03.12.24
22-ц/812/1691/24
Єдиний унікальний номер судової справи: 487/4279/23 Головуючий - суддя у першій інстанції - Сухаревич З.М.
Провадження № 22-ц/812/1691/24 Суддя-доповідач в апеляційної інстанції - Самчишина Н.В.
Постанова
Іменем України
02 грудня 2024 року м. Миколаїв справа №487/4279/23
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Самчишиної Н.В.,
суддів: Коломієць В.В., Серебрякової Т.В.
із секретарем судового засідання - Травкіною В.Р.,
за участі: позивача - ОСОБА_1 , представника позивача - ОСОБА_2 ,
представника відповідача - ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , подану її представником - адвокатом Єновою Лілією Миколаївною, на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 09 вересня 2024 року , ухвалене у складі головуючого судді Сухаревич З.М., за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Князєва Юлія Анатоліївна, про визнання договору дарування недійсним,
встановив:
У липні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Князєва Ю.А., про визнання договору дарування недійсним.
На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що в квітні 2016 року її онук - ОСОБА_4 запропонував їй безкоштовно передати йому належну їй квартиру, за що обіцяв надавати щомісячну матеріальну допомогу на харчування, самостійно сплачувати комунальні послуги, оплачувати її лікування та у цілому утримувати та доглядати за нею. Позивачка вважала, що укладення договору утримання буде їй вигідним.
11 березня 2016 року між нею та її онуком - ОСОБА_4 приватним нотаріусом Князєвою Ю.А. було посвідчено договір дарування двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , яка належала їй на праві особистої приватної власності на підставі свідоцтва про право власності, виданого Управлінням майном комунальної власності Миколаївської міської ради 09 березня 2000 року.
Посилалася на те, що зазначений договір підлягає визнанню недійсним, оскільки під час його укладення вона помилилась щодо обставин, які мають істотне значення. Зокрема, зазначала, що вона не мала наміру укладати договір дарування, оскільки потребувала стороннього догляду та допомоги.
При укладенні договору позивачці не роз'яснювались наслідки укладення договору дарування, про що свідчить зміст договору. В договорі не вказано про передачу дарунку, а тому неможливо стверджувати, що передача дарунку відбулась. Цей договір позивачка вважала договором довічного утримання.
На підтвердження зазначеного посилалася на те, що ключі від квартири знаходяться у неї, з квартири вона не виселялася, продовжувала проживати у квартирі, сплачувати комунальні послуги на рахунки оформлені на її ім'я, утримувати квартиру в належному стані.
Посилалася на те, що на момент укладення оспорюваного договору вона мала незадовільний стан здоров'я та похилий вік (77 роки), що також вплинуло на правильність сприйняття нею фактів та обставин укладення оспорюваного правочину.
Водночас, відповідач після укладення договору не допомагав їй у вирішенні побутових питань та по господарству, не проживав в квартирі та припинив надавати їй допомогу, яку мав надавати згідно з попередньою домовленістю.
Оскільки позивач не мала копії договору дарування та весь цей час помилялась щодо правової природи договору, вважала, що строк оскарження даного договору має бути поновлений, оскільки тільки 07 липня 2023 року вона його отримала.
Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд: поновити строк оскарження договору дарування квартири АДРЕСА_1 з того часу, як позивач дізналася про порушення своїх прав, а саме з 07 липня 2023 року; визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений 11 березня 2016 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Князєвою Ю.А., реєстраційний номер № НОМЕР_1 , та скасувати його реєстрацію, а також стягнути з відповідача судові витрати.
ОСОБА_4 діючи через свого представника ОСОБА_3 заперечував проти задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , посилаючись на їх необґрунтованість.
Зазначав, що жодного наміру укладати договір довічного утримання із здійсненням догляду у ОСОБА_1 не було, адже вона на момент укладення угоди не потребувала догляду, сама знайшла нотаріуса, погодила зустріч і сама обрала вид договору. Всі наслідки укладення договору вона розуміла і бажала їх настання, жодного примусу і обіцянок щодо догляду за нею не було. Позивачка залишилася бути зареєстрованою у квартирі, відповідач отримав ключі і вселився до квартири, а 20 березня 2017 року зареєструвався у ній.
22 вересня 2020 року він знявся з реєстрації щоб отримати субсидію, але продовжував там проживати до початку війни 24 лютого 2022 року. Коли почалася війна сторони виїхали до Республіки Молдова, де оселилися разом у м. Кишиневі. Відповідач опікується позивачем та підтримує її. Влітку 2023 року позивач самостійно приїжджала в Україну, а потім знову поверталась до Республіки Молдова, де й мешкає разом з відповідачем. Вона вільно пересувається і обслуговує себе сама. Причини пропуску строку для звернення до суду з позовом вважав неповажними, оскільки не можна вважати датою коли позивач дізналась про порушення прав 07 липня 2023 року. Посилався на те, що існування конфліктних відносин по деяким питанням з обдарованим на теперішній час не свідчить про наявність помилки з боку дарувальника при укладенні нею правочину у 2016 році та не може бути підставою для його скасування зі спливом значного періоду часу - семи років.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 09 вересня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не довела, що на момент укладення оспорюваного договору дарування вона помилялася стосовно правової природи укладеного нею правочину та існували обставини, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним, оскільки, укладаючи цей договір, вона усвідомлювала його істотні умови і правові наслідки його укладення. Неприязні стосунки позивача з відповідачем на сьогодні не свідчать про наявність помилки з боку дарувальника під час укладення нею правочину у 2016 році. Наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не свідчить про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. З досліджених судом доказів убачається, що позивач змінила наміри щодо відчуження майна після укладення договору дарування, що не може свідчити про помилку стосовно правової природи договорів під час укладення такого правочину. Крім того, судом не встановлено, що відповідач чинить перешкоди позивачу у можливості користування квартирою та вчиняє дії з її виселення, що свідчить про відсутність порушених прав у позивача.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позивач не надала суду належних та допустимих доказів наявності обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин договору дарування від 11 березня 2016 року, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення, а тому відсутні підстави для задоволення позову.
12 жовтня 2024 року ОСОБА_1 від імені якої діє представника ОСОБА_2 , через підсистему «Електронний суд» звернулася до апеляційного суду з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
Апеляційна скарга обґрунтована посиланням на те, що суд першої інстанції не урахував всіх обставин справи на які посилалася позивачка. В суді першої інстанції позивачка особисто наголосила, що вона не мала наміру дарувати квартиру онуку, нотаріуса не шукала та про умови оплати не домовлялась. Вказувала, що саме онук привів її до нотаріуса, яка вже підготовленні документи подала на підпис. Нотаріус договір їй не зачитувала та про наслідки його вчинення не повідомила, оплату послуг нотаріуса та податків, оплачував відповідач. Суд не поставив під сумнів показання свідка ОСОБА_5 та твердження відповідача про сплату останнім послуг нотаріуса, як обдарованим, та про сплату податків.
Крім того, звертала увагу на те, що передачі дарунку фактично не відбулося, право власності до відповідача не перейшло, оскільки він не зареєстрував своє право власності. Позивачка залишилася проживати у квартирі. Акцентування в рішенні суду про те, що позивач не надала суду доказів, які свідчать про наявність у неї тільки однієї квартири, як єдиного житла для проживання, вважала безпідставним. Посилалася на те, що відповідач жодної допомоги їй не надав, хоча вона її потребувала, зокрема за станом здоров'я, що підтверджено медичними документами, які були надані суду. Позивач наголошувала на те, що саме після візиту до нотаріуса поведінка її онука змінилася, він став грубим та роздратованими, спілкувався та поводився з нею неввічливо. Така поведінка онука була їй незрозуміла.
Наполягала, що тільки після ознайомлення з оспорюваним правочином, який позивач отримала 07 липня 2023 року вона зрозуміла, що тоді у нотаріуса вона помилилась щодо його правової природи, прав і обов'язків сторін договору вважаючи, що підписує договір довічного утримання, що з урахуванням її віку, стану здоров'я і потреби в сторонньому догляді та допомозі свідчить про укладення договору дарування під впливом помилки.
Вважала, що суд першої інстанції безпідставно не урахував, що спірна квартира не була передана відповідачу на виконання оспорюваного договору, витрати на її утримання також продовжує нести вона, особисті рахунки по комунальним послугам відповідачем не переоформлені. Зазначене свідчить про відсутність її волевиявлення на дарування спірної нерухомості відповідачу, що відповідачем не спростовано.
25 листопада 2024 року ОСОБА_4 , від імені якого діє адвокат Долгова Л.В., через засоби поштового зв'язку подав до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, у якому, посилаючись на необґрунтованість доводів скарги, просив суд відмовити у її задоволенні.
Відзив на апеляційну скаргу обґрунтований посиланням на те, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання договору дарування недійсним внаслідок помилки. Суд надав належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, доводи апеляційної скарги зводяться до їх переоцінки. Зосереджував увагу на тому, що він не має наміру залишати позивачку, яка є його бабусею, без житла. А посилання заявниці на те, що він не прийняв дарунок, спростовуються наявністю у нього оригіналу договору, ключів, а також його проживанням в квартирі. Вважав, що наданими у суді першої інстанції поясненнями позивачка підтвердила, що підставою для звернення до суду з позовом стало саме те, що вона передумала дарувати квартиру, що свідчить про відсутність дефекту волі позивачки при укладенні договору дарування.
В судовому засіданні апеляційного суду позивачка та її представниця підтримали апеляційну скаргу, представниця відповідача - заперечувала проти її задоволення.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення.
Судом встановлено, що 11 березня 2016 року укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Князєвою Ю.А., відповідно до якого ОСОБА_1 передає, а ОСОБА_4 приймає квартиру у власність безоплатно в якості дарунку.
Відповідно до пункту 2 вказаного договору предметом дарування за цим договором є квартира за АДРЕСА_1 .
Відповідно до пункту 9 цього договору вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків правочину, що укладається сторонами, їм роз'яснено нотаріусом. Сторони підтверджують, що цей договір не носить характеру фіктивного та удаваного правочину.
Згідно з пунктом 12 договору право власності на майно, вказане в п. 2 переходить до обдарованого з дня державної реєстрації цього права.
У пункті 10 договору дарувальник стверджує, що дарування здійснюється ним за доброю волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного, так і морального.
Витрати у зв'язку з укладенням цього договору сплачує обдаровуваний (п.11 договору).
Позивачка ОСОБА_1 , якій на момент укладення оспорюваного договору було 77 років, з 01 березня 1979 року зареєстрована та проживає по цей час у квартирі АДРЕСА_1 .
З 20 березня 2017 року до 27 вересня 2020 року у цій же квартирі був зареєстрований та по цей час проживає відповідач ОСОБА_4 разом з позивачкою ОСОБА_1 .
Відповідач не заперечував, що після укладення оспорюваного договору та по цей час позивачка є абоненткою за договорами про надання комунальних послуг.
Відповідач є онуком позивачки, який з малечку та після розлучення його батьків залишився проживати з бабусею ОСОБА_1 .
Згідно з висновком Лікарської консультативної комісії від 22 червня 2022 року, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , рекомендовано соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі від фізичної особи.
Відповідно до відповіді Управління соціальних виплати і компенсації Заводського району Департаменту праці та соціального захисту населення Миколаївської міської ради від 07 грудня 2023 року № 3552/09.02.-12, наданої на заяву від 14 січня 2021 року, ОСОБА_1 призначено допомогу на догляд як одинокій особі, яка досягла 80-річного віку та за висновком ЛКК потребує постійного стороннього догляду. Виплата допомоги здійснювалась з 14 січня 2021 року по 30 червня 2022 року. Допомогу припинено на підставі заяви заявниці від 18 червня 2023 року в зв'язку з оформленням онуком допомоги на догляд з 01 липня 2022 року. Але ОСОБА_4 не звернувся до управління з заявою про згоду надавати соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі ОСОБА_1 . Згідно заяви від 04 липня 2022 року ОСОБА_1 поновлено виплату допомоги на догляд з 01 липня 2022 року, яку заявниця отримує по теперішній час.
У період з 23 лютого 2022 року по 01 березня 2022 Миколаївським міським центром соціальних служб проведено оцінку потреб сім'ї, за наслідками якого затверджено висновок, відповідно до якого є підозра до вчинення домашнього насильства, стан задоволення первинних потреб задовільний, онук, з яким проживає ОСОБА_1 . алкозалежний, вчиняє сварки, виражається нецензурною лайкою. Тривалість існування проблем до 3 днів. ОСОБА_1 здатна до самообслуговування, потребує консультування.
Відповідно до направлення-виписки №25074, підписаної лікарем Публічної медико-санітарної установи, Республіка Молдова, Мун. Кишинів, перебувала на стаціонарі з 16 жовтня 2023 року по 28 жовтня 2023 року. В терміновому порядку 18 жовтня 2023 року було проведено хірургічне втручання.
Також позивачем долучено до справи лист направлення на гістопатологічне дослідження 02.ХІ.2023 року ОСОБА_1 , видане лікарем Публічної медико-санітарної установи Республіки Молдова; заяви до поліції м. Кишинів, директору Господарства Меделян Елене Николаевне, мун. Кишинев.
З виписки із медичної картки амбулаторного (стаціонарного) хворого від 06 квітня 2024 року слідує, що 01 квітня 2015 року, 02 квітня 2015 року позивач зверталася до сімейного лікаря діагноз: дифузний кардіосклероз СН 11А, ф.к.11.ст.С.11Гіпертонична хвороба 11ат. 2ст.ризик 3; ДДУХ поперекового відділу хребта підгострою цефвлгією, цервікалгією; 10 квітня 2015 року до окуліста, діагноз: начальна катаракта OU, ангіопатія сітківки; 14 і 17 вересня 2015 року до травматолога, діагноз: укушена рана лівої кістки; 18 вересня 2015 року діагноз: укушена рана лівої кістки; 04 лютого 2016 року до сімейного лікаря діагноз: дифузний кардіосклероз СН 11А, ф.к.11.ст.С.11Гіпертонична хвороба 11ат. 2ст.ризик 3, хронічний пієдлнефрит; 16 листопада 2016 року до сімейного лікаря діагноз: перелом IV пальця лівої руки? ІХС дифузний кардіосклероз СН 11А, ф.к.11.ст.С.11Гіпертонична хвороба 11ат. 2ст.ризик 3, хронічний пієлонефрит; 17 листопада 2016 року до травматолога із застарілою інфікованою раною фланги року IV пальця лівої руки; 21 листопада 2016 року до окуліста, діагноз: начальна катаракта OU, ангіопатія сітківки; 11 квітня, 11 травня, 10 жовтня 2017 року та у 2018 року до сімейного лікаря, діагноз: дифузний кардіосклероз СН 11А, ф.к.11.ст.С.11 Гіпертонична хвороба 11ат. 2ст.ризик 3.
07 липня 2023 року державним нотаріусом Державного нотаріального архіву Миколаївської області Шаталюком С.Д. видано дублікат договору дарування ОСОБА_1 .
За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Позивач самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. До спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі №905/1227/17.
Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Правочини, вчинені внаслідок помилки, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов'язків сторін.
Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину необхідно розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).
Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має (постанови Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі №947/32485/20, від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17).
Верховний Суд неодноразово зауважував, що лише з'ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров'я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути достатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути опосередкованими доказами наявності такої помилки (постанови Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19, від 26 жовтня 2022 року у справі №947/32485/20, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 15 листопада 2023 року у справі № 308/8309/22, від 17 квітня 2024 року у справі № 564/1067/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20, від 23 травня 2024 року у справі № 501/3591/21).
Наступна зміна рішення позивача або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації (постанови Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 15 березня 2023 року у справі №288/1366/21, від 15 травня 2023 року у справі № 522/9246/19, від 02 серпня 2023 року у справі № 138/246/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20, від 29 березня 2024 року у справі № 523/13811/21).
Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що позивачка у розумінні положень статті 229 ЦК України не довела належними та допустимими доказами наявність у її діях помилки при укладенні оспорюваного договору дарування.
У цьому аспекті судом правильно враховано, що позивачкою не спростовано факту наявності у неї волевиявлення на підписання саме такого договору, з огляду на чіткість викладених умов договору, зокрема щодо переходу права власності на належну їй нерухомість (пункт 12), підтвердження того, що договір відповідає дійсним намірам сторін, укладається з їх справжньою волею, сторони розуміють його правову природу і правові наслідки (пункт 9, 10), а також роз'яснення нотаріусом змісту статей ЦК України, що передбачають порядок відчуження майна у порядку дарування (пункт 16).
Доказів того, що укладаючи спірний договір дарування ОСОБА_1 думала, що укладає договір довічного утримання судом першої інстанції не встановлено. Позивачка не обґрунтувала, які саме положення договору дарування є такими, що призвели до неправильного розуміння нею правової природи договору.
Колегія суддів додатково зауважує, що жодна із умов укладеного договору не передбачала наявність у обдаровуваного будь-якого обов'язку перед дарувальником. Більш того, з вимогами про недійсність договору дарування, як такого, що укладений під впливом помилки, ОСОБА_1 , звернулася майже через 7 років після його укладення.
Вказані вище докази не підтверджують стан здоров'я позивача на час укладення оспорюваного договору та неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.
Як правильно встановлено судом з наданих доказів, лише 14 січня 2021 року позивачка ОСОБА_1 звернулась із заявою про призначення їй допомоги по догляду.
Так само ці докази не підтверджують, що на час укладення спірного договору позивач потребувала стороннього догляду та матеріальної допомоги.
Суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.
Посилання представника позивача на виписку із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого за період з 2015-2018 років, видану 06 вересня 2024 року, суд обґрунтовано оцінив критично, оскільки у ній не зазначені хвороби, які б могли свідчити про нерозуміння позивачкою правової природи оспорюваного договору дарування, а роздруківку скріншотів переписки позивача - не достовірними та неналежними доказами, оскільки з них неможливо встановити між ким відбувається переписка, часові межі цієї переписки, а також, що ця переписка не містить інформацію щодо предмета доказування - укладення договору під впливом помилки.
Так само суд першої інстанції обґрунтовано зауважив, що не містять інформацію щодо предмета доказування і письмові пояснення ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , надані позивачем, оскільки вони не містять обставин щодо укладення спірного договору дарування. Окрім цього, у статтях 90-93 ЦПК України встановлено спеціальний порядок допиту свідків, що передбачає їх виклик у судове засідання з наданням права задати їм питання усім учасникам справи.
Свідок ОСОБА_7 суду пояснила, що у 2016 році у її матері (позивачки) загострились травми та хронічні хвороби, вона погано ходила, часто зверталась в лікарню. Потім відповідач попросився до неї пожити, позивач сказала, що він буде доглядати за нею, зробить ремонт, будуть навпіл сплачувати комунальні послуги. Проте він не платив за комунальні послуги, брав гроші у позивачки і не повертав, не пускав її (свідка) і свого брата до позивачки. В 2017 році з'ясувалось, що він виписав її (свідка) і свого брата з квартири на вул. Комсомольській, а квартиру продав. Замість цієї квартири купив двокімнатну квартиру, обіцяв прописати у неї, але не прописав. У 2023 році мама (позивачка) пішла оформлювати субсидію, але їй відмовили, оскільки вона не власник. Вона пішла в нотаріальний архів і отримала дублікат договору, з якого дізналась що це договір дарування. До цього і розмов не було про дарування квартири. Відповідач влаштовує п'янки у квартирі, квартира майже зруйнована, він б'є позивачку, вона (свідок) бачила синці, що її мати плаче. З 2016 року це було постійно. У лютому 2022 року після 20:00 год. вона побачила позивачку у дворі і викликала поліцію і службу з протидії насиллю. Наступного дня прийшли працівники служби і на вулиці вони склали акт, оглянули гематоми і запропонували допомогу і сказали йти в поліцію, але вони не пішли, бо почалась війна. В квітні 2022 року вона з молодшим сином виїхала в ОСОБА_8 і потім забрали позивачку. Приблизно через місяць позивачка поїхала у м. Миколаїв за ОСОБА_9 . Вона не дочекалась його і сама повернулась у ОСОБА_8 , а він пізніше сам приїхав. Матеріально він не допомагає позивачці, бере гроші з її картки. У неї (свідка) з сином прохолодні, неприязні стосунки, більше його вихованням займалась бабуся.
Ці пояснення суд обґрунтовано оцінив критично, оскільки свідок пояснила, що у неї з відповідачем неприязні стосунки.
Більш того, як встановлено відповідно до відповіді Миколаївського РУП ГУНП в Миколаївській області від 30 серпня 2023 року № 50-ад/50-2013, у період з 2017 року по теперішній час ОСОБА_1 не зверталася до Миколаївського РУП ГУНП з приводу вчинення стосовно неї домашнього насильства.
У період з 22 лютого 2022 року по 15 листопада 2023 року ОСОБА_1 перетинала державний кордон України чотири рази на виїзд та тричі на в'їзд (відповідь Адміністрації Державної прикордонної служби України № 91-60216/18/23-Вих від 05 грудня 2023 року), що спростовує доводи позивача про незадовільний стан здоров'я.
Допитана судом першої інстанції свідок ОСОБА_10 пояснила, що є сестрою позивачки і спілкується з нею. У 2016 році вони були на дачі і позивачка сказала, що їй потрібно у місто, бо ОСОБА_9 подзвонив. Через два дні вона приїхала і сказала, що переписала квартиру онуку (відповідачу). Вона їй сказала, що вона може залишитися без квартири, а позивачка сказала, що ОСОБА_9 не такий. Вона сподівалась, що він буде нормально з нею поводитись і перепише другу квартиру на матір. Відповідач міг прийти додому у стані алкогольного сп'яніння, ображав позивачку. За комунальні послуги платила ОСОБА_1 , тобто вона давала їй (свідку) кошти, а вона зі своєї картки перераховувала.
Свідок ОСОБА_5 пояснив, що він є батьком відповідача. З 1994 року він проживав у квартирі позивача з дружиною і сином, були в добрих стосунках. Після розлучення з дружиною (дочкою позивачки) він продовжував допомагати позиваці на її прохання. В квартирі жили позивач і відповідач, у них були добрі стосунки. Мати відповідача спонукала позивачку продати квартиру. Інший онук позивачки крав гроші, тому позивачка запропонувала оформити квартиру на відповідача за умови, що він буде з нею жити та оберігати від дочки та іншого онука. Відповідач надійний, ніколи агресивно не поводився, водив позивачку у лікарню. Вона розуміла що подарувала квартиру. У 2005-2007 році вона йому казала, що хоче подарувати квартиру відповідачу. В Молдові вона посварилась з онуком.
Свідок ОСОБА_11 пояснив, що приходив до відповідача, він жив з бабусею. Про договір дарування відповідач нічого не говорив. Він завжди хвилювався за бабусю, платив за комунальні послуги. Він не конфліктний, не агресивний.
Отже свідки ОСОБА_10 та ОСОБА_5 підтвердили намір ОСОБА_1 укласти саме договір дарування.
З огляду на встановлені судом першої інстанції обставини щодо погіршення відносин між дарувальником та обдаровуваним після чого позивачка звернулась до суду з позовом у цій справі, правильними є висновки суду першої інстанції, що зміна намірів позивачки щодо відчуження майна після укладення договору дарування не може свідчити про помилку стосовно правової природи договору під час його укладення.
Доводи позивачки про те, що вона за своїм віком та станом здоров'я неправильно сприймала факти та обставини укладення оспорюваного правочину обґрунтовано визнані судом першої інстанції безпідставними, оскільки матеріали справи не містять даних про те, що вік (77 роки на день укладення договору) або стан здоров'я позивачки викликали необхідність укладення саме договору довічного утримання, а не дарування.
Посилання ОСОБА_1 на можливе порушення у майбутньому її житлових прав обґрунтовано були відхилені судом першої інстанції, з огляду на їх безпідставність. Докази вчинення відповідачем перешкод позивачці у користуванні квартирою та вчинення дії з її виселення відсутні. Більш того, такі твердження позивачки спростовуються поясненнями відповідача.
Відповідно до положень статті 722 ЦК України право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка.
З матеріалів справи вбачається, що обдаровуваним прийнято документ, який посвідчує право власності на річ, який посвідчує належність дарувальникові предмета договору та здійснено державну реєстрацію цього права, що свідчить про прийняття обдаровуваним дарунку. До того ж, як встановлено, позивач до 22 лютого 2022 року проживав разом з позивачкою в спірній квартирі.
Отже, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають до застосуванню, надав належну правову оцінку порядку укладення оспорюваного правочину та з урахуванням загальних принципів цивільного судочинства дійшов загалом правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору дарування з підстав його укладення під впливом помилки.
Доводи апеляційної скарги зазначених висновків суду першої інстанції не спростовують. Висновки суду першої інстанції, з урахуванням встановлених у цій справі обставин щодо укладення договору дарування, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які посилається заявниця в апеляційній скарзі.
Характер доводів апеляційної скарги свідчить про необхідність здійснення переоцінки доказів щодо наявності помилки при укладені договору дарування, яким суд першої інстанції надав належну та обґрунтовану правову оцінку, з урахуванням наведених вище стандартів оцінки доказів.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскарженому судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Відповідно статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Єнова Л.М., колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для скасування оскарженого рішення суду першої інстанції.
02 грудня 2024 року в судовому засіданні апеляційного суду представником позивача ОСОБА_2 подана заява про повернення сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», як помилково сплаченого.
Відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю.
Згідно наданої апеляційному суду довідки до акта МСЕК від 08 жовтня 2024 року ОСОБА_1 є особою з інвалідністю II групи.
Повернення сплаченої суми судового збору здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної фінансової політики.
Відповідно до приписів статті 7 Закону України «Про судовий збір» сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1 610 грн 40 коп. згідно за квитанції №Е5S2-R8E1-D1YE від 12 жовтня 2024 року підлягає поверненню апелянту.
Керуючись статтями 367, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд,-
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану її представником - адвокатом Єновою Лілією Миколаївною, залишити без задоволення, а рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 09 вересня 2024 року залишити без змін.
Повернути ОСОБА_1 судовий збір сплачений за подання апеляційної скарги за квитанцією №Е5S2-R8E1-D1YE від 12 жовтня 2024 року у розмірі 1 610 (одна тисяча шістсот десять) гривень 40 копійок.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.
Головуючий Н.В. Самчишина
Судді: В.В. Коломієць
Т.В. Серебрякова
Повний текст судового рішення складено 03 грудня 2024 року.