29 листопада 2024 року
м. Київ
справа № 199/1285/24
провадження № 61-15179ск24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Гудими Д. А., Пархоменка П. І., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Бур'янським Андрієм Вікторовичем, на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 жовтня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Друга дніпровська державна нотаріальна контора про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом, визнання права власності за набувальною давністю,
У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом, визнання права власності за набувальною давністю, в якому просив:
визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане державним нотаріусом Другої дніпровської державної нотаріальної контори Олехнович Л. Ю. 17 листопада 2021 року на ім'я ОСОБА_2 на частку квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано в реєстрі за № 3-1209, та визнати за ОСОБА_1 право власності за набувальною давністю на цю частку;
визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане державним нотаріусом Другої дніпровської державної нотаріальної контори Олехнович Л. Ю. 17 листопада 2021 року на ім'я ОСОБА_2 на 1/8 частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_2 , та визнати за ОСОБА_1 право власності за набувальною давністю на цю частку;
визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане державним нотаріусом Другої дніпровської державної нотаріальної контори Олехнович Л. Ю. 17 листопада 2021 року на ім'я ОСОБА_2 на 1/8 частку земельної ділянки площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 1221411000:02:030:0182, за адресою: АДРЕСА_2 , та визнати за ОСОБА_1 право власності за набувальною давністю на цю частку;
визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане державним нотаріусом Другої дніпровської державної нотаріальної контори Олехнович Л. Ю. 17 листопада 2021 року на ім'я ОСОБА_2 на 1/8 частку земельної ділянки площею 0,0355 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 1221411000:02:030:0183, за адресою: АДРЕСА_2 , та визнати за ОСОБА_1 право власності за набувальною давністю на цю частку.
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 18 червня 2024 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 жовтня 2024 року, позовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спадкоємцем за заповітом майна померлої ОСОБА_4 є її онук, ОСОБА_2 , інших спадкоємців судом не встановлено. ОСОБА_2 спадщину після померлої ОСОБА_4 прийняв та йому державним нотаріусом Другої дніпровської державної нотаріальної контори видані свідоцтва про право на спадщину за заповітом на: 1/4 частку квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; 1/8 частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_2 ; 1/8 частку земельної ділянки площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд; 1/8 частку земельної ділянки площею 0,0355 га для ведення особистого селянського господарства, що розташовані в АДРЕСА_2 .
Позивач не є спадкоємцем за законом чи за заповітом до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 За ОСОБА_2 зареєстроване право власності на зазначене спірне майно. Саме на позивача покладено обов'язок з доведення факту наявності у нього права на оспорювання свідоцтв про право на спадщину на майно, яке належить спадкоємцю за заповітом та визнання права власності за набувальною давністю на це майно. Позивачем не доведено наявність правових підстав для визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину спадкоємця за заповітом - ОСОБА_2 та визнання за ним права власності на вказане спадкове майно на підставі статті 344 ЦК України. Встановлені під час розгляду обставини та надані позивачем докази вказують на відсутність необхідних складових, як то добросовісність користування майном, відкритість користування, яке має бути очевидним для усіх інших осіб, безперервність користування протягом 10 років та відсутність добросовісних власників на це майно, відсутні документи, які б свідчили про наявність у позивача прав на спірне майно.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та вказав, що ні в позовній заяві, ні в апеляційній скарзі не зазначено, хто, яким чином та які саме права позивача порушив. Судом першої інстанції встановлено, що позивач не є спадкоємцем ні за заповітом ні за законом, тож його права порушено не було. Позивач не є "заінтересованою особою", яка має конкретний майновий інтерес в оспорюванні правочину, тож правових підстав для задоволення апеляційної скарги не має.
11 листопада 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу.
Підставою, на якій подається касаційна скарга, ОСОБА_1 зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 16 вересня 2020 року у справі № 344/5437/17, від 22 квітня 2024 року у справі № 346/2744/21, від 25 листопада 2020 року у справі № 292/389/17, від 26 липня 2021 року у справі № 405/7058/19, від 27 січня 2021 року у справі № 463/1540/14-ц, від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, від 17 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18).
Касаційна скарга мотивована тим, що судами не було встановлено, чи має право ОСОБА_3 на обов'язкову частку у спадщині, чи проживала дана особа із спадкодавцем на час відкриття спадщини. Судами не враховано, що при визначенні розміру обов'язкової частки у спадщині, враховуються всі спадкоємці за законом першої черги, з боку нотаріуса не було належним чином повідомлено спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині - ОСОБА_3 про відкриття спадщини. Суди не надали оцінки посиланням позивача на те, що в заяві про вступ у спадщину ОСОБА_2 зазначив хибну інформацію, що інших спадкоємців немає, тоді як є донька, яка має право на обов'язкову частку у спадщині, та інша донька. Суд не перевіряв наявність підстав для визнання права власності за набувальною давністю і жодним чином не спростував доводів ОСОБА_1 щодо того, що він з моменту смерті свого батька ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 вступив у спадщину на все майно і добросовісно володіє ним вже понад 12,5 років.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Суди встановили, що рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 24 квітня 2013 року за ОСОБА_4 визнано право власності на частку квартири АДРЕСА_3 в порядку спадкування за законом після смерті чоловіка, ОСОБА_5 , а за ОСОБА_1 визнано право власності на 3/4 частки квартири АДРЕСА_3 в порядку спадкування за законом після померлого батька, ОСОБА_5 .
Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 березня 2014 року за ОСОБА_1 визнано право власності на 3/8 часток у праві спільної власності на домоволодіння та дві земельні ділянки, що розташовані в АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , а також визнано право власності за ОСОБА_4 на 1/8 частку домоволодіння та по 1/8 частці на дві земельні ділянки, що розташовані в АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 , після смерті якої відкрилася спадщина.
Спадкоємцем за заповітом до майна померлої ОСОБА_4 є її онук, ОСОБА_2 .
ОСОБА_2 спадщину після померлої ОСОБА_4 прийняв та йому державним нотаріусом Другої дніпровської державної нотаріальної контори видані свідоцтва про право на спадщину за заповітом на спірні частки квартири, житлового будинку та земельних ділянок.
Позивач не є спадкоємцем за законом чи за заповітом майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 .
У відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження
№ 61-2417сво19)).
Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження
№ 61-9916сво21) зазначено, що заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину. Тобто, оспорювання свідоцтва про право на спадщину відбувається тільки за ініціативою заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимоги про визнання його недійсним (позов про оспорювання свідоцтва).
У ЦК України закріплено можливість пред'явити позовну вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. Заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину. Тобто, оспорювання свідоцтва про право на спадщину відбувається тільки за ініціативою заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимоги про визнання його недійсним (позов про оспорювання свідоцтва) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 лютого 2024 року у справі № 285/2226/20, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2024 року у справі № 754/1116/22).
Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) зроблено висновок, що «умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України є: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду. Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності. За змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього».
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Диспозитивність - один з основних принципів судочинства, на підставі якого учасник справи самостійно вирішує чи оскаржувати рішення суду першої інстанції в апеляційному (касаційному) порядку та в яких межах (див. постанови Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 757/42885/19-ц, від 22 листопада 2023 року у справі № 465/6549/16-ц).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).
Установивши, що спірні частки у праві спільної власності мали власника, відсутність у позивача прав на ці частки, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про необґрунтованість позову ОСОБА_1 з огляду на недоведеність умов для набуття ним права власності за набувальною давністю на нерухоме майно на підставі статті 344 ЦК України, та, відповідно, відсутністю порушеного права/інтересу позивача оспорюваними свідоцтвами про право на спадщину за заповітом, виданих ОСОБА_2 .
Висновки Верховного Суду у справах про оспорювання свідоцтв про право на спадщину, на які посилається заявник, зроблені за інших фактичних обставин та за позовами спадкоємців. Позивач не є спадкоємцем ОСОБА_4 , яка була власником спірних часток у праві спільної власності, як і особою, яка має право діяти в інтересах інших її спадкоємців при оспорюванні свідоцтв про право на спадщину, виданих відповідачу. Такі спадкоємці не залучені до участі у справі за ініціативою позивача, позовних вимог до них не пред'явленою. Такі особи не заявляли і самостійних вимог на предмет спору, судові рішення не оскаржували, заяв про приєднання до скарг ОСОБА_1 не подавали.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскаржених судових рішень свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 жовтня 2024 року у справі № 199/1285/24.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді Є. В. Краснощоков
Д. А. Гудима
П. І. Пархоменко