12 грудня 2024 року м. Ужгород№ 260/6397/24
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Калинич Я.М., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
Адвокат Нечаєв Валерій Валерійович в інтересах ОСОБА_1 звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовною заявою до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ), в якій просить суд визнати протиправним та скасувати рішення начальника 2 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » лейтенанта ОСОБА_2 від 07 вересня 2024 року про відмову ОСОБА_1 в перетинанні державного кордону України через пункт пропуску «Лужанка».
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 07 вересня 2024 року, начальником 2 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (типу А) ІНФОРМАЦІЯ_3 лейтенантом ОСОБА_2 , було прийнято Рішення про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України ОСОБА_1 , та як підставу вказано: у зв'язку із відсутністю підстав на перетинання державного кордону України, так як громадянин не підтвердив мету поїздки по системі «ШЛЯХ».
Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 08 жовтня 2024 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) та встановлено відповідачу 15 - денний строк з дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позовну заяву.
22 жовтня 2024 року від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому останній зазначає що при перетинанні позивачем державного кордону, останній не надав документи, що підтверджують факт, надання йому відстрочки чи звільнення від призову під час мобілізації, та документ, що підтверджував би право на виїзд позивача за кордон. Також вказує на те що жоден з доказів який був долучений позивачем до позовної заяви не підтверджує його мету виїзду. Інформація з системи «Шлях», також не підтверджує мету виїзду останнього за кордон, більше того, документи містять ряд дефектів, які унеможливлюють підтвердження мети виїзду. З огляду на це, просить відмовити у задоволенні позовної заяви.
Відповідно до положень ч.5 ст.262, ч.1 ст.263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
Суд зазначає, що судове рішення у справі, постановлене у письмовому провадженні, складено у повному обсязі відповідно до ч.4 ст.243 КАС України, з врахуванням положень ст.263 КАС України.
Згідно з ч.5 ст.250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить наступних висновків.
Судом встановлено, що 07 вересня 2024 року позивач прибув до пункту пропуску через державний кордон України «Лужанка», з метою перетину державного кордону України на виїзду з України.
Для здійснення паспортного контролю 07 вересня 2024 року позивач надав посадовій особі Державної прикордонної служби України наступні документи: паспорт громадянина України , розпорядження Закарпатської ОВА №832 від 30.08.2024 року разом із додатком (витяг про перелік водіїв); лист ГО «ВОЯЦЬКА ФАЙТА СРІБНОЇ ЗЕМЛІ» від 05.09.2024 року про забезпечення сприяння у перетині кордону задля досягнення гуманітарної мети; декларацію про перелік товарів, що визначаються гуманітарною допомогою, сформованою на ім'я ОСОБА_1 в автоматизованій державній системі реєстрації гуманітарної допомоги №24092556.
07 вересня 2024 року, начальником 2 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » лейтенантом ОСОБА_3 , прийняте рішення про відмову в перетинанні державного кордону України, щодо ОСОБА_1 .
Як вбачається із вищевказаного рішення, громадянину України ОСОБА_1 тимчасово обмежено у праві виїзду з України у зв'язку із відсутністю підстав на перетинання державного кордону України, так як громадянин не підтвердив мету поїздки по системі «Шлях».
Позивач не погодився з таким рішенням відповідача від 07 вересня 2024 року, у зв'язку з чим звернувся до суду з даним позовом про його скасування.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ст.33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Відповідно до ст.64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Основного Закону.
Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначає Закон України «Про правовий режим воєнного стану» №389-VІІІ від 12.05.2015 (далі - Закон №389-VІІІ), відповідно до статті 1 якого, воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та Указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України (ч.2 ст.2 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).
Пунктом 1 Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 в Україні було введено воєнний стан із 05 год 30 хв 24.02.2022 строком на 30 діб.
Відповідно до п.3 цього Указу, у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану, тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені ч.1 ст.8 Закону №389-VІІІ.
У подальшому, воєнний стан неодноразово продовжувався та діяв на момент виникнення спірних правовідносин.
Відповідно до п.6 ч.1ст.8 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» №3543-XII від 21.10.1993 (далі - Закон №3543-XII), в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.
Системний аналіз наведених вище правових норм дає підстави для висновку, що право особи на вільний перетин державного кордону України, тобто вільне залишення території України, може бути обмежено в умовах воєнного стану.
Правила перетину державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.
Зі спірного рішення вбачається, що в основу прийняття такого, а також підставою для відмови в перетинанні державного кордону ОСОБА_1 були покладені пункту 2-6 Правил перетинання державного кордону.
Постановою Кабінету Міністрів України №57 від 27.01.1995 затверджено Правила перетинання державного кордону громадянами України (далі - Правила №57), пунктом 2 яких передбачено, що у випадках, визначених законодавством, для перетину державного кордону громадяни, крім паспортних документів, повинні мати також підтверджуючі документи.
Пунктами 2-8 Правил №57 визначено, що у разі введення в Україні воєнного стану пропуск водіїв, що здійснюють перевезення медичних вантажів, вантажів гуманітарної допомоги автомобільними транспортними засобами для потреб Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також населення України, через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Держприкордонслужби за наявності відповідних рішень про виїзд за межі України, виконання правил перетину державного кордону України та за наявності інформації про особу у відповідній інформаційній системі, адміністратором якої є Укртрансбезпека.
Рішення про виїзд за межі України водіїв, що здійснюють перевезення для потреб Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також медичних вантажів, вантажів гуманітарної допомоги автомобільними транспортними засобами, приймається Мінінфраструктури або обласними, Київською міською військовими адміністраціями за наявності відповідного обґрунтування щодо обсягів вантажів та кількості транспортних засобів, необхідних для їх перевезення, у листах від будь-якого з таких органів, підприємств, установ, організацій, закладів: військових, правоохоронних органів; військових адміністрацій; медичних закладів; відправників чи отримувачів гуманітарної допомоги.
Мінінфраструктури або обласні, Київська міська військові адміністрації надсилають до Адміністрації Держприкордонслужби рішення про виїзд за межі України зазначених в абзаці першому цього пункту осіб для врахування під час їх виїзду за межі України.
Особи, зазначені в абзаці першому цього пункту, можуть безперервно перебувати за кордоном не більше 30 календарних днів з дня перетину державного кордону.
У разі не підтвердження мети поїздки уповноважені службові особи Держприкордонслужби відмовляють особам, зазначеним в абзаці першому цього пункту, у перетинанні державного кордону в порядку, визначеному частиною першою статті 14 Закону України Про прикордонний контроль.
Суд звертає увагу, що підтвердженням права на перетинання державного кордону на виїзд з України чоловіків-водіїв, волонтерів є сукупність таких умов: зокрема, наявність відповідного рішення про виїзд за межі України, наявність інформації про особу у відповідній інформаційній системі, адміністратором якої є Укртрансбезпека.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи Розпорядженням Закарпатської обласної військової адміністрації від 30.08.2024 року за №832 «Про виїзд за межі України водіїв» було погоджено виїзд за межі України водіям, які здійснюють автомобільні перевезення, згідно з переліком. У розпорядженні вказано, що особи, зазначені у додатку до розпорядження, можуть безперервно перебувати за кордоном не більше 30 календарних днів з дня перетину державного кордону.
Згідно з витягу з переліку серед водіїв, яким надається дозвіл на виїзд за межі України, що здійснюють автомобільні перевезення значиться позивач - ОСОБА_1 .
Листом громадської організації Вояцька Файта Срібної Землі від 05.09.2024 року зверталась до органів Державної прикордонної служби України та Державної митної служби України з проханням сприяння у перетині державного кордону на виїзд з України і в'їзд в Україну в спрощеному порядку для доставки гуманітарної допомоги з Угорщини транспортного засобу Mercedes Benz з державним реєстраційним номером НОМЕР_4 та водія транспортного засобу ОСОБА_1 . Вантаж: продовольство (макаронні вироби), санітарно-гігієнічні засоби (антибактеріальні серветки), омивачі скла транспортних засобів для зимового періоду.
Крім цього, згідно з витягу із мобільним застосунком «Резерв+» підтверджено, що ОСОБА_1 не підлягає призову на військову службу під час мобілізації до 18.01.2025 року.
Також в матеріалах справи міститься копія військово-облікового документу позивача №060720229361633600004 зі змісту якого вбачається, що ОСОБА_1 має відстрочку від призову на військову службу.
Суд зазначає, що позивач з метою перетину державного кордону з України прибув до міжнародного автомобільного пункту пропуску «Лужанка» та при проходженні паспортного контролю надав вищевказані перелічені документи. Доказів протилежного відповідачем суду не надано.
Водночас, в оскаржуваному рішенні вказано, що ОСОБА_1 не підтвердив мету поїздки за кордон в умовах дії правового режиму воєнного стану.
Суд звертає увагу, що визначальним у спірних правовідносинах є встановлення того, чи мав право позивач для перетину державного кордону та чи належним чином це право на час проходження паспортного контролю було ним підтверджено.
Згідно з п.2-8 Правил №57 у разі введення в Україні воєнного стану пропуск водіїв, що здійснюють перевезення медичних вантажів, вантажів гуманітарної допомоги автомобільними транспортними засобами для потреб Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також населення України, через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Держприкордонслужби за наявності відповідних рішень про виїзд за межі України, виконання правил перетину державного кордону України та за наявності інформації про особу у відповідній інформаційній системі, адміністратором якої є Укртрансбезпека.
Суд наголошує, що Держприкордонслужба та її посадові особи здійснюють свою діяльність як суб'єкти владних повноважень, а отже їх діяльність має характеризуватись певною послідовністю та передбачуваністю, що зокрема слідує з принципу належного урядування.
Тобто, при виконанні своїх функціональних обов'язків посадовим особам Держприкордонслужби належить уникати прийняття формалізованих рішень, що і було допущено у спірних правовідносинах.
Отже, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, описаних вище, зважаючи на їхній зміст та юридичну природу, суд дійшов висновку про протиправність оспорюваних рішень та наявності підстав для їх скасування.
Беручи до уваги наведене, оцінюючи правомірність оскаржуваних рішень суд підкреслює, що відповідач не вказав, з посиланням на норми чинного законодавства, які документи, окрім поданих, повинен був подати позивач при перетині державного кордону України на підставі пункту 2-8 Правил перетинання державного кордону громадянами України.
Суд зазначає, що одним із критеріїв оцінювання судами рішень, дій та бездіяльності суб'єктів владних повноважень, згідно з положеннями частини другої статті 2 КАС України, є прийняття ними рішень обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). Про обов'язок уповноважених службових осіб Державної прикордонної служби України приймати обґрунтоване рішення про відмову у перетинанні державного кордону також вказано і в частині першій статті 14 Закону України №1710-VI.
Критерій обґрунтованості вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, висновки експертів тощо. Суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.
Суд також вказує на те, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови прийняття обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб'єкта владних повноважень.
У спірному випадку відсутність в оскаржуваних рішеннях посилань на перелік документів, які позивач не подав для перетину кордону безумовно свідчить про його необґрунтованість, що, окрім цього, поставило позивача у невизначене становище, та позбавило його можливості подати необхідні, на думку державного органу, документи для перетину державного кордону України.
Частиною п'ятою статті 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Правило подібного змісту містить також частина шоста статті 13 Закону №1402-VIII, відповідно до якої висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
У постанові від 12 листопада 2024 року справа №380/11916/22 Верховний Суд зроби наступні висновки:
…
27. Обґрунтовуючи відмову в перетинанні державного кордону, відповідач у спірному рішенні від 18.08.2022 зазначив, що у зв'язку із Законом України «Про правовий режим воєнного стану», Указом Президента України №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні від 24.02.2022 року» ОСОБА_3 тимчасово обмежено у праві виїзду з України, за відсутністю підстав на право перетинання державного кордону, так як позивач не зміг надати на паспортний контроль документи, що підтверджують підставу для виїзду за кордон.
28. У контексті зазначеного Верховний Суд зауважує, що рішення про відмову в перетинанні державного кордону України є актом індивідуальної дії, головною рисою якого є його конкретність (гранична чіткість), а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб'єктом адміністративного права, який видає такий акт; розв'язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата, конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами; чітка відповідність такого акта нормам чинного законодавства.
29. Також загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як актів правозастосування, є їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб'єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.
30. Сталою є позиція Верховного Суду, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб'єкта владних повноважень. І навпаки, ненаведення мотивів прийнятих рішень «суб'єктивізує» акт державного органу і не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність рішення (постанови Верховного Суду від 18.09.2019 у справі №826/6528/18, від 10.04.2020 у справі №819/330/18, від 10.01.2020 у справі №2040/6763/18).
31. Повертаючись до обставин у цій справі, в оскарженому рішенні про відмову позивачу в перетинанні державного кордону відповідач лише покликався на закон України про правовий режим воєнного стану, указ Президента України про введення воєнного стану в Україні та закон, яким затверджено зазначений указ, проте не зазначив конкретну норму законодавства, на підставі якої позивачу було обмежено виїзд з України.
…».
Резюмуючи викладені висновки суд вважає, що рішення відповідача від 07.09.2024 року про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України, не відповідає критеріям правомірності рішень суб'єктів владних повноважень, викладеним у частині другій статті 2 КАС України, а тому такі є протиправним та належить скасуванню.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. А, згідно ч.1 ст.90 цього ж Кодексу, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до ст.139 КАС України на користь позивача з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань необхідно стягнути судовий збір у розмірі 1211,20 грн.
Вирішуючи питання про відшкодуванню витрат на професійну правничу допомогу, суд виходить з наступного.
Частиною 1 статті 134 КАС України визначено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Відповідно до частини 2 згаданої статті за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 3 статті 134 КАС України).
Частиною 5 та 6 статті 134 КАС України встановлено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Як встановлено судом, на підтвердження понесення позивачем витрат на правничу допомогу надано договір від 01.10.2024 року про надання професійної правничої допомоги
Згідно умов договору адвокат Нечаєв В.В. зобов'язується здійснювати представництво прав і законних інтересів ОСОБА_1 , надати правничу допомогу, а клієнт зобов'язався оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати.
У пункті 13 договору зазначено, що клієнт зобов'язаний оплатити надані Адвокатом послуги (гонорар), порядок обчислення якого, підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення, тощо визначаються згідно з окремою домовленістю між сторонам і випадку недосягнення такої домовленості, Клієнт погоджується оплатити Адвокату розмір гонорару, який становить 300 гривень за 1 годину роботи адвоката - протягом 3-х днів з дня отримання від Адвоката акту-розрахунку.
Згідно з Актом №1 здачі-приймання наданих послуг за Договором від 02 жовтня 2024 року про надання правової допомоги адвокатом надано наступні послуги:
- правові консультації клієнта, розробка правової позиції по справі про поновлення на роботі в частині стягнення середнього заробітку, підготовка та аналіз практики щодо середнього заробітку - 1 год. (вартість - 1000 грн.);
- написання адміністративного позову про визнання протиправним та скасування рішення про відмову в перетинанні державного кордону України - 2 год. (вартість - 3000 грн.);
- ведення справи в Закарпатському окружному адміністративному суді, написання всіх необхідних процесуальних документів - 1 год. (вартість - 1000 грн.).
Загальна вартість витрат на професійну правничу допомогу складає 5000 грн.
Окрім того, до позовної заяви долучено рахунок-фактуру №INV-0001 від 01.10.2024, на суму 5000 грн. 00 коп.
Згідно зі статтею 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 №5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Аналогічні висновки викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 28.12.2020 у справі №640/18402/19, від 18.08.2022 у справі № 340/323/21, від 10.11.2022 у справі №640/24023/21.
Відтак, дослідивши зміст наданих доказів на підтвердження витрат на правничу допомогу суд доходить висновку, що частково такі витрати дійсно були пов'язані саме із розглядом цієї справи та підтверджені документально.
Водночас відповідно до правової позиції Верховного Суду, наведеної у додатковій постанові від 05.09.2019 по справі №826/841/17 (провадження №К/9901/5157/19), суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, за наявності заперечень іншої сторони, з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої постановлено рішення, всі її витрати на правничу допомогу, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документа, витрачений адвокатом час тощо, є неспівмірними у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 по справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19) вказано, що при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява №19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п.268).
Суд зазначає, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим, а також критерій розумності їх розміру, приймає до уваги конкретні обставини справи.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19.02.2020 по справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19) вказала, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Суд також звертає увагу на позицію Верховного Суду, висловлену в постанові від 01.02.2023 у справі №160/19098/21, згідно якої суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
З огляду на викладене, враховуючи обсяг позовної заяви, кількість доказів та фактичних даних, які підлягали дослідженню адвокатом, а також беручи до уваги, що дана категорія спорів набула масового характеру, що свідчить про те, що обсяг правової допомоги по цій справі є також типовим, суд дійшов висновку, що на користь позивача підлягають стягненню витрати на правничу допомогу у розмірі 3000 грн., що відповідатиме вимогам розумності та співмірності.
Керуючись ст.ст.2, 6, 8-10, 13, 14, 72-77, 139, 241-246, 250, 262, 291 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення начальника 2 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » лейтенанта ОСОБА_2 від 07 вересня 2024 року про відмову в перетині державного кордону України ОСОБА_1 .
Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір в сумі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) грн. 20 коп. та понесенні витрати з оплати правничої допомоги в сумі 4000 (чотири тисячі) грн. 00 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
СуддяЯ. М. Калинич