Постанова від 27.11.2024 по справі 369/13599/14-ц

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 369/13599/14-ц

провадження № 61-2081св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Національного університету біоресурсів і природокористування України в особі відокремленого структурного підрозділу «Боярська лісова дослідна станція»,

відповідачі: Феодосіївська сільська рада Обухівського району Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_6 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія «А-Скрин», ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги заступника керівника Київської обласної прокуратури та ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Гембара Олена Юріївна, на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області, у складі судді Дубас Т. В., від 18 лютого 2022 року та постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Музичко С. Г., Верланова С. М., Кулікової С. В., від 29 листопада 2023 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2014 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Національного університету біоресурсів і природокористування України в особі відокремленого структурного підрозділу «Боярська лісова дослідна станція» (далі - НУБіПУ в особі ВСП «Боярська лісова дослідна станція», Боярська лісова дослідна станція) звернувся до суду з позовом до Ходосівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: ОСОБА_6 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія «А-Скрин» (далі - ТОВ «Компанія «А-Скрин»), ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , про визнання недійсним державного акта на право власності на землю, визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння, скасування рішення реєстраційної служби, визнання права власності і права користування на земельні ділянки.

Позов обґрунтовано тим, що 11 та 23 червня 2008 року ОСОБА_22 уклав декілька договорів купівлі-продажу, за якими відчужив на користь інших осіб земельні ділянки, які в подальшому були відчужені відповідачам.

Спірні земельні ділянки з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд розташовані в межах с. Лісники Києво-Святошинського району Київської області. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_22 помер.

Звертав увагу на те, що державний акт на право власності на землю серії КВ від 27 грудня 1996 року з цільовим призначенням для приватного користування, який нібито посвідчував право власності ОСОБА_22 на земельну ділянку площею 4,8 га, виданий останньому незаконно, оскільки Ходосівською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області відповідне рішення не приймалось, а в самому державному акті таке рішення також не зазначено, отже державний акт виданий ОСОБА_22 з порушенням вимог статті 17 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України) від 18 грудня 1990 року за відсутності рішення уповноваженого органу.

Крім того, земельна ділянка, право ОСОБА_22 на яку посвідчувалось державним актом на право власності на землю серії КВ від 27 грудня 1996 року, належала до земель лісогосподарського призначення і перебувала в користуванні Боярської лісової дослідної станції та з користування її не вилучалась. Таким чином земельні ділянки, якими на час звернення до суду володіють відповідачі, перебували в користуванні Боярської лісової дослідної станції як ліси 1-ї категорії Хотівського лісництва, не вилучені уповноваженим органом і були передані у приватну власність з порушенням вимог статті 17 ЗК України.

Посилаючись на наведене, позивач просив:

- визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю серії КВ, виданий ОСОБА_22 . Ходосівською сільською радою народних депутатів 27 грудня 1996 року та зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 52 з цільовим призначенням для приватного користування;

- визнати недійсними договори купівлі-продажу від 11 червня 2008 року та 23 червня 2008 року, укладені ОСОБА_22 із іншими особами;

- витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України та НУБіПУ в особі ВСП «Боярська лісова дослідна станція» з незаконного володіння відповідачів спірні земельні ділянки;

- скасувати їх державну реєстрацію;

- визнати за державою право власності та за НУБіПУ в особі ВСП «Боярська лісова дослідна станція»право користування зазначеними земельними ділянками.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 22 квітня 2020 року задоволено клопотання позивача про заміну неналежного відповідача у справі. Замінено неналежного відповідача ОСОБА_20 на належного відповідача - ОСОБА_2

13 січня 2021 року на адресу суду надійшла заява заступника прокурора прокуратури Київської області від 30 грудня 2021 року про зміну предмета позову. Обгрунтовуючи заяву тим, що на думку заступника прокурора вказані правовідносини необхідно розглядати як непов'язані з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної громади (тобто негаторний позов).

В судовому засіданні 15 лютого 2021 року протокольною ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області відмовлено у прийнятті заяви прокурора про зміну предмета позову.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 липня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, посилаючись на необґрунтованість позову, виходив з того, що про видачу оспорюваного державного акта ОСОБА_22 та про можливе порушення цим актом права користування спірною земельною ділянкою НУБіПУ в особі ВСП «Боярська лісова дослідна станція» органам прокуратури було відомо під час звернення до суду з позовом у справі № 2-732/12 в липні 2006 року. Враховуючи те, що з цим позовом заступник прокурора Київської області звернувся до суду у грудні 2014 року, є підстави для відмови у задоволенні позову у зв'язку із пропуском строку позовної давності, про застосування наслідків якого заявлено відповідачами у справі.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року апеляційну скаргу заступника прокурора Київської області задоволено частково. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 липня 2016 року змінено, шляхом виключення із мотивувальної частини судового рішення посилання на пропуск першим заступником прокурора Київської області строку позовної давності як підставу відмови у позові. В іншій частині рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 липня 2016 року залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову з підстав необґрунтованості позову, одночасно навів доводи щодо пропуску прокурором строку позовної давності, що не узгоджується із вимогами закону.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції про те, що оскільки ОСОБА_22 звертався із заявою про передачу йому у власність земельної ділянки площею 4,8 га, виділеної раніше кооперативу «Київ-Побут», членом якого він був, і останнє не заперечувало проти виділення йому даної земельної ділянки в порядку розпаювання, тому Ходосівською сільською радою правомірно (в межах компетенції цього органу місцевого самоврядування) прийнято рішення щодо передачі ОСОБА_22 у власність зазначеної земельної ділянки та видано державний акт на право приватної власності на землю.

Разом з тим, апеляційний суд дійшов висновку про те, що доводами апеляційної скарги прокурора не спростовані висновки суду першої інстанції про недоведеність вимог щодо визнання недійсним державного акта про право власності на землю із тих підстав, що рішення про передачу у власність ОСОБА_22 земельної ділянки Ходосівською сільською радою не приймалось.

Також, апеляційним судом відхилено доводи апеляційної скарги про те, що надана ОСОБА_22 земельна ділянка перебувала у користуванні Боярської лісової дослідної станції Національного аграрного Університету та відносилась до земель державної власності, як ліси першої групи, оскільки в матеріалах справи відсутні докази, які б беззаперечно свідчили про наведене.

Постановою Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанову суду касаційної інстанції мотивовано тим, що зазначаючи про відсутність правових підстав для задоволення позову, суди не надали належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам, а саме: листу архівного сектору Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області (далі - Києво-Святошинської РДА) від 12 вересня 2014 року № 06-04/1274, листу НУБіПУ в особі ВСП «Боярська лісова дослідна станція» від 09 жовтня 2014 року, листу Українського державного проєктного лісовпорядного виробничого об'єднання ВО «Укрдержліспроект» від 09 вересня 2014 року; не встановили, чи відносились спірні земельні ділянки до земель лісогосподарського призначення, яким чином вони вибули з державної власності та чи було дотримано передбачену законом процедуру передачі земельної ділянки у власність першому встановленому власнику - ОСОБА_22 на підставі рішення Ходосівської сільської ради.

Вирішуючи питання про позовну давність, суди не врахували, що заява про застосування наслідків спливу позовної давності, зроблена ОСОБА_23 та підтримана представниками ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 лютого 2022 року у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, НУБіП в особі ВСП «Боярська лісова дослідна станція» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем до матеріалів справи не додано належних матеріалів лісовпорядкування відповідних періодів, які б відповідали вимогам чинного законодавства та підтверджували відношення оспорюваних земельних ділянок до земель лісового фонду.

07 вересня 1989 року кооператив «Київ-Побут» набув у порядку, встановленому чинним на той час законодавсвтвом СРСР та УРСР, право власності на майновий комплекс ліквідованого піонертабору «Юний технік», до складу якого входили як будівлі, споруди, рухоме майно, так і територія площею 15 га з лісопосадками та фруктовими деревами в с. Лісники Киівської області. А тому землі, надані кооперативам відповідно до статті 103 ЗК УРСР, належали до земель сільських населених пунктів.

Рішенням Ходосівської сільської ради народних депутатів Києво-Святошинського району Київської області 11 сесії 21 скликання від 29 вересня 1992 року надано ОСОБА_24 у постійне користування земельну ділянку розміром 4,8 га (піонерський табір) як члену кооперативу «Київ-Побут».

На підставі цього рішення ОСОБА_24 спочатку видано державний акт про право власності на землю від 12 жовтня 1992 року щодо безстрокового і безоплатного користування земельною ділянкою площею 4,8 га, а в подальшому - державний акт на право приватної власності на землю від 27 грудня 1996 року.

Спірна земельна ділянка не могла перебувати у фактичному користуванні Боярської лісової дослідної станції Національного аграрного університету, оскільки матеріали справи свідчать про постійне і безперервне користування нею іншими організаціями і особами, а матеріали справи, на необхідність яких вказував Верховний Суд, є доказами того, що у ВО «Укрдержліспроект» і ВСП «Боярська лісова дослідна станція» НУБіПУ планшети лісовпорядкування 1987 та 1997 років відсутні.

Право постійного користування земельними ділянками площею 231,3 га та 95,3 га в межах Лісниківської та Ходосівської сільських рад, Боярська лісова дослідна станція отримала на підставі державних актів від 25 червня 2003 року, тобто вже після прийнятого Ходосівською сільською радою рішення про передачу ОСОБА_22 земельної ділянки площею 4,8 га.

Отже, прокурором не доведено належними та допустимими доказами, що на момент ухвалення зазначених рішень земельна ділянка, загальною площею 4,8 га, відносилась у встановленому порядку до земель лісогосподарського призначення.

Постановою Київського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задоволено частково. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 лютого 2022 року скасовано та ухвалено нове про відмову у задоволенні позову.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що факт прийняття рішення про передачу ОСОБА_24 спірної земельної ділянки площею 4,8 га не у 1996 році, а у вересні 1992 року, підтверджується, зокрема, архівними відомостями, наданими суду Архівним сектором Києво-Святошинської РДА (лист від 25 квітня 2016 року № 06-04/473). Про наявність зазначених архівних документів, серед яких міститься і копія державного акта від 12 жовтня 1992 року № 205-А, прокуратурі Київської області було відомо перед поданням позову, що нею не заперечується.

Спірні земельні ділянки належать до категорії лісогосподарського призначення на підставі інформації: листів Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання ВО «Укрдержліспроект» від 09 вересня 2014 року №304, від 23 січня 2017 року № 25, листів ВП НУБіПУ «Боярська лісова дослідна станція» від 11 вересня 2014 року, 09 жовтня 2014 року, листа НУБіПУ від 20 січня 2017 № 0138.

Прокурором належними, допустимими, достовірними і достатніми доказами в розумінні статей 76-81 ЦПК України доведено віднесення спірних земельних ділянок до лісогосподарського призначення державної форми власності та факт відсутності рішення уповноваженого органу - Верховної Ради України про їх вилучення з постійного користування та надання у власність ОСОБА_24 земельної ділянки площею 4,8 га.

Цивільний оборот земельних ділянок лісового фонду законодавчо обмежений.

Зайняття ділянки з обмеженим оборотом з порушенням вимог законодавства треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Власник земельної ділянки з обмеженим оборотом може вимагати усунення порушення його власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Належним способом захисту порушених прав держави є заявлення негаторного позову на підставі статті 391 ЦК України з вимогою про повернення спірної земельної ділянки дійсному власнику, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки лісогосподарського призначення.

Позивачем заявлено вимогу про витребування земельних ділянок в порядку статті 388 ЦК України. Обрання неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови у позові та підставою скасування судового рішення.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та їх доводи

05 лютого 2024 року до Верховного Суду заступник керівника Київської обласної прокуратури засобами поштового зв'язку подав касаційну скаргу на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 лютого 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року, у якій просив їх скасувати та ухвалити нове про задоволення позову у повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження заступник керівника Київської обласної прокуратуризазначив застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, від 15 жовтня 2020 року у справі № 922/2575/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що відмова у позові з підстав обрання позивачем неналежного способу захисту порушеного права, зокрема витребування земельних ділянок в порядку статті 388 ЦК України, є помилковим висновком суду апеляційної інстанції, оскільки 13 січня 2021 року, під час розгляду справи судом першої інстанції, заступник керівника Київської обласної прокуратури подав заяву про зміну предмета позову, у якій, серед іншого, просив зобов'язати відповідачів повернути у власність держави спірні земельні ділянки в порядку статті 391 ЦК України.

Встановивши обгрунтованість позовних вимог, однак не погоджуючись з обраним прокурором способом захисту, апеляційний суд був зобов'язаний застосувати принцип jura novit curia («суд знає закони») та норми статті 391 ЦК України.

Перекваліфікація судом спірних правовідносин з віндикаційного на негаторний позов жодним чином не впливає на аргументи позивача про необхідність відновлення єдиного законного статусу спірних земельних ділянок.

09 вересня 2024 року адвокат Гембара О. Ю., яка діє в інтересах ОСОБА_1 , подала до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просила постанову суду апеляційної інстанції скасувати та змінити рішення суду першої інстанції, виклавши мотивувальну частину судового рішення в новій редакції, а саме відмовити у задоволенні позову з підстав збігу строків позовної давності.

Підставою касаційного оскарження адвокат Гембара О. Ю., яка діє в інтересах ОСОБА_1 ,зазначила застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суд прешої інстанції правильно встановив відсутність планшетів лісових карт, як належних доказів належності спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення та перебування їх у фактичному користуванні Боярської лісової дослідної станції станом на 1989, 1992 та 1996 роки.

Спірна земельна ділянка розміром 4,8 га знаходилась у користуванні піонерського табору «Юний технік», ліквідованого на підставі наказу Міністерства народної освіти від 05 травня 1989 року, яку у зв'язку з цим передано кооперативу «Київ-Побут» для будівництва оздоровчого комплексу, а у подальшому - ОСОБА_24 .

З огляду на це, висновок суду апеляційної інстанції про те, що прокурором доведено віднесення спірних земельних ділянок до лісогосподарського призначення державної форми власності та факт відсутності рішення уповноваженого органу - Верховної Ради України про їх вилучення з постійного користування та надання у власність ОСОБА_24 земельної ділянки площею 4,8 га, є помилковими і необгрунтованими.

Незважаючи на початкове відведення із земель державного лісового фонду (1950 рік) спірні земельні ділянки безперервно використовувались для цілей, не пов'язаних із лісокористуванням, у тому числі станом на 1989-1992 роки спірні земльні ділянки не відносились до земель лісогосподарського призначення, а органом, уповноваженим державою безпосередньо розпоряджатися спірною ділянкою станом на 1992 рік, була Ходосівська сільська рада.

Суд апеляційної інстанції помилково ототожнив статус спірних земельних ділянок (первісно відведених площею 4,8 га, тобто в межах допустимого нормами ЗК України 1992 року винятку - до 5 га) із статусом земель з обмеженим оборотом, які взагалі не можуть перебувати у приватній власності громадян, помилково ототожнив правовий статус земель водного та лісового фонду. Апеляційний суд не врахував особливості володіння та відмінності у способах захисту прав на ділянки водного та лісового фонду.

Розгляд вимоги про витребування земельної ділянки за віндикаційним позовом передбачає застосування наслідків пропуску позовної давності, про сплив якого заявлено відповідачами.

Також суд апеляційної інстанції не надав оцінки доводам відповідачів про неможливість представництва прокурором інтересів юридичних осіб - навчальних/освітніх закладів, а також про необхідність дотримання справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та приватним інтересом відповідачів, сумісність заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції прозахист прав людини і основоположних свобод.

З касаційної скарги та доданих до неї документів вбачається, що особа, яка подає касаційну скаргу, є ОСОБА_1 , серед інших учасників справи відповідачем зазначає ОСОБА_1 .

Разом з цим в судових рішеннях першої та апеляційної інстанцій, а також в касаційній скарзі заступника керівника Київської обласної прокуратури серед інших учасників справи зазначено відповідачем ОСОБА_25 .

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу прокурора, поданому до суду у квітні 2024 року, представник ОСОБА_4 адвокат Міщенко М. М. заперечував проти доводів заступника керівника Київської обласної прокуратури, просив постанову суду апеляційної інстанції змінити щодо мотивів відмови у задоволенні позову, рішення суду першої інстанції залишити в силі, а касаційну скаргу - без задоволення.

Відзив мотивовано тим, що позивач не надав планшетів лісовпорядкування станом на 1992 - 1996 роки, як належних картографічних матеріалів вказаного періоду, а також попередніх років. У наданій копії проєкту організації та розвитку лісового господарства Боярської лісової дослідної станції на 2007-2017 роки від 2008 року містяться значні зміни площ лісогосподарства Боярської лісової дослідної станції за даними лісовпорядкування, по угіддям, що є суміжними з ділянками відповідачів, у тому числі в період виникнення спірних правовідносин. Зміна площ вказує на відсутність сталої площі лісових земельних ділянок лісництв на дату прийняття рішень щодо надання земельної ділянки ОСОБА_24 та видачі державних актів 1992 року та 1996 року.

У відзиві на касаційну скаргу прокурора, поданому до суду у квітні 2024 року, ОСОБА_5 заперечувала проти доводів заступника керівника Київської обласної прокуратури, просила відмовити як у задоволенні касаційної скарги, так і позову.

Відзив мотивовано відсутністю доказів належності земельної ділянки до земель лісового фонду та накладення земельних ділянок.

Рух касаційних скарг у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою заступника керівника Київської обласної прокуратури та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У квітні 2024 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2024 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 лютого 2022 року та постанови Київського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року. Прийнято до провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Гембара О. Ю., на вказані судові рішення у цій справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Ходосівської сільської ради від 06 квітня 1992 року закріплено земельну ділянку в с. Лісники площею 4,8 га в постійне користування за кооперативом «Київ-Побут», який знаходиться в с. Ходосівка (колишня територія піонерського табору «Юний технік», ліквідованого у 1989 році), для організації оздоровчого комплексу.

Загальними зборами членів кооперативу «Київ-Побут» від 12 серпня 1992 року постановлено вивести ОСОБА_24 із членів кооперативу, видавши йому у вигляді вихідного паю у приватну власність з правом володіння і розпорядження земельну ділянку площею 4,8 га із будівлями і спорудами, яка розташована в с. Лісники Києво-Святошинського району Київської області.

01 вересня 1992 року ОСОБА_24 звернувся із заявою до голови Ходосівської сільської ради про надання йому у приватну власність ділянки колишнього піонерського табору «Юний технік», належної кооперативу «Київ-Побут».

Рішенням Ходосівської сільської ради від 29 вересня 1992 року рішення 9 сесії ради від 06 квітня 1992 року «Про виділення земельної ділянки кооперативу «Київ-Побут» в розмірі 4,8 га в постійне користування» скасовано в зв'язку зі змінами, які відбулися в кооперативі «Київ-Побут».

За результатами розгляду заяви ОСОБА_24 про виділення йому в приватну власність земельної ділянки, яка раніше була закріплена за кооперативом «Київ-Побут», членом якого був ОСОБА_24 , рішенням Ходосівської сільської ради від 29 вересня 1992 року йому було надано в постійне користування земельну ділянку в розмірі 4,8 га на території колишнього піонерського табору.

Відповідно до державного акта про право власності на землю від 12 жовтня 1992 року закріплена за ОСОБА_24 на праві безстрокового і безоплатного користування земельна ділянка площею 4,8 га була передана йому у приватну власність. Державний акт зареєстровано в книзі записів державних актів на право користування землею за № 205-А.

27 грудня 1996 року ОСОБА_24 одержав державний акт на право приватної власності землю серії КВ на земельну ділянку площею 4,8 га в межах Ходосівської сільської ради для приватного користування. Державний акт зареєстровано у Книзі записів державних актів на право власності на землю за № 52. Реквізити рішення Ходосівської сільської ради у державному акті не зазначені.

Відповідно до листів Управління Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області від 06 червня 2016 року та від 06 липня 2016 року в архіві Управління державний акт про право приватної власності на землю, який видавався на ім'я ОСОБА_24 не виявлений.

Листом архівного сектору Києво-Святошинської РДА від 12 вересня 2014 року

№ 06-04/1274 повідомлено, що у документах архівного фонду «Ходосівська сільська рада» та «Лісніківська сільська рада» за 1996 рік рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_24 не виявлено. При цьому зазначено про наявність в архівному секторі копії протоколу 9-ї сесії 21-скликання Ходосівської сільської ради від 06 квітня 1992 року із додатками на 13-ти аркушах, копії протоколу 11-ї сесії 21-скликання Ходосівської сільської ради від 29 вересня 1992 року із додатками на 8-ми аркушах.

Вказані протоколи долучено до матеріалів справи на підставі листа архівного сектору Києво-Святошинської РДА від 25 квітня 2016 року № 06-04/473, згідно з яким, серед іншого, також надано:

- рішення та протокол Ходосівської сільської ради народних депутатів 9 сесії 21 скликання від 06 квітня 1992 року «Про виділення земельної ділянки кооперативу «Київ-побут» в с. Ходосівка.»;

- рішення Ходосівської сільської ради народних депутатів Києво-Святошинського району Київської області 11 сесії 21 скликання від 29 вересня 1992 року «Про відміну рішення 9-сесії с/р народних депутатів від 06 квітня 1992 року «Про виділення земельної ділянки кооперативу «Київ-Побут» в розмірі 4,8 га»;

- рішення Ходосівської сільської ради народних депутатів Києво-Святошинського району Київської області 11 сесії 21 скликання від 29 вересня 1992 року «Про розгляд заяви гр. ОСОБА_24 про виділення земельної ділянки»;

- заява ОСОБА_24 від 01 вересня 1992 року про передачу у приватну власність земельної ділянки 4,8 га колишнього піонертабору «Юний технік» від коопереативу «Київ-Побут»;

- сторінка державного акта на землю від 12 жовтня 1992 року, виданого ОСОБА_24 у приватну власність, площею 4,8 га. Акт зареєстровано в Книзі записів державних актів за №205-А;

- протокол від 12 серпня 1992 року № 00/51 кооперативу «Київ-Побут» про вихід із членів кооперативу ОСОБА_24 та виділення йому земельної ділянки 4,8 га в с. Лісники Києво-Святошинського району (державний акт серії Б № 026656 від 12 лютого 1992 року) в якості вихідного паю;

- протокол Ходосівської сільської ради народних депутатів Києво-Святошинського району Київської області 11 сесії 21 скликання від 29 вересня 1992 року (Розгляд заяв. Земельні питання).

01 липня 2000 року ОСОБА_24 змінив прізвище на « ОСОБА_24 ».

23 червня 2008 року ОСОБА_22 за договором купівлі-продажу відчужив ОСОБА_10 земельну ділянку для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,2627 га.

11 червня 2008 року ОСОБА_22 за договорами купівлі-продажу відчужив ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 земельні ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площами 0,250 га, 0,2499 га, 0,2500 га, 0,2500 га відповідно, а ТОВ «Компанія «А-Скрин» - площею 0,1250 га, площею 0,2515 га, та 6 ділянок площею 0,2500 га кожна.

23 червня 2008 року ОСОБА_22 за договорами купівлі-продажу відчужив ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_14 , ОСОБА_13 земельні ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,2500 га кожна.

Зазначені земельні ділянки відчужувались ОСОБА_22 як частини земельної ділянки площею 4,8 га, що належала йому на підставі державного акта на право власності на землю від 27 грудня 1996 року із подальшою видачею державних актів на право власності покупцям.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_22 помер.

В подальшому ТОВ «Компанія А-Скрин» відчужило земельні ділянки за наступними договорами купівлі-продажу від 29 травня 2009 року:

- на підставі договору купівлі-продажу № 855 земельна ділянка з кадастровим номером 3222484500:03:001:0008, площею 0,2515 га була відчужена на користь ОСОБА_6 , яка в свою чергу відчужила земельну ділянку на користь ОСОБА_1 ;

- на підставі договору купівлі-продажу № 871 земельна ділянка з кадастровим номером 3222484500:03:001:0016, площею 0,25 га була відчужена на користь ОСОБА_7 , яка в свою чергу відчужила земельну ділянку на користь ОСОБА_1 ;

- на підставі договору купівлі-продажу № 858 земельна ділянка з кадастровим номером 3222484500:03:001:0014, площею 0,125 га була відчужена на користь ОСОБА_6 , яка в свою чергу відчужила земельну ділянку на користь ОСОБА_20 , на підставі договору купівлі-продажу від 25 червня 2013 року № 587;

- на підставі договору купівлі-продажу № 864 земельна ділянка з кадастровим номером 3222484500:03:001:0009, площею 0,25 га була відчужена на користь ОСОБА_7 , яка в свою чергу відчужила земельну ділянку на користь ОСОБА_21 на підставі договору купівлі-продажу від 18 червня 2013 року № 493;

- на підставі договору купівлі-продажу № 868 земельна ділянка з кадастровим номером 3222484500:03:001:0010, площею 0,25 га була відчужена на користь ОСОБА_7 , яка в свою чергу відчужила земельну ділянку на користь ОСОБА_21 на підставі договору купівлі-продажу від 18 червня 2013 року № 497;

- на підставі договору купівлі-продажу № 880 земельна ділянка з кадастровим номером 3222484500:03:001:0011, площею 0,25 га на користь ОСОБА_7 , яка в свою чергу відчужила земельну ділянку на користь ОСОБА_21 на підставі договору купівлі-продажу від 17 червня 2013 року № 485;

- на підставі договору купівлі-продажу № 861 земельна ділянка з кадастровим номером 3222484500:03:001:0012, площею 0,25 га була відчужена на користь ОСОБА_7 , яка в свою чергу відчужила земельну ділянку на користь ОСОБА_21 на підставі договору купівлі-продажу від 17 червня 2013 року № 477;

- на підставі договору купівлі-продажу № 874 земельна ділянка з кадастровим номером 3222484500:03:001:0013, площею 0,25 га була відчужена на користь ОСОБА_7 , яка в свою чергу відчужила земельну ділянку на користь ОСОБА_21 на підставі договору купівлі-продажу від 18 червня 2013 року № 489;

- на підставі договору купівлі-продажу № 877 земельна ділянка з кадастровим номером 3222484500:03:001:0015, площею 0,25 га була відчужена на користь ОСОБА_7 , яка в свою чергу відчужила земельну ділянку на користь ОСОБА_21 на підставі договору купівлі-продажу від 17 червня 2013 року № 481.

Також судами встановлено, що:

ОСОБА_10 на підставі договору купівлі-продажу відчужив земельну ділянку з кадастровим номером 3222484500:03:001:0024, площею 0,2626 га на користь ОСОБА_8 , який в свою чергу відчужив земельну ділянку на користь ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 12 вересня 2013 року № 2537;

ОСОБА_12 на підставі договору купівлі-продажу відчужила земельну ділянку з кадастровим номером 3222484500:03:001:0022, площею 0,25 га на користь ОСОБА_8 , який в свою чергу відчужив земельну ділянку на користь ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 12 вересня 2013 року № 2534;

ОСОБА_13 на підставі договору купівлі-продажу відчужив земельну ділянку з кадастровим номером 3222484500:03:001:0025, площею 0,25 га на користь ОСОБА_8 , який в свою чергу відчужив земельну ділянку на користь ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 12 вересня 2013 року № 2540;

ОСОБА_14 на підставі договору купівлі-продажу відчужив земельну ділянку з кадастровим номером 3222484500:03:001:0026, площею 0,25 га на користь ОСОБА_8 , який в свою чергу відчужив земельну ділянку на користь ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 12 вересня 2013 року № 2543;

ОСОБА_11 на підставі договору купівлі-продажу відчужив земельну ділянку з кадастровим номером 3222484500:03:001:0023, площею 0,25 га на користь ОСОБА_8 на підставі договору купівлі-продажу від 21 листопада 2013 року № 1646, який в свою чергу відчужив земельну ділянку на користь ОСОБА_27 , яка за договором дарування від 26 лютого 2014 року № 152 відчужила земельну ділянку на користь ОСОБА_5 ;

ОСОБА_15 на підставі договору купівлі-продажу від 21 листопада 2013 року № 1650 відчужив земельну ділянку з кадастровим номером 3222484500:03:001:0021, площею 0,25 га на користь ОСОБА_27 , яка за договором дарування від 26 лютого 2014 року № 148 відчужила земельну ділянку на користь ОСОБА_5 ;

ОСОБА_16 на підставі договору купівлі-продажу від 10 липня 2013 року № 962 відчужила земельну ділянку з кадастровим номером 3222484500:03:001:0017, площею 0,2499 га на користь ОСОБА_5 ;

ОСОБА_17 на підставі договору купівлі-продажу від 09 липня 2013 року № 952 відчужив земельну ділянку з кадастровим номером 3222484500:03:001:0018, площею 0,25 га на користь ОСОБА_5 .

На час звернення прокурора з зазначеним вище позовом власниками земельних ділянок, загальною площею 0,515, з кадастровими номерами 3222484500:03:001:0008, 3222484500:03:001:0016 є ОСОБА_1 ; земельної ділянки площею 0,125 га з кадастровим номером 3222484500:03:001:0014 - ОСОБА_2 (на підставі договору, укладеному з ОСОБА_20 ); земельних ділянок загальною площею 1,5 га з кадастровими номерами 3222484500:03:001:0009, 3222484500:03:001:0010, 3222484500:03:001:0011, 3222484500:03:001:0012, 3222484500:03:001:0013, 3222484500:03:001:0015 - ОСОБА_3 ; земельних ділянок загальною площею 1,0126 га з кадастровими номерами 3222484500:03:001:0024, 3222484500:03:001:0022, 3222484500:03:001:0025, 3222484500:03:001:0026 - ОСОБА_4 ; земельних ділянок загальною площею 0,9999 га з кадастровими номерами 3222484500:03:001:0018, 3222484500:03:001:0017, 3222484500:03:001:0023, 3222484500:03:001:0021 - ОСОБА_5

25 червня 2003 року Боярська лісова дослідна станція Національного аграрного університету одержала державний акт серії ІІ-КВ № 002654 на право постійного користування землею, а саме земельної ділянки для ведення лісового господарства площею 95,3 га відповідно до розпорядження Києво-Святошинської РДА від 14 квітня 2003 року № 132. Державний акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 563.

У 2008 році комплексною експедицією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання складено проєкт організації та розвитку лісового господарства ВП «Боярська лісова дослідна станція».

Згідно з наказом ВП НУБіПУ «Боярська лісова дослідна станція» від 22 липня 2009 року № 114 з 01 жовтня 2009 року включено лісові масиви Хотівського лісництва до території Боярського лісництва.

Згідно з копією листа Українського державного проєктного лісовпорядного виробничого об'єднання ВО «Укрдержліспроект» від 09 вересня 2014 року

№ 304 надані земельні ділянки, розміщені на території Боярського лісництва ВП «Боярська лісова дослідна станція», з кадастровими номерами: 3222484500:03:001:0008 кв. 156 вид.29, 3222484500:03:001:0044 кв. 156 вид.1,4, 3222484500:03:001:5002 кв. 156 вид. 3,11, 3222484500:03:001:5021 кв. 156 вид.3.

В листі ВП НУБіПУ «Боярська лісова дослідна станція» від 11 вересня 2014 року на запит прокурора зазначено, що перше базове лісовпорядкування по Хотівському лісництву проведено у 1949 році спеціалізованою лісовпорядною організацією. Зазначені в зверненні земельні ділянки зображені на викопіюванні орієнтовно накладаються на планово-картографічні матеріали Боярського лісництва ВП «Боярська лісова дослідна станція» в розрізі кв. 156, вид. 1-4, 8, 11, 15, 15, 26, кв. 158, вид. 1-6.

Відповідно до інформації, яка наявна у листі ВП НУБіПУ «Боярська лісова дослідна станція» від 09 жовтня 2014 року лісовпорядкування на території Державного лісового фонду ВП НУБІП «Боярська лісова дослідна станція» проводилось ВО «Укрдержліспроект». Планово-картографічні матеріали були поновлені в 2008 році. За матеріалами попередніх років рекомендовано звертатися до вказаного підприємства. Оригінал та копія наказу № 50 по УСГА від 12 лютого 1966 року про створення БЛД відсутні по причині пожежі у 1994 році. Зазначені в зверненні земельні ділянки із кадастровими номерами 3222484500:03:001:0008 - 3222484500:03:001:0044, 3222484500:03:001:5002 - 3222484500:03:001:5021 орієнтовно накладаються на планово-картографічні матеріали Боярського лісництва в розрізі наступних кварталів та виділів: квартал 154, виділ 25, 27, 35; квартал 156, виділ 1 - 4, 8, 11, 15, 16, 26, 29; квартал 158, виділ 1 - 6.

З копії Проєкту організації та розвитку лісового господарства ВП «Боярська лісова дослідна станція» Національного аграрного університету на 2007-2017 роки, датованого 2008 роком, погодженого Київським обласним управлінням лісового та мисливського господарства 14 квітня 2011 року, відомо, що картографічною (геодезичною) основою для складання лісовпорядних планшетів стали держакти на право користування землею Боярською лісовою дослідною станцією, зроблених у 2002-2004 роках, встановленою площею лісової дослідної станції 17 934 га (т. 1, а. с. 124, 131). У пункті 1.5 Проєкту зазначено: «Розподіл території ЛДС в межах лісництв за належністю їх до міських, селищних і сільських рад» по Ходосівській та Лісниківській радам» графа «перелік кварталів» не заповнена.

Відповідно до листа НУБіПУ від 20 січня 2017 року № 0138 у відповідь на запит прокурора спірні земельні ділянки орієнтовно розміщені на землях лісогосподарського призначення ВП «Боярська лісова дослідна станція» НУБіПУ, квартал 156, виділ 29, в межах Лісниківської сільської ради Києво-Святошинського району та квартал 158, виділах 1, 2 в межах Ходосівської сільської ради Києво-Святошинського району, відповідно до планово-картографічних матеріалів і поквартальних таксаційних описів матеріалів лісовпорядкування 2010 року. Для отримання картографічних матеріалів лісовпорядкування рекомендовано звернутися до Українського державного проєктного лісовпорядного виробничого об'єднання ВО «Укрдержліспроект».

Відповідно до листа Українського державного проєктного лісовпорядного виробничого об'єднання ВО «Укрдержліспроект» від 23 січня 2017 року № 25 надано фрагмент з публічної кадастрової карти України з нанесеними межами кварталів 58, 60 і меж їх таксаційних виділів Хотівського лісництва Боярської ЛДС відповідно до матеріалів лісовпорядкування 1997, 2007 років та межами земельних ділянок згідно з поданими кадастровими номерами (зокрема на наданому фрагменті зазначено 15 земельних ділянок: 3222484500:03:001:0008, 3222484500:03:001:0016, 3222484500:03:001:0014, 3222484500:03:001:0009, 3222484500:03:001:0010, 3222484500:03:001:0011, 3222484500:03:001:0012, 3222484500:03:001:0013, 3222484500:03:001:0015, 3222484500:03:001:0024, 3222484500:03:001:0022, 3222484500:03:001:0025, 3222484500:03:001:0026, 3222484500:03:001:0017, 3222484500:03:001:0018.

Позиція Верховного Суду

Правове регулювання спірних відносин

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Перевіривши доводи касаційних скарг, відзивів та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.

Перший заступник прокурора Київської області пред'явив позов в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, НУБіПУ в особі ВП «Боярська лісова дослідна станція» у зв'язку з тим, що спірні земельні ділянки набуті у приватну власність всупереч вимогам земельного та лісового законодавства, оскільки належали до земель лісогосподарського призначення і перебували в користуванні Боярської лісової дослідної станції та з користування останньої у встановлений законом спосіб не вилучались.

Предметом позову є вимоги про: 1) визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю серії КВ, виданого ОСОБА_22 . Ходосівською сільською радою народних депутатів 27 грудня 1996 року та зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 52; 2) визнання недійсними договорів купівлі-продажу від 11 червня 2008 року та від 23 червня 2008 року, укладених ОСОБА_22 із іншими особами; 3) витребування на користь держави в особі Кабінету Міністрів України та НУБіПУ в особі ВП «Боярська лісова дослідна станція» з незаконного володіння відповідачів спірних земельних ділянок, скасування їх державної реєстрації, визнання за державою права власності та за НУБіПУ в особі ВП «Боярська лісова дослідна станція» права користування зазначеними земельними ділянками.

Суд апеляційної інстанції виходив з обгрунтованості позовних вимог першого заступника прокурора Київської області, однак дійшов висновку про відмову у позові з підстав обрання неналежного способу захисту.

Верховний Суд частково погоджується з такими висновками з огляду на таке.

Щодо правомірності передання у приватну власність спірної земельної ділянки

Спірні правовідносини стосуються правомірності набуття ОСОБА_24 у приватну власність земельної ділянкиколишнього піонерського табору «Юний технік» в с. Лісники площею 4,8 га, належну кооперативу «Київ-Побут», членом якого був ОСОБА_24 .

Встановлено, що рішенням Ходосівської сільської ради від 29 вересня 1992 року ОСОБА_24 передано в постійне користування спірну земельну ділянку площею 4,8 га.

Відповідно до державного акта про право власності на землю від 12 жовтня 1992 року закріплена за ОСОБА_24 на праві безстрокового і безоплатного користування земельна ділянка площею 4,8 га була передана йому у приватну власність.

27 грудня 1996 року ОСОБА_24 одержав державний акт на право приватної власності землю серії КВ на земельну ділянку площею 4,8 га в межах Ходосівської сільської ради для приватного користування.

Зазначені обставини підтверджені матеріалами, наданими архівним сектором Києво-Святошинської РДА від 12 вересня 2014 року та 25 квітня 2016 року, спростовують доводи прокурора про те, що Ходосівська сільська рада не ухвалювала рішення про надання ОСОБА_24 земельної ділянки у власність.

Питання належності спірної земельної ділянки до лісового фонду було предметом неодноразового розгляду справи судами попередніх інстанцій.

На виконання постанови Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у цій справі щодо необхідності встановлення обставин віднесення спірних земельних ділянок до земель лісогосподарського призначення, підстав вибуття з державної власності та дотримання передбаченої законом процедури передачі земельної ділянки у власність першому встановленому власнику - ОСОБА_22 на підставі рішення Ходосівської сільської ради, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про неможливість набуття спірної земельної ділянки у приватну власність як такої, що належить до земель лісового фонду, та відсутність підстав вибуття з державної власності, з чим погоджується колегія суддів.

Відповідно до частини першої статті 3 ЗК України 1990 року (у редакції, чинній на момент передачі ОСОБА_24 спірної земельної ділянки) власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну, приватну. Усі форми власності є рівноправними.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 2 ЗК України 1990 року (у редакції, чинній на момент передачі ОСОБА_24 спірної земельної ділянки у вересні 1992 року) відповідно до цільового призначення всі землі України поділяються, зокрема, на землі лісового фонду.

Землями лісового фонду визнаються землі, вкриті лісом, а також не вкриті лісом, але надані для потреб лісового господарства (стаття 76 ЗК України 1990 року).

Відповідно до статті 77 ЗК України 1990 року землі лісового фонду використовуються за цільовим призначенням для ведення лісового господарства.

Районні, міські, в адміністративному підпорядкуванні яких є район, Ради народних депутатів за погодженням із державними органами лісового господарства можуть надавати колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, радгоспам, іншим підприємствам, установам, організаціям і громадянам у тимчасове користування землі лісового фонду, що є у користуванні державних лісогосподарських підприємств, установ і організацій, для сільськогосподарських цілей. Плата за вказані землі вноситься в порядку, передбаченому статтею 36 цього Кодексу.

Порядок використання земель лісового фонду визначається законодавством України.

Згідно з частиною першою, пунктами 1, 3 частини другої, частиною третьою, пунктом 4 частини четвертої статті 4 ЗК України 1990 року (у редакції, чинній на момент передачі ОСОБА_24 спірної земельної ділянки) у державній власності перебувають всі землі України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність.

Суб'єктами права державної власності на землю виступають, зокрема:

- Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України;

- обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності.

Не можуть передаватись у колективну та приватну власність, зокрема, землі лісового фонду, за винятком невеликих (до 5 гектарів) ділянок лісів, що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств.

Згідно з повідомлення НУБіПУ від 20 січня 2017 року з наданими картографічними матеріалами відомо, що спірні землі розміщені у кварталі 156, виділ 29, кварталі 158, виділах 1, 2 Боярського лісництва, а відповдно до листа Українського державного проєктного лісовпорядного об'єднання ВО «Укрдерліспроект» від 23 січня 2017 року з наданими картографічними матеріалами - спірні землі станом на 1997 та 2007 роки розміщені у кварталах 58, 60 Хотівського лісництва.

Наказом ВП НУБіПУ «Боярська лісова дослідна станція» від 22 липня 2009 року № 114 з 01 жовтня 2009 року включено лісові масиви Хотівського лісництва до території Боярського лісництва.

З копії Проєкту організації та розвитку лісового господарства ВП НУБіПУ «Боярська лісова дослідна станція» на 2007-2017 роки, датованого 2008 роком, встановлено, що для розподілу території ЛДС в межах лісництв за належністю їх до міських, селищних і сільських рад» по Ходосівській та Лісниківській радам» графа «перелік кварталів» не заповнена. Проєкт містить відомості про значні зміни площ лісогосподарства БЛДС за даними лісовпорядкування, по угіддям, що є суміжними з ділянками відповідачів, у тому числі в період виникнення спірних правовідносин.

Надавши належну оцінку наявним у матеріалах справи доказам, наданим сторонами, у тому числі: листам архівного сектору Києво-Святошинської РДА Київської області від 12 вересня 2014 року та 25 квітня 2016 року, листам ВП НУБіПУ «Боярська лісова дослідна станція» від 11 вересня 2014 року, 09 жовтня 2014 року, листу НУБіПУ від 20 січня 2017 року № 0138, листам Українського державного проєктного лісовпорядного виробничого об'єднання ВО «Укрдержліспроект» від 09 вересня 2014 року № 304, від 23 січня 2017 року № 25, суд апеляційної інстанції встановив належність спірних земельних ділянок до категорії лісогосподарського призначення.

Матеріали справи не містять доказів того, що виділені ОСОБА_24 землі лісогосподарського призначення входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств.

Таким чином, на момент передачі ОСОБА_24 у постійне користування спірної земельної ділянки площею 4,8 га у Ходосівської сільської ради не було встановлених законом повноважень на розпорядження лісами.

Водночас, факт віднесення спірних земельних ділянок до лісогосподарського призначення державної форми власності вказує на наявність конкретного суб'єкта права державної власності, та, відповідно, необхідність згоди такого суб'єкта щодо питань розпорядження лісами.

З огляду на це, суд апеляційної інстанції правильно виходив з обґрунтованості позову, встановивши віднесення спірних земельних ділянок до лісогосподарського призначення державної форми власності, та факт відсутності рішення уповноваженого органу про їх вилучення з постійного користування та надання у власність ОСОБА_24 земельної ділянки площею 4,8 га.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про помилковість і необгрунтованість вказаних висновків спростовуються матеріалами справи.

Крім того, посилаючись на необгрунтованість позову прокурора у зв'язку з відсутністю належних доказів в питанні перебування спірних земельних ділянок у фактичному користуванні Боярської лісової дослідної станції станом на 1989, 1992 та 1996 роки, представник ОСОБА_1 - адвокат Гембара О. Ю. водночас звернув увагу на неможливість застосування до спірних правовідносин положень статті 391 ЦК України, зазначивши про належність спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення.

Отже, прокурором належними, допустимими, достовірними і достатніми доказами в розумінні статей 76-81 ЦПК України доведено віднесення спірних земельних ділянок до лісогосподарського призначення державної форми власності.

Щодо способу захисту порушеного права держави

Дійшовши висновку про обґрунтованість позову прокурора, суд апеляційної інстанції відмовив в його задоволенні, посилаючись на невірно обраний спосіб захисту порушеного права.

Колегія суддів вважає такий висновок апеляційного суду помилковим з огляду на таке.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Ці право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18, пункт 57; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18, пункт 38; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, провадження № 12-304гс18, пункт 72; від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц, провадження № 14-703цс19, пункт 7.37; від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц, провадження № 14-67цс20, пункт 58; від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18, провадження № 12-140гс19, пункт 98; від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, провадження № 12-44гс20, пункт 9.1; від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, провадження № 14-188цс20, пункт 55; від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, провадження № 14-125цс20, пункт 73; від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19, провадження № 12-6гс21, пункт 7.3; від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19, провадження № 12-4гс21, пункт 68; від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18, провадження № 14-137цс20, пункт 19; від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, провадження № 14-2цс21, пункт 143; від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19, провадження № 14-175цс21, пункт 61; від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20, провадження № 14-72цс21, пункт 8.31).

Право власності держави на землю підлягає захисту шляхом пред'явлення віндикаційного (стаття 388 ЦК України) та негаторного (391 ЦК України) позовів.

Застосування різних способів захисту порушеного права держави залежить, в першу чергу, від категорії земель, які вибули з її власності (лісового, водного тощо).

Така відмінність земельних ділянок зумовлює різний правовий режим їх використання, а також можливість зміни їх власника у визначених законом випадках.

Так, наприклад, заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогамЗК України є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу

Натомість володіння приватними особами лісовими ділянками цілком можливе, оскільки вони можуть мати такі ділянки на праві власності.

Так, відповідно до частини першої статті 8, частини першої статті 9 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності. Згідно зі статтею 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб'єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України. Відповідно до статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб (пункти 51, 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, провадження 14-2цс21).

Отже, правове регулювання витребування (повернення) земель, які можуть перебувати у приватній власності, відрізняється від повернення земель, які не передбачають виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця.

У постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, провадження № 14-2цс21, Велика Палата Верховного Суду підтвердила свій висновок про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності. Такий висновок випливає з постанов Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18), від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, розділ 1.5.4).

За висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник із дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Такі правові висновки наведені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що суд витребовує нерухоме майно на користь власника останнього з незаконного володіння того, за ким таке майно зареєстроване саме на праві власності. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб'єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, провадження 14-2цс21, пункти 62-63).

Натомість посилання апеляційного суду на те, що належним способом захисту порушених прав держави на спірні земельні ділянки лісового фонду є заявлення негаторного позову про повернення цих ділянок дійсному власнику на підставі статті 391 ЦК України, є помилковими.

Згідно з актуальною та незмінною судовою практикою вирішення подібних спорів, у випадку неможливості виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених, зокрема, ЗК України, протиправне зайняття земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. Водночас зазначені висновки не застосовуються у випадку заволодіння земельними ділянками, які можуть надаватися у власність приватним особам.

Володіння ж приватними особами лісовими ділянками цілком можливе, оскільки вони можуть мати такі ділянки на праві власності.

Разом з цим, відмовляючи у позові з підстав обрання позивачем неналежного способу захисту, суд апеляційної інстанції виходив з його обґрунтованості з підстав порушення порядку вилучення земель лісового фонду.

Тобто, апеляційний суд не констатував наявність встановленої законом заборони на виділення спірної земельної ділянки у приватну власність, подібної до земель водного фонду, що унеможливлює цивільний оборот таких земельних ділянок, а зазначив про порушення порядку набуття у приватну власність земельної ділянки площею 4,8 га, а саме - відсутність рішення уповноваженого органу про її вилучення з постійного користування та надання у власність ОСОБА_24 .

Таким чином, вимога першого заступника прокурора Київської області про повернення у власність держави спірних земельних ділянок лісового фонду, як таких, що вибули з власності держави у приватну власність за відсутності рішення уповноваженого органу про їх вилучення з постійного користування, шляхом витребування земельних ділянок в порядку статті 388 ЦК України, є належним та ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги призведе до відновлення володіння відповідними земельними ділянками.

З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується з доводами касаційної скарги прокурора про те, що позовні вимоги про витребування земельних ділянкок є належним способом захисту.

При цьому суд апеляційної інстанції взагалі не надав оцінку іншим вимогам позивача.

Колегія суддів звертає увагу на те, що саме вимоги про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю, виданого ОСОБА_22 Ходосівською сільською радою народних депутатів 27 грудня 1996 року; визнання недійсними договорів купівлі-продажу від 11 червня 2008 року та від 23 червня 2008 року, укладених ОСОБА_22 із іншими особами; скасування державної реєстрації спірних земельних ділянок, визнання за державою права власності та за НУБіПУ в особі ВП «Боярська лісова дослідна станція» право користування зазначеними земельними ділянками, не є ефективним способом захисту.

Задоволення таких вимог не призведе до відновлення володіння відповідними земельними ділянками, оскільки вони не є нерозривно пов'язаними із вимогою про витребування земельної ділянки із незаконного володіння, єдиним правильним способом захисту у цій справі буде витребування земельної ділянки в порядку статті 388 ЦК України.

Указаного апеляційний суд не врахував, незважаючи на відмову у позові, обмежився мотивами щодо обрання позивачем неналежного способу захисту лише щодо вимоги про витребування земельних ділянок.

Посилання позивача на необхідність розгляду вимоги про повернення земельних ділянок в контексті правовідносин, не пов'язаних з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної громади (тобто негаторний позов), спростовуються викладеним вище.

Крім того, в судовому засіданні 15 лютого 2021 року протокольною ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області відмовлено у прийнятті заяви прокурора про зміну предмета позову, у якій, серед іншого, позивач просив зобов'язати відповідачів повернути у власність держави спірні земельні ділянки в порядку статті 391 ЦК України.

Таким чином, предметом спору у цій справі є, зокрема, вимоги за віндикаційним позовом.

Оцінюючи доводи касаційної скарги про зміну судового рішення в контексті підстав для відмови у позові у зв'язку з пропуском позовної давності, колегія суддів виходить з того, що до вимог за віндикаційним позовом застосовується позовна давність.

У справі, що переглядається відповідачами заявлено про застосування наслідків спливу позовної давності.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки

(стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача

у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через його необґрунтованість. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі

№ 369/6892/15-ц).

Отже, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Частиною п'ятою статті 267 ЦК України передбачено, що якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

На позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Отже, якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме цей орган (підприємство), а не прокурор (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 Велика Палата Верховного Суду вказала, що на віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність. Велика Палата Верховного Суду вважає, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала: позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

Під час першого розгляду справи судом першої інстанції ОСОБА_3 заявив про застосування наслідків спливу позовної давності. Таку заяву підтримали представники ОСОБА_4 , ОСОБА_5

24 січня 2020 року відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_1 подали заяву про застосування наслідків спливу позовної давності.

У відзиві на позов, який надійшов на адресу суду 14 липня 2020 року, представник відповідача ОСОБА_2 зазначила про необхідність відмовити у задоволенні вимог заявленого позову з підстав спливу позовної давності.

Суд апеляційної інстанції, констатувавши обґрунтованість позовних вимог прокурора, відмовив у позові у зв'язку з обранням позивачем неналежного способу захисту, тому питання про сплив позовної давності не вирішувалось.

Позиції відповідачів щодо пропуску позивачем строку позовної давності містять доводи про те, що про факт видачі Ходосівською сільською радою народних депутатів ОСОБА_22 державного акта на право приватної власності на землю серії КВ, від 27 грудня 1996 року № 52 та про можливе порушення цим актом прав Боярської лісової дослідної станції останній стало відомо при подачі нею позову в справі № 2-732/12 в липні 2006 року.

Крім того, про факт видачі Ходосівською сільською радою народних депутатів ОСОБА_22 указаного державного акта, а також укладення ним договорів купівлі-продажу спірних земельних ділянок, прокуратурі було відомо ще в жовтні 2009 року, що підтверджується рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2012 року про відмову у задоволенні позову міжрайонного природоохоронного прокурора Київської області, в інтересах Київської обласної державної адміністрації та третьої особи з самостійними вимогами Лісниківської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області до ОСОБА_16 , ОСОБА_10 , ОСОБА_17 , ОСОБА_15 , ОСОБА_12 , ОСОБА_14 , ОСОБА_13 , ОСОБА_11 , ТОВ «Компанія «А-Скрин», треті особи без самостійних вимог НУБіПУ, ВП НУБіПУ «Боярська лісова дослідна станція», Управління Держкомзему у Києво-Святошинському районі, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок, укладених з ОСОБА_28 , та державних актів на право приватної власності на земельні ділянки.

Вирішення питання про пропуск позовної давності пов'язане зі встановленням фактичних обставин у справі та дослідженням доказів.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Також в контексті доводів касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Гембара О. Ю., слід зауважити таке.

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що ставиться для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, як і в питаннях наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Тож для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності / недобросовісності набувача майна.

Так, Верховний Суд у постановах від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16 та від 20 травня 2020 року у справі № 199/8047/16 дійшов висновків, що «конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною. Тому задоволення віндикаційного позову і витребування спірної нерухомості у відповідача як добросовісного набувача на користь міської ради призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод».

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» практика Європейського суду з прав людини є обов'язковою для застосування судами України як джерела права.

Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки обставин добросовісності / недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право власності набувача майна, а також за відсутності наведення належних мотивів стосовно практики ЄСПЛ з питання втручання держави у право власності, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.

Окремо колегія суддів звертає увагу на те, що в судових рішеннях першої та апеляційної інстанцій, а також в касаційній скарзі заступника керівника Київської обласної прокуратури серед інших учасників справи зазначено відповідачем ОСОБА_25 , тоді як згідно з наданими стороною відповідачки документами стороною у справі (відповідач) є ОСОБА_1 .

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги заступника керівника Київської обласної прокуратури та ОСОБА_1 ,в інтересах якої діє адвокат Гембара Олена Юріївна,задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович