< Список >
Донецький окружний адміністративний суд
12 жовтня 2010 р. Справа № 2а-20712/10/0570
Донецький окружний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді Ушенка С.В.,
суддів Мандичєва Д.В., Чучка В.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом судді Київського районного суду м.Донецька ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації в Донецькій області (відповідач 1), Міністерства фінансів України (відповідач 2), Головного управління Державного казначейства України (відповідач 3) про зобов'язання здійснити нарахування та виплату заробітної плати,-
У серпні 2010 року до Донецького окружного адміністративного суду звернувся суддя Київського районного суду м.Донецька ОСОБА_1 з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації в Донецькій області, Міністерства фінансів України та Головного управління Державного казначейства України про зобов'язання здійснити нарахування та виплату заробітної плати.
В обґрунтування позову зазначив, що він з 09.02.2004р. по теперішній час працює на посаді судді Київського районного суду м. Донецька. У відповідності до ст. 44 Закону України «Про статус суддів» заробітна плата судді складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та інших надбавок. Згідно з Постановою КМУ від 31.12.2005р. № 1310 Постанову КМУ від 03.09.2005р. № 865 доповнено пунктом 4-1, яким мінімальна заробітна плата встановлена у розмірі 332 грн. і при її підвищенні у подальшому перерахунок заробітної плати судді не провадиться. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.05.2008 визнано незаконними пункт 4 1 постанови Кабінету Міністрів України від 31.12.2005 №1310 та пункт 4 1 постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 № 865. Просить зобов”язати Територіальне управління Державної судової адміністрації в Донецькій області здійснити йому нарахування та виплату заборгованісті із заробітної плати, яка утворилась в результаті неправильного застосування розміру мінімальної заробітної плати при розрахунку його посадового окладу в період з січня 2006р. по день винесення судового рішення.
У судове засідання позивач не з'явився, про дату, час та місце судового розгляду справи був повідомлений належним чином, надав заяву про розгляд справи без його участі.
Не погоджуючись з позовними вимогами Міністерство фінансів України в своїх запереченнях від 10.09.2010р. № 31-28030-06-26/23935, з посиланням на вимоги Законів України про Державний бюджет України на відповідний рік, Закону України «Про оплату праці», „Про судоустрій України”, вважає здійснення виплат позивачеві відповідних сум лише у межах бюджетних асигнувань, передбачених Державним бюджетом України на 2007-2010 роки, виділених на оплату праці суддів, які були фактично здійсненні Державним казначейством України на 100% по відношенню до плану. На думку відповідача, Державна судова адміністрація України, як головний розпорядник коштів виділених для організації і діяльності судової влади, відповідальний орган за фінансове забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції та оплату праці суддів, повинен був розробити відповідний бюджетний запит до Міністерства фінансів України про виділення коштів з Державного бюджету. Наполягає на відмові в задоволенні позову у зв'язку із пропущенням позивачем строку звернення до суду, встановленого ст. 99 КАС України, і просить розглянути справу за відсутністю представника Міністерства фінансів України.
У письмових поясненнях Державне казначейство України посилається на те, що його основною функцією є здійснення розрахунково-касового обслуговування державного бюджету. Так як позивач не перебуває у трудових відносинах з Державним казначейством України, тому казначейство не може здійснювати виплату заробітної плати позивачеві, оскільки зазначені функції віднесені до повноважень Державної судової адміністрації України, як головного розпорядника бюджетних коштів, які виділяються на утримання судової влади. Зазначає на пропущенні позивачем строку звернення до суду, встановленого ст. 99 КАС України, наполягає на відмові в задоволенні позову, просить розглянути справу за відсутністю представника Державного казначейства України.
Представник Територіального управління Державної судової адміністрації в Донецькій області в судове засідання не з'явився, про дату, місце та час судового розгляду справи був повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомив, заяв про відкладення розгляду справи не надав.
За таких обставин, з урахуванням приписів ст. 128 КАС України, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності позивача і представників відповідачів в порядку письмового провадження.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих сторонами доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст. 69-72 КАС України, суд дійшов висновку про необхідність часткового задоволення заявлених вимог з таких підстав.
ОСОБА_1 працює на посаді судді Київського районного суду м.Донецька з 09 лютого 2004 року по теперішній час.
Закон України «Про статус суддів» № 2862-ХІІ від 15 грудня 1992 року (далі - Закон № 2862-ХІІ) визначає статус суддів з метою забезпечення належних умов для здійснення правосуддя, дотримання Конституції і законів України, охорони прав і свобод громадян.
Відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України статус суддів визначається виключно Конституцією України та законами України, якими гарантовано незалежність і недоторканість суддів (частина перша статті 126 Конституції України). Згідно з частиною першою статті 130 Основного Закону, держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів.
Відповідно до ст. 17 КАС України, компетенція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Проблемою даного спору є правомірність дій Терторіального управління Державної судової адміністрації в Донецькій області щодо ненарахування та невиплати заробітної плати позивачеві з урахуванням зміни розміру мінімальної заробітної плати.
Встановлені конституційні засади набувають певної якості в принципах, які виступають правовими імперативами дій суб'єктів права в усіх сферах державного і суспільного життя. У першу чергу це стосується принципів законності, гуманності, справедливості, верховенства права, верховенства Конституції України, принципу поділу влади, як однієї з найважливіших ознак правової держави.
Закріплюючи на найвищому конституційному рівні гарантії незалежності і недоторканості суддів, які є втіленням і носіями судової влади, Конституція України надає можливість судовій владі діяти самостійно і незалежно від законодавчої чи виконавчої влади.
Відповідно до ст. 44 Закону № 2862-ХІІ (в редакції, що діяла станом на 01.01.2006р.) заробітна плата суддів складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та інших надбавок. Розміри посадових окладів суддів встановлюються у відсотковому відношенні до посадового окладу Голови Верховного Суду України і не можуть бути меншими від 50 відсотків його окладу. Посадовий оклад судді не може бути меншим від 80 відсотків посадового окладу голови суду, в якому працює суддя.
За змістом Закону України «Про статус суддів», заробітна плата суддів складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років, інших надбавок. Гарантований мінімальний посадовий оклад судді не може бути меншим встановленого вищеназваного співвідношення. А тому не виконання цього принципу є порушенням конституційного права суддів на отримання заробітної плати, визначеної Законом.
Встановлюючи розмір мінімальної заробітної плати (ст.3 Закону № 108/95-ВР від 24.03.1995р.), держава гарантує громадянам граничний її мінімум, як законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт). Мінімальна заробітна плата встановлюється у розмірі не нижчому від розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (абз.2 ст. 9 Закону № 108/95-ВР), до якої не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати.
З врахуванням статусу позивача - судді загального місцевого суду, як професійного судді, якому гарантовано належне фінансове та матеріально-технічне забезпечення (ч. 1 ст. 130 Конституції України, ст. 3 Закону № 2862-ХІІ ), держава взяла на себе обов'язок забезпечити реалізацію цих гарантій, а тому вони не можуть бути звужені або скасовані іншими нормативними актами (ч. 3ст. 22 Конституції України). При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права.
Зазначена правова позиція викладена в практиці Європейського Суду у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office), яка обумовлена принципом юридичної визначеності, який означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, а також принципом відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію, в даному випадку реалізацію гарантій незалежності суддів, включаючи заходи правового захисту матеріального і соціального забезпечення, тому невиконання такого публічного зобов'язання є протиправним.
Позивач є професійним суддею місцевого загального суду і наділений державою певним правовим статусом, який включає право на елементи матеріального і соціального захисту, зокрема право на отримання належної заробітної плати, тому держава взяла на себе публічне зобов'язання забезпечити належний матеріальний рівень зазначеної категорії осіб, а саме: забезпечити реалізацію конституційних гарантій незалежності і недоторканості судді, встановивши при цьому певний правовий зв'язок у визначеній сфері життєдіяльності, який характеризується забезпеченням реалізації їх соціального захисту.
Як вбачається зі змісту абзацу другого пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 30.06.2005 №514 «Про оплату праці Голови, першого заступника Голови та заступника Голови Верховного Суду України», посадовий оклад Голови Верховного Суду України з 01.06.2005 визначено у 15 розмірів мінімальної заробітної плати.
З огляду на приписи частини другої статті 44 Закону України «Про статус суддів», на законодавчому рівні підлягали закріпленню й посадові оклади решти суддів судів України.
Судом встановлено, що на рівні Закону посадові оклади професійних суддів не встановлювались.
Постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 № 865 «Про оплату праці суддів» затверджено схеми посадових окладів керівників та суддів Конституційного Суду України, Верховного Суду України, вищих спеціалізованих судів, Апеляційного суду України, апеляційних та місцевих судів згідно з додатками 1-6, які розраховано виходячи з кратності до мінімальної заробітної плати, а також розміри надбавок до посадових окладів суддів за кваліфікаційні класи.
Відповідно до п. 5 Постанова КМУ № 865 від 03.09.2005р. набрала законної сили з 1 січня 2006 року.
Згідно додатків до зазначеної Постанови КМУ № 865 з 01.01.2006р. посадовий оклад судді місцевого загального суду становить 7,5 розмірів мінімальних заробітних плат.
Постановою Кабінету Міністрів України № 1310 від 31.12.2005р. затверджено зміни, що вносяться до постанови Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2005 року № 865, а саме постанову доповнено п. 41 наступного змісту: «Установити, що розміри посадових окладів, передбачених цією постановою, встановлюються виходячи з розміру мінімальної заробітної плати 332 гривні і в подальшому при підвищенні мінімальної заробітної плати їх перерахунок не провадиться».
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.05.2008р. визнано незаконними постанови Кабінету Міністрів України від 21.12.2005р. № 1243 «Про питання оплати праці вищих посадових осіб України, окремих керівних працівників органів державної влади і органів місцевого самоврядування та суддів» в частині встановлення розміру посадового окладу суддям; пункт 41 постанови Кабінету Міністрів України від 31.12.2005р. № 1310 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005р. № 865» та пункт 41 постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005р. № 865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів».
Відповідно до ч.1 ст. 72 КАС України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Таким чином, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.05.2008р. встановлено, що Кабінет Міністрів України, в порушення п. 14 ст. 92 Конституції України, вийшов за межі своєї компетенції та перебрав на себе функцію законодавця щодо встановлення розмірів посадових окладів суддів, поставивши в залежність виплату заробітної плати суддям від розмірів мінімальної заробітної плати, з одночасною забороною їх перерахування, чим допустився обмеження гарантій незалежності і недоторканості суддів.
Виходячи з системного аналізу законодавства про статус суддів і судоустрій в Україні, в розумінні ч.1 ст. 130 Конституції України вбачається, що складовою основою конституційної гарантії незалежності і недоторканості суддів є їх матеріальне і соціальне забезпечення, які не можуть бути скасовані чи звужені іншими нормативними актами держави, оскільки держава, виконуючи свій обов'язок, забезпечує відповідне фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів.
Невід'ємними елементами статусу суддів є матеріальне та соціально-побутове забезпечення, в тому числі і заробітна плата суддів (ст.ст. 42-45 Закону України «Про статус суддів»), а тому невиплата, або зменшення розміру заробітної плати, свідчить про скасування, або звуження змісту і обсягу гарантій незалежності і недоторканості суддів та порушенням конституційних гарантій, закріплених Основним Законом України.
Відповідно до ч. 1 ст. 8, ч. 2 ст. 19 Конституції України та ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Вирішуючи спір, суд звертає увагу, що зазначена конституційна норма зобов'язує органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі закону, тобто у своїй діяльності повинні приймати такі рішення, які не суперечать чинному законодавству, а їх управлінські функції не повинні виходити за межі закону. Зокрема, Конституція України встановлює для суб'єкта владних повноважень спосіб діяльності, передбачений Конституцією та законами України, а також визначає сферу його компетенції, тобто яким чином здійснюються дії, спрямовані на реалізацію владних повноважень, які повинні спиратися тільки на компетенційні права і обов'язки, а тому використовувати у своїй діяльності тільки ті засоби, форми і прийоми, які передбачені законом. Всі органи державної влади, органи місцевого самоврядування та посадові особи повинні діяти в межах повноважень визначених і встановлених у законодавчих актах.
Держава в особі державних органів здійснює політику відповідно до принципу законності. Тому дотримання принципу законності є обов'язком для центральних органів виконавчої влади, інших державних органів, їх посадових осіб, які зобов'язані діяти лише на підставі, у порядку, у спосіб та в межах своєї компетенції, оскільки підзаконні нормативно-правові акти стосуються безпосередніх виконавців вимог нормативно-правових актів - посадових осіб, а також підприємств, установ та організацій (незалежно від форм власності) та громадян.
Виходячи з визначення терміну «законність», суд зазначає, що це комплексне поняття, яке тісно пов'язане з терміном «закон» та охоплює сфери діяльності - від прийняття норм закону до їх реалізації.
Таким чином, реалізація державою певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, в особі суб'єктів владних повноважень, є "гарантією стабільності суспільних відносин" між державними органами і громадянами, породжуючи при цьому у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в абзаці другому пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп.
Постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.05.2008р. набрала законної сили 19 серпня 2009 року після її перегляду в апеляційному порядку (ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 19.08.2009), що відповідає положенням ч. 3 ст. 254 КАС України, є обов'язковою для виконання.
Наслідком визнання незаконним нормативно-правового акту є втрата ним чинності з дня набрання законної сили судовим рішенням. Такий висновок суду ґрунтується на системному аналізі положень ст. 152 Конституції України, відповідно до якої Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
На думку суду, положення вказаної норми Конституції необхідно застосовувати і до інших нормативно-правових актів, визнаних судом незаконними щодо визначення часу, з якого вони втрачають чинність.
Так, статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Нормативно-правові акти, якими, зокрема, є і постанови Кабінету Міністрів України, розповсюджують свою дію на невизначене коло осіб, тому, ототожнення часу втрати чинності нормативно-правовим актом з часом його прийняття ставить під сумнів правомірність дій не лише державних органів, а і невизначеного кола осіб, на яких розповсюджував свою дію вказаний нормативно-правовий акт.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.05.2008р. та ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19.08.2009р. не вирішено питання щодо повороту виконання судового рішення, тобто Постанова Кабінету Міністрів України від 21.12.2005р. № 1243 «Питання оплати праці вищих посадових осіб України, окремих керівних працівників органів державної влади і органів місцевого самоврядування та суддів» в частині встановлення розміру посадового окладу суддів; пункт 41 Постанови Кабінету Міністрів України від 31.12.2005р. № 1310 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2005р. № 865» та пункт 41 Постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005р. № 856 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів» втратили чинність лише з 19 серпня 2009 року.
Кодекс адміністративного судочинства України встановлює обов'язковість судового рішення як одного з основних положень адміністративного процесу і закріплює його значення як принципу адміністративного судочинства, адже виконання судового рішення є кінцевою метою судового захисту особи.
Обов'язковість судових рішень гарантується, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, Конституції та законів України, як право на судовий захист.
Частиною 3 ст. 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони у тому числі на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, своєчасно, тобто протягом розумного строку…
Отже, враховуючи норми п.1 ч.1 ст. 17 КАС України, дії суб'єктів владних повноважень проявляються у їх активній поведінці, тобто у вчиненні дій, які мають вплив на реалізацію прав, свобод та інтересів фізичної особи.
В той же час суд зазначає, що статтею 55 Закону України "Про Державний бюджет України на 2009 рік" від 26.12.2008р. № 835-VI, передбачено розміри мінімальних заробітних плат на 2009 рік. Так, станом на 1 липня 2009 року розмір мінімальної заробітної плати становив 630 грн., з 1 жовтня 2009 року - 650 грн.
Відповідно до Закону України від 20 жовтня 2009 року № 1646-VI "Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати", який спрямований на встановлення розміру прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати, що забезпечить належний соціальний захист кожного громадянина України у період фінансово-економічної кризи, розмір мінімальної заробітної плати з 1 листопада 2009 року становить 744 грн., а з 1 січня 2010 року встановлено на рівні 869 гривень, з 1 квітня 2010 року на рівні 884 грн., з 1 липня 2010 року на рівні 888 грн., а з 1 жовтня 2010 року на рівні 907 гривень.
Саме виходячи з таких розмірів мінімальної заробітної плати повинен був розраховуватись посадовий оклад позивача починаючи з 19 серпня 2009 року.
Відповідно до Розрахунку заробітної плати позивача, наданого відповідачем 1, розрахунок його заробітної плати з 19.08.2009р. здійснювався виходячи із посадового окладу встановленого в розмірі 332 грн., що з 19.08.2009р. не відповідає вимогам діючого законодавства.
Також, суд вважає за необхідне звернути увагу відповідача на те, що нарахування та виплата позивачу заробітної плати, розрахованої з посадового окладу у розмірі 7,5 мінімальних заробітних плат, встановлених на законодавчому рівні, повинна здійснюватись починаючи з 19 серпня 2009 року до того часу, коли відповідним законодавчим актом не буде змінено порядок нарахування заробітної плати суддям.
Відповідно до наказу ДСА України від 09.06.2004р. № 82/04 «Про організаційні заходи щодо забезпечення подання на затвердження штатних розписів апаратів місцевих та апеляційних судів» обов'язок подавати штатні розписи до ДСА із зазначенням розміру фінансування оплати праці суддям покладено на Територіальне управління Державної судової адміністрації в Донецькій області, яке і здійснює фактичну виплату заробітної плати позивачу. Однак, зміни до штатних розписів відповідачем 1 не вносилися.
Суд вважає, що не здійснення перерахунку коштів позивачеві фактично є відмовою державного органу у реалізації позивачу його права, яка обумовлена юридичною значущістю та негативними наслідками для заявника, оскільки не надає і не визнає за собою суб'єктивного права позивача на реалізацію конституційної гарантії та охоронюваних правовідносин з приводу отримання від держави соціальних послуг, а також реалізації особою свого абсолютного права.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
На виконання вимог п.2 ст. 71 КАС України, відповідачі не надали суду достатніх, беззаперечних доказів щодо проведення перерахунку та виплати заробітної плати позивачу з урахуванням підвищення розміру мінімальної заробітної плати, встановленої на законодавчому рівні, починаючи з 19.08.2009р. по теперішній час.
Таким чином, приймаючи до уваги, що обов'язковість рішень суду є конституційною засадою судочинства, передбаченою Конституцією України та відтвореною у нормах Кодексу адміністративного судочинства України, в порушення вимог ст. 129 Конституції України та ст.ст. 7, 14 Кодексу адміністративного судочинства України, Територіальним управлінням Державної судової адміністрації в Донецькій області не було своєчасно здійснено відповідного перерахунку посадового окладу позивачу, оскільки нарахування заробітної плати здійснювалось на підставі скасованого пункту Постанови Кабінету Міністрів України № 865.
За таких обставин суд приходить до висновку, що викладені в позовній заяві вимоги позивача до Територіального управління Державної судової адміністрації в Донецькій області про зобов”язання провести перерахунок та виплату заробітної плати з урахування підвищення розміру мінімальної заробітної плати є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в частині проведення перерахунку з 19 серпня 2009 року.
Суд не погоджується з клопотанням відповідачів 2 і 3 про пропущення позивачем річного строку звернення до суду, встановленого ст. 99 КАС України, як загального строку подання адміністративного позову для захисту прав, свобод та інтересів особи з моменту коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав.
Зі змісту позовних вимог вбачається, що позивач звернувся до суду про стягнення на його користь невиплаченої суми заборгованості по заробітній платі, що належить до обов'язкових виплат відповідно до Закону України «Про статус суддів».
Суд звертає увагу, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком (ч.2 ст. 233 КЗпП).
Отже, загальний строк подання адміністративного позову для захисту прав, свобод та інтересів особи, який становить один рік, а з 30.07.2010р. шість місяців, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, встановлений ч. 1 ст. 99 КАС України, до даних правовідносин не застосовується.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 11, 17, 18, 94, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.
Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації в Донецькій області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 заборгованості із заробітної плати за період з 19 серпня 2009 року по 12 жовтня 2010 року, яка утворилась в результаті неправильного застосування розміру мінімальної заробітної плати при розрахунку його посадового окладу.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити за необґрунтованістю.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Донецького апеляційного адміністративного суду через Донецький окружний адміністративний суд шляхом подачі в 10-денний строк з дня її проголошення апеляційної скарги. У разі застосування судом ч. 3 ст. 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом 10 днів з дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У випадку подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Головуючий суддя Ушенко С. В.
Судді Мандичев Д. В. Чучко В.М.