05 грудня 2024 року справа №826/17612/14
Київський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Парненко В.С.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Генеральної прокуратури України (далі - відповідач), в якому просить:
- скасувати наказ Генерального прокурора України № 2517-ц від 23 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 , зареєстрована та фактично проживає за адресою АДРЕСА_1 ) з посади заступника начальника управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Головного управління міжнародно-правових зв'язків та європейської інтеграції Генеральної прокуратури України;
- поновити ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 ) на посаді заступника начальника управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Головного управління міжнародно-правових зв'язків та європейської інтеграції Генеральної прокуратури України, а у разі скорочення цієї посади - на рівнозначній посаді в Генеральній прокуратурі України;
- стягнути з Генеральної прокуратури України (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, ідентифікаційний код 00034051) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 27 жовтня 2014 року і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;
- зобов'язати Генеральну прокуратуру України (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, ідентифікаційний код 00034051) проінформувати Міністерство юстиції України (01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 13, ідентифікаційний код 00015622) про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 ) заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».
В обґрунтування позовних вимог вказано, що позивач не погоджується з наказом про звільнення, вважає його таким, що порушує його право на працю та соціальні гарантії. Позивач зазначає, що до неї були застосовані норми Закону України «Про очищення влади». Звільнення позивача з посади заступника начальника управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Головного управління міжнародно-правових зв'язків та європейської інтеграції Генеральної прокуратури України на підставі положень Закону України «Про очищення влади» є порушенням вимог Конвенції, а також практики ЄСПЛ, яка є джерелом права України, що обґрунтовує протиправність такого рішення.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 17.11.2014 відкрито провадження в адміністративній справі в порядку спрощеного позовного провадження.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 16.12.2014 зупинено провадження у справі № 826/17612/14 за позовом ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України про скасування наказу, поновлення на посаді до вирішення Верховним Судом України питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності положень Закону України «Про очищення влади» Конституції України, питання щодо чого порушено відповідно до ухвали Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 грудня 2014 року у справі № 826/17612/14, та прийняття відповідного рішення Конституційним Судом України.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 16.12.2014 суддя звернувся до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади» положенням Конституції України, а саме: пункту 8 частини першої статті 3, частини третьої статті 1, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» положенням статті 8, частини другої статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин другої та третьої статті 24, частини першої статті 38, частини першої статті 43, статті 58, частини другої статті 61, статті 62, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв'язку.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.12.2020 поновлено провадження у справі.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 05.04.2021 замінено назву (найменування) відповідача з Генеральної прокуратури України на Офіс Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15) в адміністративній справі № 826/17612/14.
Витребувано в Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15) довідку про заробітну плату ОСОБА_1 за весь час вимушеного прогулу ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ).
Законом України від 13.12.2022 № 2825-IX "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" (далі - Закон № 2825-IX) Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві.
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних Закону № 2825-IX, з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя; до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
На виконання положень пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 2825-ІХ, Окружним адміністративним судом міста Києва скеровано за належністю матеріали цієї справи до Київського окружного адміністративного суду.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Київського окружного адміністративного суду позовну заяву передано 17.09.2024 на розгляд судді Парненко В.С.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 20.09.2024 відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
16.10.2024 представником Офісу Генерального прокурора подано відзив на позовну заяву, в якому позовні вимоги представник не визнав та просив відмовити в задоволенні позову. В обґрунтування правової позиції зазначено, що з набранням чинності з 16.10.2014 Законом України «Про очищення влади» (далі - Закон № 1682-VII) розпочато процедуру люстрації. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Статтею 2 Закону № 1682-VII визначено посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації). Зокрема, такі заходи здійснюються щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України (пункт 7 цієї статті). Згідно з ч. 3 ст. 1 Закону № 1682-VII протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у ч. ч. 1, 2, 4 та 8 ст. 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені ч. 1 ст. 4 Закону. Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1682-VII встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в ч. 3 ст. 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених ч. 1 ст. 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб, звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу, до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів. З огляду на те, що Закон № 1682-VII набрав чинності з 16.10.2014, відповідні кадрові рішення щодо осіб, зазначених у п. 2 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону, повинні були бути здійснені у строк до 26.10.2014 року. За результатами вивчення особової справи ОСОБА_1 встановлено, що позивач працювала в органах прокуратури України на посадах заступника начальника Головного управління нагляду за додержанням законів на транспорті та підприємствах оборонної промисловості Генеральної прокуратури з 25.02.2010 по 25.04.2010, заступника начальника Головного управління нагляду за додержанням законів на транспорті та підприємствах оборонної промисловості - начальника управління нагляду за додержанням законів щодо прав і свобод та захисту інтересів держави на транспорті Генеральної прокуратури з 26.04.2010 по 13.12.2010 заступника начальника Головного управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України з 12.09.2012 по 09.12.2012, тобто більше року обіймала посаду, передбачену п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади». Оскільки ОСОБА_1 сукупно більше одного року (1 рік 14 днів) обіймала посади, що визначені п. 7 ч. 1 ст. 3 Закону, наказом Генерального прокурора України від 23.10.2014 № 2517-ц звільнено з займаної посади у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України. Таким чином, Генеральний прокурор України при виданні спірного наказу діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, безсторонньо, пропорційно та своєчасно. Вимоги позову про покладання на Офіс Генерального прокурора обов'язку інформувати Міністерство юстиції України про поновлення позивача на посаді та відсутність підстав для застосування щодо нього заборони, передбаченого ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» не відповідають приписам п. 5 розд. II Положення, в редакції наказу від 17.07.2020 № 2454/5, а також не є належним способом захисту порушеного права. Оскільки звільнення позивача відбулося з дотриманням вимог законодавства підстави для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відсутні.
24.10.2024 позивачем подано відповідь на відзив, в якій зазначено, що позивач працювала на посадах аналогічного рівня і раніше - з 18.03.2008 (заступник начальника Головного управління з розслідування особливо важливих справ - начальник відділу нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими Генеральної прокуратури України). Наведене вказує, що вперше на посаду відповідного рівня позивача було призначено в порядку нормального професійного зростання. І відбулось це за президентства ОСОБА_2 , якого в узурпації влади не було звинувачено. Генеральним прокурором тоді був ОСОБА_3 , якого в узурпації влади також не було звинувачено. Вказує, що у процесі реорганізації цілої низки державних органів той орган (Генеральна прокуратура України), з якого позивач була звільнена, перестав існувати. Натомість у нього є легальний правонаступник - Офіс Генерального прокурора. Позивач зазначає, що повний розрахунок проведено не у день звільнення, а пізніше. Доказом цього є відмітка про борг роботодавця на листопад 2014 року. Точну дату розрахунку після звільнення позивач не пам'ятає, оскільки минуло майже десять років, але її може повідомити роботодавець. Позивач вважає, що має право на отримання компенсації за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Однак розрахунок цієї компенсації надати не може, тому що не володіє інформацією про те, коли відбувся остаточний розрахунок.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 14.11.2024 заяву Офісу Генерального прокурора про розгляд справи за правилами загального позовного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про скасування наказу, поновлення на посаді - задоволено.
Постановлено перейти до розгляду справи №826/17612/14 за позовною заявою ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про скасування наказу, поновлення на посаді - за правилами загального позовного провадження.
Призначено справу до розгляду в підготовчому засіданні на 04.12.2024.
Позивачем подано клопотання про закриття підготовчого провадження та здійснення подальшого розгляду справи по суті в письмовому провадженні.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 04.12.2024 закрито підготовче провадження у справі та продовжено розгляд справи по суті в порядку письмового провадження.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_2 .
Відповідно до копії трудової книжки серії НОМЕР_3 від 16.07.1999, позивач працювала в органах прокуратури Донецької області з 02.12.1998, в прокуратурі м. Києва з 29.06.2004, в прокуратурі Київської області з 05.07.2005, в Генеральній прокуратурі України з 08.11.2006,
З 29.10.2023 позивач працювала на посаді заступника начальника управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Головного управління міжнародно-правових зв'язків та європейської інтеграції Генеральної прокуратури України на підставі наказу Генерального прокурора України В. Пшонки від 29.10.2013 №1460ц.
22.10.2014 позивачем подано заяву Генеральному прокурору України ОСОБА_4 в порядку частини 1 статті 4 Закону України «Про очищення влади» зі згодою на проведення перевірки і згоду на оприлюднення відомостей відповідно до вказаного Закону. В заяві повідомила, що сукупний строк перебування на посаді заступника начальника Головного управління становить менше одного року.
23.10.2014 наказом Генерального прокурора України ОСОБА_4 , керуючись ст. 15 Закону України «Про прокуратуру», вимогою п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади», старшого радника юстиції ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Головного управління міжнародно-правових зв'язків та європейської інтеграції Генеральної прокуратури України у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України.
Інформацію стосовно ОСОБА_1 внесено до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», як така, що звільнена з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» та щодо якої наявна заборона займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація) протягом 10 років.
Не погоджуючись з прийнятим наказом про звільнення, позивач звернулась до суду з цим позовом.
Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначено Законом України «Про очищення влади».
Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом ОСОБА_5 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист. Протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про очищення влади» заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб, зокрема, прокуратури.
Водночас, заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (пункт 8 частини 1 статті 3 Закону України «Про очищення влади»).
З матеріалів справи видно, що позивач звернулася до Генерального прокурора України з заявою (на виконання вимог ст. 4 Закону України «Про очищення влади») від 22.10.2014.
Разом з тим, 23.10.2014 Генеральним прокурором України ОСОБА_4 прийнято спірний наказ про звільнення позивача з посади заступника начальника управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Головного управління міжнародно-правових зв'язків та європейської інтеграції Генеральної прокуратури України.
Аналізуючи наявність правових підстав для видання оскаржуваного наказу від 23.10.2014 року №2517-ц про звільнення позивача, суд зазначає, що 16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України «Про очищення влади», яким передбачені підстави та порядок проведення процедури люстрації щодо посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування. Відповідно до частини другої статті 1 зазначеного Закону, очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України В. Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальності відповідальності та гарантування права на захист.
Законом визначаються правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації), передбачається перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з люстрації.
Для застосування заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» щодо таких посад, статтею 3 Закону передбачені два критерії здійснення люстрації. А саме: щодо осіб, які обіймали сукупно не менше одного року визначені законом посади в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року (перебування на посаді Президента України ОСОБА_6 ) або обіймали таку посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади за власним бажанням (події на Майдані).
За приписами зазначеного Закону заборона, передбачена частиною третьою статті 1, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені у цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням, зокрема: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах у місті Києві.
Водночас, згідно статті 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені свободи, передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 Конституції України.
Відповідно до частини другої статті 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
Згідно статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.
За приписами статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
Так, суд зазначає, що Європейський суд з прав людини неодноразово розглядав питання щодо здійснення люстраційних процедур та сформував відповідну практику з цих питань.
Зокрема, варто зазначити, що Велика палата Європейського суду з прав людини відмовила Україні в апеляції у справі «Полях та інші проти України». Відповідне рішення ЄСПЛ ухвалив 24 лютого 2020 року. Таким чином, ЄСПЛ фактично підтвердив визнання закону України «Про очищення влади» (люстрації) в Україні таким, що порушує права людини. Дане рішення Європейського суду з прав людини є остаточним.
За правилами Загальної декларації з прав людини та ряду інших актів міжнародного права та з наявної сталої практики Європейського суду з прав людини та висновків Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) вбачається таке. А саме, у статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, про неможливість піддавати особу безпідставному втручанню у його особисте і сімейне життя, заборону безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
Статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального й рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Це положення визначає, що всі держави-учасниці зазначеного Пакту незалежно від конституційної структури повинні запровадити таку систему доступу до державної служби, виборів та участі у веденні державних справ, яка ефективно гарантувала б дотримання цього положення.
У пункті «а» частини першої статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від 25 червня 1958 року № 111 передбачено, що термін «дискримінація» охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять.
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція), що була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97р., та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства, вказує в статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення ЄСПЛ у справі «Матиєк проти Польщі»).
У рішенні по справі «Турек (Turek) проти Словаччини» (люстрація) від 14 лютого 2006 року № 57986/00 Суд постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації - які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв'язку із застосуванням засобів люстрації.
Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (додатково див.п.115 вказаного рішення).
Згідно ст. 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Зі сталою практикою Європейського Суду, приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. п. 25 «C. проти Бельгії» від 07.08.1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення Суду у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. п. 29 рішення Суду у справі «Niemietz проти Німеччини» від 16.12.1992 року. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (див. п. 47 рішення Суду у справі «Sidabras and Dћiautas проти Латвії» (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі «Bigaeva проти Греції» від 28.05.2009 року (справа 26713/05)). Крім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі «Ozpinar проти Туреччини» від 19.10.2010 року (справа № 20999/04)). З рештою, у ст. 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. п. 35 рішення Суду у справі «Pfeifer проти Австрії» від 15.11.2007 року (справа № 12556/03) та п.п. 63 та 64 рішення Суду у справі «A. проти Норвегії» від 09.04.2009 року (справа № 28070/06), п. 165 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11)).
Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов'язків (див., наприклад, рішення у справі «Крастанов проти Болгарії» (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, п. 53, від 30 вересня 2004 року). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справах «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви №№ 41138/98 і 64320/01, п. 94, ECHR 2005-VII (витяги), та «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, п. 159, Series А № 25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов'язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «SAЉO GORGIEV проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (), заява № 49382/06, п. 48, ECHR 2012 (витяги)).
Словосполучення «відповідно до закону» вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (див. з-поміж інших джерел п. 55 рішення Суду у справі «Kopp проти Швейцарії» від 25.03.1998 року (Reports of Judgment sand Decisions 1998-II)).
Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (див. п. 39 рішення Суду у справі «C.G. and Others проти Болгарії» від 24.04.2008 року (справа № 1365/07)). Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (див. п. 46 рішення Суду у справі «P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства» (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX)).
Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Однак, суд зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Щокін проти України» (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011 року).
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 73, від 15 вересня 2009 року). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу “помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelasv. Croatia), заява №38767/07, п. 74, від 18.10.2011 року). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII), а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71).
Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення ЄСПЛ у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).
Крім того, Венеціанська комісія у своєму Висновку від 16 грудня 2014 року № 788/2014 СDL-АD(2014)044 зазначила: «За Законом «Про люстрацію» особи, які підпадають під люстрацію, не мають можливості довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи. ... На думку Комісії, однак, той факт, що Закон «Про люстрацію» виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом «індивідуальної відповідальності», на якому має бути заснована люстрація (стаття 1.2). Навіть добровільна відставка з посади до 22 лютого 2014 року не буде достатньою щоб звільнити особу від люстрації.
У пункті 64 проміжного Висновку від 16 грудня 2014 року № 788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України «Про очищення влади» (Закону «Про люстрацію») Венеціанська комісія констатувала: «Закон «Про люстрацію» не відповідає цим вимогам. За винятком осіб, зазначених у статтях 3.5, 3.6 та 3.7, встановлення індивідуальної провини незалежним органом не вимагається. Заборона доступу до державних функцій, що застосовується до цих осіб, заснована на простому факті обіймання певної посади з подальшою презумпцією винуватості. У той час, як цей підхід може бути прийнятним щодо осіб, що обіймали високі посади в комуністичний період і в деяких найважливіших державних установах, у всіх інших випадках вина має бути доведена на основі індивідуальних вчинків. Якщо сам факт належності до партії, організації або адміністративного органу старого режиму є підставою для заборони обіймати державні посади, то така заборона зводиться до форми колективного та дискримінаційного покарання, яка несумісна з нормами в галузі прав людини. Тому люстрація ризикує стати політичним інструментом для придушення опонентів».
Крім того, Венеціанська комісія зауважила: «Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це» (пункт 62).
Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: «Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій» (підпункт «h» пункту 20 розділу 3 Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії № 524/2009 від 13 жовтня 2009 року).
У Висновку Венеціанської комісії від 14-15 грудня 2012 року № 694/2012 СDL-АD(2012)028 щодо Закону «Про визначення критерію для обмеження повноважень несення державної служби, доступу до документів та оприлюднення інформації про колабораціонізм із органами державної безпеки» (Закону «Про люстрацію») колишньої Югославської Республіки Македонія Венеціанська комісія констатувала: «...Мета люстрації перш за все полягає в захисті демократії від ремінісценцій тоталітаризму, другорядною метою люстрації, підпорядкованою реалізації першочергової мети, є індивідуальне покарання осіб, які співпрацювали з тоталітарним режимом...» (пункт 16 розділу А).
Згідно із пунктами 12, 13 Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи № 1096 «Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем», (Dос. 7568 від 3 червня 1996 року), люстраційні заходи можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена в кожному конкретному випадку, а особі, яка піддається люстраційній процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.
Відповідно до пункту «і» Рекомендації ПАРЄ нікого не може бути піддано люстрації виключно за зв'язок з якоюсь організацією або участь у її діяльності, яка була законною на час такого зв'язку або діяльності (крім випадків, викладених лише у підпункті «h»), або за особисті думки чи переконання.
Пунктом «h» зазначеної Рекомендації встановлено, «що особи, які видали накази, скоїли або значною мірою сприяли скоєнню серйозних порушень прав людини, можуть бути відсторонені від посади; якщо організація вчинила серйозні порушення прав людини, її член, співробітник або уповноважений вважається таким, що залучався до цих порушень, обіймаючи високу посаду в цій організації, якщо тільки він не доведе, що не брав участі у плануванні, спрямуванні або здійсненні такої політики, практики або дій».
Згідно ст.14 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, вчинену у частині політичних положень (преамбула, стаття 1, розділи I, II, VII) від 21 березня 2014 року в м. Брюсселі та у частині торговельно-економічних і галузевих положень (розділи III, IV, V, VI) 27 червня 2014 року в м. Брюсселі, ратифікованої Законом України, від 16.09.2014 року, № 1678-VII «Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони», в рамках співробітництва у сфері юстиції, свободи та безпеки Сторони надають особливого значення утвердженню верховенства права та укріпленню інституцій усіх рівнів у сфері управління загалом та правоохоронних і судових органів зокрема. Співробітництво буде спрямоване, зокрема, на зміцнення судової влади, підвищення її ефективності, гарантування її незалежності та неупередженості та боротьбу з корупцією. Співробітництво у сфері юстиції, свободи та безпеки буде відбуватися на основі принципу поваги до прав людини та основоположних свобод.
Як вже встановлено судом, оскаржуваним наказом від 23.10.2014 року №2517-ц позивач звільнена з посади за пунктом 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України як така, що обіймала посаду заступника начальника управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Головного управління міжнародно-правових зв'язків та європейської інтеграції Генеральної прокуратури України, тобто на підставі одного лише факту зайняття керівної посади в Генеральній прокуратурі України.
При цьому, виходячи з вище викладеного, метою Закону України «Про очищення влади» є недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України В.Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності та гарантування права на захист.
Виходячи з мети Закону, на думку суду, перш ніж застосувати до позивача передбачені у цьому Законі заходи відповідальності, відповідач зобов'язаний був встановити його особисту участь та довести вину у вчинені правопорушень, що сприяли узурпації ОСОБА_7 , підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.
Тобто, вина позивача повинна бути доведена у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом.
Відповідно до частини другої статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Під час розгляду справи суду не було надано доказів вчинення конкретно позивачем зазначених вище правопорушень, проведення стосовно неї будь-яких службових розслідувань, не встановлено її особисту участь. Отже її вина у сприянні узурпації влади не встановлена.
Звільнивши позивача з посади лише з обставин зайняття нею у певний період керівної посади Генеральної прокуратури України, застосувавши до неї міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками, відповідач таким чином порушив норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяв не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом.
У зв'язку з цим, суд зазначає, Парламентська Асамблея Ради Європи в пункті 12 резолюції №1096 (1996) відзначила, що люстраційні або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовно того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановленим у кожному конкретному випадку.
Також зазначено, що повинні гарантуватися право на захист та презумпція невинуватості, що крім того, встановлено Конституцією України (презумпція невинуватості).
У пункті 13 цієї ж резолюції рекомендовано проводити такі заходи відповідно до Керівних принципів щодо забезпечення дотримання люстрацій ними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави. Згідно з принципом 1 проведення люстрації має здійснюватися спеціально утвореною комісією у складі шанованих суспільством осіб, які пропонуються Главою держави та затверджуються Парламентом. Згідно з принципом 7 дискваліфікація особи не повинна перевищувати п'яти років, оскільки не слід недооцінювати можливості позитивних змін у ставленні та звичках осіб.
Натомість, у Законі України «Про очищення влади» термін обмежень на зайняття посад в органах влади складає 10 років, що означає для позивача неможливість обіймати посади державної служби за умов відсутності підтверджених обставин скоєних нею порушень законодавства, або сприяння іншим особам у вчиненні таких порушень, протягом 10 років.
Принцип 8 зазначених вище рекомендацій вказує, що тільки особи, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або суттєво допомагали в їх учиненні, можуть бути дискваліфіковані.
Суд звертає увагу, що згаданими вище висновками Парламентської Асамблеї Ради Європи користується Європейський суд з прав людини при розгляді справ з питань люстрації, наприклад, у справі «Матиєк проти Польщі», а застосування практики Європейського суду з прав людини є джерелом права в Україні, тому такі висновки в обов'язковому порядку мають враховуватися під час розгляду справи.
Стандарти люстраційних заходів напрацьовані й Європейською комісією «За демократію через право» (Венеційська комісія) CDL-AD (2012)028 на запит Конституційного суду Македонії щодо люстраційного закону цієї країни зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку. Даний же висновок говорить про обов'язковість гарантування права на захист та презумпції невинуватості, а процедура щодо перевірки та процедура оскарження повинні регулюватися дуже детально з метою дотримання принципів верховенства права та належної правової процедури.
Також у висновку CDL-AD (2012)028 вказано, що найменування особи має публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.
Отже, зазначеним підтверджується, що приймаючи оскаржуваний наказ про звільнення, відповідач не врахував основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, тому застосування до позивача положень Закону України «Про очищення влади» є передчасним і не відповідає викладеним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів.
При цьому, як наслідкові дії Міністерства юстиції України, щодо внесення прізвища позивача до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» за умови невиконання усіх законних процедур відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення з огляду на твердження позивача та позиції наведеного рішення Європейською комісією «За демократію через право» (Венеційська комісія) CDL-AD (2012)028 призводить до негативних наслідків для репутації позивача та неможливості реалізації нею конституційного права на працю.
Таким чином, оскільки суд дійшов висновку про безпідставність застосування до позивача положень Закону України «Про очищення влади», та в свою чергу незастосування відповідачем жодного правового інструментарію для доведення її вини у діях, викорінення яких ставиться за мету у Законі, суд дійшов висновку про протиправність оскаржуваного наказу Генеральної прокуратури України №2517-ц від 23.10.2014 з необхідністю його скасування, відтак задоволення позовних вимог щодо скасування наказу Генерального прокурора України №2517-ц від 23.10.2014 про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Головного управління міжнародно-правових зв'язків та європейської інтеграції Генеральної прокуратури України.
У зв'язку з висновком суду про протиправність оскаржуваного наказу про звільнення позивача та його скасуванням, оскільки, стосовно ОСОБА_1 в Єдиному державному реєстрі осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» міститься інформація про звільнення з підстав люстрації, суд вбачає необхідним задоволення позову й в частині зобов'язання Офісу Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».
Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
Згідно з частиною першою статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
За постановою Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі №6-33цс14 у разі встановлення факту звільнення без законної підстави або з порушенням передбаченого законом порядку суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Відповідно до частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Відтак, позивач підлягає поновленню на посаді, з якої була звільнена, тобто на посаді заступника начальника управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Головного управління міжнародно-правових зв'язків та європейської інтеграції Генеральної прокуратури України.
Згідно із правовим висновком зазначеним у Постанові ВСУ від 14 січня 2014 року по справі №21-395а13: суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку.
Крім того, відповідно до п. 32 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.1992 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога по тимчасовій непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період працевлаштування, допомога по безробіттю), який працівник мав в цей час.
Згідно із правовим висновком зазначеним у Постанові ВСУ від 14 січня 2014 року по справі №21-395а13: суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 червня 2018 року (справа № 11-134ас18) підтримала правову позицію, сформульовану раніше Верховним Судом України, та вказала, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.
Верховний Суд у постановах від 14 березня 2018 року у справі №822/1832/16, від 24 жовтня 2018 року у справі №820/5932/16, від 19 червня 2019 року у справі №2-а-1648/00(2-а/215/15/16), від 01 серпня 2019 року у справі № 820/1446/17, від 24 жовтня 2019 року у справі №826/26589/15 вказує, що при визначенні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд повинен навести у рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню з відповідача.
Середній заробіток за час вимушеного прогулу розраховується відповідно до вимог пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, відповідно до якого нарахування виплат, що обчислюється із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - на число календарних днів за цей період.
Оскільки, суд під час розгляду справи дійшов висновку про протиправність оскаржуваного наказу про звільнення ОСОБА_1 №2517-ц від 23.10.2014, то датою поновлення позивача на посаді заступника начальника управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Головного управління міжнародно-правових зв'язків та європейської інтеграції Генеральної прокуратури України слід вважати 24.10.2014.
Щодо розрахунку суми заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає таке.
З довідки про доходи від 08.10.2024 №21-662зп вбачається, що позивачу за останні два місяці, що передували звільненню, тобто за серпень та вересень 2014 року, нараховано заробітну плату на загальну суму 14061,87 гривень.
В довідці зазначено, що сума середньоденної заробітної плати складає 703,09 грн (14 061,87 грн/20 робочих днів).
Як вбачається з позовних вимог, позивач просить стягнути з відповідача - Офісу Генерального прокурора середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Тобто, вимушений прогул починається з 24.10.2014, отже, кількість робочих днів у період вимушеного прогулу починаючи з вказаної дати і по день ухвалення рішення - 05.12.2024 року становить 2563 днів.
Суд стягує на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з Офісу Генерального прокурора, враховуючи положення статті 22 Бюджетного кодексу України, згідно якої Офіс Генерального прокурора є головним розпорядником бюджетних коштів та здійснює управління бюджетними коштами у межах встановлених їй бюджетних повноважень, в тому числі організовує і координує роботу розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.
Так відповідно до п. 5 ч. 5 статті 22 Бюджетного кодексу України головний розпорядник бюджетних коштів, зокрема, затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що середній заробіток за час вимушеного прогулу, а саме: з 24.10.2014 по 05.12.2024 становить: 703,09*2563 = 1 802 019,67 гривень, які суд вважає за необхідне стягнути з Офісу Генерального прокурора України, як головного розпорядника бюджетних коштів в силу норм статті 22 Бюджетного кодексу України.
Твердження позивача про необхідність проведення розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу з врахуванням посадового окладу за рівнозначною посадою та коефіцієнтом підвищення, не відповідає положенням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.
Стосовно негайного виконання рішення суду в частині, слід зазначити наступне.
Відповідно до пункту 2 та 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Таким чином, суд вважає за необхідне допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Головного управління міжнародно-правових зв'язків та європейської інтеграції Генеральної прокуратури України та в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць, з відрахуванням податків, зборів та обов'язкових платежів, що складає суму у розмірі 14 764,89 грн.
Стосовно доводів позивача про несвоєчасно проведений розрахунок, суд зазначає, що позивачем викладені припущення стосовно дат та строків несвоєчасно проведеного розрахунку, відповідна вимога про стягнення компенсації за несвоєчасно проведений розрахунок при звільненні позивачем не заявлена.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Враховуючи викладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи вимоги законодавства України, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Судові витрати розподілу не підлягають, у зв'язку зі звільненням позивача від сплати судового збору.
Керуючись статтями 2, 9, 77, 78, 90, 139, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України,
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Офісу Генерального прокурора (вул. Різницька, 13/15, м. Київ, 01011, код ЄДРПОУ 00034051) про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України № 2517-ц від 23 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Головного управління міжнародно-правових зв'язків та європейської інтеграції Генеральної прокуратури України.
Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Головного управління міжнародно-правових зв'язків та європейської інтеграції Генеральної прокуратури України з 24.10.2014.
Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24.10.2014 по 05.12.2024 у розмірі 1 802 019,67 грн, з відрахуванням податків, зборів та обов'язкових платежів.
Зобов'язати Офіс Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».
Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Головного управління міжнародно-правових зв'язків та європейської інтеграції Генеральної прокуратури України, яку вона займала до звільнення, з 24.10.2014, та в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць, з відрахуванням податків, зборів та обов'язкових платежів, що складає суму у розмірі 14 764,89 грн.
Розподіл судових витрат не здійснюється.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Парненко В.С.