Справа № 186/1958/24
про відмову у відкритті провадження в цивільній справі
"06" грудня 2024 р. м.Шахтарське
Суддя Першотравенського міського суду Дніпропетровської області - Демиденко С.М., розглянувши матеріали цивільної справи за позовною заявою ОСОБА_1 до Старобільського відділу державної виконавчої служби у Старобільському районі Луганської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС щодо не зняття арешту з майна,
В провадження Першотравенського міського суду Дніпропетровської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Старобільського відділу державної виконавчої служби у Старобільському районі Луганської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС щодо не зняття арешту з майна.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що на примусовому виконанні у Старобільському відділі державної виконавчої служби Старобільського району Луганської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції перебуває виконавче провадження №35372510 з примусового виконання виконавчого листа №2-203 виданого 01.10.2012 року Біловодським районним судом Луганської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів у розмірі 1/3 частини всіх видів його доходу.
Просить суд визнати незаконними дії державного виконавця Старобільського відділу державної виконавчої служби у Старобільському районі Луганської області Східного Демченко В.Р., а також скасувати арешт з усього нерухомого майна та банківських рахунків.
Вивчивши позовну заяву та додані до неї докази, приходжу до наступного висновку.
Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною.
Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).
Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, що для того щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)).
Крім того, у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції право на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.
У своїй практиці ЄСПЛ наголошує на тому, що право на розгляд справи означає як право особи звернутися до суду, так і право на те, що її справа буде розглянута та вирішена судом. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.
У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (пункт 25 рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», заява № 48778/99).
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
У статті 124 Конституції України передбачено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року у справі № 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124, частини першої статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права порушені.
Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, що відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 2 цього Рішення).
Єдине обмеження, встановлене Конституцією України, полягає у прямій вказівці закону про обов'язковий досудовий порядок урегулювання такого спору.
Разом з тим, відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 15-рп/2002 від 09 липня 2002 року у справі № 1-2/2002 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
У разі відсутності такої вказівки будь-які обмеження доступу до суду є недопустимими і суперечать як міжнародним зобов'язанням України, яка ратифікувала Конвенцію, так і конституційним засадам.
Обмеження можливості звернення до суду й отримання судового захисту може свідчити про порушення основоположних прав людини.
Крім того, згідно з пунктом 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001 у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого, п'ятого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та за конституційними зверненнями громадян щодо офіційного тлумачення положення абзацу четвертого статті 248-3 ЦПК України (справа щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України) відповідно до положення частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Аналіз цього положення у взаємозв'язку з положеннями частин першої, другої статті 55 Конституції України дає підстави дійти висновку, що судам підвідомчі будь-які звернення фізичної особи щодо захисту своїх прав і свобод. Тому суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушено чи порушуються, або створено чи створюються перешкоди для їх реалізації, або має місце інше ущемлення прав і свобод.
За таких умов у контексті ст.3 Конституції України саме на державу в демократичному суспільстві покладається обов'язок забезпечення доступу громадян до ефективних способів захисту їх прав та свобод, зокрема до судового захисту.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб'єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.
Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, ЦПК України, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частини перша та третя статті 3 ЦПК України).
Частиною першою статті 15 ЦПК України установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у діючій редакції.
Особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця визначено у статті 287 КАС України та статті 74 Закону України №1404-VIII "Про виконавче провадження", з аналізу яких випливає, що рішення, дії, бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення сторонами виконавчого провадження можуть бути оскаржені до суду, який видав виконавчий документ.
Отже, критеріями визначення юрисдикції судів щодо справ стосовно оскарження учасниками виконавчого провадження рішень, дій чи бездіяльності державного (приватного) виконавця є юрисдикційна належність суду, який видав виконавчий документ. За загальними правилами процесуальних кодексів скарги на рішення, дії та бездіяльність службових осіб під час виконання судових рішень подаються за юрисдикцією того суду, який ухвалив судове рішення, що знаходиться на виконанні.
У постанові від 14 березня 2018 року в справі №213/2012/16 Велика Палата Верховного Суду роз'яснила, що якщо законом установлено порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби до суду, який ухвалив відповідне рішення, як це передбачено для виконання судових рішень, у такому випадку виключається юрисдикція адміністративних судів у такій категорії справ.
У постанові від 16 січня 2019 року в справі №826/12964/17 Велика Палата Верховного Суду також констатувала, що юрисдикція спорів про оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, вчинених на виконання судових рішень, залежить, зокрема, від суду, який видав виконавчий документ, при цьому, якщо закон установлює інший, ніж за правилами адміністративного судочинства, порядок судового оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів щодо розгляду скарг.
Відповідно до висновку, зробленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 серпня 2019 року в справі №808/8368/15, критеріями визначення юрисдикції судів щодо вирішення справ з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення є юрисдикційна належність суду, який видав виконавчий документ, та статус позивача як сторони у виконавчому провадженні.
У межах цієї справи позивач оскаржує рішення, дії, бездіяльність посадових осіб Старобільського відділу державної виконавчої служби Старобільського району Луганської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції у виконавчому провадженні №35372510.
Судом з'ясовано, що вказане виконавче провадження було відкрито на підставі виконавчого листа №2-203 виданого 01.10.2012 року Біловодським районним судом Луганської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів у розмірі 1/3 частини всіх видів його доходу.
Таким чином, суд дійшов висновку, що позивач оскаржує рішення, дії, бездіяльність державного виконавця у виконавчому провадженні (де він є боржником), що відкрито на підставі судових рішень, ухвалених відповідно до Цивільного процесуального кодексу України.
Суд зазначає, що, відповідно до статті 447 Цивільного процесуального кодексу України, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові ВС № 380/6328/22 від 11 січня 2024 року.
Однак, позивач звернувся до Першотравенського міського суду Дніпропетровської області не зі скаргою, поданою в порядку ст.447 ЦПК України, а з позовною заявою, яка не може бути розглянута в порядку позовного провадження.
Згідно ст.186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо: заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Про відмову у відкритті провадження у справі постановляється ухвала не пізніше п'яти днів з дня надходження заяви. Така ухвала надсилається заявникові не пізніше наступного дня після її постановлення в порядку, встановленому статтею 272 цього Кодексу.
До ухвали про відмову у відкритті провадження у справі, що надсилається заявникові, додаються позовні матеріали. Копія позовної заяви залишається в суді.
Ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі може бути оскаржено. У разі скасування цієї ухвали позовна заява вважається поданою в день первісного звернення до суду.
Відмовляючи у відкритті провадження з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.
Оскільки, відповідно ст.19 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1) наказного провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного); 3) окремого провадження, а заявник оскаржує в позовній заяві бездіяльність Старобільського району Луганської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції у виконавчому провадженні №35372510, відкритих на підставі виконавчого листа, виданого Біловодським районним судом Луганської області в цивільній справі про стягнення аліментів, вказана позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, вважаю за необхідне відмовити у відкриття провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Старобільського відділу державної виконавчої служби у Старобільському районі Луганської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС щодо не зняття арешту з майна, роз'яснивши право ОСОБА_1 , як сторони виконавчого провадження, на звернення до суду із скаргою в порядку ст.447 ЦПК України, якщо він вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено його права чи свободи.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.186, 258, 260 ЦПК України, - суддя
У відкритті провадження в цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Старобільського відділу державної виконавчої служби у Старобільському районі Луганської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС щодо не зняття арешту з майна - відмовити.
Надіслати заявнику копію ухвали про відмову у відкритті провадження в цивільній справі разом із позовною заявою та усіма доданими до неї матеріалами.
Роз'яснити заявнику - ОСОБА_1 , як стороні виконавчого провадження, право на звернення до суду із скаргою в порядку ст.447 ЦПК України, якщо він вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено його права чи свободи.
Ухвала суду набирає законної сили після закінчення строку на її оскарження.
Апеляційна скарга на ухвалу суду подається безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена в день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Суддя: С.М. Демиденко