П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
03 грудня 2024 р.м. ОдесаСправа № 473/6337/24
Перша інстанція: суддя Лузан Л.В.,
повний текст судового рішення
складено 20.11.2024, м. Миколаїв
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача - Федусика А.Г.,
суддів: Бойка А.В. та Шевчук О.А.,
при секретарі - Пальоній І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 20 листопада 2024 р. у справі №473/6337/24 за адміністративним позовом Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області до ОСОБА_1 про продовження строку затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України, -
У листопаді 2024 року Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області (далі ЦМУ ДМС) звернулось до суду з адміністративним позовом до ОСОБА_1 про продовження строку затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України.
В обґрунтування позову було зазначено, що 21 листопада 2023 року співробітники Служби Безпеки України виявили громадянина російської федерації ОСОБА_1 , якого в подальшому затримано в адміністративному порядку в зв'язку з вчиненням адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.203 КУпАП, з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення.
У цей же день головним спеціалістом ЦМУ ДМС було прийнято рішення, відповідно до якого громадянина російської федерації ОСОБА_1 примусово видворено за межі території України. Підставою для видворення слугувало те, що позивач нелегально перетнув державний кордон України та не має документів, що дозволяють йому на законних підставах перебувати на території України.
В подальшому, стосовно відповідача приймались судові рішення щодо затримання його (продовження строку утримання) з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі України на строк, достатній для ідентифікації та забезпечення примусового видворення, але не більше, як на шість місяців з часу фактичного затримання.
Позивач вказує, що оскільки на даний час відповідача не ідентифіковано, у нього відсутні документи, що надають йому право на перетин державного кордону для виїзду з України, з його боку відсутня співпраця під час процедури його ідентифікації та видворення, дипломатичні відносини між Україною та рф розірвані, що унеможливлює здійснення процедури примусового видворення іноземця, у зв'язку з чим неодноразові запити позивача до Департаменту консульської служби МЗС України про надання допомоги у здійсненні процедури примусового видворення були відхилені, а тому ЦМУ ДМС просив продовжити строк затримання відповідача для ідентифікації та забезпечення примусового видворення на шість місяців.
Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 20 листопада 2024 року позовні вимоги ЦМУ ДМС до ОСОБА_1 про продовження строку затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України задоволено.
Продовжено строк затримання ОСОБА_1 , на строк, необхідний для ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України, але не більше, ніж на шість місяців, тобто до 21 травня 2025 року.
Не погоджуючись з даним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим апелянт просив його скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.
Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для її задоволення з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено, що 21 листопада 2023 року виявлено громадянина російської Федерації ОСОБА_1 , якого в подальшому затримано в адміністративному порядку в зв'язку з вчиненням адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.203 КУпАП, з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення.
В цей же день головним спеціалістом ЦМУ ДМС було прийнято рішення, відповідно до якого ОСОБА_1 примусово видворено за межі території України. Підставою для видворення слугувало те, що відповідач нелегально перетнув державний кордон України та не має документів, що дозволяють йому на законних підставах перебувати на території України.
24 листопада 2023 року Ківерцівський районний суд Волинської області ухвалив рішення (яке залишив без змін Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 27 грудня 2023 року) про затримання відповідача з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі України на строк, достатній для ідентифікації та забезпечення примусового видворення, але не більше, як на шість місяців з часу фактичного затримання.
На виконання наведених вище рішень, відповідач утримувався у Волинському ПТПІ.
Надалі відповідача було переведено до ДУ «Миколаївський пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, ДМС».
В подальшому, рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 20 травня 2024 року вказаний строк затримання відповідача був продовжений на шість місяців (згідно постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 липня 2024 року рішення суду першої інстанції залишено без змін).
Строк затримання відповідача спливає 21 листопада 2024 року.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що стороною позивача доведено обставини, які є підставами для продовження строку затримання відповідача на строк, необхідний для його ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України, але не більше ніж на шість місяців.
Колегія суддів не погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції і вважає їх такими, що не відповідають вимогам статей 2, 6, 8, 9, 73, 74, 75, 76, 77, 78 КАС України, з огляду на таке.
Положення Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.20211 року № №3773-VI встановлюють правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України (далі - Закон №3773-VI ).
Відповідно до п.14 ч.1 ст.1 цього Закону встановлено, що нелегальний мігрант - це іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.
За правилами ч.3 ст.3 Закону №3773-VI, іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
У відповідності до ч.1 ст.9 названого Закону іноземці та особи без громадянства в'їжджають в Україну за наявності паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України.
Приписами ч.2 ст.25 Закону №3773-VI, іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування в Україні або які не можуть виконати обов'язок виїзду з України, не пізніше дня закінчення відповідного строку їх перебування у зв'язку з відсутністю коштів або втратою паспортного документа можуть добровільно повернутися в країну походження або третю країну, у тому числі за сприяння міжнародних організацій.
Згідно з частиною 1 статті 26 вказаного Закону, іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.
Рішення про добровільне повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частинах першій і другій цієї статті, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, за заявою іноземця та особи без громадянства про добровільне повернення.
Іноземець або особа без громадянства зобов'язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення.
Контроль за правильним і своєчасним виконанням рішення про примусове повернення іноземця або особи без громадянства здійснюється органом, що його прийняв.
Згідно положень ч.1 та ч.4 ст.30 Закону №3773-VI, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальні органи та територіальні підрозділи, органи охорони державного кордону або органи Служби безпеки України можуть приймати рішення про примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, якщо такі особи затримані за незаконне перетинання (спробу незаконного перетинання) державного кордону України або є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення, або якщо така особа не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення, а також в інших передбачених законом випадках.
Іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України, але не більш як на вісімнадцять місяців.
Відповідно до п.4 Розділу І Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрацією державної прикордонної служби України та Служби безпеки України від 23 квітня 2012 року №353/271/150 (далі - Інструкції), іноземці можуть бути примусово повернуті до країни походження чи третьої країни на підставі рішення органу ДМС або органу охорони державного кордону, або органу СБУ про примусове повернення чи примусово видворені на підставі винесеної за позовом цих органів/підрозділів постанови адміністративного суду про примусове видворення.
Згідно з п.6 розділу ІІІ вказаної Інструкції строк затримання іноземців, які незаконно перебувають в Україні, не може перевищувати шести місяців.
У разі наявності умов, за яких неможливо забезпечити примусове видворення особи у зазначений строк або прийняти рішення за заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, цей строк може бути продовжений, але не більше ніж до вісімнадцяти місяців.
Умовами, за яких неможливо забезпечити примусове видворення особи, вказана інструкція визначає: відсутність співпраці з боку іноземця під час процедури його ідентифікації; неодержання інформації з країни громадянської належності іноземця або країни походження особи без громадянства чи документів, необхідних для ідентифікації особи.
Відповідно до п.1 розділу VI цієї Інструкції якщо іноземець не має документів, що посвідчують особу, орган ДМС, орган охорони державного кордону України або орган СБУ вживають заходів щодо його ідентифікації та документування.
З цією метою до дипломатичних представництв або консульських установ держави походження іноземця надсилаються відповідні запити, до яких долучаються кольорові фотокартки на кожну особу, заповнені анкети визначеного консульською установою зразка та інші відомості про іноземця, які дають змогу встановити особу та підтвердити громадянство.
У разі відсутності акредитованого в Україні дипломатичного представництва або консульської установи країни походження іноземця запити до компетентних органів відповідної країни щодо його ідентифікації надсилаються через Департамент консульської служби МЗС.
Якщо від компетентних органів країни походження іноземця не надходить відповідь, запити щодо його ідентифікації надсилаються через Департамент консульської служби МЗС України повторно.
Особливості провадження у справах за адміністративними позовами з приводу затримання іноземців або осіб без громадянства визначені у статті 289 КАС України.
Відповідно до частини першої статті 289 КАС України за наявності обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення або реадмісію, ухилятиметься від виконання рішення про його (її) примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або якщо існує ризик його (її) втечі, а так само у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення, документа, що дає право на виїзд з України, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальний орган чи підрозділ, орган охорони державного кордону, орган Служби безпеки України подає до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням зазначених органів (підрозділів) або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, позовну заяву про застосування судом до іноземця або особи без громадянства одного з таких заходів: 1) затримання з метою ідентифікації та/або забезпечення примусового видворення за межі території України; 2) затримання з метою забезпечення передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію; 3) взяття на поруки підприємством, установою чи організацією; 4) зобов'язання внести заставу.
У частині одинадцятій статті 289 КАС України встановлено, що строк затримання іноземців та осіб без громадянства у пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, становить шість місяців. За наявності умов, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи у зазначений строк або прийняти рішення за заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, або особою без громадянства, такий строк може бути продовжено, але не більш як на вісімнадцять місяців.
Про продовження строку затримання не пізніш як за п'ять днів до його закінчення орган (підрозділ), за клопотанням якого затримано іноземця або особу без громадянства, кожні шість місяців подає відповідний адміністративний позов. У такому позові зазначаються дії або заходи, що вживалися органом (підрозділом) для ідентифікації іноземця або особи без громадянства, забезпечення виконання рішення про примусове видворення чи реадмісію або для розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Відповідно до п.13 ст.289 КАС України, умовами, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи, є: 1) відсутність співпраці з боку іноземця або особи без громадянства під час процедури його (її) ідентифікації; 2) неодержання інформації з країни громадянської належності іноземця або країни походження особи без громадянства чи документів, необхідних для ідентифікації особи.
З системного аналізу наведених правових норм слідує, що у випадку відсутності співпраці з боку іноземця або особи без громадянства під час процедури його ідентифікації та неодержання інформації з країни громадянської належності іноземця або країни походження особи без громадянства чи документів, необхідних для ідентифікації особи, строк затримання такої особи може бути продовжено шляхом подання відповідного адміністративного позову, який подається кожні шість місяців.
Згідно матеріалів справи, відповідач перебуває на території України за відсутності законних (правових) підстав, відносно нього прийнято рішення про примусове видворення за межі території України до країни походження або третьої країни, та згідно судових рішень, зокрема по справі №158/3756/23 його було затримано з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України, а рішеннями по справі №755/8509/24 останньому продовжено строк ще на шість місяців.
Станом на момент звернення міграційної служби з позовом до суду, відповідач перебуває у Миколаївському пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, ДМС.
Матеріалами справи також встановлено, що на виконання вимог названої вище Інструкції, позивач шляхом надіслання відповідних запитів неодноразово звертався до Департаменту консульської служби МЗС України з приводу сприяння в ідентифікації та документуванні щодо відповідача з метою його подальшого видворення, зокрема запитами від 05 липня 2024 за вих. №8010.8.1.1-29609/80.4-24 (а. с. 20 зворот) та від 18 вересня 2024 року за № 8010.8.1.1-40075/80.4-24 (а. с. 20).
Проте, у своїх відповідях від 11 грудня 2023 року за вих. 71/17-524/2-150127 (а.с.21 зворот) та від 26 вересня 2024 року за вих. №71/17-500-130232 (а.с.21) Департамент консульської служби МЗС України вказав на неможливість задоволення запиту позивача, оскільки через повномасштабну агресію РФ проти України дипломатичні відносини між Україною та росією розірвані, діяльність посольства та консульських установ держави-агресора на території України припинена, представництво інтересів РФ дипломатичним представництвом третьої держави в Україні не здійснюється.
З заяви ОСОБА_1 на ім'я директора Миколаївського ПТПІ вбачається, що відповідач відмовляється від заповнення анкети встановленого зразка, необхідної для подальшого виготовлення сертифікату на повернення в країну походження, оскільки це несе загрозу його життю та здоров'ю. В той же час, у вказаній заяві ОСОБА_1 надає свою згоду виїхати на територію будь-якої іншої держави, в тому числі до Республіки Молдови (а.с.24).
Звертаючись з даним позовом до суду позивач зазначав, що ним вжито вичерпаних заходів, передбачених чинним законодавством для здійснення ідентифікації та забезпечення примусового видворення відповідача. Посилаючись на вказані обставини, зокрема на названі вище відповіді Департаменту консульської служби МЗС України щодо відсутність будь-яких дипломатичність відносин з РФ, а також на те, що відповідач не бажає співпрацювати по оформленню відповідних документів на повернення в країну походження, позивач вказував про наявність підстав для продовження строку затримання відповідача з метою його ідентифікації та забезпечення примусового видворення строком на 6 місяців.
Разом з цим, апеляційний суд звертає увагу на те, що Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022 від 24 лютого 2022 року, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 2102-IX від 24 лютого 2022 року, у зв'язку з військовою агресією рф проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який не одноразово був продовжений та діє на даний час
Дипломатичні відносини між Україною та росією були встановлені Протоколом про встановлення дипломатичних відносин між Україною і Російською Федерацією, підписаним 14.02.1992 року у Мінську. За даним Протоколом країнами було вирішено обмінятися дипломатичними представництвами на рівні посольств.
Крім того, 22.10.2012 року між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської федерації було укладено Угоду про реадмісію, яку було ратифіковано Україною 05.06.2013 року та яка набрання чинності для України 08.08.2013 року.
Після початку збройної агресії росії проти України, листом Міністерства закордонних справ України від 13.10.2022 року №72/11-612/1-81401 «Щодо припинення дії міжнародного договору», розміщеним на сайті Верховної ради України, було повідомлено, що відповідно до пункту 11 Порядку ведення Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів та користування ним, затвердженого КМУ від 23.04.2001 №376 (із змінами), що після письмового повідомлення російській стороні про рішення української сторони розірвати дипломатичні відносини, встановлені Протоколом про встановлення дипломатичних відносин між Україною і російською Федерацією, здійсненим у м.Мінську 14 лютого 1992 року, зазначений міжнародний договір припинив свою дію 24 лютого 2022 року.
Також, Законом України «Про зупинення дії Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про реадмісію» від 24 серпня 2023 року №3359-IX було зупинено дію Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про реадмісію, вчиненої 22 жовтня 2012 року в м. Москві, ратифікованої Законом України від 5 червня 2013 року №324-VII.
Таким чином, на даний час припинені дипломатичні відносини між Україною та Російською Федерацією та припинено діяльність посольств та консульських установ рф на території України, що об'єктивно робить неможливим безпосереднє звернення позивача до посольства та консульських установ країни громадянства відповідача із запитом на підтвердження його ідентифікації та оформлення йому належних документів, які надають право на виїзд з території України.
Водночас, колегія суддів наголошує, що відповідно до п.«f» частини першої статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім як відповідно до процедури, встановленої законом, у випадку законного арешту або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.
В п.п.37, 39 рішення у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» Європейський суд з прав людини вказав, що предметом та метою п.1 ст.5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є lex generalis по відношенню до п.4 ст.5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є гарантувати, що нікого не може бути позбавлено волі у свавільний спосіб, таким чином, незалежно від відповідності національному праву «жодне свавільне утримання ніколи не може вважатися законним».
Стаття 5 Конвенції також вимагає, щоб будь-яке затримання чи взяття під варту здійснювалося у «порядку, передбаченому законом». Це передбачає як додержання матеріальних вимог, наприклад, умов, за яких людина може бути затримана, так і додержання власне процедури позбавлення свободи.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 17 квітня 2014 року «Справа Анатолій Руденко проти України», стало остаточним 17 липня 2014 року (№ 50264/08), Суд наголосив, що відповідно до пункт 1 статті 5 Конвенції має на увазі фізичну свободу особи, і мета цього положення полягає в недопущенні свавільного позбавлення такої свободи. Перелік винятків стосовно права на свободу, яке гарантує пункт 1 статті 5, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідатиме меті цього положення.
З огляду на викладене, є підстави вважати, що право на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним і може бути обмежене, але тільки на підставах та в порядку, які чітко визначені в законі.
Таким чином, будь-яке затримання особи має вчинятись відповідно до вимог чинного законодавства, з урахуванням норм міжнародного права, та у відповідності до процедури, визначеної законом.
Колегія суддів звертає увагу на те, що у рішенні «Кім проти Росії» від 17.07.2017 року Європейський суд з прав людини зазначив, що параграф 1 (f) статті 5 Конвенції не вимагає, щоб утримання під вартою розглядалося як розумно необхідне, наприклад, для запобігання правопорушення або втечі. Будь-яке позбавлення волі на підставі другої частини параграфа 1 (f) статті 5 буде обґрунтовано, якщо вживаються заходи щодо депортації або екстрадиції.
Якщо ці заходи не супроводжуються особливою ретельністю, позбавлення волі перестає бути допустимим згідно з параграфом 1 (f) статті 5 (§ 113 постанови від 15.11.1996 року по скарзі «Chahal проти Великобританії»). Для того, щоб не стати довільним, позбавлення волі на підставі параграфа 1 (f) має бути сумлінним. Воно повинно бути тісно пов'язане з підставою позбавлення волі, на яке посилається Уряд. Місце і умови утримання під вартою повинні бути відповідними. Тривалість утримання під вартою не повинна перевищувати те, що розумно вимагається для досягнення мети (§ 164 судові рішення Великої палати за скаргою «А. та інші проти Сполученого Королівства», ECHR 2009).
Як вже зазначалось вище, судом встановлено, що відповідач дійсно без законних підстав перебуває на території України та, порушивши норми міграційного законодавства України, вчинив адміністративне правопорушення, у зв'язку з чим відносно нього і було прийнято обґрунтоване рішення про видворення за межі території України та розпочато процедуру такого видворення, яка передбачає, перш за все, ідентифікацію особи.
Таким чином, затримання відповідача пов'язано саме із ініційованою позивачем, як органом державної влади України, процедурою видворення.
Проте, лише та обставина, що дипломатичні відносини між Україною та Російською Федерацією розірвані, а Департамент консульської служби МЗС України не може сприяти процедурі ідентифікації відповідача, та, відповідно, подальшій процедурі примусового видворення іноземця, дають підстави суду дійти висновку, що подальше утримання відповідача у Миколаївському пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, фактично призводить до позбавлення останнього волі на тривалий строк без наявності злочину.
У пункті 103 Рішення Європейського суду з прав людини від 17 квітня 2014 року "Справа "Анатолій Руденко проти України", стало остаточним 17 липня 2014 року (№ 50264/08) вказано, що тримання особи під вартою є таким серйозним заходом, що він є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі заходи, було розглянуто і визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, що можуть вимагати того тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідність позбавлення волі національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див. для застосування цих принципів у контексті підпункту "e" пункту 1 статті 5 Конвенції рішення у справах "Вітольд Літва проти Польщі", заява N 26629/95, п. 78, ЄСПЛ 2000-III, та "Станєв проти Болгарії" [ВП], заява N 36760/06, п. 143, ЄСПЛ 2012).
Колегія суддів зазначає, що навіть КпАП України не передбачає такого суворого виду покарання за вчинене відповідачем правопорушення, як позбавлення волі на такий строк.
При цьому, позивачем не доведено, за обставин даної справи, вимушеної необхідності подальшого затримання відповідача без вжиття з боку державних органів жодних заходів, направлених на її ідентифікацію.
Колегія суддів вважає, що ЦМУ ДМС не може просто пасивно чекати відновлення дипломатичних відносин між Україною та РФ, та цим обґрунтовувати наявність підстав для продовження строку утримання осіб, зокрема відповідача, у пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства.
На думку суду апеляційної інстанції, позивач, як орган державної влади України, зобов'язаний вживати усіх можливих заходів з метою його ідентифікації та забезпечення процедури видворення за межі території України, в тому числі, за обставин припинення дипломатичних відносин між Україною та Росією, звертатись за відповідними роз'ясненнями та рекомендаціями до МЗС України, залучати до участі у процедурі ідентифікації відповідача міжнародні організації, діяльність яких пов'язана з наданням допомоги та підтримки іноземцям та особам без громадянства, таких як, наприклад, Міжнародна організація з міграції, діяльність якої спрямована на забезпечення врегульованого та гуманного управління міграцією, міжнародного партнерства у вирішенні міграційних питань, допомогу в пошуку практичних рішень міграційних проблем, шукати сприяння інших країн з метою вирішення питання ідентифікації особи.
Однак, в межах спірних правовідносин, позивачем не вжито жодних вищезазначених заходів, необхідних для ідентифікації відповідача та закінчення процедури видворення його за межі території України ні до країни походження, ні до будь-якої іншої країни.
При цьому, посилання ЦМУ ДМС на відсутність співпраці з боку відповідача під час процедури його ідентифікації, за обставин невжиття самим органом жодних належних заходів, спрямованих на ідентифікацію особи, не може бути підставою для його подальшого затримання, оскільки позивач не може перекладати свої обов'язки з виконання процедури ідентифікації та видворення особи на відповідача.
Як вже було зазначено вище, відповідач у свої заяві зазначав, що він дає згоду на виїзд у будь-яку іншу країну, що не може розцінюватись як повністю відсутність співпраці з боку останнього під час процедури ідентифікації.
Таким чином, наразі головним питанням є саме необхідність додаткового підтвердження в країні громадянства відповідача відомостей щодо нього з метою повної його ідентифікації та оформлення документів, необхідних для його видворення і ці обов'язки покладено лише на позивача.
Отже, приймаючи до уваги все вищезазначене, колегія суддів приходить до висновку про відсутність в даному випадку правових підстав, передбачених ч.13 ст.289 КАС України, та належного обгрунтування для продовження строку затримання громадянина РФ ОСОБА_1 , та, відповідно, для задоволення поданого ЦМУ ДМС адміністративного позову.
Згідно ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до ст.317 КАС України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
З огляду на зазначене, колегія суддів доходить висновку, що при розгляді справи судом першої інстанції неправильно надана оцінка фактичним обставинам справи та допущено порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, тому оскаржуване рішення підлягає скасуванню, з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
Керуючись статтями 308, 309, 315, 321, 322, 325 КАС України, суд апеляційної інстанції -
Апеляційну ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 20 листопада 2024 року - скасувати.
Прийняти нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог Центральному міжрегіональному управлінню Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області - відмовити.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених підпунктами а), б), в), г) пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Суддя-доповідач А.Г. Федусик
Судді А.В. Бойко О.А. Шевчук