Справа № 759/5326/24 Суддя (судді) першої інстанції: Єросова І.Ю.
04 грудня 2024 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Бєлової Л.В.,
суддів: Безименної Н.В., Кучми А.Ю.,
за участю секретаря судового засідання: Керімова К.Е.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м.Києва від 01 липня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності,
У березні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просив:
визнати протиправною та скасувати Постанову №327 від 05.03.2024 у справі про адміністративне правопорушення, якою позивача притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 210-1 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 5100,00 грн;
закрити справу про адміністративне правопорушення.
Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 01 липня 2024 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, у якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги.
Апелянт вказує, що відповідач в оскаржуваній постанові зазначив факти, які не становлять склад адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», щодо неявки по повістці на збірний пункт, оскільки позивач з'явився до ІНФОРМАЦІЯ_2 та подав заяву про заміну виконання військового обов'язку на альтернативну службу, що свідчить про відсутність складу адміністративного правопорушення.
Апелянт стверджує, що має гарантоване право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою, яке передбачено частиною 4 статті 35 Конституції України, адже згідно з довідкою, виданою Релігійною організацією «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» від 04.09.2023 №4525, є неохрещеним вісником Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні.
На думку позивача, оскільки він має право на виконання свого військового обов'язку шляхом його заміни на альтернативну (невійськову) службу та заявляв відповідачу про своє бажання скористатись правом альтернативної служби, то відповідачем протиправно притягнуто його до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 210-1 КУпАП.
Також, на переконання апелянта, відповідач безпідставно застосував до нього ознаку «повторності» адміністративного правопорушення за ст. 2 ст. 210-1 КУпАП, оскільки протягом останнього року позивач не притягувався до адміністративної відповідальності.
Апелянт в обґрунтування своїх доводів посилається на рішення судів апеляційної інстанції, зокрема, у справах № 156/698/23, № 554/6108/23, № 363/4793/23.
Наприкінці, апелянт наголошує, що суд першої інстанції не надав правову оцінку практиці Європейського суду з прав людини, викладену, зокрема, у рішенні у справі «Баятян проти Вірменії» від 07.07.2011 (заява № 23459/03) та у рішенні у справі «Свідки Єгови м. Москви та інші проти Росії», від 10.06.2010 (заява №302/02), згідно з якою, зокрема, Свідки Єгови належать до відомої християнської конфесії, що з моменту свого виникнення активно діють у багатьох країнах світу, в тому числі в усіх європейських країнах-членах Ради Європи, є релігійною групою, що дотримується принципів пацифізму, та їхнє віровчення не дозволяє її членам проходити військову службу, носити військову форму або брати в руки зброю.
Отже, на думку позивача, ЄСПЛ установлено, що право Свідків Єгови, до яких належить позивач, на відмову від проходження військової служби за релігійними переконаннями гарантовано п. 1 статті 9 Конвенції.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 серпня 2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м.Києва від 01 липня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності.
Відповідач відзив на апеляційну скаргу не подав.
Після надходження матеріалів справи, ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2024 року призначено справу до апеляційного розгляду у відкритому судовому засіданні на 27 листопада 2024 року.
У судовому засіданні, яке відбулось 27 листопада 2024 року, позивач та його представник підтримали доводи апеляційної скарги, та просили її задовольнити.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, хоча про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.
Протокольною ухвалою у судовому засіданні оголошено перерву до 04 грудня 2024 року.
У судовому засіданні, яке відбулось 04 грудня 2024 року, позивач та його представник підтримали доводи апеляційної скарги, та просили її задовольнити.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, хоча про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.
Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення позивача та його представника, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та інших письмових пояснень, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції, згідно з повісткою ІНФОРМАЦІЯ_1 №205/02 ОСОБА_1 наказано з'явитись о 08:00 год. 28.02.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_2 .
27.02.2024 ОСОБА_1 подано до ІНФОРМАЦІЯ_1 заяву про заміну військової служби на невійськову (альтернативну) на підставі релігійних переконань відповідно до котрої ОСОБА_1 зазначає, що належить до релігійної організації "Свідків Єгови в Україні" з 10.01.2004. У вказаній заяві вказує, що не ухиляється від своїх обов'язків як громадянина, а просить про заміну військової служби на альтернативну (невійськову).
28.02.2024 щодо ОСОБА_1 складено протокол про адміністративне правопорушення №600, зі змісту якого вбачається, що ОСОБА_1 28.02.2024 з'явився за адресою: АДРЕСА_1 по повістці до ІНФОРМАЦІЯ_1 , але їхати в частину відмовився.
05.03.2024 начальником ІНФОРМАЦІЯ_1 виносено постанову №327 у справі про адміністративне правопорушення за ч.2 ст.210-1 КУпАП у зв'язку з порушенням законодавства про мобілізацію під час дії правового режиму особливого періоду, а саме: обов'язку встановленого ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Згідно з довідкою релігійної організації «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні» від 04 вересня 2023 р. №4525 ОСОБА_1 з 10 січня 2004 року є неохрещеним вісником Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні. ОСОБА_1 вивчає Біблію з одним із Свідків Єгови, відвідує християнські зібрання релігійної громади Свідків Єгови і під наглядом безоплатно бере участь у проповідуванні доброї новини.
Позивач, вважаючи протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 та не погоджуючись із прийнятою постановою, звернувся до суду з цим позовом.
Суд першої інстанції у задоволенні адміністративного позову відмовив та зазначив, що позивач являється мобілізованим на військову службу під час мобілізації в особливий період, а не особою, яка підлягає призову на строкову військову службу. У спірному випадку ОСОБА_1 не наділений правом бути направленим на альтернативну (невійськову) службу. Тому, позивач, будучи військовозобов'язаним, підлягав призову на військову службу під час мобілізації. Відповідач, приймаючи постанову №327 у справі про адміністративне правопорушення за ч.2 ст.210-1 діяв відповідно до вимог чинного законодавства України, а тому відсутні підстави для визнання постанови протиправною.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Згідно з частиною першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Положеннями ч.ч. 1-4 ст. 7 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) визначено, що ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом. Додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, правом оскарження, іншими встановленими законом способами.
Відповідно до ст. 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
Так, ст. 210-1 КУпАП визначає порушення призовниками, військовозобов'язаними, резервістами правил військового обліку.
Відповідно до ч. 2 ст. 210-1 КУпАП повторне протягом року вчинення порушення, передбаченого частиною першою цієї статті (порушення призовниками, військовозобов'язаними, резервістами правил військового обліку), за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, а також вчинення такого порушення в особливий період, що тягне за собою накладення штрафу на громадян від двохсот до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Відповідно до ст. 106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06.12.1991 № 1932-XII визначено, що особливий період - це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Значення та період особливого періоду також визначено Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Так, відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Указом Президента України від 17 березня 2014 року №303/2014, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію», в Україні було оголошено часткову мобілізацію.
За змістом вищенаведених Законів «Про оборону України» та «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період продовжується з моменту оголошення рішення про мобілізацію та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Закінчення періодів мобілізацій не є самостійною підставою для припинення особливого періоду.
Отже, враховуючи викладене, особливий період в Україні розпочався 17 березня 2014 року та діє по теперішній час.
Такий висновок викладений Верховним судом у постанові від 20 листопада 2024 року у справі № 460/6560/21.
Відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні»» від 24.02.2022 №2102-ІХ, в Україні введено воєнний стан. З цієї дати по теперішній час діє воєнний стан.
Водночас, Указом Президента України від 24.02.2022 N 65/2022 "Про загальну мобілізацію", затвердженим Законом України від 03.03.2022 N 2105-IX, оголошено проведення загальної мобілізації. Згідно з цим Указом призову на військову службу за мобілізацією підлягають військовозобов'язані та резервісти.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.92 N 2232-XII (далі - Закон N 2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону N 2232-XII військовий обов'язок включає проходження військової служби.
Згідно ч. 2 ст. 1 Закону N 2232-XII військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Згідно ч. 1 ст. 15 Закону N 2232-XII на строкову військову службу призиваються придатні для цього за станом здоров'я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 27-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу (далі - громадяни призовного віку).
Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.93 N 3543-XII (далі - Закон N 3543-XII) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Так, мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (ст. 1 Закону N 3543-XII).
Відповідно до ч. 8 ст. 4 Закону N 3543-XII з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 22 Закону (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) громадяни зобов'язані з'являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом Служби зовнішньої розвідки України) для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період.
Під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
З аналізу зазначених норм вбачається обов'язок громадян з'явитися, зокрема до військової частини, територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки) для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період.
Як зазначалось, згідно з повісткою ІНФОРМАЦІЯ_1 №205/02 ОСОБА_1 наказано з'явитись об 08:00 год. 28.02.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_2 ., що не заперечується позивачем.
При цьому, ОСОБА_1 28.02.2024 з'явився по повістці до ІНФОРМАЦІЯ_1 , проте їхати в у військову частину відмовився.
Так, як наголошувалось вище, ч. 3 ст. 22 Закону №3543-ХІІ передбачено обов'язок громадян під час мобілізації з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), а невиконання встановленого обов'язку є порушенням законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, що є наслідком притягнення до адміністративної відповідальності, передбаченої ч. 2 ст. 210-1 КУпАП.
Позивач посилається на те, що він є неохрещеним вісником Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні та як свідок Єгови бере участь у проповідуванні доброї новини, а тому він належить до "інших військовозобов'язаних або окремої категорії громадян", які на підставі абз. 16 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підтримку та мобілізацію" не підлягають призову на військову службу під час мобілізації та має право на заміну військової служби альтернативною.
При цьому позивач посилається на рішення у справі «Баятян проти Вірменії» від 07.07.2011 (заява № 23459/03) та рішення у справі «Свідки Єгови м. Москви та інші проти Росії», від 10.06.2010 (заява №302/02), якими вказано на обов'язок держави забезпечити учасникам релігійної організації Свідки Єгови право на альтернативну службу.
У цьому контексті колегія суддів зазначає, що п. 4 ст. 1 Закону № 2232-XII визначено, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу".
Організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов'язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначені Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" від 12.12.91 № 1975-XII (далі Закон N 1975-XII).
Відповідно до ст. 1 Закону № 1975-XII альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
Згідно ст. 2 Закону N 1975-XII право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Частиною 1 статті 4 Закону № 1975-XII визначено, що на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.
Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки) (ч. 2 ст. 4 Закону № 1975-XII).
Відповідно до ст. 5 Закону № 1975-XII альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов'язана із соціальним захистом населення, охороною здоров'я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України.
Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які проходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 за № 2066 (далі - Положення № 2066) затверджено Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби та перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Згідно п. п. 2, 3 Положення № 2066 громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих відповідно до законодавства релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджується Кабінетом Міністрів України. Цим правом користуються громадяни, які належать до зазначених релігійних організацій, що діють як із зареєстрованим статутом, так і без його реєстрації.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть бути встановлені окремі обмеження цього права із зазначенням строку їх дії.
На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.
Отже, із системного аналізу вказаних норм вбачається, що альтернативна служба це служба, яка запроваджується замість проходження саме строкової військової служби.
Тобто, у цьому випадку, позивач є мобілізованим на військову службу під час мобілізації в особливий період, а не призваний на строкову військову службу, яка дає право на заміну такої служби альтернативною.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" альтернативна (невійськова) служба під час військового стану не визначена.
При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
За змістом ч. 1 ст. 1 Закону № 1975-XII альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби на яку призивають громадян зазначених у ст. 15 Закону України від 25.03.92 N 2232-XII "Про військовий обов'язок та військову службу" (далі - Закон N 2232-XII), віком 18-27 років.
Можливості заміни в означений спосіб військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період Закон не передбачає.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права гарантує кожній людині право на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Відступ від положень Пакту не допускається навіть під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою.
Статтею 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до положень ч. 2 цієї статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Отже, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.
Ані положення Пакту, ані положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов'язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені статтею 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов'язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (Баятян проти Вірменії (Bayatyan v. Armenia), Папавасілакіс проти Греції (Papavasilakisv. Greece), Канатли проти Туреччини (Kanatliv. Turkiye).
Водночас ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на ст. 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням цієї статті (Енвер Айдемір проти Туреччини (Enver Aydemir v. Turkiye), Дягілєв проти Росії).
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава може встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини та запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу. Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень статті 9 Конвенції та в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи.
Право на свободу совісті та віросповідання гарантовано як одне з конституційних прав людини, та закріплено у ст. 35 Конституції України. Одним з аспектів зазначеного права є можливість сумлінної відмови від військової служби. Зокрема, у разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
В умовах збройної агресії Російської Федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров'я, безпека громадян та саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії та високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання свого конституційного обов'язку з захисту Вітчизни.
За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини закріпленого в ст. 9 Конвенції та ст. 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об'єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань. Це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї.
Відповідно до статей 17, 65 Конституції України захист держави і забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов'язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. захист вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Такі положення основного закону дублюються в ст. 1 Закону N 2232-XII - захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. До військовослужбовців належать особи, які проходять таку службу, зокрема у Збройних Силах України. Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов'язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом).
Згідно зі ст. 17 Закону України від 06.12.91 N 1932-XII "Про оборону України" захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров'я і віком, а жіночої статі -також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов'язок згідно із законодавством.
Отже, жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов'язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.
Вищенаведені висновки сформовано Верховним Судом у постанові № 601/2491/22 від 13.06.2024.
Суд першої інстанції правильно зазначив, що оскільки позивач являється мобілізованим на військову службу під час мобілізації в особливий період, а не особою, яка підлягає призову на строкову військову службу, то ОСОБА_1 не наділений правом бути направленим на альтернативну (невійськову) службу.
Між цим, доводи позивача про незаконність спірної постанови через те, що він за релігійним переконанням має право на альтернативну службу, колегія суддів вважає необґрунтованим, оскільки протокол та постанова винесені відносно позивача за порушення законодавства про мобілізацію під час дії правового режиму особливого періоду, а саме: обов'язку встановленого ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Посилання позивача на те, що він має гарантоване право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою, яке передбачено частиною 4 статті 35 Конституції України, спростовується положеннями ст. 64 Конституції України, згідно з якими в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені ст.ст. 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 цієї Конституції.
Доводи апелянта про те, що до нього безпідставно застосовано відповідачем ознаку «повторності» адміністративного правопорушення судом відхиляються, оскільки диспозиція ч. 2 ст. 2101 КУпАП передбачає притягнення до відповідальності також за вчинення такого порушення в особливий період, про що і зазначено в спірній постанові.
Колегія суддів не враховує висновки судів апеляційної інстанції, зокрема, у справах № 156/698/23, № 554/6108/23, № 363/4793/23, на які посилається апелянт, оскільки відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідач, приймаючи постанову №327 у справі про адміністративне правопорушення за ч.2 ст.210-1 КУпАП, діяв відповідно до вимог чинного законодавства України, а тому підстави для визнання постанови протиправною відсутні.
Що стосується аргументу апелянта про порушення судом першої інстанції норм процесуального права щодо зобов'язання позивача сплатити судовий збір у цій справі у збільшеному розмірі, то колегія суддів зазначає, що таке порушення норм процесуального права не є обов'язковою підставою для скасування судового рішення, які передбачені ч. 3 ст. 317 КАС України. Крім того, у разі сплати позивачем судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом, позивач вправі повернути його на підставі положень ст. 7 Закону України «Про судовий збір».
Доводи апеляційної скарги жодним чином не спростовують висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права, тому не є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи викладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Згідно з положеннями статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до вимог статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що рішення суду першої інстанції постановлене з додержанням норм матеріального і процесуального права, обставини справи встановлено повно та досліджено всебічно.
Заслухавши доповідь головуючого судді, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст. ст. 243, 315, 316, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м.Києва від 01 липня 2024 року - залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду м.Києва від 01 липня 2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Л.В. Бєлова
Судді Н.В. Безименна,
А.Ю. Кучма