СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА
ун. № 759/5195/24
пр. № 2/759/2703/24
18 листопада 2024 року Святошинський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді - Бабич Н.Д.,
за участю секретаря судового засідання - Олійникової Н.О.,
представника позивача - Микитишин О.М. ,
представника відповідача - Титикала Р.С. ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування квартири, витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування державної реєстрації,-
13.03.2024 ОСОБА_3 через свого представника - адвоката Микитишин О.М. звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування квартири від 04 лютого 2021 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біловар І.О., зареєстрованого в реєстрі за № 181, про скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Біловар І.О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 56467285 від 04 лютого 2021 року про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ОСОБА_5 .
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначив, що 06 листопада 1999 року між ним та ОСОБА_4 було зареєстровано шлюб, який був розірваний за рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 07 листопада 2018 року у справі №759/6802/18, яке набрало законної сили 07 грудня 2018 року. Перебуваючи у шлюбі та діючи в інтересах сім'ї, він придбав квартиру АДРЕСА_1 , та зареєстрував право власності на своє ім'я, що підтверджується копією Свідоцтва про право власності від 08 лютого 2010 року. У серпні 2018 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до нього про визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя та його поділ, в якому серед іншого просила визнати квартиру АДРЕСА_1 , об'єктом права спільної сумісної власності та просила суд визнати в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на вказану квартиру за нею. Заочним рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року у справі №759/13234/18, серед іншого, було визнано в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 . Дізнавшись про заочне рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року у справі №759/13234/18, ОСОБА_3 подав заяву про перегляд заочного рішення, а в подальшому, оскаржив його в апеляційному порядку. Постановою Київського апеляційного суду від 11 січня 2022 року його апеляційну скаргу задоволено частково, заочне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 11 грудня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено частково, визнано квартиру АДРЕСА_1 , об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та в порядку поділу спільної сумісної власності визнано за ним та ОСОБА_4 право власності на 1/2 частину квартири за кожним. Однак, постановою Верховного Суду від 08 лютого 2023 року постанову Київського апеляційного суду від 11 січня 2022 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постановою Київського апеляційного суду від 06 березня 2024 року у справі №759/13234/18 заочне рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року за позовом ОСОБА_4 про визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя та його поділ, скасовано та ухвалено нове рішення, яким, зокрема, відмовлено у задоволенні вимог про визнання права спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 , та її поділ. У процесі перегляду справи стало відомо про те, що ОСОБА_4 , використавши заочне рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року, звернулася до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Біловар І.О., та 30 січня 2021 року зареєструвала право власності на квартиру АДРЕСА_1 , за собою, та вже 04 лютого 2021 року на підставі договору дарування квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біловар І.О., зареєстрованого в реєстрі за № 181, подарувала згадану квартиру своїй матері - ОСОБА_5 . Відповідно, ОСОБА_3 стверджував, що вказаний договір дарування від 04 лютого 2021 року не відповідає вимогам чинного законодавства, відчуження ОСОБА_4 квартири АДРЕСА_1 , з використанням заочного рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року, яке було скасоване, грубо порушує його право власності, як співвласника квартири, у ОСОБА_4 був відсутній необхідний обсяг прав та підстави для відчуження квартири за договором дарування від 04 лютого 2021 року на користь своєї матері - ОСОБА_5 , адже на квартиру поширюється режим спільної сумісної власності подружжя.
Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 14.03.2024 року вказаний позов, залишено без руху, надано час для усунення недоліків.
18.03.2024 до суду надійшла заява про усунення недоліків від представника позивача - адвоката Микитишин О.М., якою виконано вимоги ухвали суду.
Ухвалою суду від 19.03.2024 року відкрито провадження у справі, призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження, визначено відповідачам п'ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позовну заяву.
Представник відповідача ОСОБА_4 - адвокат Титикало Р.С. надав до суду відзив на позов, яким заперечує проти задоволення позову, обґрунтовуючи свою позицію тим, що позивачем обрано неналежний та неефективний спосіб захисту порушеного права. Розгляд справи про поділ майна подружжя, до якого включено і квартиру АДРЕСА_1 , ще не завершений, справа перебуває на розгляді у Верховному Суді.
Відповідач ОСОБА_5 не скористалась своїм право подати відзив до суду.
Разом із позовною заявою до суду представником позивача - адвокатом Микитишин О.М. було подано заяву про забезпечення позову шляхом заборони вчинення будь яких дій, спрямованих на відчуження квартири АДРЕСА_2 .
Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 11.06.2024 року заяву про забезпечення позову було задоволено, накладено заборону будь-яким особам на вчинення дій, спрямованих на відчуження нерухомого майна у будь-який спосіб, а саме квартири АДРЕСА_1 ; заборонити органам державної реєстрації прав на нерухоме майно, державним реєстраторам прав на нерухоме майно, державним реєстраторам органів місцевого самоврядування, у тому числі особам, які виконують функції державного реєстратора прав на нерухоме майно вчиняти будь-які реєстраційні дії (реєстрацію прав власності, скасування реєстрації права власності та інших речових прав, у тому числі реєстрацію правочинів щодо відчуження, передачі у володіння та користування третім особам та інше.
04.09.2024 до суду надійшла заява про зміну предмету позову від представника позивача - адвоката Микитишин О.М., з урахуванням якої позивач просить суд визнати недійсним договір дарування квартири від 04 лютого 2021 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біловар Іриною Олександрівною, зареєстрований в реєстрі за № 181; скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Біловар Ірини Олександрівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 56467285 від 04 лютого 2021 року 19:39:25, про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_3 , за ОСОБА_5 ; витребувати квартиру АДРЕСА_3 , від ОСОБА_5 у спільну сумісну власність ОСОБА_3 , за яким до її відчуження було зареєстроване право власності на дану кватиру, та ОСОБА_4 , що долучений до матеріалів справи.
Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 03.10.2024 року закрито підготовче провадження та призначено судовий розгляд справи.
У судовому засіданні позивач та представник позивача - адвокат Микитишин О.М. позов підтримали та просили суд задовольнити з підстав викладених у позові та заяві про зміну предмету позову.
У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_4 - адвокат Титикало Р.С. позов не визнав та просить суд відмовити у задоволенні позову з підстав викладених у відзиві на позовну заяву.
Відповідач ОСОБА_5 у судове засідання не з'явилась повторно, про день, час та місце розгляду справи повідомлялась належними чином.
Суд, вислухавши пояснення позивача, представників сторін, вивчивши матеріали справи, дослідивши письмові докази, оцінивши докази кожен окремо та в їх сукупності, повно, об'єктивно та всебічно з'ясувавши обставини справи, приходить до наступного висновку.
Стаття 263 ЦПК України регламентує, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі статтями 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ст. 82 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.
Згідно зі статтями 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір.
Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Перевіряючи обставини справи судом встановлено наступне.
В період з 06 листопада 1999 року ОСОБА_3 та ОСОБА_6 перебували у зареєстрованому шлюбі.
07 листопада 2018 року рішенням Святошинського районного суду міста Києва у справі №759/6802/18 шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 розірвано.
08 лютого 2010 року за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності, виданого Головним управлінням житлового забезпечення м. Києва, зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_3 .
У серпні 2018 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя та його поділ, в якому серед іншого просила визнати квартиру АДРЕСА_1 , об'єктом права спільної сумісної власності та визнати у порядку поділу спільного майна подружжя право власності на вказану квартиру за нею.
Заочним рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року у справі №759/13234/18 позов ОСОБА_4 задоволено частково, у порядку поділу спільного майна подружжя, серед іншого було визнано право власності на квартиру АДРЕСА_4 ,за ОСОБА_4
04 лютого 2021 року ОСОБА_4 на підставі договору дарування квартири,посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біловар І.О., зареєстрованого в реєстрі за № 181, подарувала своїй матері ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_3 , право власності на яку ОСОБА_4 зареєструвала на підставі заочного рішення Святошинського районного суду міста Києва від 11 грудня 2020 року у справі №759/13234/18.
На підставі вказаного договору дарування квартири, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біловар І.О. було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 56467285 від 04 лютого 2021 року 19:39:25, що підтверджується Інформаційною довідкою від 11.06.2024 року №382286889.
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що підтверджується Інформаційною довідкою від 11.06.2024 року №382286889, встановлено, що власником квартири АДРЕСА_3 , є ОСОБА_5 , що не спростовувалося сторонами в ході розгляду справи.
ОСОБА_3 , дізнавшись про заочне рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року у справі №759/13234/18, звернувся до суду з заявою про перегляд заочного рішення, а у подальшому, оскаржив його в апеляційному порядку.
З матеріалів справи, вбачається, що справа переглядалась судами неодноразово.
Так, постановою Київського апеляційного суду від 11 січня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Заочне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 11 грудня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано квартиру АДРЕСА_3 ,об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та в порядку поділу спільної сумісної власності визнано за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 право власності на 1/2 частину квартири за кожним.
Постановою Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі № 759/13234/18 постанову Київського апеляційного суду від 11 січня 2022 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постановою Київського апеляційного суду від 06 березня 2024 року у справі №759/13234/18 заочне рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя та його поділ, скасовано та ухвалено нове рішення, яким, зокрема, відмовлено у задоволенні вимог про визнання права спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_3 , та її поділ.
Постановою Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі №759/13234/18 скасовано заочне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 11 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 березня 2024 року, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Згідно ч. 1 та ч. 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно із ч.1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно ч.1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу.
Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Частинами 1, 2 ст. 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Частиною 1 ст. 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до положень ст. 368 ЦК України, ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до положень ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Як було зазначено, ОСОБА_4 зареєструвала за собою право власності на квартиру АДРЕСА_3 , за собою, на підставі заочного рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року. Разом з тим, вказане заочне рішення було скасоване постановою Київського апеляційного суду від 11 січня 2022 року. В подальшому, постанова Київського апеляційного суду від 11 січня 2022 року була скасована постановою Верховного Суду від 08 лютого 2023 року з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. За наслідком нового розгляду Київським апеляційним судом 06 березня 2024 року винесено постанову, якою так само скасовано заочне рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні вимог ОСОБА_4 про визнання права спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_3 , та її поділ. Останньою постановою Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі №759/13234/18 скасовано заочне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 11 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 березня 2024 року, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Відповідно, суд погоджується з доводами позивача, що у ОСОБА_4 були відсутній необхідний обсяг прав і підстави для відчуження спірної квартири, на яку поширюється режим спільної сумісної власності подружжя та такі дії ОСОБА_4 є протиправними, адже порушують право власності ОСОБА_3 , як співвласника квартири.
Крім того, обґрунтовуючи заявлені вимоги, ОСОБА_3 зазначав, що він не був ознайомлений зі змістом заочного рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року в справі №759/13234/18, а копія вказаного рішення йому не направлялася. До матеріалів вищезазначеної справи було долучено лише розписку представника ОСОБА_4 від 12 січня 2020 року про зобов'язання направити копію заочного рішення йому, що не є доказом його направлення. В свою чергу, ОСОБА_4 отримала копію заочного рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року та майже відразу, 30 січня 2021 року, зареєструвала на його підставі право власності на квартиру АДРЕСА_3 , на своє ім'я. І вже через чотири дні, а саме, 04 лютого 2021 року, на підставі договору дарування ОСОБА_4 подарувала згадану квартиру своїй матері - ОСОБА_5 . При цьому фактично квартира у власність ОСОБА_5 не передавалася, оскільки він продовжував в ній проживати. Сама ОСОБА_5 була добре освідомлена про наявність майнових спорів у її дочки з ОСОБА_3 . Тобто, на думку ОСОБА_3 , оспорюваний договір дарування квартири був укладеним ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не з метою набуття реальних правових наслідків, а з метою приховання квартири від поділу як об'єкта спільної сумісної власності, та створення підстав для виведення квартири з спільної власності.
Заперечуючи проти вимог ОСОБА_3 , відповідачка ОСОБА_4 та її представник не навели достатніх доводів на спростування вказаних обставин.
Відповідно до вимог, визначених ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Недодержання вказаних вимог є підставо для визнання правочину недійсним (ч. 1 ст. 215 ЦК України).
Згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду (постанови від 20 березня 2019 року у справі № 587/2110/16-ц(провадження № 14-25цс19), від 19 лютого 2020 року у справі № 387/515/18 (провадження № 14-430цс19 та інші), крім учасників правочину (сторін договору), позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин (частина третя статті 215 ЦК України). Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони (сторони) мали до вчинення правочину.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку про наявність підстав для визнанчня недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_4 посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біловар І.О., зареєстрованого в реєстрі за № 181, від 04 лютого 2021 року, що був укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавств (за наявності таких прав).
Відтак, у зв'язку з визнанням недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_4 посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біловар І.О., зареєстрованого в реєстрі за № 181, від 04 лютого 2021 року, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 56467285 від 04 лютого 2021 року 19:39:25, яке було прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біловар І.О. підлягає скасуванню.
Вирішуючи позов у частині витребування нерухомого майна, спірної квартири, з чужого незаконного володіння на користь позивача ОСОБА_3 та відповідача ОСОБА_4 , суд доходить наступного.
За замістом ст. 317 ЦК України власникові належить право володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Здійснення власником свого права власності передусім полягає у безперешкодному, вільному та на власний розсуд використанні всього комплексу правомочностей власника, визначених законом, - володіння, користування, розпорядження майном.
Згідно ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Зазначений засіб захисту права власності застосовується у тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти і користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває із його володіння.
Згідно з наведеною нормою власник має право реалізувати своє право на захист шляхом звернення до суду з вимогою про витребування свого майна із чужого незаконного володіння із дотриманням вимог, передбачених ЦК України.
У відповідності до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду у постанові від 15.06.2020 у справі №430/1281/14-ц, зазначив, що при розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об'єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме - об'єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки - лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). В такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважно право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу). Якщо об'єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об'єкт, відтак передати у власність можна лише об'єкт в цілому.
Відповідно до ч.1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Законність вимог про витребування квартири, яка вибула із спільної сумісної власності без згоди іншого з подружжя підтверджується і постановою Верховного Суду від 23 червня 2022 року у справі №520/1146/15-ц.
Якщо об'єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об'єкт, тому передати у власність можна лише об'єкт в цілому (постанова Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі №661/2576/16-ц).
Верховний Суд у постанові від 11 вересня 2019 року у справі №621/1905/16-ц, дійшов висновку, що оскільки нерухоме майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, відчужене (вибуло) без згоди позивача, тобто поза волею власника, та було відчужене третій особі, то підлягають задоволенню позовні вимоги в частині витребування цього майна з чужого незаконного володіння особи.
У постанові від 24 травня 2023 року в справі № 515/1060/19 Верховний Суд підтвердив наведені висновки та вказав, що таке майно підлягає витребуванню у спільну сумісну власність подружжя.
Таким чином, оскільки за матеріалами справи встановлено, що спірна квартири, що є спільною сумісною власністю подружжя, вибула із власності ОСОБА_3 , без належної згоди з його боку та була відчужена на користь ОСОБА_5 мають місце підстави для задоволення позову в частині витребування з чужого незаконного володіння квартири у ОСОБА_5 у спільну сумісну власність вказаної квартири ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Згідно з ч.1 ст. 76, ч. 1 ст.77 та ст. 80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною 2 ст. 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених у судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку про задоволення позову.
Згідно з ч.1, 13 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до положень ст.141 ЦПК України за результатом розгляду справи суд вважає необхідним стягнути з відповідачів на користь позивача 12 628, 00 грн. судового збору, що складається зі сплаченого судового збору за подачу позову та судового збору за подачу заяви про забезпечення позову.
Також, ОСОБА_3 завив про відшкодування йому за рахунок відповідачів витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції в розмірі 20 250,00 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача.
Відповідно до ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Частини 1-3 статті 134 ЦПК України визначають, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
Згідно з ч.8 ст.141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
До складу витрат на правничу допомогу включаються: гонорар адвоката за представництво в суді; інша правнича допомога, пов'язана з підготовкою справи до розгляду; допомога, пов'язана зі збором доказів; вартість послуг помічника адвоката; інша правнича допомога, пов'язана зі справою.
Витрати на правничу допомогу визначаються сукупністю таких документів: договором про надання правничої допомоги та відповідними доказами щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу учасник справи має подати (окрім договору про надання правничої допомоги) детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом (для визначення розміру гонорару, що сплачений або підлягає сплаті) та опис здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат має бути співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатом (професійна правнича допомога) робіт; часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт; обсягом наданих адвокатом послуг; ціною позову та значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи та репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог співмірності, за клопотанням іншої сторони, суд може зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
На підтвердження витрат на правничу допомогу адвокат Микитишин О.М., яка діє від іменіта в інтересах ОСОБА_3 , надала копію договору №15/2024 про надання правничої допомоги від 12.03.2024 року та Додатку №1 від 12.03.2024 року до нього, квитанції №000-01/24 на оплату послуг з надання правничої допомоги від 12.03.2024 року, квитанції №000-02/24 на оплату послуг з надання правничої допомоги від 30.04.2024 року, квитанції №000-03/24 на оплату послуг з надання правничої допомоги від 10.06.2024 року, квитанції №000-04/24 на оплату послуг з надання правничої допомоги від 04.09.2024 року, квитанції №000-05/24 на оплату послуг з надання правничої допомоги від 01.10.2024 року, квитанції №000-06/24 на оплату послуг з надання правничої допомоги від 23.10.2024 року, Акту приймання-передачі наданої правничої допомоги №01 від 12.03.2024 року, Акту приймання-передачі наданої правничої допомоги №02 від 03.10.2024 року та Акту приймання-передачі наданої правничої допомоги №03 від 28.10.2024 року, відповідно до яких загальний розмір витрат на правничу допомогу склав 20 250,00 грн.
Однак при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (постанова ВС від 24.01.2019 у справі № 910/15944/17).
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України" (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України" (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі "East/West Alliance Limited" проти України", від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України" (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Наведений підхід до вирішення питання щодо відшкодування витрат на правову допомогу є сталим та неодноразово викладався у постановах Верховного Суду, зокрема, від 18 червня 2019 року у справі № 910/3929/18, від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15ц (провадження № 14-382цс19), від 07 липня 2021 року у справі № 910/12876/19 (провадження № 12-94гс20), від 19 листопада 2021 року у справі № 752/16038/19 (провадження № 61-7905св21).
Суд вважає, що витрати в розмірі 20 250,00 грн. не є співрозмірними зі складністю справи, обсягом наданих адвокатом послуг, не відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру.
Врахувавши складність даної справи, обсяг виконаної адвокатом роботи, критерії реальності цих витрат та розумності їхнього розміру, з відповідачів на корить позивача підлягають стягненню витрати на правничу допомогу в розмірі 10 000,00 грн.
Відповідно, всього з кожного з відповідачів на користь ОСОБА_3 підлягає стягненню по 11 314,00 грн. судових витрат.
На підставі викладеного, керуючись ст. 6, 11, 15, 16, 203, 215, 216, 717 ЦК України, Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст.4, 10, 12, 13, 76-80, 81, 89, 141, 258-259, 263, 264, 265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд -
Позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування квартири,- задовольнити
Визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 04 лютого 2021 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біловар Іриною Олександрівною, зареєстрований в реєстрі за № 181.
Витребувати квартиру АДРЕСА_1 від ОСОБА_5 у спільну сумісну власність ОСОБА_3 , за яким до її відчуження було зареєстровано право власності на дану квартиру, та ОСОБА_4 .
Скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Біловар Ірини Олександрівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 56467285 від 04 лютого 2021 року про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_3 , за ОСОБА_5 .
Стягнути з кожного з відповідачів ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 судові витрати у розмірі 11 314 (одинадцять тисяч триста чотирнадцять) грн. 00 коп.
Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Повний текст рішення складено та підписано 09 грудня 2024 року.
Зазначити дані учасників процесу:
Позивач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5 ;
Відповідачі:
1) ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП - НОМЕР_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_5 ;
2) ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП - НОМЕР_3 , адреса проживання: АДРЕСА_6 .
Суддя: Бабич Н.Д.