ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
03 грудня 2024 року м. ОдесаСправа № 916/1473/24
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Ярош А.І.,
суддів: Діброви Г.І., Принцевської Н.М.
секретар судового засідання: Кияшко Р.О.
за участю представників учасників справи:
від Державного підприємства "МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ "ПІВДЕННИЙ": Заверюха В.О., Соколова А.Д.
від Товариства з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД": Булгаров О.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі
апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД"
на рішення Господарського суду Одеської області від 05.08.2024 року, суддя в І інстанції Невінгловська Ю.М., повний текст якого складено 15.08.2024, в м. Одесі
у справі: №916/1473/24
за позовом: Державного підприємства "МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ "ПІВДЕННИЙ"
до відповідача:Товариства з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД"
про стягнення 29 191,83 грн
та за зустрічним позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД"
до відповідача: Державного підприємства "МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ "ПІВДЕННИЙ"
про визнання договору недійсним
У квітні 2024 року Державне підприємство "МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ "ПІВДЕННИЙ" звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до ТОВ "МАРКО ЛТД", в якій просило суд стягнути з відповідача на користь позивача грошові кошти у розмірі 29 191,83 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем було порушено умови договору про встановлення строкового платного сервітуту №УП-60/18п від 17.05.2018 в частині повної та своєчасної плати за встановлення сервітуту.
23.04.2024 до суду від ТОВ "МАРКО ЛТД" надійшла зустрічна позовна заява, в якій заявник просив суд визнати недійсним укладений 17.05.2018 між Товариством з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД" та Державним підприємством "МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ "ПІВДЕННИЙ" договір про встановлення строкового платного сервітуту № УП-60/18п.
В обґрунтування зустрічних позовних вимог заявник посилався на те, що оспорюваний договір був фактично укладений під примусом, а також він не відповідає вимогам діючого законодавства, оскільки відповідно до ст. 95 Земельного кодексу України суб'єкт права постійного користування земельною ділянкою державної власності не наділений правом передавати її іншим особам в оплатне користування, зокрема, шляхом укладення оспорюваного договору про встановлення земельного сервітуту.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 05.08.2024 у справі №916/1473/24 первісний позов задоволено; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД" на користь Державного підприємства "МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ "ПІВДЕННИЙ" основну заборгованість у розмірі 25 004,35 грн, пеню у розмірі 2437,18 грн, штраф у розмірі 1750,30 грн та витрати по сплаті судового збору у сумі 3028 грн. У задоволені зустрічного позову відмовлено в повному обсязі.
Щодо вимог зустрічного позову про визнання договору недійсним, суд зазначив, що положення Земельного кодексу України не містять заборони постійного землекористувача передавати земельну ділянку у вторинне користування, зокрема, для передбаченого п.б) ч.1 ст.99 ЗК України, права проїзду на транспортному засобі по наявному шляху, встановлення яких можуть вимагати власники або землекористувачі земельних ділянок.
Разом з тим ТОВ "МАРКО ЛТД" не додано до матеріалів справи жодних доказів, які б підтверджували укладення спірного договору під примусом, а навпаки матеріалами справи підтверджується зворотне, зокрема, саме ТОВ «МАРКО ЛТД» листом від 09.10.2017 №2381 звернулось до ДП «МТП «ПІВДЕННИЙ» щодо зміни схеми руху проїзду власних транспортних засобів до будівлі ТОВ «МАРКО ЛТД», що і стало підставою для укладення оспорюваного договору земельного сервітуту.
З огляду на вищевикладене, господарський суд дійшов висновку про наявність у ДП "МТП "ПІВДЕННИЙ", будучи землекористувачем на підставі зареєстрованого у відповідності із чинним законодавством речового права, права на укладання з відповідачем спірного договору про встановлення земельного сервітуту.
За таких обставин, вимога позивача за зустрічним позовом щодо визнання недійсним укладеного 17.05.2018 між ТОВ "МАРКО ЛТД" та ДП "МТП "ПІВДЕННИЙ" Договору про встановлення строкового платного сервітуту № УП-60/18п не підлягає задоволенню.
Щодо вимог первісного позову про стягнення з ТОВ "МАРКО ЛТД" грошових коштів у розмірі 29 191,83 грн, суд зазначив, що матеріали справи не містять доказів оплати за встановлення сервітуту у строки визначені п. 3.2. Договору зі сторони ТОВ "МАРКО ЛТД", а тому суд дійшов висновку, що ТОВ "МАРКО ЛТД" порушив умови договору №УП-60/18п від 17.05.2018, а отже позовні вимоги щодо стягнення основної суми заборгованості у розмірі 25004,35 грн обґрунтованими та правомірними. Перевіривши наданий позивачем разом із позовною заявою розрахунок пені у розмірі 2437,18 грн та штрафу у розмірі 1750,30 грн, суд вважав їх правильними та обґрунтованими.
19.08.2024 до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД", в якій останнє просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 05.08.2024 у справі №916/1473/24 та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову Державного підприємства "МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ "ПІВДЕННИЙ" про стягнення 29 191,83 грн та задовольнити зустрічну позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД" про визнання договору недійсним.
В обгрунтування вимог апеляційної скарги скаржник посилається на правову позицію Верховного Суду про застосування ст. 95 Земельного кодексу України у справі №926/3103/22, висловленої у постанові від 02 серпня 2023 року, де зазначено, що державний акт на право постійного користування не є тим документом, який надає право користувачу земельної ділянки надавати третім особам земельну ділянку, тобто розпоряджатися нею, в тому числі шляхом надання в оренду чи в спільну діяльність, оскільки цим правом наділений відповідний орган, уповноважений державою на здійснення даних функцій. Враховуючи викладене, положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу право розпоряджатися відповідною земельною ділянкою, в тому числі шляхом надання її в оплатне користування, оскільки цим правом наділений саме відповідний орган, уповноважений державою на здійснення таких функцій.
На підставі викладеного апелянт вважає, що в порушення п. 5, 6 ч. 4 ст. 238 ГПК України суд першої інстанції не надав мотивованої оцінки аргументу ТОВ "Марко Лтд" про те, що відповідно до ст. 95 Земельного кодексу України право постійного користування не є тим документом, який надає право користувачу земельної ділянки надавати третім особам земельну ділянку, тобто розпоряджатися нею, в тому числі шляхом надання в оренду чи в спільну діяльність, оскільки цим правом наділений відповідний орган, уповноважений державою на здійснення даних функцій (у світлі цієї справи - Одеська обласна державна адміністрація). Також зроблений висновок суду зроблений без урахування судової практики.
У відзиві на апеляційну скаргу ДП "МТП "ПІВДЕННИЙ" просить залишити апеляційну скаргу ТОВ «МАРКО ЛТД» без задоволення.
Зокрема, позивач за первісним позовом вказує, що частиною 3 ст. 101 ЗК України встановлено, що власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом.
Стверджує, що в матеріалах справи наявні всі документи, які підтверджують факт належності ДП «МТП «ПІВДЕННИЙ» права користування земельною ділянкою, кадастровий номер 5111700000:02:003:0019, площею 152,0503 га, на підставі Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, індексний номер витягу 101877933 від 28.10.2017, номер запису про інше речове право: 23068287, за адресою: м. Южне, Одеська область (ділянка №8), за яким Держава Україна в особі Одеської обласної державної адміністрації, код ЄДРПОУ 00022585 передала (наділила) ДП «МТП «ПІВДЕННИЙ», код ЄДРПОУ 04704790 правом постійного користування земельною ділянкою. На зазначеній земельній ділянці, на якій встановлено земельний сервітут ТОВ «МАРКО ЛТД», розташовані внутрішньооб'єктні дороги та площадки ДП «МТП «ПІВДЕННИЙ», які обліковуються на балансі підприємства інв. №10674 та входять до складу Цілісного майнового комплексу, що підтверджується відповідним Свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, індексний номер: 35566287 від 27.03.2015, Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 06.09.2019 індексний номер: 180019419 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 600009251117).
Вказує, що ДП «МТП «Південний» є користувачем земельної ділянки та у суворій дотриманості з чинним законодавством України наділене правом укладання з ТОВ «МАРКО ЛТД» Договору про встановлення строкового платного земельного сервітуту. Окрім цього, Відповідач в обґрунтування своїх позовних вимог та апеляційної скарги посилається на практику Верховного суду у справах № 915/166/17, № 926/3103/22, № 918/86/22. Вказані справи стосувались удаваного правочину.
Додатково зазначив, що між ДП «МТП «ПІВДЕННИЙ» та ТОВ «МАРКО ЛТД» був укладений Договір про встановлення строкового платного земельного сервітуту 11.09.2013 за домовленістю сторін, без зауважень та протоколу розбіжностей з боку Відповідача. При цьому, сторони досягли згоди щодо усіх істотних умов цього Договору.
Також, ДП МТП «Південний» звертає увагу на пропущення строків позовної давності Відповідачем при зверненні до суду з позовом. (договір укладений у 2018).
У відповіді на відзив відповідач додатково зазначив, що посилання позивача на не подібність висновків Верховного Суду до цієї справи є безпідставними, оскільки у справі № 926/3103/22 Господарський суд Чернівецької області розглядав справу за позовом першого заступника керівника Чернівецької обласної прокуратури в інтересах держави в особі Чернівецької обласної ради до Товариства з обмеженою відповідальністю МАРКЄТ-СЕРВІС про визнання недійсним договору про встановлення сервітуту та повернення земельної ділянки, у справі №918/86/22 Господарський суд Рівненської області розглядав справу справи за позовом заступника керівника Рівненської обласної прокуратури про визнання недійсним договору про встановлення земельного сервітуту, скасування державної реєстрації права користування (сервітут).
ТОВ "Марко Лтд" стверджує, що на момент укладення оспорюваного договору не знало, та не могло знати, що він може бути визнаний недійсним судом, що підтверджується тим, що про можливість визання оспорюваного договору недійсним ТОВ "Марко Лтд" стало відомо після пред'явлення первісного позову оскільки, під час вирішення питання щодо способу захисту своїх прав, ТОВ "Марко ЛТД" стало відомо, що оспорюваний договір може бути визнаний недійсним відповідно до правових висновків Верховного Суду про застосування ст. 95 Земельного кодексу України у справі № 926/3103/22 та № 918/86/22. Вище вказані постанови Верховного Суду з правовими висновками про неможливість суб'єкта права постійного користування земельною ділянкою передавати у платне користування іншим особам земельну ділянку, зокрема і шляхом укладення договору сервітуту, ухвалені 02 серпня 2023 року та 16 січня 2024 року.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.09.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД" на рішення Господарського суду Одеської області від 05.08.2024 у справі №916/1473/24, призначено розгляд даної справи на 05.11.2024 об 11:00 та в подальшому оголошено перерву в розгляді даної справи до 03.12.2024 о 10:50.
В засідання суду апеляційної інстанції 03.12.2024 прийняли участь представники учасників справи.
Відповідно до ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та було вірно встановлено судом першої інстанції, згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, індексний номер витягу 101877933 від 28.10.2017, ДП «МТП «ПІВДЕННИЙ» належить земельна ділянка кадастровий номер 5111700000:02:003:0019, площею 152,0503 га, номер запису про інше речове право: 23068287, за адресою: м. Южне, Одеська область (ділянка №8), за яким Держава Україна в особі Одеської обласної державної адміністрації, код ЄДРПОУ 00022585 передала (наділила) ДП «МТП «ПІВДЕННИЙ», код ЄДРПОУ 04704790 правом постійного користування земельною ділянкою.
На зазначеній земельній ділянці, розташовані внутрішньооб'єктні дороги та площадки ДП «МТП «ПІВДЕННИЙ», які обліковуються на балансі підприємства інв. №10674 та входять до складу Цілісного майнового комплексу, що підтверджується відповідним Свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, індексний номер: 35566287 від 27.03.2015, Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 06.09.2019 індексний номер: 180019419 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 600009251117), за яким Держава Україна в особі Міністерства Інфраструктури України, код ЄДРПОУ 37472062 передала (наділила) ДП «МТП «ПІВДЕННИЙ», код ЄДРПОУ 04704790 правом господарського відання.
На вищезазначеній земельній ділянці було встановлено земельний сервітут ТОВ «МАРКО ЛТД», шляхом укладення між ТОВ «МАРКО ЛТД» та ДП «МТП «ПІВДЕННИЙ» та ТОВ «МАРКО ЛТД» Договору про встановлення строкового платного земельного сервітуту №133-31/9 від 11.09.2013.
ТОВ «МАРКО ЛТД» листом від 09.10.2017 №2381 звернулось до ДП «МТП «ПІВДЕННИЙ» щодо зміни схеми руху проїзду власних транспортних засобів до будівлі ТОВ «МАРКО ЛТД», з огляду на що виникла необхідність в укладанні нового договору земельного сервітуту.
В свою чергу, ДП «МТП «ПІВДЕННИЙ» листом від 12.02.2018 №832/01/145/2018 звернулось до ТОВ «МАРКО ЛТД», щодо надання відповідних правовстановлюючих документів для можливості укладання договору земельного сервітуту.
ТОВ «МАРКО ЛТД» листом від 21.02.2018 №2490 надав завірені копії запитуваних документів.
Листом від 01.08.2018 №2676 ТОВ «МАРКО ЛТД» розглянуло та затвердило технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту.
Розпорядженням Одеської обласної державної адміністрації від 26.11.2018 №1399/А-2018 «Про погодження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту ДП «МТП «ПІВДЕННИЙ» було погоджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки площею 0,2345 га, на яку поширюється право сервітуту у вигляді проїзду на транспортному засобі по наявному шляху (на право проїзду на транспортному засобі по наявній під?їзній дорозі), в межах земельної ділянки площею 152,0503 га (кадастровий номер 5111700000:02:003:0019), яка перебуває у постійному користуванні державного підприємства «МТП «ЮЖНИЙ», Сервітуарій: товариство з обмеженою відповідальністю «МАРКО ЛТД» за адресою: Одеська область, м. Южне (ділянка №8).
17.05.2018 між Державним підприємством "МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ "ПІВДЕННИЙ", (на момент укладання Договору - ДП «МТП «Южний») (Землекористувач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД" (Сервітуарій) було укладено Договір №УП-60/18-п про встановлення строкового платного земельного сервітуту (Договір) відповідно до умов п. 1.1. якого, Земельний сервітут встановлюється відносно частини земельної ділянки державної форми власності площею 152,0503 га кадастровий номер 5111700000:02:003:0019 для розміщення та експлуатації будівель і споруд морського транспорту, що перебуває у постійному користуванні ДІ «МТП «ЮЖНИЙ», яка розташована за адресою: Одеська область, м. Южне (ділянка №8).
Згідно п. 1.2. Договору, Земельний сервітут загальною площею 0,2345 га встановлюється
Землекористувачем в інтересах Сервітуарія на право проїзду на транспортному засобі по наявній під'їзній дорозі, згідно Плану меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту (Додаток № 2) до Договору, який є невід'ємною частиною цього Договору.
За умовами п. 2.1. Договору, він встановлює строковий платний земельний сервітут, який набирає чинності з моменту його державної реєстрації та діє до 31 грудня 2025 року.
У випадку, якщо за 30 календарних днів до закінчення строку дії Договору жодна із Сторін не повідомить іншу Сторону про припинення дії Договору, він вважається продовженим на той самий строк (п. 2.2. Договору).
У п. 3.1. Договору сторони погодили, що плата за встановлення сервітуту по Договору встановлюється з розрахунку за один місяць, згідно з Розрахунком плати (Додаток № 1 до цього Договору), який є невід'ємною частиною цього Договору.
Нарахування ПДВ на суму плати за цим Договором, здійснюється згідно з чинним податковим законодавством України.
Розмір Плати за цим Договором на кожний наступний рік перераховується Сторонами шляхом коригування плати за право земельного сервітуту за попередній рік з урахуванням проведення щорічної індексації нормативної грошової оцінки на величину коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки земель, визначеного Центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин станом на 01 січня поточного року, та оформляється Розрахунком плати на відповідний рік.
Відповідно до п. 3.2. Договору, Плата по Договору вноситься Сервітуарієм щомісячно не пізніше 15 числа кожного місяця, наступного за розрахунковим, шляхом здійснення прямого банківського перерахування коштів на розрахунковий рахунок Землекористувача, відповідно до виставленого Землекористувачем рахунку.
У п. 4.1. Договору сторони передбачили право землекористувача, зокрема: вимагати своєчасного внесення плати за цим Договором (п. 4.1.2 Договору); на відшкодування збитків, завданих Землекористувачу в результаті господарської діяльності Сервітуарія та на відшкодування збитків, завданих погіршенням якості земельної ділянки в результаті цієї діяльності (п. 4.1.3. Договору); отримувати плату за цим Договором та розірвати Договір в односторонньому порядку у випадку невиконання Сервітуарієм умов Договору або виникнення заборгованості по платі за встановлення сервітуту протягом 3-х місяців підряд (п. 4.1.5. Договору).
За умовами п. 4.3.1. Договору, Сервітуарій має право: здійснювати проїзд на транспортному засобі по наявній під'їзній дорозі.
Приписами п. 4.4. Договору передбачено обов'язки Сервітуарія, зокрема своєчасно сплачувати Землекористувачу плату, відповідно до умов цього Договору (п. 4.4.1. Договору); виконувати умови цього Договору та належно користуватися земельною ділянкою виключно для цілей та в порядку передбаченому Договором (п. 4.4.2. Договору)
За умовами п. 5.2. Договору, дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках, передбачених ст. 102 Земельного кодексу України та ст. 406 Цивільного кодексу України.
Згідно п. 6.1. Договору, за порушення його умов Сторони несуть відповідальність згідно чинного законодавства України та умов Договору.
Відповідно до 6.2. Договору, у разі несвоєчасного внесення плати за земельний сервітут Сервітуарій, в інтересах якого його встановлено, сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який нараховується пеня, від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, а також штраф у розмірі 7 (сім) % від суми простроченого платежу.
Усі спори, що виникають з цього Договору або пов'язані з ним, Сторони будуть намагатися вирішувати шляхом переговорів. Якщо відповідний спір неможливо вирішити шляхом переговорів, він вирішується в судовому порядку за встановленою підвідомчістю та підсудністю такого спору відповідно до чинного законодавства України (п. 6.3. Договору).
За умовами п. 7.1. Договору, Сторони звільняються від відповідальності за невиконання або неналежне виконання своїх зобов'язань за цим Договором, у разі, якщо вказане невиконання або неналежне виконання є результатом дії обставин непереборної сили, які матимуть місце після того, як цей Договір буде підписаний Сторонами, тобто в результаті подій непереборної сили, які відповідна Сторона не могла ні передбачати, ні запобігти доступними засобами.
Приписами п. 7.2. Договору передбачено, що обставини непереборної сили включають: повені, пожежі, землетруси, вибухи, шторми, зсуви, епідемії та інші природні лиха, війни, військові дії, введення надзвичайного стану або воєнного стану на відповідній території, зміни законодавства, яке регулює відповідні положення Договору, інші події непередбачуваного характеру, які не можуть бути попереджені силами і засобами, які наявні у Сторін.
Сторона, у якої виникли обставини непереборної сили, зобов'язана негайно (не пізніше 5-ти календарних днів з дня виникнення) повідомити іншу Сторону про настання і/або припинення обставин непереборної сили. Підтвердженням обставин непереборної сили : є документи, видані Торгово-промисловою палатою тієї країни, де сталися ці обставини непереборної сили, або іншими органами, уповноваженими засвідчити обставини непереборної сили. Неповідомлення або несвоєчасне повідомлення про настання або припинення обставин непереборної сили позбавляє відповідну Сторону права посилатися на них (п. 7.3. Договору).
Відповідно до п. 8.1. Договору, право земельного сервітуту виникає після підписання цього Договору Сторонами з дати його державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.
Згідно п. 8.12 Договору, жодна із Сторін не вправі передати свої права і зобов'язання за цим Договором третій стороні без письмової згоди іншої Сторони.
За умовами п. 8.16. Договору, усі повідомлення, що пов'язані з виконанням цього Договору, вважаються переданими однією Стороною іншій Стороні офіційно та відповідно до умов цього Договору, якщо вони направлені поштою, засобами факсимільного зв'язку або передані під підпис уповноваженим представникам Сторін.
Додатком № 1 до Договору є розрахунок плати; у Додатку №2 до Договору сторони погодили план мж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту,
На виконання приписів Договору, його було зареєстровано в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, індексний номер витягу 15544805 від 07.02.2019.
На виконання вимог п. 3.1. та п. 3.3. Договору, Землекористувачем, шляхом надіслання засобами поштового зв'язку, були виставлені Сервітуарію наступні рахунки:
-№503 від 31.07.2023 на суму 3 572,05 грн з ПДВ;
-№558 від 31.08.2023 на суму 3 572,05 грн з ПДВ;
-№616 від 30.09.2023 на суму 3 572,05 грн з ПДВ;
-№679 від 31.10.2023 на суму 3 572,05 грн з ПДВ;
-№874 від 31.12.2023 на суму 3 572,05 грн з ПДВ;
-№87 від 31.01.2024 на суму 3 572,05 грн з ПДВ;
-№194 від 29.02.2024 на суму 3 572,05 грн з ПДВ.
Згідно Акту взаємних розрахунків за період з 01.11.2022 по 31.10.2023, сторони погодили, що станом на 01.11.2023 заборгованість ТОВ "МАРКО ЛТД" складає 28 032,41грн.
Позивач зазначив, що у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем укладеного між сторонами договору в частині сплати за земельний сервітут, в останнього виникла заборгованість у загальному розмірі 29 191,83 грн, що і стало підставою для звернення до суду з відповідним позовом.
Задовольняючи первісні позовні вимоги, місцевий господарський суд виходив з того, що матеріали справи не містять доказів повної чи часткової оплати ТОВ "МАРКО ЛТД" за встановлення сервітуту у розмірі 25 004,35 грн, що передбачена Договором №УП-60/18п від 17.05.2018, з огляду на що такі позовні вимоги є обґрунтованими та відповідають вимогам чинного законодавства і фактичним обставинам справи, та підлягають задоволенню у повному обсязі.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову про визнання недійсним договору №УП-60/18п від 17.05.2018, суд дійшов висновку про наявність у ДП "МТП "ПІВДЕННИЙ", будучи землекористувачем на підставі зареєстрованого у відповідності із чинним законодавством речового права, права на укладання з відповідачем спірного договору про встановлення земельного сервітуту, а тому така вимога не підлягає задоволенню.
Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду погоджується з такими висновками Господарського суду Одеської області, з огляду на наступне.
Щодо вимог позивача за зустрічним позовом про визнання недійсним укладеного 17.05.2018 між ТОВ "МАРКО ЛТД" та ДП "МТП "ПІВДЕННИЙ" Договору про встановлення строкового платного сервітуту № УП-60/18п.
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.
Згідно ст.14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За змістом статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього ж Кодексу.
Відповідно до ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлено законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом, такий правочин може бути визнано судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).
Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку на вимогу однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину в порядку, передбаченому процесуальним законом.
При цьому, оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.
Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.
Статтею 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з частиною першою статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити. Близький за змістом правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №761/45721/16-ц.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Особа, яка звертається до суду з позовом вказує у позові власне суб'єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
Оцінка предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (такий правовий висновок Верховного Суду викладений у постановах від 19.09.2019 у справі №924/831/17, від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 22.09.2022 у справі №924/1146/21, від 06.10.2022 у справі №922/2013/21, від 17.11.2022 у справі №904/7841/21).
У справі, що розглядається, в обґрунтування наявності порушеного цивільного права (інтересу) та підставою для визнання недійсним договору позивач за зустрічним позовом визначає ту обставину, що Державне підприємство "Морський торговельний порт "ПІВДЕННИЙ" як постійний користувач земельної ділянки державної власності не наділений правом передавати її іншим особам, зокрема в оплатне користування (сервітут), оскільки державний акт на право постійного користування не є тим документом, який надає право користувачу земельної ділянки надавати третім особам земельну ділянку, тобто розпоряджатися нею, в тому числі шляхом надання в оренду чи в спільну діяльність, оскільки цим правом наділений відповідний орган, уповноважений державою на здійснення даних функцій.
Тобто, позивач за зустрічним позовом стверджує, що ДП "МТП "ПІВДЕННИЙ" фактично не був наділений повноваженнями укладати спірний договір, оскільки не є власником, а є землекористувачем такої ділянки.
Судова колегія апеляційної інстанції зазначає, що при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні положення статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.
Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2023 року у справі №908/722/20, від 29 серпня 2023 року у справі № 909/635/22 та від 27 червня 2023 року справі №916/97/21.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки, від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (такий висновок міститься у пункті 53 постанови Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі №904/2979/20, у постанові Верховного Суду України від 25.05.2016 у справі №6-605цс16).
Свобода договору, яка передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, і свобода підприємницької діяльності, яка полягає у самостійному здійсненні без обмежень будь-якої підприємницької діяльність, не забороненої законом, є ключовими засадами цивільного права та господарського права, закріпленими у статтях 3, 627 ЦК України, статях 6, 43 Господарського кодексу України.
Водночас у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі №761/26815/17 міститься висновок про те, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу, як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати.
По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Виходячи з наведених норм, при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.
Крім того, особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
При цьому відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №910/15262/18, від 03.03.2020 у справі №910/6091/19).
Поряд з цим у названих постановах Верховного Суду також відзначено, що у разі з'ясування обставин відсутності порушеного права позивача (що є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові), судам не потрібно вдаватись до оцінки спірного правочину на предмет його відповідності положенням законодавства.
Так, як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, між позивачем та відповідачем існують правовідносини починаючи ще з 2013 року шляхом укладення між ТОВ «МАРКО ЛТД» та ДП «МТП «ПІВДЕННИЙ» та ТОВ «МАРКО ЛТД» Договору про встановлення строкового платного земельного сервітуту №133-31/9 від 11.09.2013.
В подальшому, 17.05.2018 між Державним підприємством "МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ "ПІВДЕННИЙ" та Товариством з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД" було укладено новий Договір №УП-60/18-п про встановлення строкового платного земельного сервітуту.
Вказаний договір підписаний з боку повноважних представників сторін та скріплений печатками підприємств.
Судова колегія констатує, що Договір про встановлення строкового платного земельного сервітуту від 17.05.2018 укладений за домовленістю сторін, без зауважень та протоколу розбіжностей з боку Відповідача. Вказаний договір виконувався з боку його учасників з моменту його укладення (2018 рік) і до настання прострочення оплати з боку відповідача (2023 рік), тобто приблизно шість років. При цьому, сторони досягли згоди щодо усіх істотних умов цього Договору.
З дослідженого вбачається, що ТОВ «МАРКО ЛТД» не надано жодного документального підтвердження порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача зі сторони відповідача в контексті спірних правовідносин.
Позивачем не доведено, що його права та законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його недійсним майнові права заінтересованої особи будуть захищені та відновлені, враховуючи його виконання з боку сторін протягом більше шести років, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні такого позову.
При цьому, згідно з п.б) ч.1 ст.99 ЗК України, в редакції, що була чинною на момент укладення між сторонами спірного договору, право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху є одним із видів земельного сервітуту, встановлення яких можуть вимагати власники або землекористувачі земельних ділянок.
Відповідно до статті 98 ЗК України визначається суб'єктний склад сервітутних відносин - власник або землекористувач земельної ділянки чи інша заінтересована особа. При цьому зазначення про те, що користування буде здійснюватися чужою земельною ділянкою (ділянками) визначає предмет правовідносин, а не виступає обмеженням щодо кола суб'єктів.
Стаття 99 ЗК України, закріплюючи невичерпний перелік земельних сервітутів також наголошує, що їх встановлення можуть вимагати власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи. Разом з тим жодних вказівок на те що з відповідною вимогою не можуть звертатись власники (користувачі) земельних ділянок, які будуть обтяжені сервітутом, в цій статті також не встановлено.
В силу вимог ст.100 ЗК України, в редакції, що була чинною на момент укладення між сторонами спірного договору, сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.
Як було вірно визначено судом, законодавець, встановлюючи відповідні положення у ЦК України та ЗК України пов'язані із сервітутними відносинами, зокрема статті 98-102 ЗК України, статті 401-406 ЦК України, чітко визначає, що суб'єктами таких відносин можуть бути як і власник земельної ділянки так і землекористувач земельної ділянки. При цьому визначення понять власника земельної ділянки і землекористувача земельної ділянки законодавець не ототожнює, а навпаки розмежовує такі поняття, застосовуючи сполучення «або».
Згідно ч. 1 ст. 92 ЗК України, в редакції, що була чинною на момент укладення між сторонами спірного договору, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку, а положення Земельного кодексу України не містять заборони постійного землекористувача передавати земельну ділянку у вторинне користування, зокрема, для передбаченого п.б) ч.1 ст.99 ЗК України, права проїзду на транспортному засобі по наявному шляху, встановлення яких можуть вимагати власники або землекористувачі земельних ділянок.
Таким чином, судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції, що вимога позивача за зустрічним позовом щодо визнання недійсним укладеного 17.05.2018 між ТОВ "МАРКО ЛТД" та ДП "МТП "ПІВДЕННИЙ" Договору про встановлення строкового платного сервітуту № УП-60/18п не підлягає задоволенню.
Щодо вимоги позивача за первісним позовом про стягнення з ТОВ "МАРКО ЛТД" грошових коштів у розмірі 29 191,83 грн, судова колегія вказує таке.
Відповідно до ст. 175 Господарського кодексу України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Згідно ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
У відповідності до ч. 1 ст.509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За приписами ч.1. ст. 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Ч.3 ст.101 ЗК України встановлено, що власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом.
У п. 3.1. Договору сторони погодили, що плата за встановлення сервітуту по Договору встановлюється з розрахунку за один місяць, згідно з Розрахунком плати (Додаток № 1 до цього Договору), який є невід'ємною частиною цього Договору.
Нарахування ПДВ на суму плати за цим Договором, здійснюється згідно з чинним податковим законодавством України.
Розмір Плати за цим Договором на кожний наступний рік перераховується Сторонами шляхом коригування плати за право земельного сервітуту за попередній рік з урахуванням проведення щорічної індексації нормативної грошової оцінки на величину коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки земель, визначеного Центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин станом на 01 січня поточного року, та оформляється Розрахунком плати на відповідний рік.
Відповідно до п. 3.2. Договору, Плата по Договору вноситься Сервітуарієм щомісячно не пізніше 15 числа кожного місяця, наступного за розрахунковим, шляхом здійснення прямого банківського перерахування коштів на розрахунковий рахунок Землекористувача, відповідно до виставленого Землекористувачем рахунку.
Згідно ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Отже виставлені Землекористувачем, на виконання вимог п. 3.1. та п. 3.3. Договору, рахунки на загальну суму 25004,35 грн, повинні бути сплачені Сервітуарієм в наступні строки: №503 від 31.07.2023 на суму 3 572,05 грн з ПДВ - в строк до 15.08.2023 року; №558 від 31.08.2023 на суму 3 572,05 грн з ПДВ - в строк до 15.09.2023 року; №616 від 30.09.2023 на суму 3 572,05 грн з ПДВ - в строк до 15.10.2023 року; №679 від 31.10.2023 на суму 3 572,05 грн з ПДВ - в строк до 15.11.2023 року; №874 від 31.12.2023 на суму 3 572,05 грн з ПДВ - в строк до 15.01.2024 року; №87 від 31.01.2024 на суму 3 572,05 грн з ПДВ - в строк до 15.02.2024 року; №194 від 29.02.2024 на суму 3 572,05 грн з ПДВ - в строк до 15.03.2024 року.
Між тим, матеріали справи не містять доказів оплати ТОВ "МАРКО ЛТД" за встановлення сервітуту у розмірі 25 004,35 грн, що передбачена Договором №УП-60/18п від 17.05.2018.
З огляду на викладене, беручи до уваги відсутність доказів оплати за встановлення сервітуту у розмірі 25 004,35 грн, у строки визначені п. 3.2. Договору, зі сторони ТОВ "МАРКО ЛТД", судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції, що відповідач за первісним позовом порушив умови договору№УП-60/18п від 17.05.2018, а отже наявні підстави для стягнення основної суми заборгованості у розмірі 25 004,35 грн.
Згідно ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За ч.1,2 ст.612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов'язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення.
Статтею 549 Цивільного кодексу України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Як передбачено ч. 1 ст. 550 Цивільного кодексу України, право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.
Відповідно до ч.1 ст. 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно ч.1 ст. 617 Цивільного кодексу України, особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.
Відповідно до 6.2. Договору, у разі несвоєчасного внесення плати за земельний сервітут Сервітуарій, в інтересах якого його встановлено, сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який нараховується пеня, від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, а також штраф у розмірі 7 (сім) % від суми простроченого платежу.
Перевіривши наданий позивачем разом із позовною заявою розрахунок пені у розмірі 2437,18 грн та штрафу у розмірі 1750,30 грн, судова колегія вважає їх правильними та обґрунтованими. Товариство з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД" не заперечувало правильність здійснення позивачем розрахунку основного боргу та штрафних санкцій, контррозрахунку не надав.
Враховуючи вищевикладене у сукупності, судова колегія дійшла висновку, що позовні вимоги Державного підприємства "МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ "ПІВДЕННИЙ" щодо стягнення із Товариства з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД" грошових коштів у розмірі 29 191,83 грн, у т.ч.: 25004,35 грн основної заборгованості, 2437,18 грн пені та 1750,30 грн штрафу, обґрунтовані та відповідають вимогам чинного законодавства і фактичним обставинам справи, та підлягають задоволенню у повному обсязі.
Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").
Тому інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони висновків суду не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок.
Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням того, що наведені в апеляційній скарзі порушення не знайшли свого підтвердження, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення Господарського суду Одеської області від 05.08.2024 у справі №916/1473/24.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 129, 253, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД" на рішення Господарського суду Одеської області від 05.08.2024 у справі №916/1473/24 - залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Одеської області від 05.08.2024 у справі №916/1473/24 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у випадках і строки, передбачені ст.ст.287, 288 ГПК України.
Повний текст постанови складено 09.12.2024.
Головуючий суддя А.І. Ярош
Судді: Г.І. Діброва
Н.М. Принцевська