09 грудня 2024 року м. Київ № 320/30878/23
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Панової Г.В., розглянув у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області
про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, в якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області - щодо перерахунку та виплати пенсії ОСОБА_1 , відповідно до ст. 37 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян які постраждали в наслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ компенсацію громадянам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення, у зоні гарантованого добровільного відселення - 40 процентів від мінімальної заробітної плати, до ст. 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян які постраждали в наслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ пенсії працюючим пенсіонерам, які проживають у зоні посиленого радіоекологічного контролю, має виплачуватися у розмірі 2 мінімальних заробітних плат щомісяця та ст. 50 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян які постраждали в наслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ пенсію у розмірі 75% мінімальної пенсії за віком до з 15.08.2023 року, а саме з періоду звернення до відповідача (з урахуванням зміни розміру мінімальної заробітної плати за період перерахунку);
- стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області на користь ОСОБА_1 перераховану пенсію, відповідно до ст. 37 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян які постраждали в наслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ компенсацію громадянам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення, у зоні гарантованого добровільного відселення - 40 процентів від мінімальної заробітної плати, до ст. 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян які постраждали в наслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ пенсії працюючим пенсіонерам, які проживають у зоні посиленого радіоекологічного контролю, має виплачуватися у розмірі 2 мінімальних заробітних плат щомісяця та ст. 50 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян які постраждали в наслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ пенсію у розмірі 75% мінімальної пенсії за віком до з 15.08.2023 року, а саме з періоду звернення до відповідача (з урахуванням зміни розміру мінімальної заробітної плати за період перерахунку).
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач повідомив, що він є непрацюючим пенсіонером та проживає на території радіоактивного забруднення у зоні посиленого радіоекологічного контролю, у зв'язку з чим, враховуючи рішення Конституційного Суду України № 6-р/2018 від 17.07.2018, має право на щомісячне отримання підвищення до пенсії у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (далі - Закон №796-XII). Крім того, позивач зазначив, що він має право на виплату додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, у розмірі в розмірі 75% мінімальної пенсії за віком відповідно до ст. 50 Закону №796 та компенсацію та грошової допомоги у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства у розмірі 40% від мінімальної заробітної плати відповідно до ст. 37 Закону №796. Враховуючи відмову відповідача у здійсненні нарахування та виплати пенсійних виплат, підвищення до пенсії та грошової допомоги у добровільному порядку, позивач звернувся до суду з позовом у цій справі.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 18.09.2023 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами та витребувано від відповідача докази по справі.
Відповідачем подано відзив на позов, у якому він просить відмовити позивачеві у задоволенні позову.
Розглянувши адміністративну справу, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Позивач є пенсіонером та проживає в смт. Іванків, Іванківськго району Київської області, яке згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.1991 №106 "Про організацію виконання постанов Верховної Ради Української РСР про порядок введення в дію законів Української РСР "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи" та "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи" віднесено до зони посиленого радіоекологічного контролю.
Відповідно до витягу із акта огляду МСЕК до довідки серії КИО-І №260416 позивачу з 19.04.2006 довічно встановлено ІІ групу інвалідності, причина інвалідності: захворювання, пов'язане з виконанням службових обов'язків військової служби з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
01.07.2021 Київською обласною державною адміністрацією видано позивачу посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році (категорії 1) серії НОМЕР_1 .
До 1 січня 2015 року позивач отримував підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, відповідно до статті 39 Закону №796-XII у розмірі, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 23.11.2011 №1210 "Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".
З 1 січня 2015 року виплату такого підвищення було припинено у зв'язку з унесенням змін до Закону № 796-ХІІ Законом України від 28 грудня 2014 року №76-VIII "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" (далі - Закон №76-VIII), яким, зокрема, статтю 39 Закону №796-ХІІ було виключено.
17 липня 2018 року Рішенням Конституційного Суду України №6-р/2018 вказані зміни було визнано неконституційними, у зв'язку із чим позивач звернувся до відповідача із заявою з проханням здійснити нарахування та виплату підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території посиленого радіоекологічного контролю.
Крім того, позивач просив відповідача виплатити йому з 17.07.2018 додаткову пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, у розмірі в розмірі 75% мінімальної пенсії за віком відповідно до ст.50 Закону №796 та щомісячної грошової допомоги у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства відповідно до ст.37 Закону №796
Нездійснення відповідачем відповідних виплат стало підставою для звернення позивача до суду із цим адміністративним позовом, з приводу чого суд зазначає таке.
За змістом статті 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до положень статті 37 цього Закону №796-ХІІ (в редакції, чинній з 09.07.2007) громадянам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення, виплачується щомісячна грошова допомога у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства в таких розмірах:
- у зоні посиленого радіоекологічного контролю - 30 процентів від мінімальної заробітної плати;
- у зоні гарантованого добровільного відселення - 40 процентів від мінімальної заробітної плати;
- у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - 50 процентів від мінімальної заробітної плати.
Перелік населених пунктів, жителям яких виплачується щомісячна грошова допомога, затверджується Кабінетом Міністрів України.
Ця допомога виплачується щомісячно за місцем роботи, пенсіонерам - органами, які виплачують пенсію, непрацюючим громадянам - місцевими державними адміністраціями або виконавчими органами рад за місцем проживання. Виплата за два і більше місяців забороняється.
Підпунктом 8 пункту 28 розділу ІІ Закону України від 28.12.2007 №107-VI «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 107-VI), який вступив в силу 01.01.2008, текст статті 37 Закону №796-XII викладено в новій редакції.
Так, громадянам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення, виплачується щомісячна грошова допомога у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства в порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.
Перелік населених пунктів, жителям яких виплачується щомісячна грошова допомога, затверджується Кабінетом Міністрів України.
Ця допомога виплачується щомісячно органами праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації. Виплата за два і більше місяців забороняється.
Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року №10-рп/2008 положення пункту 28 розділу ІІ Закону №107-VI визнані неконституційними.
У 2012-2014 роках на підставі законів України про Державний бюджет України на відповідні роки норми і положення статті 37 Закону №796 застосовувалися у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
01 січня 2015 року набрав чинності Закон України Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України від 28.12.2014 (далі - Закон №76-VIII) підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого виключено, зокрема, статтю 37 Закону №796.
Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018 підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VIII визнаний таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).
Отже, вказаним Рішенням Конституційного Суду України відновлено дію статті 37 Закону №796, яка із 17 липня 2018 року є чинною.
Відповідно до статті 63 Закону №796-XII фінансування витрат, пов'язаних із його реалізацією, здійснюється за рахунок державного бюджету.
Правові засади функціонування бюджетної системи України, її принципи, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства визначаються БК України.
Згідно з підпунктом 5 пункту 63 розділу І Закону України від 28 грудня 2014 року №79-VIII «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України» щодо реформи міжбюджетних відносин розділ VI Прикінцеві та перехідні положення БК України доповнено пунктом 26, відповідно до якого норми і положення, зокрема, статей 20, 21, 22, 23, 30, 31, 37, 39, 48, 50, 51, 52 та 54 Закону №796-XII застосовуються у порядку та розмірах, установлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Вказані доповнення Конституційним Судом України в установленому порядку неконституційними не визнавалися.
Таким чином, у разі якщо особа проживає у зоні посиленого радіоекологічного контролю, після прийняття рішення Конституційним Судом України, така особа має право на відновлення та виплату щомісячної грошової допомоги, передбаченої статтею 37 Закону №796.
Відповідно до статті 63 Закону №796-XII фінансування витрат, пов'язаних із його реалізацією, здійснюється за рахунок державного бюджету.
Правові засади функціонування бюджетної системи України, її принципи, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства визначаються БК України.
Згідно з підпунктом 5 пункту 63 розділу І Закону України від 28 грудня 2014 року №79-VIII №Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин розділ VI Прикінцеві та перехідні положення БК України доповнено пунктом 26, відповідно до якого норми і положення, зокрема, статей 20, 21, 22, 23, 30, 31, 37, 39, 48, 50, 51, 52 та 54 Закону №796-XII застосовуються у порядку та розмірах, установлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Вказані доповнення Конституційним Судом України в установленому порядку неконституційними не визнавалися.
Водночас, Кабінет Міністрів України не визначив порядку та розміру виплати грошової допомоги, передбаченої статтею 37 Закону №796-XII, а тому за відсутності постанови Кабінету Міністрів України про порядок та розмір виплати грошової допомоги, передбаченої статтею 37 Закону №796-XII, до спірних правовідносин застосуванню підлягають безпосередньо норми статті 37 Закону №796-XII (у редакції, чинній з 09 липня 2007 року).
У відповідності до частин першої та другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
З огляду на висновки Європейського суду з прав людини під терміном закон слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві.
Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам доступності та передбачуваності (рішення у справі Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom), заява №18139/91, рішення від 23 червня 1995 року, п. 37). Також закон має відповідати всім вимогам нормативного акта. Доступність закону означає наявність доступу та знань щодо цього закону в суспільстві та у осіб. Передбачуваність означає можливість передбачити певні дії або наслідки, що можуть виникнути у зв'язку із застосуванням закону. Так, ведучи мову про закон, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (рішення у справі Шпачек s.r.o. проти Чеської Республіки (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), заява № 26449/95, п. 54, від 9 листопада 1999 року). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для зацікавлених осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (рішення у справі Беєлер проти Італії (Beyeler v. Italy), [ВП], заява №33202/96, п. 109, ECHR 2000-I).
Згідно з частиною третьою статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
У випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.
За такого правового регулювання та за відсутності постанови Кабінету Міністрів України про порядок та розмір виплати компенсації, передбаченої ст. 37 Закону №796-ХІІ, до спірних правовідносин у даній адміністративній справі застосуванню підлягають безпосередньо норми даної статті.
При цьому, відсутність в Державному бюджеті України коштів на виплату такої допомоги не є підставою для позбавлення позивача права на її отримання, яке гарантоване Законом №796-XII.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Право на виплати зі сфери соціального забезпечення було включено до змісту статті 1
Першого протоколу до Конвенції вперше у рішенні від 16 грудня 1974 року у справі Міллер проти Австрії, де Суд встановив принцип, згідно з яким обов'язок сплачувати внески у фонди соціального забезпечення може створити право власності на частку активів, які формуються відповідним чином. Позиція Суду була підтверджена і в рішенні Гайгузус проти Австрії від 16 вересня 1996 року, якщо особа робила внески у певні фонди, в тому числі пенсійні, то такі внески є часткою спільних коштів фонду, яка може бути визначена у будь-який момент, що, у свою чергу, може свідчити про виникнення у відповідної особи права власності.
Відповідно до правової позиції Європейського суду з прав людини у справі Кечко проти України (рішення від 08 листопада 2005 року) в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Європейський суд з прав людини у цій справі зазначив, що посилання відповідача на відсутність коштів на проведення соціальних виплат в перерахованому розмірі є необґрунтованим, оскільки зазначена бездіяльність відповідача порушує гарантоване статтею 1 Першого протоколу Конвенції право мирно володіти своїм майном. Оскільки чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (рішення Європейського суду у справі Кечко проти України від 08 листопада 2005 року).
На підставі викладеного, оскільки позивач проживає на території радіоактивного забруднення, після прийняття рішення Конституційним Судом України, він мав право на відновлення та виплату щомісячної грошової допомоги, передбаченої статтею 37 Закону №796-XII.
Саме такий правовий висновок викладено у рішенні Верховного Суду від 21.01.2019 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 79349431) та постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.12.2019 у зразковій справі №240/4946/18 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 86877145).
У цих рішеннях вказані обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права:
1) позивач: особа, яка має статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, та проживає в населеному пункті, жителям яких з 1 квітня 1991 року виплачується щомісячна грошова допомога у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва і особистого підсобного господарства, відповідно до додатку 2 постанови Кабінету Міністрів Української РСР від 23 липня 1991 року №106;
2) відповідач: Управління праці та соціального захисту населення районної державної адміністрації, на обліку якого перебуває позивач;
3) предмет спору: нарахування та виплата щомісячної грошової допомоги у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства, встановленої статтею 37 Закону України Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Таким чином, дана адміністративна справа є типовою та відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи.
Частиною третьою статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
З матеріалів справи вбачається, що Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області листом від 29.08.2023 №1000-0202-8/129737 відмовило позивачу виплаті щомісячної грошової допомоги, передбаченої статтею 37 Закону №796, з огляду на те, що питання виплати такої допомоги не належить до компетенції органів Пенсійного фонду України.
Проте, в силу вимог ст.37 Закону №796 виплата вказаної допомоги пенсіонерам здійснюється саме органами Пенсійного фонду України.
За таких обставин, враховуючи правовий висновок Верховного Суду, викладений у рішенні за результатами розгляду зразкової справи, суд дійшов висновку щодо обґрунтованості вимог позивача.
У зв'язку з цим, суд вважає за необхідне визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області щодо ненарахування та невиплати позивачу з 15.08.2023 щомісячної грошової допомоги у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства, встановленої статтею 37 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Суд зазначає, що відновлення порушених прав позивача також потребує зобов'язання відповідача здійснити позивачу з 15.08.2023 нарахування та виплату щомісячної грошової допомоги у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства, передбаченої статтею 37 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» в розмірі, що дорівнює 40% від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року.
Щодо права позивача на отримання підвищення до пенсії, встановленого ст.39 Закону №796, суд зазначає таке.
Стаття 39 Закону №796-ХІІ у редакції, чинній до 01 січня 2015 року, була викладена таким чином:
« 1. Громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах:
- у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати;
- у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати;
- у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
2. Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати.
3.Громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів, за рішенням Адміністрації зони відчуження, встановлюється доплата згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України».
28 грудня 2014 року прийнято Закон №76-VIII, який набрав чинності 01 січня 2015 року, підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого внесено зміни до Закону №796 шляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45.
04 лютого 2016 року прийнято Закон №987-VIII «Про внесення зміни до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Закон №987-VIII), який згідно з розділом ІІ «Прикінцеві положення» набрав чинності з 01 січня 2016 року і яким включено до Закону № 796 статтю 39 такого змісту:
«Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України».
Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року №6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VІІІ. Вирішено, що положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VІІІ, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
При цьому в Рішенні Конституційного Суду України встановлено порядок його виконання щодо застосування статей 53 і 60 Закону №796у редакціях, чинних до внесення змін Законом №76-VIII, проте застережень щодо порядку застосування статті 39 Закону №796 вказане Рішення не містить.
Натомість Конституційний Суд України у Рішенні від 13 травня 1997 року №1-зп висловив позицію, згідно з якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.
Таким чином, з 17 липня 2018 року відновила дію редакція статті 39 Закону №796, яка була чинною до 01 січня 2015 року. Ця редакція статті за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено цією ж статтею у редакції Закону №987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням статті 39 Законом №987-VIII.
Стаття 39 у редакції Закону №987-VIII, яка чинна з 01 січня 2016 року, врегульовує питання доплат виключно особам, які працюють у зоні відчуження.
Однак редакція статті 39, яка була чинна до 01 січня 2015 року, врегульовувала питання здійснення доплат таким категоріям громадян: 1) особам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення (у зоні безумовного (обов'язкового) відселення, у зоні гарантованого добровільного відселення, у зоні посиленого радіоекологічного контролю); 2) непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях; 3) студентам, які там навчаються; 4) пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення; 5) громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів.
Суд зазначає, що відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового акта - статті 39 Закону №796 до внесення змін Законом №76-VIII, спричиняє колізію правозастосування з огляду на чинність з 01 січня 2016 року статті 39 Закону №796-ХІІ у редакції Закону №987-VIII. Водночас ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті 3,8 Конституції України та статті 6 КАС України) в частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав.
Такий підхід до розуміння наслідків визнання неконституційними нормативно-правових актів (або окремих положень) та усунення колізії, що виникла внаслідок цього, забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України.
Отже, з 17 липня 2018 року відновлено дію статті 39 Закону №796-ХІІ у редакції, що діяла до 01 січня 2015 року в частині, яка не змінена Законом №987-VIII.
Тому стаття 39 вказаного Закону №796-ХІІ із 17 липня 2018 року має такий зміст:
«Стаття 39. Доплата громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення
Громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах:
- у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати;
- у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати;
- у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати».
В іншій частині стаття 39 Закону №796-ХІІ діє у редакції Закону №987-VIII від 04 лютого 2016 року.
За таких обставин, з моменту ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 17 липня 2018 року №6-р/2018 відновлено право непрацюючих пенсіонерів, які проживають на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на отримання підвищення до пенсії відповідно до статті 39 Закону № 796.
Саме такий правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 за результатами розгляду зразкової справи №240/4937/18.
Дана справа є типовою щодо зразкової справи №240/4937/18, а відповідно до частини третьої статті 291 КАС України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Таким чином, відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року №6-р/2018 та статті 39 Закону №796-ХІІ з 17 липня 2018 року непрацюючі пенсіонери які проживають в зоні гарантованого добровільного відселення мають право на щомісячне отримання підвищення до пенсії у розмірі двох мінімальних заробітних плат, як установлено статтею 39 Закону №796.
Відповідно до частин першої та другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Відповідачем під час розгляду справи не було надано суду доказів на підтвердження нарахування та виплати позивачу у розмірі, визначеному Законом №796, доплати до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, відповідно до статті 39 Закону №796-ХІІ за період з 15.08.2023.
Крім того, захист порушених прав позивача також потребує зобов'язання органу Пенсійного фонду України здійснити виплату цих сум, що не є втручанням у дискрецію суб'єкта владних повноважень через відсутність у відповідача права адміністративного розсуду.
Так, згідно з Рекомендацією №R (80) 2 комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом Міністрів Ради Європи 11 травня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Отже, дискреційним повноваженням є повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох варіантів рішення.
Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною другою статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Водночас згідно пункту 4 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов'язання відповідача вчинити певні дії. При цьому у випадку, коли закон встановлює повноваження суб'єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд зобов'язує відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб'єкт наділений дискреційними повноваженнями, то суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення (дій), та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення), з урахуванням встановлених судом обставин.
Враховуючи ту обставину, що оскаржувані дії відповідача у розглядуваній ситуації не ґрунтуються на дискреційних повноваженнях та чітко обмежені нормою статті 39 Закону №796-ХІІ, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача здійснити за період з 15.08.2023 року нарахування та виплату позивачу підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, відповідно до статті 39 Закону №796-ХІІ (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік), з урахуванням вже виплачених сум.
Отже, вимоги позивача підлягають задоволенню.
Щодо розміру підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, то суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Розглядаючи подання про розгляд Верховним Судом як зразкової справи №240/42082/21, колегія суддів в ухвалі від 24 травня 2022 року зазначила, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року, ухваленій за результатами розгляду зразкової справи №240/4937/18, висловлена правова позиція, згідно з якою позивач має право за рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року №6-р/2018 на щомісячне отримання підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат, як установлено статтею 39 Закону України №796-ХІІ.
Також колегія суддів звернула увагу, що відступу від вищенаведеної правової позиції суду не відбувалось, а процесуальний закон не наділяє такими повноваженнями суд першої інстанції, у тому числі й Верховний Суд, при розгляді ним справи як зразкової.
Наявність неоднакового застосування судами першої та/або апеляційної інстанцій норм матеріального права, ухвалення цими судами різних і суперечливих судових рішень у спорах окремої категорії, без врахування уже сформованої правової позиції Верховного Суду, не зумовлюють автоматичного і безумовного прийняття Верховним Судом справи до провадження як зразкової, і не визначені процесуальним законом як обов'язкові підстави для відкриття провадження у зразковій справі. Навпаки, такі обставини сприятимуть дублюванню вже сформованих правових позицій.
Як вбачається з постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року, ухваленої за результатами розгляду зразкової справи №240/4937/18, надаючи правову оцінку висновку суду першої інстанції про розмір підвищення, передбаченого статтею 39 Закону України №796-ХІІ, Суд зазначив про помилковість делегування права визначення такого Кабінету Міністрів України. Наведений висновок суду обумовлений тим, що норма закону має вищий пріоритет над нормою підзаконного нормативно-правового акта.
Водночас, у цій справі, виходячи з доводів позивача, а також аргументів, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, суд приходить до висновку, що спірні правовідносини потребують оцінки судом застосування норм законів України №796-ХІІ та №1774-VІІІ, зокрема, визначення розрахункової величини для проведення розрахунку доплати до пенсії непрацюючому пенсіонеру, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення.
Так, розглядаючи зразкову справу №240/4946/18 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 грудня 2019 року визнала помилковим висновок суду першої інстанції щодо обчислення розміру щомісячної грошової допомоги, передбаченої статтею 37 Закону України №796-ХІІ у відсотковому відношенні до мінімальної заробітної плати з наступних підстав.
01 січня 2017 року набрав чинності Закон України №1774-VІІІ.
За змістом пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону (у редакції, чинній на час прийняття рішення судом першої інстанції) мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року.
За результатами аналізу наведених положень Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що за загальним правилом дії норм права у часі, у зв'язку з набранням чинності Законом України № 1774-VІІІ, яким установлено розрахункову величину для визначення посадових окладів, заробітної плати працівників та інших виплат і заборонено застосовувати мінімальну заробітну плату після набрання чинності цим Законом, положення статті 37 Закону України №796-XII щодо обчислення щомісячної грошової допомоги у процентному співвідношенні до мінімальної заробітної плати застосуванню не підлягають.
Наведений висновок обумовив зміну рішення Верховного Суду в частині слів мінімальної заробітної плати, встановленої законом про Державний бюджет України на відповідний рік на слова та цифри прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня календарного року.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку про наявність у позивача права на нарахування та виплату підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення, відповідно до статті 39 Закону України №796-ХІІ, у розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, який встановлено на 01 січня календарного року, а не у розмірі 2-х мінімальних заробітних плат, як вважає позивач.
Аналогічна позиція також викладена у постановах Сьомого апеляційного адміністративного суду у справах №240/43203/21, №240/40593/21, №240/22229/21, №240/38662/21, №240/1492/22, №240/5031/22 та Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2022 року у справі №140/16883/21 та Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2022 року у справі №320/3839/21.
Такий висновок суду не протирічить положенням ст. 71 Закону України №796-ХІІ.
Зазначеною правовою нормою закріплено, що дія положень цього Закону не може призупинятися іншими законами, крім законів про внесення змін до цього Закону.
Однак, положення п. 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №1774-VІІІ визначають нову розрахункову величину, яка підлягає застосуванню під час реалізації положень ст. 39 Закону №796-ХІІ, що не має своїм правовим наслідком призупинення дії такої.
Аналогічний підхід застосовано Верховним Судом під час розгляду зразкової справи №200/9195/19-а, з яким погодилась Велика Палата Верховного Суду.
Так, у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду названої справи зазначено, що Законом України № 1774-VІІІ змінено підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати працівників, а також інших виплат (наприклад, для розрахунку розміру плати за надання адміністративних послуг, у колективних договорах та угодах усіх рівнів). Тобто цим Законом запроваджено нову розрахункову величину для визначення розмірів тих чи інших виплат шляхом заміни мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум.
Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню шляхом зобов'язання відповідача провести позивачу нарахування і виплату підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення відповідно до статті 39 Закону України №796-ХІІ, у розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, який встановлено на 01 січня календарного року.
Щодо наявності у позивача права на отримання з 05.06.2023 додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, у розмірі в розмірі 75% мінімальної пенсії за віком відповідно до ст. 50 Закону №796, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 50 Закону №796 (в редакції до 01.01.2008) особам, віднесеним до категорії 1, призначається щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю, у розмірах:
- інвалідам I групи - 100 процентів мінімальної пенсії за віком;
- інвалідам II групи - 75 процентів мінімальної пенсії за віком;
- інвалідам III групи, дітям-інвалідам, а також хворим внаслідок Чорнобильської катастрофи на променеву хворобу - 50 процентів мінімальної пенсії за віком.
28.12.2007 Верховною Радою України було прийнято Закон України "Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України" №107-VI, який набрав чинності з 01.01.2008.
Пунктом 28 розділу ІІ вказаного Закону були внесені зміни, зокрема, до статей 50 та 54 Закону №796.
Так, статтею 50 Закону №796 (в редакції з 01.01.2008) визначено, що особам, віднесеним до категорії 1, призначається щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю, у розмірах:
інвалідам I групи - 30 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність;
інвалідам II групи - 20 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність;
інвалідам III групи, дітям-інвалідам, а також хворим внаслідок Чорнобильської катастрофи на променеву хворобу - 15 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.
Розмір прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначається на момент виплати додаткової пенсії згідно із законом про Державний бюджет України і не може коригуватися іншими нормативно-правовими актами.
Рішенням Конституційного Суду України від 22.05.2008 №10-рп/2008 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення 24-34 розділу II Закону України "Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України".
Законом України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність деяких законодавчих актів України" від 28.12.2014 №76-VIII внесено зміни, зокрема, і до статей 50 та 54 Закону №796. Вказаний закон набрав чинності з 01.01.2015.
Згідно із статтею 50 Закону №796 (в редакції з 01.01.2015) особам, віднесеним до категорії 1, призначається щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю, у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 54 Закону №796 (в редакції з 01.01.2015) пенсії по інвалідності, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв'язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи можуть призначатися за бажанням громадянина із заробітку, одержаного за роботу в зоні відчуження в 1986-1990 роках, у розмірі відшкодування фактичних збитків, який визначається згідно із законодавством.
В усіх випадках розмір середньомісячної заробітної плати для обчислення пенсії за роботу у зоні відчуження у 1986-1990 роках не може перевищувати 3,0 тис. карбованців.
Умови, порядок призначення та мінімальні розміри пенсії по інвалідності, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв'язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи визначаються актами Кабінету Міністрів України з відповідних питань.
Таким чином, визначення порядку і розмірів виплат вказаним категоріям осіб делеговано Кабінету Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 23.11.2011 №1210 затверджений Порядок обчислення пенсій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Крім того, 28.12.2014 прийнято Закон України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" №80-VІІІ, пунктом 9 Прикінцевих положень якого встановлено, що норми і положення, зокрема, статей 20, 21, 22, 23, 30, 31, 37, 39, 48, 50, 51, 52 та 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Суд зазначає, що зміни, внесені Законом від 28.12.2014 №76-VIII до статей 50 та 54 Закону №796, Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018, на яке позивач посилається у позові як на підставу виникнення у нього права на отримання пенсійних виплат у розмірах, визначених статтями 50 та 54 Закону №796 неконституційними не визнавались, а тому зазначені статті продовжують діяти у редакції Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" №76-VIII від 28.12.2014.
Таким чином, позивач помилково вважає, що внаслідок прийняття Конституційним Судом України рішення від 17.07.2018 №6-р/2018 у нього виникло право на отримання додаткової пенсії у розмірі 75% мінімальної пенсії за віком відповідно до статті 50 Закону №796.
Суд звертає увагу позивача на те, що механізм обчислення пенсій по інвалідності, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і додаткової пенсії відповідно до статей 50,54 Закону №796-ХІІ визначені Порядком обчислення пенсій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23.11.2011 №1210 (далі - Порядок №1210).
Так, відповідно до пункту 11 Порядку №1210 (в редакції, яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин) мінімальний розмір пенсії становить: для інших інвалідів, щодо яких встановлено причинний зв'язок інвалідності з Чорнобильською катастрофою: III групи інвалідності - 100 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, з 1 січня 2012 р. і 110 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, з 1 липня 2012 р.
Пунктом 13 Порядку №1210 визначено, що щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю, відповідно до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" виплачується у таких розмірах: 1) особам, що належать до категорії 1: для інших інвалідів, щодо яких встановлено причинний зв'язок інвалідності з Чорнобильською катастрофою, зокрема, інвалідам III групи - 170,82 гривні.
Отже, виплата позивачу додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, проводилась у розмірі, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 23.11.2011 №1210 "Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".
Згідно з пунктом 3 статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України забезпечує, зокрема проведення політики у сфері соціального захисту. Згідно з бюджетними призначеннями Кабінет Міністрів України встановлює розмір окремих видів компенсацій і допомог.
Рішеннями Конституційного Суду України від 26.12.2011 №20-рп/2011 та від 25.01.2012 №3-рп/2012 підтверджена конституційність повноважень Кабінету Міністрів України щодо реалізації політики у сфері соціального захисту, в тому числі регулювання порядку та розмірів соціальних виплат і допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, виходячи з фінансових можливостей держави.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В абзаці 4 п. 3 рішення Конституційного Суду України від 19.06.2001 №9-рп/2001, зазначено, що право на пенсію, її розмір та суми виплат можна пов'язувати з фінансовими можливостями держави, з економічною доцільністю, соціально-економічними обставинами у той чи інший період її розвитку, а також з часом ухвалення відповідних нормативно-правових актів.
В абзаці 6 п. 2.1 Рішення Конституційного Суду України від 26.12.2011 №1-42/2011 щодо відповідності Конституції України (конституційності) певних положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2011 рік" зазначено, що Конституційний Суд України, вирішуючи це питання, враховує також положення актів міжнародного права. Так, згідно зі ст. 22 Загальної декларації прав людини розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави. Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.10.1979 у справі "Airey проти Ірландії" констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі "Кйартан Асмундсон проти Ісландії" від 12.10.2004.
Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.
Оскільки пенсія є періодичним платежем, виплата якої за загальним правилом не обмежена у часі, тому у разі встановлення права на певний її розмір, вона виплачується у цьому розмірі до того часу, поки не відбудуться зміни у законодавстві.
Аналогічну правову позицію висловив і Верховний Суд у постанові від 21.02.2018 у справі №619/2262/17 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 72366914), в якій вказав про правомірність проведення органом пенсійного фону нарахування та виплати такій категорії громадян пенсій та доплат у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідач, виплачуючи позивачу, зокрема додаткову пенсію за шкоду, заподіяну здоров'ю у порядку та розмірах, встановлених постановою Кабінету міністрів України від 27.11.2011 №1210 "Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", діяв правомірно та у межах наданих йому повноважень.
Отже, вимоги позивача підлягають задоволенню частково.
Відповідно до ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, підстави для вирішення питання щодо судових витрат відсутні.
На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 з 15.08.2023 щомісячної грошової допомоги у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства, встановленої статтею 37 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
3. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області здійснити ОСОБА_1 з 15.08.2023 нарахування та виплату щомісячної грошової допомоги у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства, передбаченої статтею 37 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» в розмірі, що дорівнює 40% від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року.
4. Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області щодо нарахування та виплати підвищення до пенсії ОСОБА_1 як непрацюючому пенсіонеру, який проживає в зоні гарантованого добровільного відселення у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
5. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області здійснити ОСОБА_1 з 15.08.2023 нарахування та виплату підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному 39 Закону України від 28.02.1991 №796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, розмір якого встановлено законом на 01 січня календарного року.
4. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано в установлені строки.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Панова Г. В.