Справа № 462/3537/24
05 грудня 2024 року Залізничний районний суд м. Львова у складі:
головуючого судді - Пилип'юк Г. М.
з участю секретаря судового засідання - Байдали М. Р.
представника позивача - Богомазової І. О.
представника відповідача - Петельки О. О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів, -
встановив:
позивач звернувся до Залізничного районного суду м. Львова із позовом, у якому просить стягнути з відповідача грошові кошти у розмірі 35 000 доларів США у гривнях за офіційним курсом долара США на день ухвалення рішення та вирішити питання щодо розподілу судових витрат.
Позовні вимоги мотивує тим, що 23.04.2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено попередній договір, метою якого було зобов'язання укладення у майбутньому договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,03 га, кадастровий номер 4610165500:05:001:1145, призначеної для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та житлового будинку, який знаходиться на вказаній ділянці. За цим договором ОСОБА_1 повинен виступати покупцем. ОСОБА_1 сплатив частину коштів у рахунок купівлі-продажу будинку та земельної ділянки під час укладення попереднього договору. Так, у попередньому договорі було зафіксовано сплату позивачем 982 247,00 грн., що становить еквівалент 35 000 доларів США у якості забезпечувального платежу за основним договором. Сторони зобов'язались укласти основний договір не пізніше 23.04.2022 року. Однак зазначені зобов'язання відповідачем виконані не були, що унеможливило укладення основного договору, також від ОСОБА_4 не надходило жодного повідомлення про час і місце укладення основного договору. 25.03.2024 року позивачем було надіслано лист ОСОБА_5 з проханням вказати час і місце укладення основного договору, передбаченого попереднім договором від 23.04.2021 року та надати підтвердження виконання розділу 3 попереднього договору від 23.04.2021 року, проте ОСОБА_6 відмовився отримувати даний лист та 11.04.2024 року лист було повернуто відправнику. Зі сторони відповідача зобов'язання передбачені попереднім договором виконані не були, що унеможливило укладення основного договору та відповідно забезпечувальний платіж, який фактично вважався авансом, підлягає поверненню позивачу.
Ухвалою суду від 04.06.2024 року відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено проводити в порядку загального позовного провадження.
27.08.2024 року на адресу суду від відповідача ОСОБА_4 надійшов відзив на позовну заяву, в якому він просить відмовити у позові за безпідставністю позовних вимог. Зазначає, що 23.04.2021 року між ним та позивачем було укладено попередній договір купівлі-продажу земельної ділянки та житлового будинку, який посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу. Відповідно до умов попереднього договору, сторони мали у майбутньому укласти договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,03 га, кадастровий номер 4610165500:05:001:1145, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та житлового будинку, який знаходиться на зазначеній земельній ділянці, не пізніше 23.04.2022 року. В рахунок належних за основним договором платежів на підтвердження зобов'язання і забезпечення його виконання з метою забезпечення реалізації своїх дійсних намірів щодо купівлі-продажу житлового будинку і земельної ділянки та своєї платіжної спроможності, позивач за домовленістю сторін сплатив йому гроші кошти в сумі 982 247 грн., що становить еквівалент 35 000 дол. США за офіційним курсом НБУ на день платежу, до підписання попереднього договору. Дану суму сторони договору розцінили як забезпечувальний платіж в рахунок майбутнього договору купівлі-продажу. На час укладення попереднього договору будинок перебував ще на стадії будівництва і в подальшому був зданий в експлуатацію та 30.06.2022 року за ним було зареєстроване право власності на цей будинок. Після настання обумовленого попереднім договором терміну укладення основного договору, а саме 23.04.2022 року, позивач в усній формі відмовився від укладення основного договору, посилаючи на відсутність у нього коштів з огляду на запровадження воєнного стану, що вважав форс-мажорними обставинами. Повторно він звернувся до позивача з нотаріально посвідченою заявою 16.08.2022 року з пропозицією укласти основний договір, як це передбачали умови попереднього договору, однак позивач по справі відмовився укладати основний договір з посиланням на те, що в нього немає коштів . Між ним та позивачем по справі існував спір у Залізничному районному суді м. Львова про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення, оскільки позивач безпідставно вселився у будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 14.12.2022 року задоволено його позов та зобов'язано усунути ОСОБА_5 перешкоди в здійсненні прав власника житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_1 з цього будинку. Верховний Суд рішення Залізничного районного суду міста Львова від 14.12.2022 року залишив в силі. Як вбачається з наведеного та як встановлено рішеннями суду у справі № 462/3251/22, саме ОСОБА_7 не виконав взяті на себе зобов'язання за попереднім договором щодо укладення основного договору купівлі-продажу земельної ділянки і житлового будинку, на виконання п. 2.6 Попереднього Договору ОСОБА_8 не вказав, коли саме він має намір укласти договір з позивачем, пропозиції щодо укладення додаткових договорів не заявляв. Також зазначає, що в березні 2024 року ОСОБА_7 був примусово виселений з будинку за адресою: АДРЕСА_2 / державними виконавцями Залізничного районного відділу виконавчої служби. При виселенні ОСОБА_7 завдав значної шкоди його майну, пошкодив будинок, занедбав його, в будинку було багато сміття - вивезено 4 камази сміття розбите вікно, пошкодженні вхідні двері, монтажною піною запінена каналізація.
06.09.2024 року на адресу суду від представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Богомазової І. О. надійшла відповідь на відзив, в якій вона зазначила, що у відзиві відповідач посилається на те, що платіж, здійснений позивачем відповідно до умов попереднього договору, укладеного між позивачем та відповідачем 23.04.2021 року, був названий забезпечувальним, однак сторони не означили суму сплачену позивачем відповідно до попереднього договору як завдаток, а отже вона має кваліфікуватись як аванс. Крім цього, законодавством не передбачено можливості забезпечення завдатком зобов'язання, яке повинне виникнути у майбутньому. Забезпечувальний платіж, який сплачено позивачем відповідно до умов попереднього договору, є авансом та підлягає поверненню у зв'язку з тим, що основний договір не було укладено у строки визначені попереднім договором. Також зазначає, що позивач не ухилявся від укладення основного договору, а навпаки був зацікавленим в його укладені, відповідач жодним чином не довів такого ухилення з боку позивача. Крім цього вказує, що відповідач не довів факт належного повідомлення позивача про свій намір укласти основний договір, а також про час та місце такого укладення.
У судовому засіданні представник позивача зазначила, що позов підтримує в повному обсязі, покликаючись на мотиви такого, просить позов задовольнити. Додала, що саме відповідач не виконав умови попереднього договору, зокрема щодо укладення такого до 23.04.2022 року, не погодив продовження терміну для укладення договору купівлі-продажу.
Представник відповідача заперечила щодо задоволення позовних вимог, покликаючись на мотиви викладені у відзиві, просила відмовити у задоволенні позову. Додала, що Постановою Верховного Суду України від 10.01.2024 року постанову Львівського апеляційного суду від 29.06.2023 року скасовано, рішення Залізничного районного суду м. Львова від 14 грудня 2022 року залишено в силі. Цими рішеннями встановлено і підтверджено факт того, що саме ОСОБА_1 не виконав взяті на себе зобов'язання щодо укладення основного договору купівлі-продажу будинку і земельної ділянки та продовжував там проживати без згоди власника та за відсутності на те правових підстав аж до примусового виселення після рішення Верховного Суду у 2024 році.
Представник третьої особи приватний нотаріус Кваснікевич Л. І., будучи належним чином повідомленою про час, дату та місце розгляду справи, у судове засідання не з'явилась, подала заяву про розгляд справи без її участі, при вирішенні даної справи покладається на розсуд суду.
У судовому засіданні за клопотанням представника позивача допитано свідка ОСОБА_9 , який є приватним нотаріусом, та який в судовому засіданні пояснив, що до нього звернувся ОСОБА_10 із заявою про намір виконати свої зобов'язання згідно попереднього договору купівлі-продажу від 23.04.2021 року. Дана заява була скерована ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_3 та адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно ст. 223 ЦПК України, суд вважає, що справу можна вирішити у відсутності учасників, які не з'явилися, на підставі наявних у ній даних та доказів.
Заслухавши пояснення учасників справи, покази свідка, дослідивши зібрані у справі докази та з'ясувавши дійсні обставини справи, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно положень ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Зі змісту ст. 76-80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Докази повинні відповідати ознакам належності, допустимості, достовірності, а їх сукупність достатності.
Положеннями ст. 12, 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно зі ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Як наголошує Верховний Суд, обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти, об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Судом встановлено і підтверджується матеріалами справи, що 23.04.2021 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено попередній договір купівлі-продажу земельної ділянки та житлового будинку, який посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Кваснікевич Л. І. Відповідно до умов такого договору, сторони мали у майбутньому укласти договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,03 га, кадастровий номер - 4610165500:05:001:1145, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та житлового будинку, який знаходиться на зазначеній земельній ділянці, не пізніше 23.04.2022 року. В рахунок належних за основним договором платежів на підтвердження зобов'язання і забезпечення його виконання з метою забезпечення реалізації своїх дійсних намірів щодо купівлі-продажу житлового будинку і земельної ділянки та своєї платіжної спроможності, відповідач за домовленістю сторін сплатив позивачу гроші в сумі 982 247 (дев'ятсот вісімдесят дві тисячі двісті сорок сім) грн., що становить еквівалент 35 000 дол. США за офіційним курсом НБУ на день платежу, до підписання попереднього договору. Дану суму сторони договору розцінили як забезпечувальний платіж в рахунок майбутнього договору купівлі-продажу /а.с. 11-14/.
У строк, передбачений у п. 2.2. попереднього договору, а саме до 23.04.2022 року основний договір купівлі-продажу не було укладено сторонами.
Як зазначається у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 року у справі № 917/1739/17 на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Положеннями ч. 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого або майнового права та інтересу.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).
Згідно ч. 1 ст. 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).
Відповідно до ст. 635 ЦК України, попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі. Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства. Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.
Попередній договір є одним із різновидів цивільних договорів, а тому йому властиві всі родові ознаки договорів. Так, попередній договір вважається укладеним з моменту, коли сторони досягли угоди з усіх істотних умов договору. При цьому для попереднього договору, поряд з іншими його умовами, повинні бути визначені ті, які є суттєвими для основного договору.
Тобто у попередньому договорі, крім основного зобов'язання, може бути передбачена відповідальність сторін з того чи іншого питання, зокрема за неналежне виконання зобов'язання у виді штрафних санкцій.
Відповідно до ч. 1 ст. 546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 квітня 2021 року у справі № 607/15301/18 зазначено, що на відміну від завдатку, аванс - це лише спосіб платежу. Він не виконує забезпечувальної функції, а виконує функцію попередньої оплати, яка підлягає поверненню у випадку невиконання зобов'язання.
Постановою Верховного Суду від 29.10.2024 року у справі № 372/3773/20 встановлено, що попередній договір є одним з різновидів цивільних договорів, а тому йому властиві всі родові ознаки договорів. Так, попередній договір вважається укладеним з моменту, коли сторони досягли угоди з усіх істотних умов договору. При цьому, для попереднього договору, поряд з іншими його умовами, мають бути визначені ті, які є суттєвими для основного договору. Тобто у попередньому договорі, крім основного зобов'язання, може бути передбачена відповідальність сторін з того чи іншого питання, зокрема за неналежне виконання зобов'язання у виді штрафних санкцій. Таким чином Верховний суд підтримав Постанову Київського апеляційного суду від 28 лютого 2024 року про відмову в задоволенні позову в частині стягнення авансу за попереднім договором.
Положення ч. 2 ст. 635 ЦК України містять спеціальну норму, якою передбачено перелік правових наслідків порушення попереднього договору. Цією нормою встановлено обов'язок сторони, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства. Положеннями ЦК України й інших актів цивільного законодавства, прямо не передбачено такий правовий наслідок невиконання попереднього договору, як відшкодування збитків у спосіб визнання права власності на річ, що мала бути придбана в майбутньому за договором купівлі-продажу.
За змістом ст. 6 ЦК України, сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Згідно з п. 2.3 в рахунок належних за основним договором платежів на підтвердження зобов'язання і забезпечення його виконання з метою забезпечення реалізації своїх дійсних намірів щодо купівлі-продажу житлового будинку і земельної ділянки та своєї платіжної спроможності ОСОБА_1 за домовленістю сторін, сплатив ОСОБА_5 гроші в сумі 982 247 гривень, що становить еквівалент 35 000 доларів США за офіційним курсом НБУ на день платежу (курс НБУ 1 долар США = 28,0642 гривень), до підписання попереднього договору.
Сторони погодили, що зазначена сума розцінюється ними у договорі як забезпечувальний платіж в рахунок майбутнього договору.
Як вбачається із п. 4.1. попереднього договору у разі коли основний договір не відбудеться з вини ОСОБА_4 або у разі відмови від його укладення ОСОБА_11 , або через невиконання ним зобов'язань за цим договором, ОСОБА_6 зобов'язується повернути ОСОБА_1 суму забезпечувального платежу, вказану у п. 2.3. цього договору.
Положеннями п. 4.2. передбачено, що у разі відмови ОСОБА_1 від укладення основного договору або невиконання ним зобов'язань за цим договором, сума забезпечувального платежу, вказана у пункті 2.3 цього договору ОСОБА_1 не повертається і залишається у ОСОБА_12 .
Як вбачається із постанови Верховного Суду від 10.01.2024 року у справі № 462/3251/22, яка міститься в матеріалах цивільної справи за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в здійсненні прав власника житла та виселення № 462/3251/22, витребуваної та оглянутої у судовому засіданні за клопотанням представника відповідача ОСОБА_4 - адвоката Петельки О. О., встановлено, що після настання обумовленого попереднім договором терміну укладення основного договору , а саме 23 квітня 2022 року, відповідач відмовився укласти основний договір, посилаючись на відсутність у нього коштів з огляду на запровадження воєнного стану, що вважає форс-мажорними обставинами, і продовжує проживати в спірному житлі і на час розгляду справи.
Також встановлено, що ОСОБА_1 взяті на себе зобов'язання за попереднім договором щодо укладення основного договору купівлі-продажу земельної ділянки і житлового будинку належним чином не були виконані в обумовлений строк. Матеріали справи не містять доказів того, що після прийняття 19 квітня 2022 року Кабінетом Міністрів України постанови № 480 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо діяльності нотаріусів та функціонування єдиних та державних реєстрів, держателем яких є Міністерство юстиції України, в умовах воєнного стану», якою відновлено функціонування Державних реєстрів, що вказувалось відповідачем в якості об'єктивної причини неможливості виконання взятих на себе зобов'язань, існували інші обставини непереборної сили, які спричинили неможливість належного виконання ОСОБА_1 зобов'язання, та причинно-наслідковий зв'язок між ними.
Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення (постанова Верховного Суду від 11.12.2019 року по справі № 320/4938/17).
З огляду на вищенаведене, суд приходить до висновку про необґрунтованість покликання представника позивача на те, що основний договір не був укладений з вини відповідача.
Встановивши відсутність порушень з боку відповідача умов попереднього договору та допущення позивачем порушень такого, що встановлено відповідними рішеннями суду, у відповідача відсутній обов'язок повернути отриману суму забезпечувального платежу, оскільки у нього наявне право на застосування до позивача відповідальності, що передбачено підпунктом 4.2 попереднього договору.
У даному договорі чітко встановлено відповідальність сторін за порушення строків оплати шляхом залишення у відповідача суми коштів, яка була сплачена позивачем як забезпечувальний платіж. Попередній договір на момент виникнення права відповідача на застосування такої санкції був чинним, не визнавався недійсним повністю чи частково, нікчемність такого договору не встановлена. Тому позивач втратив право на повернення суми забезпечувального платежу в розмірі 35 000 доларів США через те, що ці кошти були стягнуті з нього через порушення умов попереднього договору, що призвело до неукладення основного договору з вини ОСОБА_1 .
Надання покупцю, який порушив умови договору, додаткового захисту порушує розумний баланс між захистом інтересів сторін договору, адже суд має захистити права та інтереси саме тієї сторони, щодо якої відбулося порушення договору (постраждалої сторони), а не тієї, яка порушила договір (порушника).
Виходячи з вищенаведеного, слід прийти до висновку, що грошові кошти сплачені позивачем на виконання п. 2.3 Попереднього договору за своєю правовою природою є санкцією (відповідальністю), яка була передбачена Сторонами за взаємною згодою, задля належного виконання Попереднього договору. Сторони не висловили жодних зауважень, жодних заперечень щодо кожної з умов правочину на дату укладання Попереднього договору.
Так, відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
Враховуючи наведене, аналізуючи норми законодавства, яке підлягає застосуванню до спірних правовідносин у сукупності з наданими позивачем письмовими доказами, а також зважаючи на відзив відповідача з доданими документами, можна дійти висновку про відсутності правових підстав для задоволення позову.
З огляду на наведене, суд дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог.
У ст. 265 ЦПК України закріплено, що у рішенні суду зазначаються розподіл судових витрат.
Питання щодо розподілу судових витрат вирішується відповідно до ст. 141 ЦПК України.
Так, згідно з ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних із розглядом справи.
З урахуванням того, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, то керуючись ст. 141 ЦПК України, понесені позивачем судові витрати в частині сплати судового збору та пов'язаних з професійною правничою допомогою необхідно покласти на нього.
Керуючись ст. 4, 10, 12, 13, 76-81, 89, 141, 263-265, 268 ЦПК України,
ухвалив:
в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Львівського апеляційного суду, згідно п. 15.5 Перехідних положень ЦПК України - через Залізничний районний суд м. Львова.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено в день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 ;
Відповідач: ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 .
Повний текст рішення складено 16.12.2024 року.
Суддя: Пилип'юк Г. М.
Оригінал рішення.