА_1 вказав, що є сином позивача, відповідач же є його двоюрідним братом, та пояснив, що після початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації на територію України у 2022 році забрав батька та його співмешканку до себе. Батько через деякий час висловив бажання скласти на нього заповіт, повідомивши, що склав такий раніше на відповідача. Свідок дізнався, що складено було у 2014 році не заповіт, а договір дарування на користь відповідача та повідомив батьку, на що останній вказав, що його обманули та він мав на меті скласти саме заповіт, а не договір дарування. Крім того, повідомив, що з батьком деякий час з 2004 року близько 5 років не спілкувався, але коли бував у Харкові то заїжджав до батька. Повідомив також, що йому нічого не відомо з приводу допомоги батьку з боку відповідача, вказав, що батько у 2014-2016 роках ще працював.
Допитана у судовому засіданні як свідок ОСОБА_6 вказала, що є сусідкою позивача близько 20 років знайома з останнім та пояснила, що їй відомо зі слів позивача, що в 2013 -2014 роках останній відновив відносини з племінником ОСОБА_4 . Свідок бачила як відповідач приїздив до позивача, гостював, ходив за продуктами. Через деякий час ОСОБА_3 розповів свідку, що відповідач перестав приїздити до нього, на телефонні дзвінки не відповідає. Зазначила, що позивач довгий час проживає у квартирі АДРЕСА_1 та не має боргів з оплати комунальних послуг.
Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Частиною першою статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За приписами частини першої статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.
Пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 №9 роз'яснено, що правочин, учинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент учинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним.
Правочини, вчинені внаслідок помилки належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов'язків сторін.
Згідно висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16.06.2020 у справі №165/1368/17, від 05.09.2021 у справі №161/17523/16-ц , вирішуючи справи такої категорії, суди мають виходити з того, що наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.
У постановах Верховного Суду від 03.10.2018 №759/17065/14-ц, від 26.10.2022 у справі № 947/32485/20, від 01.12.2022 у справі № 335/15805/17 зазначено, що: «тлумачення статті 229 ЦК України дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив».
У постановах Верховного Суду від 15.03.2023 №288/1366/21, від 15.09.2021 у справі №161/17523/16-ц, від 06.10.2021 у справі №447/2297/19, від 26.10.2021 у справі №3447/2297/19, зазначено, що наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, - суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі (іншому житлі) після укладення договору дарування. Виключно у разі встановлення цих обставин правила частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Проте Верховний Суд наголошує, що лише з'ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров'я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров'я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.
Подібні за змістом висновки викладені в постановах Верховного Суду від 15.06.2022 у справі № 133/1804/20, від 23.04.2020 у справі №463/2372/16-ц.
Отже, позивач, звертаючись до суду з позовом про визнання договору дарування недійсним з підстав вчинення його внаслідок помилки тобто оспорюючи правомірність правочину, повинен довести існування обставин, з якими статті 229, 230 ЦК України пов'язують недійсність правочину.
Так, у цій справі, сторона позивача, заявляючи позов про визнання недійсним договору дарування, посилається на вік позивача та незадовільний стан його здоров'я. Також, вказує на те, що позивач після укладання договору, проживає у спірній квартирі, тобто наслідки укладання договору не настали, іншого житла у нього немає.
У постанові Верховного суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04.05.2020 у справі № 633/268/17 вказано, що: «обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
На підтвердження факту незадовільного стану здоров'я позивача, його представником долучено до матеріалів справи медичну документацію за період з 2017 року по 2023 рік. Останні суд не приймає до уваги, оскільки спірний договір дарування укладений у 2014 році.
Пояснення позивача про те, що його волевиявлення не було направлене на позбавлення себе свого єдиного житла та надані чеки про здійснення сплати за комунальні послуги і докази оформлення особових рахунків щодо комунальних послуг на позивача не є доказами наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору.
Суд вважає, що зазначаючи в договорі дарування власною рукою своє прізвище ім'я по батькові та проставляючи підпис навпроти графи «дарувальник», одночасно з зазначенням прізвища ім'я по батькові відповідача та підпису останнього навпроти графи «обдаровуваний», позивач усвідомлював, що вчиняє правочин щодо дарування квартири, а не заповіт.
Крім того, з інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень судом встановлено, що 21.07.2016 року Комінтернівським районним судом м. Харкова ухвалено рішення у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_7 , третя особа ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням (справа 641/3746/16-ц). Вказаним рішенням позов задоволено та встановлено, що ОСОБА_4 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 , що підтверджується договором дарування від 22.01.2014 року. При цьому ОСОБА_3 як третя особа був присутній в залі судового засідання, давав пояснення у справі та не заперечував проти задоволення позову.
Показання ж допитаних у справі свідків, які перебувають у родинних та дружніх стосунках з позивачем, суд оцінює критично.
Таким чином, доказів на підтвердження того, що правочин, вчинений внаслідок помилки щодо природи правочину суду не надано. У справі не встановлено сукупності обставин, які свідчать про те, що позивач неправильно сприймав фактичні обставини правочину, що вплинуло на його волевиявлення під час укладення договору дарування, оскільки не доведено обставин, на які посилалався як на обґрунтування позовних вимог, тому у суду відсутні законні підстави для визнання оспорюваного договору дарування недійсним, відповідно до статті 229 ЦК України.
Отже, у задоволенні позову слід відмовити.
Враховуючи положення статті 141 ЦПК України, судові витрати відносяться за рахунок сторони позивача.
Керуючись ст. 4, 10-13, 76-81, 247, 263-265, 268, 273, 354, 355 ЦПК України,
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 , правонаступником якого є ОСОБА_1 , до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування відмовити.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
З інформацією щодо тексту судового рішення учасники справи можуть ознайомитися за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua.
Правонаступник позивача: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 .
Відповідач: ОСОБА_4 , РНОКПП, місце реєстрації: АДРЕСА_3 , останнє відоме місце проживання: АДРЕСА_4 .
Повний текст рішення виготовлено 16.12.2024 року.
Суддя І.В.Зелінська