04.12.24
22-ц/812/1663/24
Провадження № 22-ц/812/1663/24 Суддя першої інстанції Шолох Л.М.
Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.
Іменем України
03 грудня 2024 року м. Миколаїв Справа № 490/922/21
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого - Царюк Л.М.,
суддів - Базовкіної Т.М., Тищук Н.О.,
при секретарі судового засідання - Горенко Ю.В.,
за участю представниці позивачки - ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якої діяла її представниця - ОСОБА_1 , на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 08 серпня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Шолох Л.М., в залі судового засідання в м. Миколаїв, за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Машкової Світлани Михайлівни про визнання договору купівлі-продажу недійсним,
10 лютого 2021 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Машкової С.М. про визнання договору купівлі-продажу недійсним.
Позов обґрунтовувала тим, що вона є спадкоємцем за заповітом нерухомого майна, яке залишилось після смерті ОСОБА_5
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер.
Після його смерті відкрилась спадщина у вигляді 53/100 часток квартири АДРЕСА_1 .
В 2020 році їй стало відомо, що 12 вересня 2005 року ця частка зазначеної квартири за договором купівлі-продажу, де продавцем була ОСОБА_3 , яка є колишньою дружиною померлого, а покупцем ОСОБА_4 , була відчужена.
В цьому договорі купівлі-продажу зазначено, що частка квартири належить продавцеві ОСОБА_3 на праві особистої приватної власності на підставі рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 08 червня 2005 року по справі № 2-5-3341/05, яке зареєстровано в МБТІ м. Миколаєва 05 серпня 2005 року за реєстровим номером 15959.
Проте, як було з'ясовано вказаного рішення не існує взагалі, а позовна заява по вищезазначеній цивільній справі була залишена без розгляду, відповідно до ухвали Центрального районного суду м. Миколаєва від 30 травня 2007 року.
Відтак підстав набуття права власності ОСОБА_3 на 53/100 часток квартири не було, відповідно і розпоряджатися (продавати) це майно вона права не мала.
Зазначене порушує її права, оскільки відповідно до заповіту, квартиру АДРЕСА_1 мала успадкувати вона.
Посилаючись на викладені обставини та підстави позову, передбачені частиною 1 статті 230 ЦК України ОСОБА_2 просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу 53/100 часток квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 08 серпня 2024 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що заявлені у цій справі позовні вимоги у вигляді визнання недійсним договору купівлі-продажу, у разі їх задоволення, не призведуть до відновлення порушеного, на думку позивача, права на отримання спадщини після смерті ОСОБА_5 , а тому суд дійшов висновку, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушеного, на його думку, права. Така відмова не позбавляє позивача права звернутися до суду із відповідними позовними вимогами, обравши належний та ефективний спосіб захисту порушеногоправа позивача.
Не погодившись з рішення суду ОСОБА_2 , в інтересах якої діяла її представниця - ОСОБА_1 , подала апеляційну скаргу, де посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити вимоги позову в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що скаржник вважає, що обраний спосіб захисту є правомірним та обґрунтованим.
Суд у оскарженому рішенні посилався на постанову ВП ВС від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20, вважаючи, що спосіб захисту неправильно обраний позивачкою, але звернення позивачки відбулося раніше, ще 10 лютого 2021 року, тобто до винесення зазначеної постанови.
ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом 10 лютого 2021 року, а спадкова справа була відкрита 05 жовтня 2021 року (витяг про реєстрацію в спадковому реєстрі є в матеріалах справи) на що суд взагалі не звернув уваги.
Тобто з позовними вимогами про визнання права власності в порядку спадкування, як спадкоємець, на момент звернення до суду з вказаним позовом фактично позивачка була позбавлена.
ОСОБА_2 фактично не мала права на звернення з зазначеними вимогами, оскільки в неї був пропущений строк щодо звернення до нотаріуса та відповідно до рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 07 червня 2021 року, яке набуло законної сили 08 липня 2021 року позивачці був встановлений факт постійного проживання з померлим ОСОБА_5 на час відкриття спадщини.
Та лише 05 жовтня 2021 року, була відкрита спадкова справа у приватного нотаріуса Валієвої В.В., тобто вже після звернення до суду з позовом про визнання договору купівлі-продажи недійсним. Суд ці обставини не дослідив.
З вимогами про визнання права власності спадкоємець має право звернутися лише тільки після отримання у нотаріуса постанови про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину. Такої постанови позивачка не отримувала та й в процесі розгляду оскаржуваної справи, а тому фактично підстав для звернення до суду з вимогами щодо визнання права власності на 53/100 частки не було, оскільки взагалі не було й спадкового майна на яке вона мала можливість претендувати, оскільки воно належало інший особі.
Після задоволення позовних вимог про визнання договору недійсним, позивачка має право з рішенням суду та з довідкою Центрального районного суду м. Миколаєва про відсутність судового рішення, на підставі, якого було зареєстроване право власності на частину спірної квартири, яка належала померлому ОСОБА_6 , звернутися до ДРРП щодо скасування реєстрації за ОСОБА_3 . А потім звернутися до нотаріуса щодо отримання свідоцтва про право на спадщину на спірну частину квартири.
ОСОБА_2 було обрано доцільний та правомірний спосіб захисту її прав.
Оскаржуване рішення фактично позбавляє позивачку в подальшому оформити спадщину на належне майно померлого ОСОБА_6 .
На день розгляду справи відзиву на апеляційну скаргу інших учасників справи не надходило.
За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представниці позивачки, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_5 26 березня 2002 року склав на користь ОСОБА_2 заповіт, відповідно до якого усе належне йому майно, де б воно не знаходилося та з чого б не складалося в тому числі і квартира АДРЕСА_1 після його смерті переходило у власність ОСОБА_2 (позивачки у справі).
Зазначена частка квартири належала ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу від 25 квітня 2000 року укладеним між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 , на Універсальній товарній біржі «Нерухомість Н». Відповідно до цього договору ОСОБА_5 продав, а ОСОБА_7 купив 53/100 часток квартири АДРЕСА_1 . Цей договір зареєстровано в КП «ММБТІ» 23 лютого 2021 року.
ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , після його смерті відкрилася спадщина на 53/100 частки квартири АДРЕСА_1 .
20 вересня 2005 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу 53/100 часток у праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 . В договорі зазначалось, що право власності на зазначену частку належить ОСОБА_3 на підставі рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 08 червня 2005 року, яким визнано за ОСОБА_3 право власності на 53/100 часток квартири АДРЕСА_1 .
Відповідно до листа КП «Миколаївське міське бюро технічної інвентаризації» від 23 лютого 2021 року № 424 власником 53/100 часток у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 є ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 12 вересня 2005 року № 2717, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Машковою С.М. та зареєстровано в КП «Миколаївське міське бюро технічної інвентаризації» 14 вересня 2005 року № 15959.
В матеріалах справи наявна копія рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 08 червня 2005 року № 2-5-3341/05, яким визнано право власності на 53/100 частин квартири АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 .
Проте за повідомленням Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 грудня 2020 року № 07.02/1403/2020 на адресу позивачки було направлено копію ухвали суду від 30 травня 2007 року у справі № 2-5-3341/05 за позовом ОСОБА_3 до Державної адміністрації Центрального району виконавчого комітету Миколаївської міської ради про визнання права власності. Цією ухвалою позов ОСОБА_3 до Державної адміністрації Центрального району виконавчого комітету Миколаївської міської ради залишено без розгляду у зв'язку із неявкою позивача.
У 2006 році у провадженні Центрального районного суду м. Миколаєва перебувала справа № 3-4110/2006 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_7 про визнання договору купівлі-продажу дійсним. Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 05 вересня 2006 року цей позов залишено без розгляду. Відповідно до довідки архіваріуса від 25 лютого 2020 року ця цивільна справа знищена у зв'язку із закінчення строку зберігання.
Відповідно до даних, наявних в Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 06 листопада 2019 року ухвалою суду Центрального районного суду м. Миколаєва від 07 червня 2006 року накладено арешт на 53/100 частки у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 , суддя Батченко О.А., арешт № 67.
Надалі в провадженні Центрального районного суду м. Миколаєва перебувала справа № 2-7-3918/08 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу недійсним. Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 23 червня 2008 року позов залишено без розгляду у зв'язку із неявкою позивача.
Заочним рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 15 жовтня 2020 року позов ОСОБА_4 до ОСОБА_2 задоволено. Звільнено з під арешту 53/100 часток квартири АДРЕСА_1 , що накладений ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 07 червня 2006 року, вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
ОСОБА_2 звернулася із заявою про перегляд заочного рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 15 жовтня 2020 року, однак ухвалою цього ж суду її заява залишена без задоволення.
Відповідно до довідки архіваріуса Центрального районного суду м. Миколаєва оригінал рішення № 2-5-3341/05, яке було підставою для набуття права власності відповідача ОСОБА_3 в підшивці оригіналів рішень з наступними ухвалами, постановами та рішеннями судів вищого рівня щодо них з № 3300 по № 3399 за 2005 рік відсутнє.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 15, частина 1 статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21, від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновлює порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанови Верховного Суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21, від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 і № 200/606/18, від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19, від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19, від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19, від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20, від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17).
Під способами захисту суб'єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19).
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (постанову Верховного Суду від 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (постанова Верховного Суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17).
Відповідно до частини 1 статті 230 ЦК України якщо одна із сторін навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним.
Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин.
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
Отже, уявлення про справжню волю може існувати тільки в особи, яка помилялася, а зовнішньому сприйняттю це може бути взагалі недоступно. Тому тільки сторона правочину, яка його вчинила під впливом обману і може ставити під сумнів неправильне формування волі за наявності обману та оспорювати на цій підставі вчинений нею правочин.
У постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14 зроблено висновок, що "обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю".
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина 1 статті 81 ЦПК України).
Обставинами справи встановлено, що ОСОБА_2 не є стороною оспорюваного правочину, тому не могла володіти інформацією щодо обставин вчинення правочину, які мають істотне значення для його укладення, проте предметом договору купівлі-продажу є частка квартири АДРЕСА_1 , яку вона вважає спадковим майном та за її доводами належить за заповітом померлого ОСОБА_5 .
Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина 5 статті 1268 ЦК України).
Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.
У спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина 2 статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.
Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина 3 статті 1296 ЦК України). Спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку.
При звернення до суду з зазначеним позовом ОСОБА_2 , обґрунтовуючи свої вимоги про визнання договору купівлі-продажу недійсним, стверджувала, що їй належить право власності на відчужене за цим договором спадкове майно. При цьому будь-яких належних доказів на підтвердження своїх прав на зазначене майно не надала.
За такого колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що в даному випадку, позивач, стверджуючи, що вона на підставі заповіту є власником майна, яке безпідставно шляхом обману з боку ОСОБА_3 було відчужено ОСОБА_4 , обрала не той спосіб захисту своїх спадкових прав.
Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387 - 388 ЦК України (віндикаційний позов). Позовом про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння.
Однією з обов'язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та
який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе
таким.
В апеляційній скарзі скаржник стверджує, що із заявою про прийняття спадщини позивач не зверталася, проте рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 07 червня 2021 року (після звернення до суду з позовом у цій справі), яке набуло законної сили 08 липня 2021 року позивачці був встановлений факт постійного проживання з померлим ОСОБА_5 на час відкриття спадщини та 05 жовтня 2021 року була відкрита спадкова справа. За такого саме з цього часу позивач може стверджувати, що її права на спадкове майно були порушені.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не надав оцінки цим обставинам є безпідставними, оскільки позивачка про ці обставини суд не повідомляла та відповідних доказів на їх підтвердження не надавала.
При цьому слід зауважити, що обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (постанова Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 904/1017/20).
Аргументи скарги про те, що судом першої інстанції повинні застосовуватися правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду щодо застосування відповідних норм прав, тільки на час звернення позивачки до суду, не заслуговують на увагу, оскільки такі висновки застосовуються судом при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин, тобто при вирішення справи по суті на час ухвалення судового рішення.
Інші доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують, а зводяться до того, що позивачка фактично визнає той факт, що без її звернення у встановлений законом строк до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини або підтвердження судовим рішенням своїх прав на спадкове майно, спадкові права позивачки не є порушеними та не потребують судового захисту, а тому твердження в апеляційній скарзі, що ОСОБА_2 було обрано доцільний та правомірний спосіб захисту її прав є неприйнятними.
За таких обставин, встановивши, що ОСОБА_2 обрано не той спосіб захисту, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.
Відповідно статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового перерозподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та розподілу судових витрат, пов'язаних з розглядом справи у суду апеляційної інстанції відсутні.
Керуючись статтями 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діяла її представниця - ОСОБА_1 , залишити без задоволення.
Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 08 серпня 2024 року, залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог статті 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.
Головуючий Л.М. Царюк
Судді: Т.М. Базовкіна
Н.О. Тищук
Повний текст постанови складено 04 грудня 2024 року