04 грудня 2024 року
м. Харків
справа № 638/9508/24
провадження № 22-ц/818/3838/24
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Пилипчук Н.П.,
суддів - Маміної О.В., Тичкової О.Ю.,
за участю секретаря - Львової С.А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачка - ОСОБА_2 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_3 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 серпня 2024 року в складі судді Агапова Р.О.
У травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини.
Позовна заява мотивована тим, що з 17 вересня 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі, від якого у них народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 вересня 2022 року шлюб між сторонами розірвано.
Зазначив, що після розірвання шлюбу їхній син залишився проживати з ним.
Вказав, що встановлення факту перебування дитини на його утриманні необхідне для захисту прав та інтересів дитини, оформлення документів для отримання соціальної допомоги від держави та благодійних фондів, вирішення питання про переміщення дитини для оздоровлення та духовного і морального розвитку.
Просив встановити факт самостійного виховання та утримання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_1 .
Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 серпня 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 через свого представника подав апеляційну скаргу, в якій просив задовольнити позовні вимоги.
Апеляційна скарга мотивована тим, що дитина проживає та перебуває на його утриманні та за рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 01 вересня 2023 року місце проживання дитини визначено разом із батьком. Зазначив, що відповідачка не приймає ніякої участі в піклуванні, розвитку та вихованні дитини та не заперечує проти встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини з батьком.
Відзивів на апеляційну скаргу від учасників справи до суду апеляційної інстанції не надходило.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з'явившихся учасників справи, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, рішення суду - залишити без змін.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач належними та допустимими доказами не довів, що він самостійно виховує та утримує свою малолітню дитину, тобто взагалі без участі іншого з подружжя у житті дитини.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що з 17 вересня 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі, від якого у них народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 вересня 2022 року шлюб між сторонами розірвано.
Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 01 вересня 2023 року визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з батьком - ОСОБА_1 (а.с.28-29).
Відповідно до копії свідоцтва про право власності на житло від 09 квітня 1999 року №7-99-173716, ОСОБА_1 та члени його сім'ї мають на праві спільної сумісної власності квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.19-21).
З довідки Комунального закладу «Дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) № 27 комбінованого типу Харківської міської ради» № 01-36/03 від 01 лютого 2023 року вбачається, що неповнолітній ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відвідував заклад дошкільної освіти з 01 вересня 2020 року по 23 лютого 2022 року. Увесь період, малолітнього ОСОБА_4 приводив та забирав батько дитини ОСОБА_1 (а.с.22).
З довідки Донецького ліцею № 2 Донецької селищної ради Ізюмського району Харківської області № 01-26/213 від 22 травня 2024 року вбачається, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , буде зарахований з 01 вересня 2024 року до 1 класу Ліцею на підставі заяви про зарахування до закладу освіти батька ОСОБА_1 від 03 квітня 2024 року (а.с.23).
Відповідно до характеристики наданої з місця роботи ОСОБА_1 ТОВ «Нова Пошта», останній за час роботи у компанії зарекомендував себе як старанний, дисциплінований та ініціативний працівник, успішно справляється зі своїми посадовими обов'язками. У спілкуванні з колегами доброзичливий і привітний, з партнерами та колегами по роботі - ввічливий і чемний, у проблемних ситуаціях завжди націлений на знаходження компромісних рішень (а.с.27).
Відповідно до висновку Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради, як орган опіки та піклування, щодо визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 30 червня 2023 року, вважає за доцільне визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_4 разом із батьком ОСОБА_1 . З вказаного висновку вбачається, що ОСОБА_2 надала свої письмові пояснення, в яких зазначала, що надає свою згоду і не заперечує щодо визначення проживання малолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 із батьком, так як перебуває за межами України (а.с.30-31).
З довідки про доходи, виданої ТОВ «Нова Пошта» № 3111/д-2024 від 22 травня 2024 року з якої вбачається, що ОСОБА_1 працює в товаристві з 14 жовтня 2022 року, на даний момент займає посаду менеджер територіальний та його дохід за період з жовтня 2022 року по квітень 2024 року включно склав 1 223 799,11 грн (а.с.25).
ОСОБА_2 до суду першої інстанції подала заяву, відповідно до якої остання визнає позовні вимоги у повному обсязі та не заперечує проти їх задоволення (а.с.38).
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
У частині 1 статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Звернувшись до суду із заявою, ОСОБА_1 як на підставу своїх порушених прав посилався на те, що саме він здійснює догляд за дитиною, створив для нього належні побутові умови для проживання, займається його вихованням, керуючись забезпеченням інтересів дитини.
Вимоги заяви пов'язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу - батька, який самостійно виховує дитину.
Відповідно до статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України).
Відповідно до частини першої статті 121 СК України права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Права та обов'язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України.
Згідно з частиною другою статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої-третьої статті 157 СК України визначено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, провадження № 14-132цс23).
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. Тому смерть, до прикладу, батька дитини є підставою для припинення його обов'язку утримувати дитину.
Згідно із частиною другою статті 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого немайнового характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, відповідно до яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
СК України не встановлює підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Відповідно до частини першої статті 152 СК України право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Згідно з частинами третьою, четвертою статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18).
Суд першої інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшов правильного висновку про те, що надані позивачем докази свідчать лише про проживання дитини разом з батьком, що сторонами не заперечується, однак жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дитини.
Належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання батьківських обов'язків судом не встановлено і позивачем не доведено.
Водночас судом не встановлено обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов'язків з виховання дитини.
Висновок Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради, на який посилається позивач, як на доказ самостійного виховання дитини, не підтверджує обставин не виконання відповідачкою своїх батьківських обов'язків, усунення від виховання та утримання сина. Крім того, даний висновок було підготовлено та надано органом опіки та піклування в рамках іншої справи, а саме про визначення місця проживання дитини.
Погоджується колегія суддів з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено та не надано доказів щодо відмови в наданні певних пільг та інших соціальних гарантій, що в свою чергу порушувало б права батька дитини та свідчило про доцільність встановлення такого факту.
Виходячи з наведеного, колегія суддів погоджується з обґрунтованим висновком суду першої інстанції про відсутність необхідних та достатніх умов для встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, у зв'язку з чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Також колегія суддів зазначає, що в порушення вимог частин 4 та 5 статті 19 СК України до участі в даній справі орган опіки та піклування не залучений.
Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів у справі і незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки.
Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія визнає, що судове рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.
Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат за перегляд справи у апеляційному порядку не вбачається.
Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_3 - залишити без задоволення.
Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 серпня 2024 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Головуючий Н.П. Пилипчук
Судді О.В. Маміна
О.Ю. Тичкова
Повний текст постанови складено 04 грудня 2024 року.