Україна
Донецький окружний адміністративний суд
12 грудня 2024 року Справа№200/6221/24
Донецький окружний адміністративний суд у складі
головуючого судді Аляб'єва І.Г.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
06.09.2024 до Донецького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , у якій позивач з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просить визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з 20 липня 2023 року по 20 січня 2024 року (включно); стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20 липня 2023 року по 20 січня 2024 року (включно) у розмірі 411 776,70 (чотириста одинадцять тисяч сімсот сімдесят шість) гривень 70 копійок.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду № 200/3066/24 відповідачем 05.09.2024 виплачено суму за неотримане речове майно у розмірі 61001,29 грн на картковий рахунок. Проте, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні відповідачем не нараховано, що слугує підставою для звернення до суду з даним позовом.
02.10.2024 на адресу суду, через систему «Електронний Суд», надійшов відзив на позовну заяву зі змісту якого відповідач просив відмовити у задоволенні позовних вимог. В обгрунтування своєї позиції вказав, що військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять службу. Порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях урегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, котрі перебувають на такій службі, додаткові обов'язки і відповідальність, а тому, на на військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, Кодекс законів про працю України не поширюється.
Зазначає, що з прийняттям судового рішення, яким присуджено на користь позивача певні суми коштів, статті 116 та 117 КЗпП України не застосовуються, а зобов'язання роботодавця виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Тобто, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення КЗпП України передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом та в даному випадку своєчасно виплачена відповідачем.
Ухвалою суду від 11.09.2024 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження. Витребувано у Військової частини НОМЕР_1 : довідку про період проходження ОСОБА_1 служби у Військовій частині НОМЕР_1 із зазначенням дати включення його до списків особового складу військової частини, дати звільнення його зі служби та дати виключення зі списків особового складу військової частини; довідку про грошове забезпечення за останні два місяця, що передували місяцю звільнення ОСОБА_1 ; довідку про середньоденну заробітну плату(грошове забезпечення) ОСОБА_1 ; розрахунок грошового забезпечення при звільненні ОСОБА_1 .
За правилами пункту 2 частини першої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Сторони про відкриття провадження у справі були повідомлені судом належним чином.
Згідно з нормами частини третьої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України у справах, визначених частиною першою цієї статті, заявами по суті справи є позов та відзив.
Дослідивши докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступне.
Позивач - ОСОБА_1 проходив військову службу у військові частині НОМЕР_1 з 08.12.2022 по 19.07.2023.
Згідно з наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 08.12.2022 №349 майора ОСОБА_1 , призначеного наказом командувача Десантно-штурмових військ Збройних сил України (по особовому складу) від 30.11.2022 № 307 на посаду заступника старшого офіцера відділення морально-психологічного забезпечення військової частини НОМЕР_1 , який прибув з військової частини НОМЕР_2 АДРЕСА_1 , зараховано до списків особового складу частини та на всі види забезпечення з 08.12.2022.
Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 23.07.2023 №210 майора ОСОБА_1 , старшого офіцера відділення морально-психологічного забезпечення військової частини НОМЕР_1 (військової служби за контрактом, звільненого наказом командувача Десантно-штурмових військ Збройних Сил України по особовому складу) від 12.03.2023 № 58, відповідно до частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з військової служби за пунктом 3 підпунктом “б» (за станом здоров'я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку), вважається таким, що справи та посаду здав і направлений для виключення з військового обліку - до ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 19.08.2024 у справі №200/3066/24 позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ; АДРЕСА_2 ) до військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ; АДРЕСА_3 ), військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_5 , АДРЕСА_4 ) про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково, зокрема:
Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 виплатити ОСОБА_1 у відповідності до наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 19.07.2023 № 206 грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно у сумі 61930,24 гривень (шістдесят одна тисяча дев'ятсот тридцять гривень 24 копійки).
На виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду 19.08.2024 по справі №200/3066/24 відповідачем здійснено нарахування та виплату грошової компенсації вартості за неотримане речове майно у сумі 61 001,29 гривень (з відрахуванням військового збору) на особистий рахунок позивача, що підтверджено випискою по картковому рахунку від 06.09.2024.
Згідно з довідкою про грошове забезпечення, що надана відповідачем на вимоги ухвали суду, розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 за два останні календарні місяці перед звільненням складає: травень 2023 року - 37887,37 грн, червень 2023 року - 37887,37 грн. Середньоденне грошове забезпечення позивача складає 1242,21 грн.
Спірні правовідносини виникли з приводу наявності підстав для виплати позивачу середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби
Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд застосовує джерела правового регулювання у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, та зважає на наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до ч.2 ст.1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Згідно з ч.1 та 2 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» установлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Статтею 33 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР передбачено, що в період між переглядом розміру мінімальної заробітної плати індивідуальна заробітна плата підлягає індексації згідно з чинним законодавством.
Відповідно до частини 2 статті 12 Закону № 108/95-ВР, норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною 1 цієї статті та Кодексом законів про працю України, є мінімальними державними гарантіями.
Відповідно до ч. 6 статті 95 Кодексу законів про працю України, заробітна плата підлягає індексації у встановленому законодавством порядку.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 5 жовтня 2000 року № 2017-III (далі - Закон № 2017), на основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соціальних гарантій: мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком, інших видів соціальних виплат і допомоги.
Статтею 18 зазначеного Закону № 2017 передбачено, що індексації доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін, віднесено до державних соціальних гарантій.
Згідно зі статтею 19 цього Закону № 2017, державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
Відповідно до частини 1 статті 33 Закону України «Про оплату праці» в період між переглядом розміру мінімальної заробітної плати індивідуальна заробітна плата підлягає індексації згідно з чинним законодавством.
Відповідно до частини 1 статті 34 Закону України «Про оплату праці» компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.
Індексація грошових доходів населення - це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг. Підприємства, установи та організації підвищують розміри оплати праці працівникам у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів (стаття 1, частина 1 статті 5 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» від 3 липня 1991 року №1282-ХII).
Статтею 2 вказаного Закону № 1282-XII визначено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема оплата праці (грошове забезпечення).
Частинами 1 та 2 ст.5 Закону № 1282-XII підприємства, установи та організації підвищують розміри оплати праці у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів.
У постанові Верховного Суду від 08 березня 2024 року справа № 560/11906/23 зазначено, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, є складовими заробітної плати. Колегія суддів констатувала, що спір про нарахування та виплату компенсації втрати частини доходу у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, стосується заробітної плати військовослужбовця.
Верховний Суд у постановах від 05.05.2022 у справі № 380/8976/21, від 26.11.2023 у справі № 560/11895/23 та від 14.12.2023 у справі № 600/4606/23-а зауважував, що на належності сум індексації та компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати до складових належної працівникові заробітної плати, як коштів, які мають компенсаторний характер та спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, наголошував і Конституційний Суд України у Рішенні від 15.10.2013 №9-рп/2013.
Конституційний Суд України у вказаному Рішенні виходив з того, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень. Це визначає обов'язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці. Так, держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг. Згідно з положеннями частини шостої статті 95 КЗпП України, статей 33, 34 Закону № 108/95-ВР такими заходами є індексація заробітної плати та компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати.
Отже, з огляду на наведені обставини та норми у відповідача виник обов'язок щодо виплати позивачу при звільненні належних сум грошового забезпечення у тому числі індексації.
При наявності розбіжностей загальних і спеціальних (виняткових) норм, необхідно керуватися принципом Lex specialis (лат. - спеціальний закон, спеціальна норма), відповідно до якого при розбіжності загального і спеціального закону діє спеціальний закон, а також принципом Lex specialis derogat generali, суть якого зводиться до того, що спеціальний закон скасовує дію (для даної справи) загального закону; спеціальна норма має перевагу над загальною.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 120/1196/19-а .
Суд зауважує, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Непоширення норм КЗпП України на осіб рядового та начальницького складу служби цивільного захисту (військовослужбовців) стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за невикористану відпустку) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм ст.117 КЗпП України як такої, що є загальною та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення.
Така позиція суду відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 01.03.2018 року у справі № 806/1899/17, від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, від 26 травня 2020 року у справі № 820/1267/16, та, в силу приписів ч. 5 ст. 242 КАС України, враховується судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Відповідно до ч. 1 ст. 47 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на час звільнення позивача) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Положення ст.116, 117 КЗпП України, входять до гл. VII КЗпП України - оплата праці.
Таким чином, приписи ст.116, 117 КЗпП України поширюються та встановлюють обов'язок для роботодавця виплатити компенсацію у разі допущення з їх вини затримки у здійсненні виплат, що пов'язані саме з оплатою праці.
Так, за приписами законодавства, особа, звільнена зі служби, має бути повністю забезпечена грошовим забезпеченням.
Строки проведення розрахунку при звільненні та відповідальність за недотримання таких строків визначені ст. 116 та 117 КЗпП України.
Статтею 116 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача) встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Положеннями ст. 117 КЗпП України (в редакції чинній на момент звільнення позивача з військової служби та виключення із списків особового складу військової частини) визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Вказаними нормами визначено обов'язок роботодавця провести розрахунок із працівником саме в день його звільнення; при цьому, у разі наявності вини власника або уповноваженого ним органу щодо невиплати працівникові належних йому сум при звільненні в такому разі при відсутності спору щодо розміру таких сум підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ текст статті 117 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.».
Вказана редакція статті 117 Кодексу законів про працю України набрала законної сили з 19.07.2022.
Отже, відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній її редакції час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
Проаналізувавши положення статті 117 КЗпП України та висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові у справі №810/451/17 можна виокремити наступні умови, за дотримання яких на правовідносини розповсюджується дія частини другої статті 117 КЗпП України, а саме: 1) наявність спору з роботодавцем (власником, уповноваженим ним органом) про суми, належні працівнику при звільненні; 2) вина [того ж] роботодавця (власника, уповноваженого ним органу) у несвоєчасній виплаті належних працівникові сум при звільненні;
Верховний Суд України у постанові від 15.09.2015 року (справа № 21-1765а15) дійшов висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
За правовою позицією Верховного Суду України, що викладена в справі № 6-144ц13, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Такий висновок також узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 31.10.2019 у справі № 825/598/17, від 29.07.2020 у справі № 1.380.2019.003696, від 15.02.2021 у справі № 580/2499/19, від 28.01.2021 у справі № 580/2427/19
Так, з матеріалів справи встановлено, що відповідачем при звільненні позивача, останньому не виплачені всі належні суми, адже при розрахунку таких сум відповідачем не були виплачені суми за неотримане речове майно.
Отже, відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо не нарахування та не виплати позивачеві середнього заробітку за період затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні.
Підсумовуючи викладене суд зазначає, що у правовідносинах, що розглядаються у межах цієї справи, вбачається вина роботодавця у несвоєчасному розрахунку із працівником та спір [із роботодавцем] про належні позивачу суми, які мали бути виплачені у день звільнення.
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що оскільки у день звільнення позивача, відповідачем повна виплата належних позивачу сум не була проведена, слід стягнути на його користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку.
Щодо визначення суми середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.
Питання про обчислення середнього заробітку (середньої заробітної плати) унормовані Порядком обчислення середньої заробітної плати, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).
Згідно з абзацом 1 пункту 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Абзацом 2 пункту 2 Порядку № 100 передбачено, що працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку. При цьому в разі, якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.
Відповідно до змісту абзацу 3 пункту 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з положеннями пункту 5 Порядку № 100 установлено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи саме з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Відповідно до абзацу 1 пункту 8 Порядку № 100 передбачено, що нарахування виплат, які обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у передбачених чинним законодавством випадках - на число календарних днів за цей період.
Згідно з абзацом 2 пункту 8 Порядку № 100 визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати за два місяці, виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення суми, розрахованої відповідно до абзацу п'ятого пункту 4 цього Порядку, на число робочих днів за останні два календарні місяці, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, згідно з графіком підприємства, установи, організації.
Абзацом 3 пункту 8 Порядку № 100 установлено, що у разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
Згідно з абзацом п.4 Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються:
а) виплати за виконання окремих доручень (одноразового характеру), що не входять в обов'язки працівника (за винятком доплат за суміщення професій і посад, розширення зон обслуговування або виконання додаткових обсягів робіт та виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників, а також різниці в посадових окладах, що виплачується працівникам, які виконують обов'язки тимчасово відсутнього керівника підприємства або його структурного підрозділу і не є штатними заступниками);
б) одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо);
в) компенсаційні виплати на відрядження і переведення (добові, оплата за проїзд, витрати на наймання житла, підйомні, надбавки, що виплачуються замість добових);
г) премії за результатами щорічного оцінювання службової діяльності, за винаходи та раціоналізаторські пропозиції, за сприяння впровадженню винаходів і раціоналізаторських пропозицій, за впровадження нової техніки і технології, за збирання і здавання брухту чорних, кольорових і дорогоцінних металів, збирання і здавання на відновлення відпрацьованих деталей машин, автомобільних шин, введення в дію виробничих потужностей та об'єктів будівництва (за винятком цих премій працівникам будівельних організацій, що виплачуються у складі премій за результати господарської діяльності);
д) грошові і речові винагороди за призові місця на змаганнях, оглядах, конкурсах тощо;
е) пенсії, державна допомога, соціальні та компенсаційні виплати;
є) літературний гонорар штатним працівникам газет і журналів, що сплачується за авторським договором;
ж) вартість безплатно виданого спецодягу, спецвзуття та інших засобів індивідуального захисту, мила, змивних і знешкоджувальних засобів, молока та лікувально-профілактичного харчування;
з) дотації на обіди, проїзд, вартість оплачених підприємством путівок до санаторіїв і будинків відпочинку;
и) виплати, пов'язані з святковими та ювілейними датами, днем народження, за довголітню і бездоганну трудову діяльність, активну громадську роботу тощо;
і) вартість безплатно наданих деяким категоріям працівників комунальних послуг, житла, палива та сума коштів на їх відшкодування;
ї) заробітна плата на роботі за сумісництвом (за винятком працівників, для яких включення її до середнього заробітку передбачено чинним законодавством);
й) суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
к) доходи (дивіденди, проценти), нараховані за акціями трудового колективу і вкладами членів трудового колективу в майно підприємства;
л) компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати;
м) заробітна плата, яка нарахована за час роботи у виборчих комісіях, комісіях всеукраїнського референдуму;
н) винагороди державним виконавцям;
о) грошова винагорода за сумлінну працю та зразкове виконання службових обов'язків.
Разом з тим, положення Порядку № 100 у даному випадку повинні застосовуватися із урахуванням Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 року № 260 (далі - Порядок № 260), який є спеціальним нормативно-правовим актом у даних правовідносинах та регулює обчислення середньоденного розміру грошового забезпечення для військовослужбовців.
Відповідно до абзацу 2 пункту 7 розділу І Порядку № 260 передбачено, що розмір грошового забезпечення, яке належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Отже, із системного аналізу наведених норм статей 116 та 117 КЗпП України, Порядку № 100 та Порядку № 260 можна дійти висновку, що відповідно до чинного законодавства нарахування середнього грошового забезпечення за весь період затримки розрахунку при звільненні військовослужбовцям проводиться шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на число календарних днів, які мають бути оплачені за середнім грошовим забезпеченням, а середньоденне грошове забезпечення військовослужбовців обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують звільненню, та визначається діленням грошового забезпечення за фактично відпрацьовані протягом цих двох місяців календарні дні на число календарних днів за цей період.
Щодо тверджень позивача про наявність підстав для включення до складу грошового забезпечення з якого обчислюється середньоденна заробітна плата суми грошової допомоги, яку отримував позивач відповідно до постанови КМУ №168 від 28.02.2022 року, то суд зазначає наступне.
Відповідно до Указу Президента України №64/2022 у зв'язку із повномасштабною військовою агресію російської федерації проти України з 24 лютого 2022 року в Україні запроваджено воєнний стан, який триває по теперішній час.
Згідно ч.2 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
На виконання Указів Президента України від 24 лютого 2022 р. № 64 «Про введення воєнного стану в Україні» та № 69 «Про загальну мобілізацію» Кабінетом Міністрів України затверджено постанову «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» №168 від 28 лютого 2022 року.
При цьому, відповідно до п.1 постанови Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022 року «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького на період дії складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» визначено, що на період дії воєнного стану військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, військовим прокурорам Офісу Генерального прокурора, особам рядового і начальницького складу Державної служби з надзвичайних ситуацій, співробітникам Служби судової охорони, особам начальницького складу управління спеціальних операцій Національного антикорупційного бюро та поліцейським, а також особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, які несуть службу в органах і установах зазначеної Служби в межах територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні), виплачується додаткова винагорода в розмірі до 30 000 гривень щомісячно (крім осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, яким така винагорода виплачується пропорційно часу проходження служби в розрахунку на місяць), а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), - розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100 000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах.
Виплата такої додаткової винагороди здійснюється на підставі наказів командирів (начальників).
Щодо посилання позивача на постанову Першого апеляційного адміністративного суду, яка викладена в постанові від 24 квітня 2024 року у справі № 200/5237/22 суд зазначає, що відповідно до п.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Виходячи з наведеного застосування правової позиції викладеної в постанові Першого апеляційного адміністративного суду не є обов'язковим. Крім того, у справі №200/5237/22 предметом розгляду було відрахування аліментів без врахування додаткової винагороди, яка передбаченапостановою КМУ від 28.02.2022 № 168.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що додаткова винагорода, яка передбачена постановою Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022 року, не має регулярного характеру та виплачується на підставі наказів командирів (начальників) за наявності певних умов: на період дії воєнного стану; поліцейським; в межах територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні).
Отже, суд зазначає, що така додаткова винагорода не належить до щомісячних додаткових видів грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу, які враховуються при обчисленні середньоденного грошового забезпечення.
Відповідно довідки про грошове забезпечення Позивача наданої Відповідачем розмір грошового забезпечення Позивача:
за травень 2023 року становив 37 887,37 грн. (31 календарний день);
за червень 2023 року - 37 887,37 грн. (30 календарних днів);
Загальна сума нарахованого грошового забезпечення складає - 75774,74 грн;
середньоденне грошове забезпечення складає - 1242,21 грн.
19.07.2022 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-IX від 01.07.2022 року (далі - Закон № 2352-ІХ), яким викладено в новій редакції норму ст.117 КЗпП України, а саме: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Отже, до 19.07.2022 КЗпП України не обмежував будь-яким строком виплату середнього заробітку в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у встановлені строки. Після цієї дати в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум розмір відповідальності обмежений шестимісячним строком.
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», середньоденне грошове забезпечення позивача складає: (37 887,37 грн. + 37 887,37 грн.)/61 (травень-червень 2023 року) = 1242,21 грн.
Як вже зазначалося раніше, до спірних правовідносин слід застосовувати статтю 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX, а тому з відповідача належить стягнути середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні не більш як за шість місяців.
Таким чином, на теперішній час максимальний розмір середнього заробітку (грошового забезпечення), який може бути стягнути з відповідача на користь позивача слід обчислювати наступним чином:
1242,21 х 185 = 229 808,85 гривень, де середньоденна заробітна плата - 1242,21 гривень, час затримки шість місяців: з 20.07.2023 по 20.01.2024 включно (6 місяців), що складає 185 календарних дня.
Однак, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (пункт 71 постанови від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Крім того, відповідно до правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 18.07.2018 у справі № 825/325/16, від 23.12.2020 у справі № 825/1732/17, при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку, суду необхідно враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, те, що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету, та інші обставин справи.
Таким чином, Верховним Судом, з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, зроблено висновок, що суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Отже, визначаючи розмір суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за суд виходить з таких обставин та критеріїв:
- у справі №200/3066/24 позивач звернувся до суду 20.05.2024 тобто, через 10 місяців після звільнення (19.07.2023);
- врахування періоду затримки (прострочення) виплати, а також того, що тривалість цього періоду пов'язана не з вимогою до роботодавця сплатити відповідні суми, а в зв'язку з розглядом судом позову позивача до відповідача про стягнення спірних сум при звільненні;
- врахування принципу співмірності, що розмір середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні не може в рази перевищувати розмір виплат, які не сплатив відповідач позивачу при звільненні.
З урахуванням наведених вище правових позицій Верховного Суду, з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд дійшов висновку, що виплата середнього заробітку позивачу за час затримки розрахунку в сумі 229 808,85 грн є явно неспівмірною та непропорційною зі встановленим розміром заборгованості відповідача з виплати належних позивачу при звільнення сум, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача.
За таких обставин, виходячи із принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд вважає, що наявні підстави для зменшення розміру середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні позивача, тому підлягає стягненню 20 000 грн на користь позивача.
Таким чином, суд частково задовольняє позовні вимоги шляхом визнання протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з 20.07.2023 по 20.01.2024 (включно); стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.07.2023 по 20.01.2024 (включно)у розмірі 20000 гривень.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про часткове задоволення позову.
Судові витрати не підлягають відшкодуванню, оскільки позивач відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору.
Керуючись статтями 77, 90, 139, 242-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України,
Частково задовольнити позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з 20.07.2023 по 20.01.2024 (включно).
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_5 , АДРЕСА_4 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ; АДРЕСА_2 ) середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з з 20.07.2023 по 20.01.2024 (включно) у розмірі 20000 (двадцять тисяч) гривень.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили у строк та у порядку, що визначені статтею 255 КАС України, і може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення судом складено 12.12.2024 року.
Суддя І.Г. Аляб'єв