Номер провадження: 22-ц/813/1297/24
Справа № 523/9594/16-ц
Головуючий у першій інстанції Кисельов В.К.
Доповідач Сегеда С. М.
19.11.2024 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого Сегеди С.М.,
суддів: Вадовської Л.М.,
Сєвєрової Є.С.,
за участю:
секретаря Козлової В.А.,
позивача і заявника апеляційної скарги ОСОБА_1 ,
представника ОСОБА_1 - адвоката Досковського В.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 та ОСОБА_1 - адвоката Досковського Віталія Геннадійовича на рішення Суворовського районного суду м.Одеси від 02 березня 2023 року, ухваленого під головуванням судді Кисельова В.К., у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю,
встановив:
11.07.2016 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю.
Позовні вимоги були обгрунтовані наступним.
Так, з 1995 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу. ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син - ОСОБА_2 , який є інвалідом-дитинства.
На підставі свідоцтва про право власності на житло від 08.06.2003 pоку, виданого УЖКГ ОМР, ОСОБА_3 набув у приватну власність кв. АДРЕСА_1 .
На підставі свідоцтва про право власності на житло від 26.06.2003 pоку, виданого УЖКГ ОМР, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 набули у спільну часткову власність кв. АДРЕСА_2 .
21.09.2004 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_3 з одного боку, та ПП «Прогрес-Риелтор» було укладено договір інвестування № БАЛ-1-52, предметом якого було інвестування грошей у будівництво кв. АДРЕСА_3 у незавершеному будівництвом житловому буд. АДРЕСА_4 . Відповідно до умов договору інвестування № БАЛ-1-52 від 21.09.2004 року розмір першого інвестиційного внеску, який мав бути сплачений після підписання договору, становив 85 % від суми договору, що складало 121 547,75 грн.
На підставі договору купівлі-продажу 19.10.2004 року було продано належну ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві власності в рівних частках кв. АДРЕСА_2 за суму еквівалентну 24 000,00 доларів США, що станом момент укладення угоди згідно курсу НБУ дорівнювало 127 440,00 грн.
Отримані від продажу зазначеної квартири кошти, які належали виключно ОСОБА_1 та її синові ОСОБА_2 , були використані для оплати першого інвестиційного внеску за договором інвестування № БАЛ-1 -52 від 21.09.2004 року.
Решту інвестиційних внесків за договором інвестування в розмірі 15 % вартості квартири були сплачені ОСОБА_1 та ОСОБА_3 за спільні кошти під час проживання однією сім'єю.
25.06.2009 року виконавчим комітетом Одеської міської ради (далі - ВК ОМР) було видано свідоцтво про право власності, яким було засвідчено, що кв. АДРЕСА_5 належить ОСОБА_1 та відповідачу ОСОБА_3 , в рівних частках кожному на праві спільної часткової власності.
ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , зокрема в період з 2004 по 2009 роки, вважалися членами сім'ї.
За наведених обставин, ОСОБА_1 вважала, що кв. АДРЕСА_5 , є її ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 спільною сумісною власністю, оскільки була набута за спільні кошти ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , а також за кошти, отримані від продажу спільної кв. АДРЕСА_2 .
Істотне значення для визначення часток у праві спільної сумісної власності на кв. АДРЕСА_5 мають вказані обставини участі співвласників у грошових витратах по договору інвестування № БАЛ-1-52 від 21.09.2004 року.
Сплата першого інвестиційного внеску у розмірі 85 % суми договору інвестування була здійснена за рахунок ОСОБА_1 та її сина ОСОБА_2 - за рахунок грошових коштів, отриманих від продажу квартири АДРЕСА_2 , що обумовлює належність позивачці та сину сторін частки в розмірі 85/200 (або 17/40) частин квартири кожному.
Сплата інших 15 % суми інвестиційного договору була здійснена ОСОБА_1 та ОСОБА_3 із спільних коштів, отриманих ними за час проживання однією сім'єю, що обумовлює розмір з ОСОБА_3 часток у квартирі в розмірі 15/200 (або 3/40) частин кожному.
Приймаючи до уваги наведені вище доводи, з урахуванням приписів п. 2 ч. 2 ст. 372 ЦК України розмір часток співвласників у кв. АДРЕСА_5 , виходячи з грошових внесків кожного члена сім'ї у вартість квартири, на думку позивачки ОСОБА_1 має дорівнювати:
- ОСОБА_1 - 20/40 (17/40 + 3/40) або 1/2 частина квартири;
- ОСОБА_2 - 17/40 частин квартири;
- ОСОБА_3 - 3/40 частин квартири.
Посилаючись на зазначені обставини, позивачка просила:
- визнати кв. АДРЕСА_5 , загальною площею 77,8 кв.м., житловою площею 40,7 кв.м, спільною сумісною власністю ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;
- визначити частки сторін у праві спільної сумісної власності на кв. АДРЕСА_5 , а саме:
-визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину кв. АДРЕСА_5 ;
-визнати за ОСОБА_2 право власності на 17/40 частин кв. АДРЕСА_5 ;
-у власності ОСОБА_3 залишити 3/40 частини кв. АДРЕСА_5 .
Заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 04 грудня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 були задоволені у повному обсязі (т.1, а.с.95-98).
Однак, ухвалою того ж суду від 13 липня 2021 року вказане заочне рішення було скасовано та по справі призначено підготовче судове засідання (т.1, а.с.227-228).
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 02.03.2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були залишенні без задоволення (т.2, а.с.111-114).
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 та ОСОБА_1 - адвокат Досковський В.Г. ставить питання про скасування рішення Суворовського районного суду м.Одеси від 02.03.2023 року, ухвалення нового судового рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права (т.2, а.с.120-124).
У зв'язку із достроковим закінченням відрядження судді Херсонського апеляційного суду Бездрабко В.О. на підставі рішення Вищої ради правосуддя №567/0/15-23 від 30.05.2023 року (із змінами відповідно до рішення №572/0/15-23 від 31 травня 2023 року), на підставі пункту 3.9 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду в Одеському апеляційному суді, затверджених рішенням зборів суддів Одеського апеляційного суду 28.12.2018 року (із змін. та доп.), визначено інший склад суду: головуючий суддя Стахова Н.В., судді: Кутурланова О.В., Приходько Л.А. (т.2, а.с.141).
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.06.2023 року, судді Кутурланова О.В., Приходько Л.А. були замінені на суддів Карташова О.Ю. і Коновалову В.А. (т.2, а.с.143).
Рішенням Вищої ради правосуддя № 2518/0/15-24 від 20.08.2024 року суддю ОСОБА_5 було звільнено у відставку. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.09.2024 року було визначено інший склад суду: головуючий суддя Сегеда С.М., судді Карташов О.Ю. і Коновалова В.А. (т.2, а.с.185).
В подальшому, протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.09.2024 року, судді Карташов О.Ю. і ОСОБА_6 булизамінені на постійно діючий склад колегії суддів: Комлева О.С. і Сєвєрова Є.С. (т.2, а.с.187).
Вирішуючи питання про слухання справи у відкритому судовому засіданні, за участю заявника апеляційної скарги ОСОБА_1 та її представника - адвоката Досковського В.Г., у відсутність інших учасників справи, колегія суддів виходить із того, що всі учасники справи належним чином були повідомлені про час і місце судового засідання (а.с.189-195).
У зв'язку з цим, колегія суддів зазначає, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі - Конвенція), кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).
При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов'язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, ЄСПЛ в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції.
На підставі викладеного, та враховуючи, що дана справа перебуває тривалий час на розгляді апеляційного суду (т.2, а.с.136), від учасників справи не надходило заяв або клопотань про відкладення слухання справи, а також враховуючи те, що в своїх рішеннях ЄСПЛ наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки, колегія суддів вирішила слухати справу у відкритому судовому засіданні, на підставі наявних доказів та за участю з'явився учасників справи.
Також слід зазначити, що відповідно до ст. 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» у період воєнного стану не можуть бути припинені повноваження Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також судів, органів прокуратури України, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, та органів, підрозділи яких здійснюють контррозвідувальну діяльність. Згідно зі ст. 12-2 вказаного Закону в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені. Згідно зі ст. 26 вказаного Закону правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. Явка сторони до суду апеляційної інстанції не є обов'язковою, а тому перешкоди для розгляду справи в даному випадку відсутні.
Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.
Ухвалюючи судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що після отримання грошових коштів за продаж квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_3 та ОСОБА_1 мали право самостійно розпорядитись ними, так як їх отримали за належну малолітньому 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 , а тому факт внесення даних коштів у рахунок придбання квартири АДРЕСА_5 , не створює спільну сумісну власність батьків та дитини на вищевказане майно.
З таким висновком суду погоджується колегія суддів, з огляду на наступні обставини.
Як вбачається з матеріалів справи, з 1995 року по травень 2010 року позивачка ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_3 проживали разом однією сім'єю без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, мали спільний бюджет. Під час цього сумісного проживання, ІНФОРМАЦІЯ_2 в них народився син - позивач по даній справі - ОСОБА_2 .
Зазначені обставини не заперечувались відповідачем ОСОБА_4 , та крім того були встановлені рішенням апеляційного суду Одеської області від 13 квітня 2017 року у справі № 523/9451/15-ц за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання батьківства (т.1, а.с. 56-57).
Також із матеріалів справи вбачається, що у відповідності до свідоцтва про право власності на житло від 08 червня 2003 року, виданого Управлінням житлово-комунального господарства Одеської міської ради, відповідачу ОСОБА_3 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 (т.1, а.с. 8).
В свою чергу, позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 26 червня 2003 року, виданого Управлінням житлово-комунального господарства Одеської міської ради, на праві спільної часткової власності в рівних частках мали квартиру АДРЕСА_2 (т.1, а.с. 10, 1).
19.08.2004 р., реалізовуючи намір позивачів покращити умови проживання та придбати іншу квартиру, вони вирішили продати вищевказану квартиру, у зв'язку з чим відповідач ОСОБА_3 , діючи від імені ОСОБА_1 , отримав від ОСОБА_7 в рахунок часткової оплати вартості квартири суму, еквівалентну 2 400 доларів США, при цьому загальна вартість квартири, за яку покупець погодився її придбати, становила суму, еквівалентну 24 000 доларів США. При оформленні договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_7 зобов'язалась доплатити продавцям суму, еквівалентну 21 600 доларів США (т.1, а.с. 14).
Забезпечуючи права малолітньої на той час дитини сторін, 09.10.2004р. відповідач ОСОБА_4 подарував за нотаріально посвідченим договором малолітньому ОСОБА_2 1/2 частину належної йому особисто квартири АДРЕСА_1 (т.1, а.с. 128).
Таким чином, дозвіл ОСОБА_1 на вчинення правочину щодо відчуження 1/2 частки квартири АДРЕСА_2 , яка належала ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , було надано за умови одночасного придбання ним 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 . (т.1, а.с.13).
Тобто, органом опіки і піклування було обгрунтовано встановлено, що при цьому житлові права малолітньої особи порушені не будуть, оскільки дитина не буде позбавлена житла, навіть тимчасово.
Розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради № 3254 від 30.09.2004р. було вирішено:
1. Дозволити гр. ОСОБА_1 вчинити правочин щодо відчуження 1/2 частки квартири АДРЕСА_2 , загальною площею -50,9кв.м., яка належить малолітньому ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
2.Правочин вчинити за умови одночасного придбання 1/2 частки квартири за адресою: АДРЕСА_6 , загальною площею - 41,5 кв.м, на ім'я малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
3.Зобов'язати гр. ОСОБА_1 надати до районної адміністрації копію договору придбаного житла (т.1, а.с. 13).
У зв'язку з цим, 09.10.2004 року ОСОБА_1 , яка діяла від імені ОСОБА_2 , на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори Савіною К.П., р/н 3-2901, продали ОСОБА_7 належну їм квартиру АДРЕСА_2 за 35 011 грн. (т.1, а.с. 15-16).
У той же день, тобто 09.10.2004р., як було вказано вище, відповідач ОСОБА_4 подарував за нотаріально посвідченим договором малолітньому на той час ОСОБА_2 1/2 частину належної йому особисто квартири АДРЕСА_1 (т.1, а.с. 128).
Зазначені обставини були здійсненні на виконання положень Закону України «Про охорону дитинства", згідно яких держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.
Так, суд першої інстанції правильно вказав, що завданням законодавства про охорону дитинства є розширення соціально-правових гарантій дітей, забезпечення фізичного, інтелектуального, культурного розвитку молодого покоління, створення соціально-економічних і правових інститутів з метою захисту прав та законних інтересів дитини в Україні.
25 червня 2009 року ВК ОМР було видано свідоцтво про право власності, яким було засвідчено, що квартира АДРЕСА_5 належить ОСОБА_1 та відповідачу ОСОБА_3 , в рівних частках кожному на праві спільної часткової власності.
Що стосується позовних вимог ОСОБА_1 та її вже повнолітнього сина ОСОБА_2 про визнання їх співвласниками квартири АДРЕСА_5 , то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність відмови в задоволенні цих позовних вимог, з огляду на наступні обставини.
Так, відповідно до умов договору інвестування № Бал-1-52 від 21.09.2004 р., укладеного з ПП «Прогрес-Риелтор», його предметом було інвестування грошей у будівництво кв. АДРЕСА_5 .
Розмір першого інвестиційного внеску, який мав бути сплачений після підписання договору, становив 85 % від суми договору, що складало 121 547,75 грн.
Як було вказано вище, позивачі ОСОБА_1 і ОСОБА_2 здійснили продаж квартири АДРЕСА_2 , а тому розпорядились грошовими коштами на свій розсуд і доказів того, що цими коштами розпоряджався відповідач ОСОБА_3 матеріали справи не містять.
Разом з тим, із матеріалів справи вбачається і було вказано вище, що 09.10.2004р. відповідач ОСОБА_4 подарував за нотаріально посвідченим договором малолітньому на той час сину ОСОБА_2 1/2 частину належної йому особисто квартири АДРЕСА_1 , що в свою чергу свідчить про збереження прав малолітнього на той час ОСОБА_8 на житлові права (а.с. 260 - 261).
25 червня 2009 року ВК ОМР було видано свідоцтво про право власності, яким було засвідчено, що квартира АДРЕСА_5 належить позивачці ОСОБА_1 та відповідачу ОСОБА_3 , в рівних частках кожному на праві спільної часткової власності (т.1, а.с.20, 21).
Таким чином, позивачка ОСОБА_1 і відповідач ОСОБА_3 є співвласниками в рівних частках квартири АДРЕСА_5 . Позивач ОСОБА_9 та відповідач ОСОБА_3 - співвласниками в рівних частках квартири АДРЕСА_1 .
Всі вищевикладені обставини в своїй сукупності свідчать про те, що позивачі ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не довели суду своїх позовних вимог, у зв'язку з чим суд першої інстанції обгрунтовано відмовив в їх задоволенні.
Так, згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які його довірителі посилаються як на підставу своїх позовних вимог, оскаржуваного судового рішення та доводів апеляційної скарги.
За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів також зазначає, що ЄСПЛ вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, оскільки рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду - залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 та ОСОБА_1 - адвоката Досковського Віталія Геннадійовича залишити без задоволення.
Рішення Суворовського районного суду м.Одеси від 02 березня 2023 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Через перебування судді Вадовської Л.М. у відпустці, повне судове рішення складено 02.12.2024 року.
Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда
Л.М. Вадовська
Є.С. Сєвєрова