05 грудня 2024 року Справа № 280/5235/24 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі судді Киселя Р.В., розглянувши в порядку письмового за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), в особі представника - адвоката Меламеда Вадима Борисовича ( АДРЕСА_2 ), до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (пр. Соборний, буд. 158-Б, м. Запоріжжя, 69005) про визнання дій та рішення протиправними, зобов'язання вчинити певні дії,
06.06.2024 засобами системи «Електронний суд» до Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ), в особі представника - адвоката Меламеда Вадима Борисовича, до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (далі - відповідач, ГУ ПФУ в Запорізькій області), в якій позивач, після уточнення позовних вимог, просить суд:
визнати рішення відповідача про відмову в призначенні пенсії від 15.02.2023 року №084050013950 - протиправним, скасувати його та зобов'язати відповідача призначити позивачу пенсію за віком з 23.12.2021 (з дати першого звернення за призначенням пенсії) та здійснювати виплату пенсії на вказаний ним банківський рахунок - НОМЕР_1 , з урахуванням індексації та з нарахуванням компенсації втрати частини доходів, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішенням Запорізького окружного адміністративного суду по справі №280/1958/22 було зобов'язано відповідача прийняти рішення за наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком, поданої 23.12.2021 представником ОСОБА_2 . Проте відповідач рішенням від 15.02.2023 протиправно відмовив в задоволенні заяви позивача з посиланням на те, що до заяви не були додані оригінали документів. Позивач вважає, що рішення органу Пенсійного фонду про відмову у призначенні пенсії є протиправним та таким, що суперечить положенням чинного законодавства України. Просить задовольнити позовні вимоги.
Ухвалою від 11.06.2024 позов був залишений без руху, позивачу наданий строк для усунення недоліків позову.
24.06.2024 засобами системи «Електронний суд» від представника позивача до суду надійшла заява на усунення недоліків позову, до якої додано уточнену позовну заява, документ про сплату судового збору та клопотання про поновлення строку звернення до суду із цим позовом.
Ухвалою від 26.06.2024 відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
05.07.2024 засобами системи «Електронний суд» від відповідача надійшов відзив на позовну заяву в якому він заперечив проти задоволення позовних вимог. В обґрунтування відзиву зазначив, що законом визначено, що звернення з заявою про призначення/перерахунок пенсії здійснюється громадянином України особисто, а звернення через представника можливе лише в разі недієздатності, або обмеженої дієздатності, малолітства чи неповноліття громадянина України. При цьому вказує на те, що до заяви представником позивача не було додано оригіналів документів необхідних для призначення пенсії та не підтверджено місце проживання. Звертає увагу, Пенсійний фонд є органом, який призначає пенсію та підготовляє документи для її виплати. Тобто, Пенсійний фонд має виключну компетенцію в питаннях призначення пенсії. В зв'язку з чим вважає, що в даному випадку належним способом захисту прав позивача є саме зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву про призначення пенсії за віком на пільгових умовах, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні. Просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
28.08.2024 засобами системи «Електронний суд» від представника позивача надійшла відповідь на відзив. У відповіді зазначено, що вимога щодо особистого звернення до відповідача не просто звужує конституційне право на звернення за допомогою через уповноваженого представника відповідно до Закону України «Про звернення громадян», а й взагалі унеможливлює право пенсіонера, який проживає за кордоном, на отримання пенсії та суперечать цілям і задачам викладеними у спеціальному Законі №1058-ІV. Твердження відповідача щодо не надання оригіналів документів та паспорту, були всебічно досліджені в межах предмету спору та їм надана оцінка, яка викладена в преюдиційному рішенні суду від 13.12.2022 по справі №280/1958/22. Щодо підтвердження місця проживання в Україні то згідно із частиною другою статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Вважає, що у відповідача наявні всі необхідні документи для призначення пенсії позивачу, який набув всіх необхідних для цього умов.
Розглянувши матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, судом встановлено наступне.
23.12.2021 ОСОБА_2 звернулася до відповідача із заявою про призначення пенсії за віком громадянину України ОСОБА_1 , місцем проживання якого є держава Ізраїль.
Листом від 28.12.2021 №0800-0202-8/90236 в задоволенні заяви позивача було відмовлено, в зв'язку з чим він звернувся до суду.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 13.12.2022 по справі №280/1958/22, яке набрало законної сили 19.01.2023, було зобов'язано ГУ ПФУ в Запорізькій області прийняти рішення за наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком, поданої 23.12.2021 представником ОСОБА_2 .
На виконання рішення суду по справі №280/1958/22 відповідачем була повторно розглянута заява ОСОБА_1 від 23.12.2021 про призначення пенсії за віком з урахуванням висновків суду.
Рішенням відповідача від 15.02.2023 №084050013950 позивачу відмовлено в призначені пенсії відповідно до ст.26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» у зв'язку з відсутністю оригіналів документів: а саме, діючого паспорту громадянина України для виїзду за кордон, документу про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податків, трудової книжки від 10.05.1973 року.
Вважаючи вказане рішення протиправним та не погоджуючись з відмовою у призначенні пенсії, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає таке.
Конституція України містить не тільки норми прямої дії, але й принципи та цінності, а суд має, насамперед, захищати конституційні права та свободи особи; у разі виникнення ситуації, за якої потрібно обрати пріоритет (вузька інтерпретація норми, що призводить до одного результату, або розширене тлумачення, що тягне за собою більш ефективний захист конституційних прав і свобод та узгоджується повною мірою з положеннями Конституції та законів України) - варто робити вибір на користь останнього з дотриманням балансу суспільних та приватних інтересів.
Європейська соціальна хартія (European Social Charter) (переглянута) від 03 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року №137-V, яка набрала чинності з 01 лютого 2007 року (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.
Крім того, статті 12 цієї Хартії передбачає, що з метою забезпечення ефективного здійснення права на соціальне забезпечення Сторони зобов'язуються:
1. започаткувати систему соціального забезпечення або підтримувати її функціонування.
2. підтримувати систему соціального забезпечення на задовільному рівні, принаймні на такому, який дорівнює рівню, необхідному для ратифікації Європейського кодексу соціального забезпечення;
3. докладати зусиль для поступового піднесення системи соціального забезпечення на більш високий рівень;
4. вживати заходів шляхом укладання відповідних двосторонніх i багатосторонніх угод або в інший спосіб i відповідно до умов, визначених у таких угодах, для забезпечення:
a) рівності між їхніми власними громадянами та громадянами інших Сторін у тому, що стосується прав на соціальне забезпечення, включаючи збереження пільг, які надаються законодавством про соціальне забезпечення, незалежно від пересування захищених осіб по територіях держав Сторін;
b) надання, збереження та поновлення прав на соціальне забезпечення такими засобами, як сумарний залік періодів страхування або роботи, що були здійснені за законодавством кожної зі Сторін.
Окрім того, відповідно до статті 25 Хартії Європейського Союзу (2000 року) (Charter of Fundamental Rights of the European Union) про основні права «Права людей похилого віку» Союз визнає та поважає право людей похилого віку вести гідне та незалежне життя та брати участь в соціальному та культурному житті.
Відповідно до пункту 11 Принципів ООН стосовно літніх людей (United Nations Principles for Older Persons) літні люди повинні мати доступ до належного медичного обслуговування, соціальних та правових послуг, що дозволяють підтримувати або відновлювати оптимальний рівень фізичного, психічного та емоційного добробуту, а також запобігати захворюванням.
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується, в тому числі, міжнародними зобов'язаннями України.
Згідно із частиною третьою статті 25 Конституції України Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.
Позиція Верховного Суду стосовно застосування цієї норми Основного Закону України сформована, зокрема у постановах від 13 червня 2019 року у справі №204/1134/17(2а/204/91/17) та від 04 березня 2024 року у справі №320/1232/21.
Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Крім того, суд зазначає, що пенсії за віком відповідають ознакам такої категорії як власність, а тому не залежать від місця проживання особи пенсіонера, а її протиправне позбавлення буде порушенням гарантій, передбачених частиною четвертою статті 41 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.
Поряд з цим, відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Позиція Верховного Суду стосовно застосування цієї норми Основного Закону України сформована, зокрема у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі №520/9153/17, від 20 грудня 2018 року у справі №577/3713/16-а, від 20 грудня 2018 року у справі №569/4396/17, від 21 лютого 2019 року у справі №204/2001/17(2-а/204/121/17), від 25 квітня 2019 року у справі №219/3516/17, від 22 серпня 2019 року у справі №243/6955/17, від 21 жовтня 2019 року у справі №462/2557/16-а, від 16 квітня 2020 року у справі №212/4165/17 (2-а/212/162/17), від 16 липня 2020 року у справі №235/603/17 та інших.
Як зазначено у пункті 2.8 Рішення Конституційного Суду України від 05 липня 2023 року у справі №5-р(ІІ)/2023 відповідно до принципу верховенства права (правовладдя) законодавець може обмежувати конституційні права людини і громадянина за дотримання умов, визначених Конституцією України; установлення обмеження прав людини і громадянина є допустимим виключно за умови, що воно є домірним (пропорційним) та суспільно потрібним (друге речення абзацу шостого підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 19 жовтня 2009 року №26-рп/2009); обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, їх має встановлювати виключно Конституція і закони України, вони мають відповідати легітимній меті, бути обумовленими суспільною потребою досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке юридичне регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним утручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісного змісту такого права (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 01 червня 2016 року №2-рп/2016).
Порядок нарахування та виплати пенсії регламентовано Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-ІV (далі - Закон №1058-IV) та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до статті 3 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року №16/98-ВР право на забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням згідно з цими Основами мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно пункту 1 частини першої та частиною четвертою статті 8 Закону №1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Аналізуючи зазначені норми права, суд дійшов висновку, що, за загальним правилом, право на призначення (перерахунок, поновлення) пенсії мають громадяни України незалежно від місця проживання та іноземці і особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами.
Зазначений підхід узгоджується із позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 30 січня 2020 року у справі №489/5194/16-а та від 30 вересня 2021 року у справі №540/4060/20.
Статтею 1 Закону №1058-ІV встановлено, що пенсія - це щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.
Статтею 5 Закону №1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; організація та порядок здійснення управління в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону №1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Згідно зі статтею 51 Закону №1058-IV у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону №1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Згідно із частиною другою статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року №1382-IV реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Відповідно до статті 24 Конституції України, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Отже, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.
Як зазначено в пункті 3.3. Рішення Конституційного Суду України №25-рп/2009 оспорюваними нормами Закону №1058-IV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
Тобто, виходячи із чинного пенсійного законодавства, особа має право на отримання заробленої та призначеної пенсії незалежно від місця її проживання.
Імперативність заборони обмежувати чи позбавляти можливості реалізації громадянами України їх конституційного права на соціальне забезпечення у взаємозв'язку з дійсним місцем проживання особи також кореспондується з правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеною в пункті 52 рішення у справі №10441/06 «Пічкур проти України» від 07 лютого 2014 року.
Також, у пункті 3 Рішення Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року зазначено, що пункт 2 частини першої статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» створено правову ситуацію, у якій громадяни, які працювали на території України, сплачували страхові внески і отримали право на пенсію, але обрали постійним місцем проживання державу, з якою Україна не уклала міжнародний договір щодо виплати громадянам України пенсій, зароблених в Україні, позбавлені можливості їх одержувати. При цьому наголошується, що вказані положення Закону суперечать приписам Конституції України щодо неможливості скасування конституційних прав і свобод, рівності конституційних прав і свобод громадян незалежно від місця проживання, гарантування піклування та захисту громадянам України, які перебувають за її межами, права громадян на соціальний захист у старості.
Отже, виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні або відсутність міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами, що також передбачено в статті 46 Конституції України.
Зазначена позиція неодноразово була висловлена Верховним судом за подібних обставин, зокрема, у справі від 14 лютого 2019 року у справі №766/15025/16-а. У вказаній справі Верховний Суд сформулював наступні висновки:
1) право на соціальний захист належить до основоположних прав і свобод, які гарантуються державою, і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України;
2) іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж обов'язки, як і громадяни України - за винятками, установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України;
3) держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами;
4) громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом;
5) право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, застраховані згідно із Законом №1058-IV та які досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку, мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені в статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом;
6) іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачене міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;
7) реєстрація місця проживання чи місця перебування особи за межами України або її відсутність (спірність) не може бути умовою для обмеження реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження (перегляду, відтермінування тощо);
8) не може бути привілеїв чи обмежень у механізмі реалізації конституційного права на соціальний захист, зокрема, за ознаками етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками.
У подальшому, Верховний Суд підтримав наведену позицію в постановах від 13 червня 2019 року у справі №204/1134/17(2а/204/91/17), від 30 вересня 2019 року у справі №475/164/17, від 01 жовтня 2019 року у справі №804/3646/18, від 30 вересня 2021 року у справі №540/4060/20 та від 29 листопада 2024 року справа №160/20613/21
Надаючи оцінку твердженням відповідача, викладеним у спірному рішенні від 15.02.2023 №084050013950, про ненадання позивачем оригіналів документів, суд наголошує, що рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 13.12.2022 по справі №280/1958/22 встановлено, що: «23.12.2021 ОСОБА_2 звернулася до відповідача із заявою про призначення пенсії за віком громадянину України ОСОБА_1 , місцем проживання якого є держава Ізраїль. В якості додатків до поданої заяви визначено: апостильована заява про призначенні пенсії (оригінал); довіреність на представників (оригінал для огляду та засвідчення копій); паспорт громадянина України для виїзду за кордон (оригінал для огляду та засвідчення копій); ІПН (оригінал для огляду та засвідчення копій); трудова книжка (оригінал для огляду та засвідчення копій)».
Відповідно до ч.4 ст.78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Таким чином твердження відповідача про ненадання позивачем діючого паспорту громадянина України для виїзду за кордон, документу про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податків, трудової книжки від 10.05.1973 є необґрунтованим та спростовуються рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 13.12.2022 по справі №280/1958/22.
З урахуванням викладеного рішення відповідача про відмову в призначенні пенсії від 15.02.2023 №084050013950 є протиправним на підлягає скасуванню.
Інших підстав для відмови у призначенні пенсії, у спірному рішенні не зазначено.
В зв'язку з чим суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача призначити позивачу пенсію за віком з 23.12.2021 (з дати першого звернення за призначенням пенсії) та здійснювати виплату пенсії на вказаний ним банківський рахунок - НОМЕР_1 .
Щодо вимоги позивача: призначити йому пенсію за віком з урахуванням індексації, то суд враховує правову позицію викладену Великою Палатою Верховного Суду у постанові 20 травня 2020 року у справі №815/1226/18 (провадження №11-1206апп19) «87. Крім того, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність поновлення пенсії позивачці з проведенням індексації, оскільки питання визначення базового місяця, наявності факту перевищення індексом споживчих цін порогу індексації, встановленого в розмірі 101%, у взаємозв'язку з розміром пенсії, що має виплачуватися позивачці, належить до компетенції пенсійного органу при поновленні пенсії, нарахуванні та виплаті відповідних сум. При цьому в разі незгоди з діями відповідача щодо наявності чи відсутності підстав для нарахування індексації та її розмірів позивачка не позбавлена права звернутися за захистом своїх прав до суду. Отже, вимоги позивачки щодо проведення індексації пенсії є передчасними та задоволенню не підлягають».
Аналогічна правова позиція також викладена Верховним Судом у постановах від 24 січня 2024 року у справі №810/820/18, від 19 червня 2024 року у справі №440/700/20 та інших.
З урахуванням правової позиції Великою Палатою Верховного Суду вимога призначити пенсію з урахуванням індексації заявлена передчасно та не підлягає задоволенню.
Щодо позовної вимоги про нарахування та виплату ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів, то слід зазначити наступне.
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України від 19.10.2000 №2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон №2050-III) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159 (далі - Порядок № 159).
За статтею 1 Закону №2050-III підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші (стаття 2 Закону №2050-III).
Відповідно до статті 3 вказаного Закону сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
У той же час статтею 4 Закону №2050-III передбачено, що виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Зміст наведених норм права дає підстави стверджувати, що основною умовою для виплати громадянину компенсації, передбаченої Законом №2050-III, є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів, у тому числі пенсії. Одночасно законодавець пов'язав виплату компенсації із виплатою заборгованості доходу, тобто і компенсація, і заборгованість по доходу провадиться в одному місяці.
Аналогічна права позиція щодо застосування норм права викладена у постановах Верховного Суду від 29.09.2022 у справі №520/1001/19, від 23.03.2023 у справі №520/2020/19 та від 19 червня 2024 року у справі №440/700/20.
Своєю чергою, зі змісту норм статей 1, 2, 4 Закону №2050-ІІІ та Порядку №159 можна дійти висновку, що ними фактично встановлено (визначено) обов'язок відповідного підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання (у цьому випадку - органу Пенсійного фонду України) у разі порушення встановлених строків виплати доходу (в тому числі пенсії) громадянам провести їх компенсацію (нарахувати та виплатити) у добровільному порядку в тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості з перерахованої пенсії.
Підсумовуючи викладене, суд зазначає, що позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині є передчасними, а тому задоволенню не підлягають.
Щодо інших посилань сторін, то суд звертає увагу на положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (Consultative Council of European Judges) щодо якості судових рішень (пункти 32-41), про те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (European Court of Human Rights; далі - ЄСПЛ) очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (Salov v. Ukraine) заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89)), «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine) заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58)): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29)).
Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Обставини в адміністративній справі встановлені повно та всебічно, інші доводи позивача висновків суду не спростовують, а отже не потребують детальних відповідей.
Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Суд, відповідно до статті 90 КАС України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України, суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Питання щодо розподілу судових витрат врегульовані ст.139 КАС України.
При зверненні до суду позивачем сплачений судовий збір у сумі 968,96 грн., який належить стягнути з відповідача на користь позивача.
Інші судові витрати позивачем до стягнення не заявлялись.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 241, 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), в особі представника - адвоката Меламеда Вадима Борисовича ( АДРЕСА_2 ), до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (пр. Соборний, буд. 158-Б, м. Запоріжжя, 69005) про визнання дій та рішення протиправними, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області про відмову ОСОБА_1 в призначенні пенсії від 15.02.2023 №084050013950.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області призначити ОСОБА_1 пенсію за віком з 23.12.2021 (з дати першого звернення за призначенням пенсії) та здійснювати виплату пенсії на вказаний ним банківський рахунок - НОМЕР_1 .
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 сплачену суму судового збору в розмірі 968,96 грн. (дев'ятсот шістдесят вісім гривень 96 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення у повному обсязі складено та підписано «05» грудня 2024 року.
Суддя Р.В. Кисіль