13 грудня 2024 року № 320/44883/23
Суддя Київського окружного адміністративного суду Кочанова П.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, Головного управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії,-
Позивач, ОСОБА_1 звернулась до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, Головного управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області, в якому просить суд:
- визнати незаконним рішення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, Головного управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області № 262440020190 від 01.09.2023 у зарахуванні до ОСОБА_1 страхового стажу, за період роботи з 15.06.1996 по 30.07.2001; з 01.01.2003 по 13.05.2003.
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві, Головне управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області врахувати до страхового стажу ОСОБА_1 , період роботи в рф з 15.06.1996 по 30.07.2001; з 01.01.2003 по 13.05.2003 відповідно до трудової книжки серії НОМЕР_1 від 27.11.1985 та призначити ОСОБА_1 пенсію з 25.08.2023.
В обгрунтування позовних вимог, позивач зазначає, що вона звернулась до Головного управління в м.Києві з заявою про призначення пенсії за віком на підставі статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Розглянувши її заяву про призначення пенсії за принципом екстериторіальності, рішенням Головного управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області було відмовлено у призначенні пенсії у зв'язку з незарахуванням до страхового стажу певних періодів роботи.
Позивач вважає таке рішення протиправним, та таким, що підлягає скасуванню.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду 13 грудня 2023 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі № 320/44883/23 в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до частини 7 статті 18 КАС України особам, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, суд вручає будь-які документи у справах, в яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення на офіційні електронні адреси таких осіб, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.
З аналізу наведених норм законодавства встановлено, що у випадку реєстрації учасника судового процесу в системі «Електронний суд», суд повідомляє вручає будь-які документи у справах, в яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі.
Суд вважає відповідачів належним чином повідомленим про судовий розгляд справи.
Відповідачем 1, Головним управлінням Пенсійного фонду України в м.Києві надано до суду відзив на адміністративний позов ОСОБА_1 , в якому заперечив проти задоволення позовних вимог. В обгрунтування заперечень зазначив про те, що за результатами розгляду документів доданих до заяви не зараховано період роботи з 15.06.1996 по 31.07.2001, оскільки до страхового стажу зараховуються періоди роботи (служби) на території росії по 2 грудня 1991 року та період з 01.01.2003 по 13.05.2003, оскільки відсутні дані в реєстрі застрахованих осіб Державної реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування. При цьому, зазначає, що з 01 січня 2023 року російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року та пенсії громадян, які працювали на території російської федерації призначаються на умовах, визначених Законом України від 09 липня 2003 року №1058 «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», при цьому до страхового стажу зараховуються періоди роботи (служби) на території РРФСР по 31 грудня 1991 року.
Позивачем надано до суду відповідь на відзив відповідача 1, в якому не погоджується з запереченнями, зазначає, що положення Закону №2783-ІХ підлягають застосуванню щодо правовідносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто з 23.12.2022 року.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду 8 квітня 2024 року відмовлено Головному управлінню Пенсійного фонду України в м.Києві у залученні до участі у справі №320/44883/23 в якості співвідповідача Головного управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області.
Відповідач 2, Головне управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області правом на надання відзиву не скористався.
При цьому, згідно з інформацією, наявною в комп'ютерній програмі «Діловодство спеціалізованого суду» електронний документ (ухвала Київського окружного адміністративного суду від 13 грудня 2023 року у справі №320/44883/23) доставлена в Електронний кабінет Головного управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області 14.12.2023 о 22:59 год.
Оскільки відповідач 2 правом на подання відзиву не скористався, то відповідно до вимог частини 6 статті 162 КАС України, суд вирішує справу за наявними матеріалами
Перевіривши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, судом встановлено наступне.
Позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України (паспорт серії НОМЕР_2 , виданий Соснівським РВ УМВС України в Черкаській області 6 квітня 1996 року, РНОКПП НОМЕР_3 ).
Як вбачається з матеріалів справи, 25 серпня 2023 року ОСОБА_1 звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві з заявою №12985 про призначенням пенсії відповідно до статті 26 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Заява позивача про призначення пенсії за віком від 25 серпня 2023 року була розглянута за принципом екстериторіальності Головним управлінням Пенсійного фонду України у Тернопільській області, за результатом якої прийнято Рішення про відмову у призначенні пенсії від 01.09.2023 року №262440020190.
Рішення про відмову в призначенні пенсії мотивоване тим, що з 01 січня 2023 року російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року та пенсії громадянам, які працювали на території російської федерації призначаються на умовах, визначених Законом України від 09 липня 2003 року №1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» при цьому до страхового стажу зараховуються періоди роботи, служби на території РРФСР по 31 грудня 1991 року.
Також, у рішенні зазначено, що до страхового стажу не зараховано період роботи: з 15.06.1996 по 31.07.2001, оскільки до страхового стажу зараховуються періоди роботи (служби) на території РРФСР по 31 грудня 1991 року, з 01.01.2003 по 13.05.2003- оскільки відсутні дані в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Будь-яких інших обґрунтувань щодо відмови у призначенні позивачу пенсії за віком рішення відповідача не містить.
З розрахунку стажу, наданого позивачем до матеріалів справи судом встановлено, що Головним управлінням Пенсійного фонду України у Тернопільській області не зараховано позивачу до страхового стажу періоди роботи з 15 червня 1996 року по 31 липня 2001 року та з 01 січня 2003 року по 13 травня 2003 року.
Позивач не погоджуючись з відмовою відповідача у призначенні пенсії, звернулась до суду за захистом своїх прав.
Із встановлених обставин вбачається, що між позивачем та відповідачем, як фізичною особою та суб'єктом владних повноважень, виник публічно-правовий спір у сфері соціального захисту з приводу правомірності відмови у зарахуванні до страхового стажу спірних періодів роботи.
Надаючи правову оцінку правовідносинам суд виходив з наступного.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з нормою статті 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
За приписом пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
Отже, право особи на отримання пенсії, як складова права на соціальний захист, є її конституційним правом.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначені Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 року № 1058-IV (далі за текстом Закон № 1058-IV).
Частина 1 статті 9 Закону № 1058-ІV встановлює, що відповідно до цього Закону за рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов'язаного з роботою, інвалідності з дитинства); 3) пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
У відповідності до частини 4 статті 24 Закону № 1058-ІV періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.
Згідно зі статтею 48 Кодексу законів про працю України, положення якої кореспондуються зі статтею 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 року № 1788-XII (далі за текстом Закон № 1788-XII), трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Зазначеним нормам відповідає пункт 1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу за відсутності трудової книжки або відповідних записів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 року № 637 (далі за текстом Порядок № 637), відповідно до якого основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону, за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.
Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.
Статтею 62 Закону України №1788 встановлено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до "Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній", що затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637 (далі Порядок № 637), основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.
Аналіз зазначених нормативно-правових актів свідчить про те, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка працівника.
Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постановах від 07.03.2018 року у справі № 233/2084/17, від 16.05.2019 року у справі № 161/17658/16-а, від 27.02.2020 року у справі №577/2688/17, від 31.03.2020 року у справі №446/656/17, від 21.05.2020 року у справі №550/927/17, від 25 лютого 2021 року у справі № 683/3705/16-а.
У трудовій книжці позивача серії НОМЕР_1 містяться записи щодо періоду роботи з 15.06.1996 року по 31.07.2001 року, дата прийняття на роботу та дата звільнення, документи, на підставі яких здійснено ці записи, відомості про роботу, печатка підприємства.
Підставою для не зарахування спірного періоду роботи позивача з 15.06.1996 року по 31.07.2001 року слугувало те, що до страхового стажу зараховуються періоди роботи (служби) на території РРФСР по 31 грудня 1991 року, на що суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 4 Закону № 1058-IV законодавство про пенсійне забезпечення базується, зокрема, на положеннях міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (далі - закони про пенсійне забезпечення). Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про пенсійне забезпечення, то застосовуються норми міжнародного договору.
Відповідно до вимог статті 1 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, яка підписана та набрала чинності 13 березня 1992 року, пенсійне забезпечення громадян держав-учасниць даної угоди та членів їх сімей проводиться по законодавству держави, на території якого вони проживають. Вказана Угода підписана Україною та російською федерацією та відповідно, була обов'язкова для застосування в спірний період державними органами вказаних держав.
Статтею 6 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення встановлено, що призначення пенсій громадянам держав - учасниць Угоди проводиться за місцем проживання.
Для встановлення права на пенсію, в тому числі пенсію на пільгових умовах і за вислугу років, громадянам держав - учасниць Угоди враховується трудовий стаж, набутий на території будь-якої з цих держав, а також на території колишнього СРСР за час до набуття чинності цією Угодою.
Згідно з абзацами 2, 3 статті 6 Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації «Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх країн»" від 14 січня 1993 року, трудовий стаж, включаючи стаж, який обчислюється у пільговому порядку, і стаж роботи за спеціальністю, набутий у зв'язку з трудовою діяльністю на територіях обох Сторін, взаємно визначається Сторонами. Обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством Сторони, на території якої відбувалась трудова діяльність.
Отже, наведені положення вказаних міжнародних договорів передбачають, що стаж, набутий на території будь-якої з держав-учасниць Угоди, та заробіток (дохід) за періоди роботи, які зараховуються до трудового стажу, враховуються при встановленні права на пенсію і її обчисленні. При цьому, обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством Сторони, на території якої відбувалась трудова діяльність, а пенсійне забезпечення громадян держав-учасниць проводиться по законодавству держави, на території якого вони проживають.
29.11.2022 року Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову № 1328 "Про вихід з Угоди про гарантії прав громадян держав учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення", якою Кабінет Міністрів України постановив про вихід з "Угоди про гарантії прав громадян держав учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення", вчиненої 13 березня 1992 р. у м. Москві.
23.12.2022 року набрав чинності Закон України «Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року» від 1 грудня 2022 року № 2783-IX.
Так, відповідно до якого Україна зупинила у відносинах з Російською Федерацією та Республікою Білорусь дію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої від імені України у м. Мінську 22 січня 1993 року і ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР, та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року, вчиненого від імені України у м. Москві 28 березня 1997 року і ратифікованого Законом України від 3 березня 1998 року № 140/98-ВР.
А також, Україна вийшла з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої від імені України у м. Мінську 22 січня 1993 року і ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР, та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року, вчиненого від імені України у м. Москві 28 березня 1997 року і ратифікованого Законом України від 3 березня 1998 року № 140/98-ВР.
Частиною 1 статті 13 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення визначено, що кожний учасник цієї Угоди може вийти з неї, направивши відповідне письмове повідомлення депозитарію. Дія Угоди, стосовно цього учасника, припиняється після закінчення шести місяців з дня отримання депозитарієм такого повідомлення.
Однак, частиною 2 статті 13 Угоди зазначено, що пенсійні права громадян держав-учасниць Співдружності, які виникли у відповідності до положень цієї Угоди, не втрачають своєї сили у випадку виходу із Угоди держави-учасниці, на території якої вони проживають.
З аналізу вказаних норм законодавства вбачається, що навіть у випадку виходу держави-учасниці із Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, пенсійні права громадян такої держави не втрачають своєї сили.
Щодо посилання відповідача -1 на Закон України №2783-IX «Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року» (далі Закон №2783-IX), який набрав чинності 23.12.2022, як основної підстави для зарахування до страхового стажу позивача лише період роботи (служби) на території РРФСР по 31 грудня 1991 року, то суд звертає увагу на те, що положення Закону №2783-IX підлягають застосуванню щодо правовідносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто з 23.12.2022.
В контексті викладеного, суд зазначає, що оскільки позивач працювала у російській федерації в той час, коли усі вищевказані міжнародні договори були чинні, у відповідача не було підстав не зараховувати стаж роботи позивача на території російської федерації.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що відповідачем неправомірно не розглянуто питання щодо зарахування до страхового стажу позивача період роботи з 15.06.1996 року по 31.07.2001 року.
Щодо незарахування до страхового стажу періоду роботи з 01.01.2003 року по 13.05.2003 року, суд зазначає наступне.
У трудовій книжці позивача серії НОМЕР_4 містяться наступні записи щодо спірного періоду роботи:
- запис №16, 01.10.2001 року позивач прийнята на посаду менеджера до ТОВ «Віда»,
- запис №17, 13.05.2003 року позивач звільнена за власним бажанням.
Підставою для незарахування до страхового стажу періоду роботи позивача з 01.01.2003 року по 13.05.2003 року слугувала відсутність даних в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Частиною першою статті 21 Закону № 1058 визначено, що персоніфікований облік у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється з метою обліку застрахованих осіб, учасників накопичувальної системи пенсійного страхування та їх ідентифікації, а також накопичення, зберігання та автоматизованої обробки інформації про облік застрахованих осіб і реалізацію ними права на страхові виплати у солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та накопичувальній системі пенсійного страхування.
Для формування інформаційної бази системи персоніфікованого обліку використовуються відомості, що надходять від: державних реєстраторів юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців; роботодавців; застрахованих осіб; фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування; центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації актів цивільного стану, виконавчих органів сільських, селищних, міських (крім міст обласного значення) рад та уповноважених суб'єктів для обліку даних Єдиного державного демографічного реєстру; органів доходів і зборів, територіальних органів Пенсійного фонду за результатами перевірок платників єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та/або в порядку міжвідомчого обміну інформацією; державної служби зайнятості; інших підприємств, установ, організацій та військових частин; компаній з управління активами; зберігачів; інших джерел, передбачених законодавством.
Відповідно до частини 6 статті 20 Закону № 1058 страхувальники зобов'язані сплачувати страхові внески, нараховані за відповідний базовий звітний період, не пізніше ніж через 20 календарних днів із дня закінчення цього періоду.
Згідно з частиною 12 статті 20 Закону № 1058 страхові внески підлягають сплаті незалежно від фінансового стану платника страхових внесків.
На підставі частини третьої статті 24 Закону № 1058 страховий стаж обчислюється в місяцях. Неповний місяць роботи, якщо застрахована особа підлягала загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню або брала добровільну участь у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, зараховується до страхового стажу як повний місяць за умови, що сума сплачених за цей місяць страхових внесків є не меншою, ніж мінімальний страховий внесок.
Якщо сума сплачених за відповідний місяць страхових внесків є меншою, ніж мінімальний страховий внесок, цей період зараховується до страхового стажу як повний місяць за умови здійснення в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду, відповідної доплати до суми страхових внесків таким чином, щоб загальна сума сплачених коштів за відповідний місяць була не меншою, ніж мінімальний страховий внесок.
Статтею 106 Закону України № 1058 передбачено, що відповідальність за несплату страхових внесків несе підприємство-страхувальник, оскільки здійснює нарахування страхових внесків із заробітної плати застрахованої особи.
Відповідності до статті 4 Закону України від 08 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464-VI) платниками єдиного внеску є, зокрема, підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством.
Згідно із частинами 11 та 12 статті 9 Закону № 2464-VI у разі несвоєчасної або не в повному обсязі сплати єдиного внеску до платника застосовуються фінансові санкції, передбачені цим Законом, а посадові особи, винні в порушенні законодавства про збір та ведення обліку єдиного внеску, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законом.
З огляду на положення частин 1 та 2 статті 24 Закону № 1058-IV, законодавцем визначено дві обов'язкові умови для включення стажу роботи особи до страхового стажу, а саме:
1) особа підлягала загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню;
2) сплата страхових внесків у сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Як вказано у частині другій статті 24 Закону № 1058-IV, даними, за якими територіальними органами Пенсійного фонду України обчислюється страховий внесок, зокрема й щодо сплати страхових внесків, є дані, що містяться в системі персоніфікованого обліку в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування.
Таким чином, обов'язок по сплаті страхових внесків та відповідальність за несвоєчасну або не в повному обсязі сплату страхових внесків законом покладено на страхувальника, та вказані внески підлягають сплаті незалежно від його фінансового стану.
За загальним правилом, несвоєчасна сплата підприємством страхових внесків, за умови підтвердження роботи особи на такому підприємстві, отримання заробітної плати та утримання з неї єдиного соціального внеску, а також не внесення відомостей по спеціальному стажу не повинна порушувати законні права та інтереси позивача, зокрема, порушувати його право на належне пенсійне забезпечення, оскільки, обов'язок своєчасної сплати страхових внесків до Пенсійного фонду покладено на роботодавця, а тому їх несплата не може позбавляти працівників права на зарахування періоду роботи до страхового стажу, фактично позбавляючи особу права власності на пенсію в належному розмірі.
Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом у постанові від 27.03.2018 у справі № 208/6680/16-а (2а/208/245/16), від 24.05.2018 у справі № 490/12392/16-а та від 20.03.2019 у справі № 688/947/17.
Таким чином, позивач не повинна відповідати за неналежне виконання підприємством-страхувальником свого обов'язку щодо внесення відповідних відомостей до інформаційної бази системи персоніфікованого обліку, та вказані порушення не можуть бути підставою для не зарахування відповідних періодів до стажу при призначенні пенсії.
Крім того, суд наголошує, що за приписами абзацу 1 частини 2 статті 24 цього Закону, страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду (до 01.01.2004) - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом, тобто на підставі трудової книжки, диплому та інше.
Відповідно до положення ст.48 КЗпП України, ст.62 Закону №1788 та п.1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії за відсутності трудової книжки або відповідних записів у них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 №637, трудова книжка є основним документом, що підтверджує стаж роботи працівника.
Наявна в матеріалах трудова книжка підтверджує заявлені позивачем вимоги про зарахування спірного періоду до страхового стажу.
Згідно з нормами п.4.7 Порядку №22-1 право особи на одержання пенсії установлюється на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх поданих документів органом, що призначає пенсію.
Відповідно до ч.3 ст.44 Закону №1058-ІV органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію.
Водночас, відповідачем не надано суду належних доказів здійснення своїх повноважень щодо отримання додаткових документів чи допомозі позивачу в їх отриманні, які були б достатніми для зарахування спірного періоду роботи до страхового стажу.
Таким чином, період роботи позивача з 01.01.2003 року по 13.05.2003 року також підлягає зарахуванню до її страхового стажу.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності субєктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно положень статті 3 Конституції України, як Основного Закону України - людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Як зазначив ЄСПЛ у справі. Latvia(п.77 рішення Великої палати ЄСПЛ від 18.02.2009 р.) стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції не накладає ніяких обмежень на свободу держави, що ратифікувала Конвенцію, приймати рішення про те, чи створювати якусь схему соціального забезпечення, або обирати тип або розмір виплат, які надаються відповідно до будь-якої такої схеми. Однак, якщо в державі існують чинні законодавчі норми, що передбачають такі виплати на основі права на соціальну підтримку незалежно від того, чи обумовлені вони попередньою сплатою внесків ці норми слід вважати такими, що створюють майновий інтерес, що потрапляє в сферу дії статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції для осіб, що відповідають пропонованим до благоотримувачів вимогам.
У справі Будченко проти України (рішення від 24 квітня 2014 року, заява № 38677/06) ЄСПЛ також зазначив, що якщо у Договірній державі є чинне законодавство, яким виплату коштів передбачено як право на соціальні виплати (обумовлені чи не обумовлені попередньою сплатою внесків), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, відносно осіб, які відповідають її вимогам.
Отже, враховуючи те, що майновий інтерес позивача ґрунтується на положеннях чинного законодавства, стандарти ЄСПЛ можуть і повинні бути застосовані до цього випадку. ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п.53 рішення у справі Ковач проти України, п.59 рішення у справі Мельниченко проти України, п.50 рішення у справі Чуйкіна проти України тощо).
Це, звичайно, не означає, що суд має приймати рішення на користь людини кожного разу, коли вона про це просить, але суд повинен оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними, тобто людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав навіть теоретично. Більше того, відповідно до статті 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
Відповідно до частини першої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що тягар доказування у спорі покладається на відповідача - суб'єкта владних повноважень, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.
Надаючи правову оцінку обраного позивачем способу захисту, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до статті 13 "Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод", ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Обираючи спосіб захисту порушеного права, суд зважує на його ефективність з точки зору статті 13 "Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод" та враховує положення "Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень", прийняті Комітетом Міністрів 11.03.1980, а саме суд не може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.
Поняття дискреції міститься в пункті 1.6 Методологи проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 №1380/5.
Так, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може і ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавча встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу і верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
При таких обставинах по цій справі суд не може перебирати повноваження Пенсійного фонду щодо призначення позивачу пенсії за віком на пільгових умовах.
Разом з тим, пунктом 4 частини 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що адміністративний позов може містити вимоги про зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії.
Відповідно до пункту 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов'язання відповідача вчинити певні дії.
Отже, суд наділений повноваженнями щодо зобов'язання відповідача прийняти (вчинити) певні дії, і це прямо вбачається з пункту 4 частини 1 статті 5 та пункту 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України.
Приймаючи до уваги, що дії відповідача 2 щодо винесення рішення за результатами розгляду заяви про призначення пенсії підпадають під поняття «здійснення суб'єктом владних повноважень своїх обов'язків у межах наданих законодавством повноважень», суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог позивача, яке полягає у визнанні протиправним та скасуванні рішення відповідача -2 від 1 вересня 2023 року № 262440020190 про відмову у призначенні пенсії позивачу, та відновленню шляхом зобов'язання відповідача -2 повторно розглянути заяву позивача від 25 серпня 2023 року №12985 про призначення пенсії за віком та зарахувати до страхового стажу періоди роботи з 15.06.1996 року по 30.07.2001 року та з 01.01.2003 року по 13.05.2003 року відповідно до записів трудовій книжці серії НОМЕР_1 від 27.11.1985.
При цьому, щодо органу, який має повторно розглянути заяву позивача про призначення пенсії за віком, суд виходив з наступного.
Згідно частини першої статті 44 Закону №1058-IV звернення за призначенням (перерахунком) пенсії здійснюється шляхом подання заяви та інших документів, необхідних для призначення (перерахунку) пенсії, до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженої особи застрахованою особою особисто або через законного представника недієздатної особи, особи, дієздатність якої обмежена, малолітньої або неповнолітньої особи. Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії визначається правлінням Пенсійного фонду за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері соціального захисту населення.
30 березня 2021 року набрала чинності постанова правління Пенсійного фонду України від 16 грудня 2020 року №25-1 «Про затвердження Змін до деяких постанов правління Пенсійного фонду України», зареєстрована в Міністерстві юстиції України від 16 березня 2021 року за №339/35961 (далі - Постанова правління ПФУ №25-1).
Зміни, внесені до Порядку №22-1 на підставі Постанови правління ПФУ №25-1, передбачали застосування органами Пенсійного фонду України принципу екстериторіальності при опрацюванні заяв про призначення/перерахунок пенсії з 01 квітня 2021 року.
Запроваджена у зв'язку із змінами, внесеними до Порядку №22-1, процедура передбачає опрацювання заяв про призначення/перерахунок пенсії бек-офісами територіальних органів Пенсійного фонду України в порядку черговості надходження таких заяв незалежно від того, де було прийнято заяви та де проживає пенсіонер.
Запровадження принципу екстериторіальності мало на меті досягнення таких результатів: єдиний підхід до застосування пенсійного законодавства; централізована прозора система контролю за діями фахівців, процесів призначення та перерахунку пенсій; мінімізація особистих контактів з громадянами; відв'язка звернень та їх опрацювання від територіального принципу; попередження можливих випадків зволікань у прийнятті рішення, а також оптимізація навантаження на працівників.
Відповідно до пункту 1.1 розділу І Порядку №22-1 заява про призначення (перерахунок) пенсії, подається заявником разом зі сканованими копіями документів, які відповідають оригіналам документів та придатні для сприйняття їх змісту (мають містити чітке зображення повного складу тексту документа та його реквізитів), через веб-портал або засобами Порталу Дія електронних послуг Пенсійного фонду України або засобами Єдиного державного веб-порталу електронних послуг з використанням електронного підпису, що базується на кваліфікованому сертифікаті електронного підпису, відповідно до Положення про організацію прийому та обслуговування осіб, які звертаються до органів Пенсійного фонду України, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 30 липня 2015 року № 13-1, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 серпня 2015 року за №991/27436.
Згідно пункту 4.2 розділу ІV Порядку №22-1 після реєстрації заяви та сканування копій документів засобами програмного забезпечення за принципом екстериторіальності визначається структурний підрозділ органу, що призначає (перераховує) пенсію, який формує атрибути сканованих документів (із зазначенням часу їх створення), електронну пенсійну справу.
Пунктом 4.3 розділу ІV Порядку №22-1 визначено, що рішення за результатами розгляду заяви підписується керівником органу, що призначає пенсію (іншою посадовою особою, визначеною відповідно до наказу керівника органу, що призначає пенсію, щодо розподілу обов'язків), та зберігається в електронній пенсійній справі особи.
Рішення за результатами розгляду заяви та поданих документів органом, що призначає пенсію, приймається не пізніше 10 днів після надходження заяви.
За приписами пункту 4.10 розділу ІV Порядку №22-1 після призначення пенсії, поновлення виплати раніше призначеної пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший електронна пенсійна справа засобами програмного забезпечення передається до органу, що призначає пенсію, за місцем проживання (реєстрації)/фактичного місця проживання особи для здійснення виплати пенсії.
Аналіз наведених вище положень Порядку №22-1 свідчить про наступне:
- сутність принципу екстериторіальності полягає у визначенні структурного підрозділу органу, що призначає пенсію, який формуватиме електронну пенсійну справу та розглядатиме по суті заяву про призначення (перерахунок) пенсії, незалежно від місця проживання/перебування заявника чи місця поданням ним відповідної заяви, тобто без прив'язки до території;
- після опрацювання електронної пенсійної справи та прийняття рішення за наслідками розгляду заяви структурний підрозділ органу, що призначає (перераховує) пенсію, (тобто територіального органу Пенсійного фонду України), визначений за принципом екстериторіальності, передає електронну пенсійну справу органу, що призначає пенсію, (тобто територіальному органу Пенсійного фонду України), за місцем проживання (реєстрації)/фактичного місця проживання особи для здійснення виплати пенсії;
- виплату пенсії проводить орган, що призначає пенсію, (тобто територіальний орган Пенсійного фонду України) за місцем фактичного проживання/перебування особи.
Враховуючи вимоги Порядку №22-1, органом, що приймав рішення за заявою позивача про призначення пенсії, визначено ГУ ПФУ у Тернопільській області.
Отже, з огляду на приписи пунктів 4.2, 4.10 розділу ІV Порядку №22-1 належним відповідачем у правовідносинах щодо розгляду заяви позивача про призначення пенсії є ГУ ПФУ у Тернопільській області, яке за принципом екстериторіальності розглядало заяву про призначення пенсії та прийняло спірне рішення про відмову в її призначенні.
При цьому, суд вважає, вищевказаний спосіб захисту достатнім, враховуючи обставини по справі.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
Підсумовуючи, суд приходить висновку, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Згідно з частиною третьою статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених вимог.
Таким чином, судовий збір у розмірі 805,20 грн. (75%) підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача 2 на користь позивача.
Керуючись статтями 2, 5-10, 72-90, 139, 242-246, 205, 250, 255, 257-262, 293-295 КАС України, суд,-
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, Головного управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії- задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області від 1 вересня 2023 року № 262440020190 про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1 .
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області (ЄДРПОУ: 14035769, адреса: 46001, м.Тернопіль, Майдан Волі, буд.3) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_1 ) від 25 серпня 2023 року №12985 про призначення пенсії за віком та зарахувати до страхового стажу періоди роботи з 15.06.1996 року по 30.07.2001 року та з 01.01.2003 року по 13.05.2003 року відповідно до записів трудовій книжці серії НОМЕР_1 від 27.11.1985.
В іншій частині задоволення позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області (ЄДРПОУ: 14035769, адреса: 46001, м.Тернопіль, Майдан Волі, буд.3) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_1 ) судовий збір у розмірі 805 (вісімсот п'ять гривень) 20 коп.
Рішення складено у повному обсязі та підписано 13 грудня 2024 року.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя Кочанова П.В.