справа № 759/19114/22
провадження № 22-ц/824/12531/2024
головуючий у суді І інстанції П'ятничук І.В.
19 листопада 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Писаної Т.О.
суддів - Приходька К.П., Журби С.О.
за участю секретаря судового засідання - Савченко К.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 8 квітня 2024 року та ОСОБА_2 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 8 квітня 2024 року та додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 травня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Легкий Вадим Володимирович про визнання недійсним договору дарування,
У грудні 2022 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Легкий В.В. про визнання недійсним договору дарування, в якому просила визнати недійсним договір дарування грошових коштів від 17 листопада 2022 року укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Легким В.В. та зареєстрований в реєстрі за № 2809.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі у період з 30 липня 2010 року по 5 квітня 2020 року. Під час перебування у шлюбі між ними були набуті два об'єкти нерухомості квартира та нежитлове приміщення, що зареєстровані за ОСОБА_3 . Зазначала, що вказана нерухомість була набута за договором про спільну діяльність, що був укладений 10 січня 2015 року.
У листопаді 2022 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір дарування грошових коштів, за яким сторони визнали, що кошти були фактично передані 9 січня 2015 року, тобто за день до укладення договору про спільну діяльність.
Вважала, що укладений між відповідачами договір дарування грошових коштів порушує її права та законні інтереси позивача, направлений на штучне виведення майна або його вартості із спільної сумісної власності подружжя та має ознаки фіктивності, а також суперечить власне конструкції договору дарування, а тому підлягає визнанню недійсним.
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 8 квітня 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Легкий В.В. про визнання недійсним договору дарування задоволено.
Визнано недійсним договір дарування грошових коштів від 17 листопада 2022 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Легким В.В. та зареєстрований в реєстрі за № 2809.
Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 496 грн 20 коп. з кожного.
3 травня 2024 року від представника позивача Серебрянікова В.Є. до суду надійшла заява про ухвалення додаткового рішення, в якій він просив стягнути з відповідачів на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 345,22 грн.
Додатковим рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 23 травня 2024 року заяву представника позивача Серебрянікова В.Є. про ухвалення додаткового рішення задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 10 172 грн 61 коп. з кожного.
Не погоджуючись із рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 8 квітня 2024 року представник ОСОБА_1 - Серебряніков В.Є. звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій просить змінити рішення, виклавши мотивувальну частину рішення згідно аргументів апеляційної скарги. Додаткове рішення просить залишити без змін.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що загалом судом першої інстанції обставини справи встановлені правильно, проте суд мав би встановити й інші обставини, що мають значення для кваліфікації оскаржуваного договору в якості фраудаторного.
Звертає увагу на те, що позивач у позовній заяві посилалась також й на інші обставини, підтверджені доказами, та які, на її думку, мають важливе значення, а саме: ОСОБА_5 15 березня 2019 року звернулась з позовом до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, зокрема про поділ набутої за час шлюбу нерухомості. Відповідач 2 (син сторін) у іншій справі (у справі про поділ майна подружжя) ані у відзиві, ані у зустрічному позові не згадував факт отримання ним коштів від свого батька у січні 2015 року, а вказував про інші джерела їх одержання.
Вважає, що ці додаткові обставини мають бути встановлені судом апеляційної інстанції та у сукупності дати можливість зробити наступні висновки: договір дарування коштів було укладено через більше ніж сім років (17 листопада 2022 року) після стверджуваної передачі грошових коштів (9 січня 2015 року); дата передачі грошових коштів «визнана» сторонами у договорі дарування за день до укладення договору про спільну діяльність (10 січня 2015 року), за яким подружжя набуло у спільну сумісну власність об'єкти нерухомості; договір дарування коштів було укладено відповідачами після звернення позивача до суду з позовом про поділ майна подружжя; договір дарування коштів було укладено між близькими родичами (батьком та сином); відповідач-2 раніше ніколи не згадував та не посилався на дарування йому коштів від батька у 2015 році, зокрема цього не зроблено у процесуальних документах у справі про поділ майна.
Зазначає, що договір дарування грошових коштів від 17 листопада 2022 року мав би бути визнаний судом недійсним не тільки у зв'язку з його фіктивністю, а й з огляду на його фраудаторний характер.
Наголошує на тому, що судом першої інстанції недостатньо приділена увага оцінці ухиленню відповідача-1 від проведення експертизи.
Також не погоджуючись із указаними рішеннями представник ОСОБА_2 - адвокат Гороховська А.О. звернулася до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що рішення суду першої інстанції по справі обґрунтовано на підставі відсутності оригіналу розписки від 9 січня 2015 року, проте відповідно до вимог ч.5 ст. 719 ЦК України, договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Тобто законом не передбачено обов'язкова наявність розписки, як підтверджуючого документу передачі та прийняття дарунку. В той же час, у справі наявна розписка, що додатково спростовує доводи апеляційної скарги позивача.
Вказує, що судом при розгляді даної справи не було встановлено, що в провадженні Ірпінського міського суду Київської області перебуває цивільна справа № 367/2144/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності на майно, предметом якої зокрема також є квартира загальною площею 80,9 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Зазначає, що ОСОБА_1 не довела належними доказами факту того, що купівля обдарованим нерухомості в м. Ірпінь, Київської області здійснена за спільні кошти подружжя.
Таким чином, суд першої інстанції зробив передчасно висновок про те, щовказана квартира та нежитлове приміщення є набутим подружжям, судом першої інстанції не було з'ясовано обставини щодо наявності спору про поділ майна подружжя, що в свою чергу спричинило ухвалення неправомірного рішення, адже в оскаржуваному рішенні від 8 квітня 2024 року по справі №759/19114/22 суд першої інстанції обґрунтовує ухвалене рішення саме з точки зору набуття майна під час існування шлюбних відносин між позивачем та відповідачем-2.
Звертає увагу, що ОСОБА_2 жодним чином не ухилявся від виконання вимог ухвали про надання оригіналу розписки, адже ним не було отримано ухвали від 13 червня 2023 року по справі, а оскільки ухвалена вона була за відсутності учасників справи, її копія мала бути направлено їм судом, проте відповідач-1 не отримав її ні в електронній формі ні рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Також вказує, що ОСОБА_2 не було отримано вимоги від Київського науково-дослідного інституту судових експертиз про надання оригіналу розписки від 9 січня 2015 року.
Звертає увагу на те що, судом першої інстанції не прийнято до уваги той факт, що при укладенні договору дарування грошових коштів від 17 листопада 2022 року дарувальником ОСОБА_2 та обдарованим ОСОБА_3 дотримано вимоги закону, а саме ч. 5 ст. 719 ЦК України щодо нотаріального посвідчення договору. Крім того, згідно розписки від 9 січня 2015 року ОСОБА_3 прийняв грошові кошти від ОСОБА_2 9 січня 2015 року, що підтверджується відповідною розпискою, і хоча договір дарування було укладено після розірвання шлюбу, та після пред'явлення до ОСОБА_2 позову, нотаріусом в даному договорі було посвідчено, що обдарований прийняв дар до укладання даного договору, а саме 9 січня 2015 року.
31 травня 2024 року на адресу Київського апеляційного суду надійшли доповнення до апеляційної скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Гороховської А.О., у яких представник скаржника просить додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 травня 2024 року скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні заяви представника позивача Серебрянікова В.Є. про ухвалення додаткового рішення, щодо стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 10 172 грн 61 коп з кожного відмовити.
В обґрунтування доводів вказує, що судом першої інстанції при ухваленні додаткового рішення не було враховано, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмету спору з урахуванням ціни позову, поведінку відповідача-1 під час розгляду справи, яка жодним чином не призвела до затягування розгляду справи, а також те, що відповідачем-1 при розгляді справи не подавалось жодної необґрунтованої заяви і клопотання.
Вказує, що із оскаржуваного рішення не вбачається, що до закінчення судових дебатів позивачем чи її представником було подано докази того, що ОСОБА_1 було понесено будь-які витрати на отримання професійної правничої допомоги та сплачено АО «Менторе» 20 345,22 грн.
Також вказує, що із заявою про ухвалення додаткового рішення по справі представник позивача звернувся 3 травня 2024 року, тобто майже через місяць після ухвалення судом першої інстанції рішення у справі.
Наголошує на тому, що ні ОСОБА_2 ні ОСОБА_3 , як і представник відповідача-1 не були належним чином повідомлені про дату та час розгляду заяви представника позивача про ухвалення додаткового рішення по справі у зв'язку з чим були позбавлені можливості надати суду заперечення щодо розміру витрат, які заявник намагається компенсувати за рахунок протилежної сторони.
9 вересня 2024 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив від представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Серебрянікова В. на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Вказує, що оскільки договір дарування грошових коштів від 9 січня 2015 року не був нотаріально посвідчений, він вважається нікчемним (ч. 5 ст. 719, ч. 1 ст. 220 ЦК), а тому й не може бути допустимим доказом у цій справі у контексті підтвердження передачі дарунку (ч. 2 ст. 78 ЦПК).
Вважає, що судом першої інстанції було зроблено правильний висновок про недоведеність факту передачі між відповідачами грошових коштів, а звідси - й про фіктивність договору дарування.
Зазначає, що у справі № 367/2144/19 презумпція спільності майна подружжя відповідачем-2 на сьогодні не оспорюється, а тому така справа не впливає на розгляд справи про визнання договору дарування грошових коштів недійсним.
В судовому засіданні апеляційного суду представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Серебряніков В.Є. доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 підтримав, просив її задовольнити, проти доводів апеляційної скарги ОСОБА_2 заперечував, просив відмовити в її задоволенні.
Представник відповідача ОСОБА_2 в судовому засіданні апеляційного суду проти доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 заперечував, доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 підтримав, просив її задовольнити.
Відповідач ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Легкий В.В. у судове засідання не з'явилися, про день, час та місце розгляду справи були належним чином повідомлені, що підтверджується звітом про доставку поштової кореспонденції суду.
Колегія суддів вважає за можливе розглядати справу у відсутність осіб, які не з'явилися в судове засідання на підставі ч.2 ст.372 ЦПК України.
В суді апеляційної інстанції представником відповідача Гороховською А.О. було подано для огляду оригінал розписки від 09.01.2015 року, копія якої знаходиться у матеріалах справи.
В обгрунтування необхідності дослідження цього доказу в суді апеляційної інстанції посилається на ту обставину, що представником позивача Серебряніковим В.Є. було подано заяву про недостовірність доказу, у якій заявлено сумнів з приводу достовірності наявної у справі копії розписки. Тому, сторона позивача відповідно до ч. 11 ст. 83 ЦПК України просила визначитись відповідача щодо виключення розписки із числа доказів. Також, стороною позивача було заявлено клопотання про призначення судово-технічної експертизи, на вирішення якої поставити наступні питання: чи виконані підписи на документі "Розписка" в той час, яким датований документ (09.01.2015); в який період часу були виконані підписи на документі "Розписка", що датований 09.01.2015.
Судом першої інстанції у судовому засіданні, яке було призначене на 24 квітня 2023 року, було задоволено клопотання про витребування оригіналу розписки та зобов'язано надати розписку 10 травня 2023 року. У судовому засіданні була присутня представник відповідача Нікітчина А.О.
08 травня адвокатом Нікітчиною А.О. було подано клопотання про відкладення розгляду справи, оскільки на призначене засідання клієнт не зміг надати витребуваний судом документ. Судом клопотання було задоволено та відкладено розгляд справи на 29 травня 2023 року. В той же час, адвокат Нікітчина А.О. повідомила суд про розірвання (припинення) договору про надання правової допомоги ОСОБА_2 з 24 травня 2023 року.
В подальшому, ухвала суду від 13 червня 2023 року про призначення експертизи була винесена за відсутності відповідачів, була надіслана учасникам справи, зокрема й відповідачеві-1 (а.с. 142,147,Т. 1), проте поштове відправлення було повернуте до суду без вручення за закінченням строку зберігання (а.с. 147, Т.1). Відповідачеві-1 також надіслано й клопотання експерта (а.с.150,153,Т.1), яке також було повернуте до суду без вручення за закінченням строку зберігання (а.с.153,Т1).
З урахуванням наведених обставин, колегія апеляційного суду не може констатувати про доведеність факту ухилення відповідача-1 від надання для огляду оригіналу розписки та для проведення експертизи. Тому судом апеляційної інстанції було оглянуто оригінал розписки, встановлено її ідентичність наявній у справі копії та роз'яснено стороні позивача право заявлення в суді апеляційної інстанції клопотання про призначення експертизи за оригіналом розписки. Представник позивача проти призначення судом апеляційної інстанції експертизи за оригіналом розписки заперечив, що зафіксовано технічним записом судового засідання.
З урахуванням заперечень представника позивача проти призначення експертизи, суд апеляційної інстанції не встановив підстав для призначення експертизи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню, а апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та визнаючи договір дарування недійсним, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач ОСОБА_2 на підтвердження своїх доводів надав копію розписки від 9 січня 2015 року, однак оригінал розписки в матеріалах справи відсутній, вказане свідчить, що ОСОБА_2 не доведено факту укладення договору позики від 9 жовтня 2015 року.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
З матеріалів справи вбачається, що 17 листопада 2022 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір дарування грошових коштів, відповідно до якого ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 1 50000 грн для купівлі обдарованим нерухомості в м. Ірпінь, Київської області, а саме: нежитлового та житлового (двокімнатної квартири) приміщень на умовах на розсуд обдарованого та для проведення в придбаних приміщеннях ремонту. Крім того, обдарований вказаний дар прийняв до укладення даного договору, а саме 9 січня 2015 року. Грошові кошти передані до підписання цього договору.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що 9 січня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування грошових коштів, відповідно до якого дарувальник ОСОБА_2 подарував своєму сину ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 1 500 000 грн для купівлі нерухомості в м. Ірпінь, Київської області, а саме нежитлового та житлового (двокімнатної квартири) приміщень на умовах на розсуд обдарованого та для проведення в придбаних приміщеннях ремонту (а.с. 71-72).
Також до матеріалів справи було додано копію розписки від 9 січня 2015 року, відповідно до якої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 паспорт серії НОМЕР_1 , виданий Мінським РУ ГУ МВС України в м. Києві 25 червня 1996 року, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , передав суму коштів в розмірі 1 500 00 (один мільйон п'ятсот тисяч) гривень ОСОБА_3 для купівлі ним нерухомості в м. Ірпінь, Київської обл., а саме нежитлового та житлового приміщень та для проведення в них ремонту. Скріплено підписом ОСОБА_2 та поставлено дату 9 січня 2015 року.
Також у розписці від імені ОСОБА_3 зазначено, що він, ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 , паспорт серії НОМЕР_2 , виданий Оболонським РУ ГУ МВС України в м. Києві 17 жовтня 2002 року, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , прийняв від ОСОБА_2 суму коштів в розмірі 1 500 00 (один мільйон п'ятсот тисяч) гривень ОСОБА_3 для купівлі для купівлі ним нерухомості в м. Ірпінь, Київської обл., а саме нежитлового та житлового приміщень та для проведення в них ремонту. Скріплено підписом ОСОБА_3 та поставлено дату 9 січня 2015 року.
Зміст відповідної розписки також скріплено підписами двох свідків ОСОБА_10 та ОСОБА_11 (а.с. 73, Т.1).
Відповідно до ч. 11 ст. 83 ЦПК України у разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.
Керуючись наведеною нормою представник позивача запропонував відповідачеві-1 до моменту вирішення судом питання про призначення судово-технічної експертизи з метою встановлення дійсної дати підписання розписки від 09.01.2015 - вирішити, чи буде відповідач-1 просити суд виключити цей документ з числа доказів у цій справі (а.с. 105,Т.1).
Як убачається із матеріалів справи, сторона відповідача не заявляла клопотання про виключення розписки з числа доказів у цій справі. Так само, не було заявлено клопотання і позивачем про виключення розписки з числа доказів у цій справі.
Відповідно до ч. 6 ст. 95 ЦПК України якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
Як слідує із матеріалів справи судом першої інстанції було витребувано оригінал розписки шляхом постановлення протокольної ухвали від 24 квітня 2023 року, яка була усно ухвалена у судовому засіданні 24 квітня 2023 року за участі представника відповідача, з яким в подальшому 24 травня 2023 року договір про надання правової допомоги припинено.
Інших доказів витребування судом від відповідача оригіналу розписки матеріали справи не містять. Лише в ухвалі від 13 червня 2023 року про призначення експертизи ОСОБА_2 було зобов'язано надати оригінал розписки в розпорядження експертам.
Матеріалами справи також встановлено, що суд першої інстанції призначив експертизу за відсутності учасників справи.
Із поштової кореспонденції суду вбачається, що копію ухвали про призначення експертизи було направлено сторонам у справі, однак сторона відповідача копію ухвали не отримала, оскільки конверт повернувся до суду із відміткою «за закінченням терміну зберігання» (а.с. 147, Т.1).
Як зазначено у постанові Верховного Суду від 12 січня 2023 року у справі №591/3717/21 повернення поштового відправлення з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» не є доказом належного інформування відповідача про судовий розгляд справи.
28 вересня 2023 року на адресу суду першої інстанції надійшов лист з експертної установи, в якому було вказано, що відсутня можливість проведення експертизи, оскільки в матеріалах справи відсутній об'єкт дослідження, а саме розписка від 9 січня 2015 року (а.с. 150, Т.1).
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 1 грудня 2023 року відновлено провадження у справі та призначено підготовче засідання на 29 січня 2024 року (а.с.154, Т.1), доказів отримання судової повістки ОСОБА_2 про розгляд справи 29 січня 2024 року матеріали справи не містять.
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 29 січня 2024 року закрито підготовче засідання та призначено справу до розгляду на 5 березня 2024 року (за відсутності сторони відповідача) (а.с. 161-162, Т.1).
Із поштової кореспонденції суду вбачається, що копію ухвали про призначення справи на 5 березня 2024 року було направлено сторонам у справі, однак сторона відповідача копію ухвали не отримала, оскільки конверт повернувся до суду із відміткою «за закінченням терміну зберігання» (а.с. 167, т.1).
Згідно протоколу судового засідання від 5 березня 2024 року, розгляд справи було відкладено на 8 квітня 2024 року у зв'язку із неявкою сторони відповідача (а.с.173, Т.1).
Із поштової кореспонденції суду вбачається, що судову повістку про призначення справи на 8 квітня 2024 року було направлено сторонам у справі, однак сторона відповідача судову повістку не отримала, оскільки конверт повернувся до суду із відміткою «за закінченням терміну зберігання» (а.с. 180, т.1).
Таким чином, матеріалами справи встановлено, що сторона відповідача не була обізнана про наявність ухвали Святошинського районного суду м. Києва від 13 червня 2023 року, якою було призначено судово-технічну експертизу оригіналу розписки від 9 січня 2015 року та зобов'язано ОСОБА_2 надати в розпорядження експертам оригінал цієї розписки, а тому висновки суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо ухилення ОСОБА_2 від виконання вимог зазначеної ухвали та не надання розписки від 9 січня 2015 року є помилковими.
Крім того, в суді апеляційної інстанції під час розгляду апеляційних скарг (19 листопада 2024 року), стороною відповідача було надано на огляд суду оригінал розписки від 9 січня 2015 року, що підтверджується протоколом судового засідання.
Також сторона відповідача не заперечувала на проведенні судово-технічної експертизи оригіналу розписки від 9 січня 2015 року.
В той же час, сторона позивача не підтримала своє клопотання щодо призначення експертизи, що також підтверджується протоколом судового засідання.
Таким чином, апеляційній ним судом встановлено, що сторона відповідача не ухилялась від проведення експертизи та надання оригіналу розписки, а тому колегія суддів вважає доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 з цих підстав необґрунтованими та недоведеними.
У суду апеляційної інстанції також відсутні підстави не брати розписку до уваги як доказ.
Перевіряючи доводи апеляційних скарг колегія апеляційного суду виходить з наступного.
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: (1) пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; (2) наявність підстав для оспорення правочину; (3) встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Відповідно до положень статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним). (Див. постанову КЦС ВС від 28.07.2021 у справі № 759/24061/19).
За загальним правилом, договір як універсальний регулятор приватних відносин, є підставою для встановлення (зміни чи припинення) приватних прав і обов'язків та інших наслідків саме для його сторін. Тобто, по-перше, регулююча сила договору стосується його сторін. По-друге, в певних випадках не сторона договору може наділятися правами та обов'язками (наприклад, стаття 636 ЦК України, частина перша статті 816 ЦК України). По-третє, законодавець в окремих випадках, з урахуванням того, що інші особи (не сторони договору) не можуть ігнорувати існування договору між сторонами, а також фактичне та правове становище, яке є його результатом, передбачає спеціальні правила при «інтервенції» в «чужі» договірні відносини. (див. постанову КЦС ВС від 08 червня 2022 року у справі № 396/269/18).
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач ОСОБА_1 посилалась на те, що грошові кошти за договором у 2015 році не передавались. Вказувала, що грошові кошти були передані 9 січня 2015 року, а договір дарування було укладено 17 листопада 2022 року, тому у обдарованого право власності на грошові кошти у розмірі 1 500 000 грн не могло виникнути в день їх прийняття - без укладення нотаріально посвідченого договору дарування.
При цьому доводи позивача ґрунтуються на трьох основних тезах: договір укладено сторонами, що діяли очевидно недобросовісно; договір укладено без наміру створення правових наслідків, що обумовлені ним (фіктивність); договір суперечить ЦК України в частині вимог до договорів дарування.
Надаючи оцінку доводам позову колегія апеляційного суду зважає на таке.
Відповідно до частини п'ятої статті 719 ЦК України договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
До валютних цінностей згідно з Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" належить валюта України - грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України.
Відносить до валютних цінностей гривню і Закон України "Про валюту і валютні операції", який набув чинності 07 липня 2018 року.
Відповідно до статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Позивач у цій справі просить визнати недійсним договір дарування грошових коштів від 17 листопада 2022 року, який був укладений між відповідачами та посвідчений нотаріально. Відповідно форма укладення договору є дотриманою.
Щодо доводів позову та апеляційної скарги ОСОБА_1 про фіктивність договору дарування грошових коштів колегія суддів виходить із наступного.
Згідно з ч.1 ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За ч. 1 ст. 718 ЦК України дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі.
Згідно ч. 1 ст. 722 ЦК України право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.
За змістом ч.5 ст.203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частиною 1 ст.215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов).
Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частини перша та друга статті 234 ЦК України).
Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення, про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 712/7975/17 (провадження №61-42114св18)).
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції обмежився посиланнями на норми права без обгрунтування, яким чином вони стосуються обставин спору.
Як встановлено судом першої інстанції, сторони ОСОБА_3 та ОСОБА_1 перебували в зареєстрованому шлюбі з 30 липня 2010 року, який рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 5 березня 2020 року у справі № 756/3579/19 розірвано.
На підставі договору про спільну діяльність, укладеного 10 січня 2015 року між ОСОБА_12 та ОСОБА_3 було набуто набуте майно, а саме: квартира загальною площею 80,9 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та нежитлове приміщення НОМЕР_5 загальною площею 2 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на яке було зареєстровано за ОСОБА_3 .
Відповідач в обгрунтування набуття за рахунок подарованих йому коштів майна, яке є предметом спору у справі про поділ майна між подружжям, надав договір дарування коштів. Сторона позивача заперечує факт дарування коштів, однак жодних доказів у підтвердження своїх заперечень не надає.
У підтвердження фіктивності оспорюваного договору сторона позивача обмежується лише посиланням на нормативне обгрунтування свого позову, однак жодних доказів у підтвердження своїх доводів не наводить. Так, у оспорюваному договорі дарування грошових коштів указано на волю сторін договору, відповідно до якої батько подарував грошові кошти синові для придбання майна та ремонту цього майна. Матеріали справи не містять доказів, наприклад: що договір не було виконано, жодне майно не було придбане, чи що майно було придбане за рахунок іншого джерела фінансування, що подружжя мало достатньо коштів для придбання майна і не потребувало фінансової допомоги батьків, тощо.
Дарування грошових коштів батьками дітям є поширеним у подібних правовідносинах. Сам факт дарування грошових коштів батьками дітям не може бути самостійною підставою для визнання такого вчинку недобросовісною поведінкою.
Висновки суду першої інстанції ґрунтуються лише на тому, що відповідачем не доведено факт укладення договору позики від 09.01.20215 року, а позивачем належними та допустимими доказами доведена наявність обставин, на які посилається позивач. При цьому суд в оскаржуваному рішенні не навів доказів, які підтверджують фіктивність оспорюваного договору, які він визнав доведеними.
Як убачається із переліку документів, які були додані до позовної заяви, позивачем було подано свідоцтво про шлюб, рішення суду про розірвання шлюбу, матеріали справи про поділ майна подружжя, договір про спільну діяльність, інформація з Державного реєстру. Інших доказів, які підтверджують доводи позову, матеріали справи не містять.
Як встановлено судом, при укладенні договору дарування грошових коштів від 17 листопада 2022 року дарувальником ОСОБА_2 та обдарованим ОСОБА_3 дотримано вимог закону, а саме ч. 5 ст. 719 ЦК України щодо нотаріального посвідчення договору.
Крім того, згідно розписки від 9 січня 2015 року ОСОБА_3 прийняв грошові кошти від ОСОБА_2 9 січня 2015 року, що підтверджується відповідною розпискою, і хоча договір дарування було укладено після розірвання шлюбу, та після пред'явлення до ОСОБА_2 позову, проте нотаріусом в даному договорі було посвідчено, що обдарований прийняв грошові кошти в дар до укладання даного договору, а саме 9 січня 2015 року.
Отже, вищевказаний договір дарування за формою і змістом відповідає вимогам щодо таких правочинів, його укладено у письмовій формі та нотаріально посвідчено приватним нотаріусом.
Матеріали справи жодним чином не спростовують того, що грошові кошти передавались. З іншої сторони факт передачі коштів підтверджений відповідною розпискою, неналежність якої сторона позивача не довела.
Також матеріали справи не містять доказів того, що внутрішня воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву.
На переконання колегії суддів, сторони цього договору мали волевиявлення на настання реальних наслідків укладеного договору, а позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження його доводів.
Таким чином, колегія суддів вважає безпідставними доводи ОСОБА_1 про фіктивність договору дарування грошових коштів.
Щодо доводів позову та апеляційної скарги ОСОБА_1 про наявність підстав для зміни мотивувальної частини рішення згідно аргументів апеляційної скарги, а саме визнання встановленими обставин, що мають значення для кваліфікації оспорюваного договору в якості фраудаторного.
Зокрема, у апеляційній скарзі представник позивача посилається на наступні обставини: договір дарування коштів було укладено через більше ніж сім років після стверджуваної передачі грошових коштів; дата передачі грошових коштів "визнана" сторонами у договорі дарування за день до укладення договору про спільну діяльність, за яким подружжя, на переконання позивача, набуло у спільну сумісну власність об'єкти нерухомості; договір дарування коштів було укладено відповідачами після звернення позивача до суду з позовом про поділ майна подружжя; договір дарування коштів було укладено між близькими родичами (батьком та сином); відповідач-2 раніше ніколи не згадував та не посилався на дарування йому коштів від батька у 2015 році, зокрема цього не зроблено у процесуальних документах у справі про поділ майна.
Фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов'язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.
У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов'язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.
Добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.
У постановах Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 03 березня 2020 року у справі №904/7905/16, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16 від 17 вересня 2020 року у справі № 904/4262/17 виснувано, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом.
У постанові Верховного Суду від 19 квітня 2023 року у справі № 501/1867/18 зазначено, що боржник не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами.
В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов'язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов'язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов'язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому усі боржники мають на меті добросовісно виконати усі свої зобов'язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора.
У даній справі позивач не є кредитором по відношенню до відповідачів, а відповідачі не є боржниками по відношенню до позивача.
Як убачається із матеріалів справи, існує окремо спір між позивачкою та відповідачем-2 щодо права власності на майно, набутого за час шлюбу. Тобто, кожен із них є стороною, яка у спорі про поділ майна подружжя подає докази у доведення своїх позовних вимог та у спростування доводів іншої сторони.
Тобто, між сторонами, окрім цього спору, існує спір щодо права власності, а не зобов'язальні правовідносини. Крім того, відповідач у справі про поділ майна подружжя оспорює своє право особистої власності на набуте під час шлюбу майно, а не намагається вивести спірне майно на користь третіх осіб, що могло б бути предметом доведення у фраудаторних правочинах.
З урахуванням наведеного стороною позивача не доведено підстав, встановлених законом, за яких оспорюваний правочин слід визнати недійсним за рішенням суду.
Крім того, враховуючи, що позивач оспорює договір, стороною якого він не є, судом перевіряються доводи щодо порушення цим оспорюваним правочином його прав чи інтересів.
Як вже зазначено, окрім цього спору між сторонами існує спір про поділ майна між подружжям. Сторона позивача наголошує, що оспорюваний договір безпосередньо впливає на права та законні інтереси позивача, оскільки направлений на штучне "виведення" майна або його вартості зі спільної сумісної власності подружжя.
Проте з такими доводами позову та апеляційної скарги колегія апеляційного суду погодитись не може, оскільки подання спірного правочину про дарування коштів у підтвердження джерела набуття певного майна у спорі про поділ майна подружжя є дією сторони спору щодо виконання визначеного положеннями ст. 81 ЦПК України процесуального обов'язку доказування і подання доказів та реалізації визначених положеннями ст. 13 ЦПК України засад змагальності сторін.
У спорі про поділ майна подружжя право, яке позивач вважає порушеним, повинно доводитись шляхом реалізації засад змагальності сторін, а саме поданням власних доказів на підтвердження свого права та спростування доказів іншої сторони.
При цьому суд у цій справі обмежений встановленням обставин, що входять до її предмету доказування, відтак не може встановлювати обставини щодо доведеності чи недоведеності факту набуття майна у власність, так само робити відповідні висновки щодо набуття майна у спільну чи особисту власність, що виходить за межі предмету доведення у цій справі.
У даній справі підстав, які заявлені у позові для визнання оспорюваного договору недійсним, не доведено, тому висновок суду першої інстанції щодо визнання встановленим відповідних обставин є помилковим. Відповідно оскаржуване рішення підлягає скасуванню відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 376 ЦПК України з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Щодо додаткового рішення суду першої інстанції від 23 травня 2024 року колегія суддів зазначає наступне.
Так, матеріалами справи встановлено, що 11 квітня 2024 року сторона позивача звернулась до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення та надала докази понесення витрат на правничу допомогу (а.с.189-206,Т.1). Додатковим рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 23 травня 2024 року заяву представника позивача Серебрянікова В.Є. про ухвалення додаткового рішення задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 10 172 грн 61 коп. з кожного.
Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, відповідно до ч. 3 ст. 133 ЦПК України, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи, як це вбачається з положень ч. 1 ст. 134 ЦПК України.
Матеріалами справи встановлено, що при поданні позовної заяви представником ОСОБА_1 наведено попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат - 550 доларів США, отже стороною позивача дотримано вимог ч. 1 ст. 134 ЦПК України.
За положеннями ч. 8 ст. 141 ЦПУК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Представником ОСОБА_1 , як свідчить текст позову, було зроблено заяву про подачу доказів здійснення таких витрат в строк, передбачений ч. 8 ст. 141 ЦПУК України, заяву про ухвалення додаткового рішення сформовано в системі "Електронний суд" 11 квітня 2024 року. Таким чином, колегія суддів не приймає до уваги доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що стороною позивача до закінчення судових дебатів не було подано докази того, що ОСОБА_1 було понесено будь-які витрати на отримання правничої допомоги.
Крім того, матеріалами справи встановлено, що докази понесення витрат на правничу допомогу були подані стороною позивача в межах 5-ти денного строку, а саме 11 квітня 2024 року та направлено такі докази стороні відповідача, з урахуванням того, що рішення у справі ухвалено 8 квітня 2024 року, а тому є безпідставними посилання сторони відповідача, що позивачем було пропущено строк для подання таких доказів.
В той же час, оскільки за результатами розгляду справи, позов ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції скасоване, тому підлягає також скасуванню і додаткове рішення суду першої інстанції від 23 травня 2024 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 10 172,61 грн витрат на правничу допомогу, як похідне від основного рішення суду.
Згідно ч. 13 ст. 141 ЦПК України , якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до ч. 1 цієї статті, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Згідно п.1 ч.2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на відповідача в разі задоволення позову.
Як вбачається із матеріалів справи, при зверненні до суду із апеляційною скаргою підлягав сплаті судовий збір у розмірі 1 488,60 грн, який був сплачений відповідачем (а.с. 7, Т.2). Таким чином, із позивача на користь відповідача підлягає до стягнення судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції у розмірі 1 488,60 грн.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Апеляційні скарги ОСОБА_2 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 8 квітня 2024 року та додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 травня 2024 року задовольнити.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 8 квітня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Легкий Вадим Володимирович про визнання недійсним договору дарування.
Додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 травня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1 про стягнення витрат на правничу допомогу.
Стягнути з ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ) судові витрати за розгляд справи в апеляційному суді у розмірі 1 488 (одну тисячу чотириста вісімдесят вісім) грн 60 коп.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий Т.О. Писана
Судді К.П. Приходько
С.О. Журба