про повернення позовної заяви
03 грудня 2024 року м. Рівне №460/13434/24
Рівненський окружний адміністративний суд в особі судді Дудар О.М., після одержання позовної заяви
ОСОБА_1
доВійськової частини НОМЕР_1
про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинення певних дій,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач) про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинення певних дій.
Позивач просить суд:
- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2023 по 31.12.2023 включно з урахуванням компенсації сум податку на доходи фізичних осіб, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №44;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2023 по 31.12.2023 включно з урахуванням компенсації сум податку на доходи фізичних осіб, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №44;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушення строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за весь час затримки по день фактичної виплати на відповідний рахунок.
Ухвалою суду від 12.11.2024 позовну заяву залишено без руху, позивачу запропоновано усунути недоліки позовної заяви шляхом подання суду заяви про поновлення строку звернення до суду із зазначенням підстав для поновлення строку та доказів на їх обґрунтування та належним чином оформленої позовної заяви відповідно до вимог ст.160 КАС України (для суду та відповідача(-ів)).
25.11.2024 на виконання вимог зазначеної ухвали від позивача надійшла заява, обґрунтована тим, що у серпні 2024 року позивач почав вчиняти дії щодо реалізації порушеного права, а саме звертався до відповідача із запитами щодо нарахування та виплати грошового забезпечення.
Розглянувши заяву, дослідивши письмові докази, суд зазначає таке.
Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні створено систему адміністративних судів.
Порядок здійснення судочинства в адміністративних судах визначає КАС України, частиною першою статті 5 якого визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Згідно із ч.1 ст.118 КАС України, процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом. Процесуальні строки визначаються днями, місяцями і роками, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.
Відповідно до ч.1 ст.122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до ч.2 ст.122 КАС України, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Таким чином, законодавством регламентовано чіткі строки звернення до суду з адміністративним позовом, перебіг яких починається з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення свого права або законного інтересу, що обумовлено метою досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та дисциплінуванням учасників адміністративного судочинства щодо своєчасної реалізації їх права на захист.
Тривалість строку звернення до суду визначено залежно від суті позову.
Предметом позову у цій справі є вимоги позивача щодо зобов'язання відповідача, зокрема, здійснити нарахування та виплату індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2023 по 31.12.2023 включно з урахуванням компенсації сум податку на доходи фізичних осіб, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №44 та компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушення строків їх за весь час затримки по день фактичної виплати на відповідний рахунок.
Судом встановлено, що позивач з позовною заявою звернувся до суду 05.11.2024 , тобто з пропуском строку звернення до суду, встановленого КАС України.
Відповідно до ч.6 ст.7 КАС України, у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).
Верховний Суд України у постанові від 17.02.2015 (справа № 21-8а15), з-поміж іншого, зазначив, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Так, спеціальним законодавством, не врегульовано питання строків звернення до суду у зв'язку з порушенням відповідачем законодавства про оплату праці (виплату грошового забезпечення), однак такі питання регулює Кодекс законів про працю України.
Відповідно до ч.2 ст.233 КЗпП України (у редакції, яка діяла до 19.07.2022), у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Тобто, до 19.07.2022 звернення до суду з позовом про стягнення належної заробітної плати не було обмежено строками.
19.07.2022 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 №2352-ІХ (далі - Закон №2352-ІХ), згідно з яким частина перша і друга статті 233 КЗпП України діють у новій редакції.
Відповідно до ст.233 КЗпП України (у редакції Закону №2352-ІХ), працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Відтак, після 19.07.2022 строк звернення до суду за вирішенням спору про стягнення належної працівнику заробітної плати обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19.01.2023 у справі №460/17052/21 та від 06.04.2023 у справі №260/3564/22, які є обов'язковими для врахування судом відповідно до вимог ч.5 ст.242 КАС України.
Відповідно до п.1 гл.XIX "Прикінцеві положення" КЗпП України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2023 № 383 "Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 року №338 і постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року №1236" дію карантину через COVID-19 продовжено до 30 червня 2023 року.
Надалі дію карантину продовжено не було.
Згідно із витягами з наказів командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 25.05.2022 №104 та від 04.06.2024 №156, ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 з 25.05.2022 по 04.06.2024.
Таким чином, тримісячний строк звернення до суду з цим позовом розпочався з 05.06.2024 та з урахуванням приписів ч.1 ст.233 КЗпП України закінчився 05.09.2024 (останній день строку звернення до суду).
Отже, позивач пропустив тримісячний строк звернення до суду.
Суд зауважує, що отримання позивачем листа відповідача від 28.10.2024 №2883 у відповідь на його запит не змінює момент, з якого позивач повинен був дізнатися про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов'язується з початком перебігу строку звернення до суду у цьому випадку.
Такий висновок суду узгоджується з правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 31 березня 2021 року у справі №240/12017/19.
Суд звертає увагу позивача, що поважними причинами пропуску строку звернення до суду можуть бути визнані лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, які повинні бути підтверджені належними доказами.
Суд зазначає, що обмеження строку звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків, не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя (Рішення Конституційного Суду України від 13.12.2011 №17-рп/2011). Такі обмеження направленні на досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулюють учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків та поважати права та інтереси інших учасників правовідносин
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 N3477-IV, суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини
У пункті 45 рішення Європейського суду з прав людини "Перез де Рада Каванілес проти Іспанії" (Perez de Rada Cavanilles v. Spain) від 28.10.1998, зазначено про те, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов'язковими для дотримання; правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності; зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані.
У пункті 44 рішення Європейського суду з прав людини "Осман проти Сполученого королівства" (Osman v. the United Kingdom) від 28.10.1998 та пункті 54 рішення "Круз проти Польщі" (Kreuz v. Poland) від 19.06.2001 зазначено, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух
З цього приводу у ЄСПЛ склалася стала практика, відповідно до якої відступлення від принципу правової визначеності через відновлення строку звернення до суду виправдано лише у випадках необхідності при обставинах істотного і непереборного характеру (справа "Салов проти України"), зокрема, з метою виправлення помилки, що має фундаментальне значення для судової системи (справа "Сутяжник проти Росії", п. 38).
Отже, забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися певних правил у процесі прийняття рішення про поновлення строку та оцінювати поважність причин пропуску строку, виходячи із критеріїв розумності, об'єктивності та непереборності обставин, що спричинили пропуск, значимості справи для сторін, наявності фундаментальної судової помилки.
У цьому випадку жодних поважних причин пропуску строку звернення до суду позивачем суду не наведено, об'єктивно непереборних обставин - не зазначено.
Суд зазначає про те, що у випадку, коли позивачем не наведено обґрунтованих аргументів та переконливих доказів, які могли б свідчити про об'єктивну неможливість вчинення ним всіх необхідних і можливих дій щодо реалізації процесуальних прав у передбачені процесуальним законом строки, застосування судами передбачених законом наслідків пропущення строків звернення до суду, не є порушенням права особи на доступ до суду.
Такий висновок суду узгоджується з правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 13 лютого 2024 року у справі №140/9165/23.
Відповідно до п.9 ч.4 ст.169 КАС України, позовна заява повертається позивачу, у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу, тобто, якщо її не подано в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Оскільки позивачем пропущено строк звернення до адміністративного суду, не надано доказів поважності причин пропуску такого строку, позовну заяву належить повернути позивачу.
Керуючись статтями 123, 169, 241, 248, 256, 294, 295 КАС України, суд,
Позовну заяву і додані до неї документи повернути позивачу.
Повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Ухвала набирає законної сили негайно після її підписання.
Ухвала може бути оскаржена. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її підписання.
Ухвалу складено 03 грудня 2024 року.
Суддя О.М. Дудар