20 листопада 2024 року
м. Київ
справа № 756/7063/20
провадження № 61-6091св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Акціонерне товариство «Державна продовольчо-зернова корпорація України»,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 18 січня 2023 року у складі судді Луценко О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 28 березня 2023 року у складі колегії суддів Кравець В. А., Желепи О. В., Мазурик О. Ф. у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» про припинення трудових відносин, зобов'язання вчинити дії, стягнення заробітної плати, вихідної допомоги, компенсації за невикористану відпустку, компенсації за затримку розрахунку при звільненні,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» (далі - АТ «ДПЗКУ», Товариство) про припинення трудових відносин, зобов'язання вчинити дії, стягнення заробітної плати, вихідної допомоги, компенсації за невикористану відпустку, компенсації за затримку розрахунку при звільненні.
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що наказом відповідача від 13 січня 2020 року № 21-К його було прийнято на роботу на посаду радника голови правління групи радників АТ «ДПЗКУ» з 14 січня 2020 року з посадовим окладом 120 000,00 грн.
На підставі наказу № 151-К «Про внесення змін до штатного розпису» наказом від 20 лютого 2020 року № 154-К йому з 01 березня 2020 року встановлено оклад у розмірі 152 000,00 грн.
На виконання протоколу засідання правління AT «ДПЗКУ» № 36 відповідач видав наказ від 16 квітня 2020 року № 244-К, яким скасував рішення в. о. голови правління AT «ДПЗКУ» Чернявського Саймона Лео Вільямса, оформлені наказами «Про внесення змін до штатного розпису» за період з 03 січня 2020 року до 07 квітня 2020 року, в тому числі наказ, який став підставою для видання наказу від 20 лютого 2020 року № 154-К.
Згідно з пунктом 2 наказу № 244-К перерахування заробітної плати працівникам, яких стосується скасування наказів, зазначених у пункті 1 цього наказу, здійснюється з урахуванням розмірів посадових окладів, які діяли для апарату управління АТ «ДПЗКУ» у період до 03 січня 2020 року. У зв'язку з цим його посадовий оклад зменшено до 30 000,00 грн, що свідчить про суттєве погіршення фінансового становища працівника та порушення трудового законодавства України у частині праці, а також зміни істотних умов праці.
13 травня 2020 року він засобами поштового зв'язку цінним листом з описом вкладення надіслав на адресу АТ «ДПЗКУ» заяву про звільнення за власним бажанням з 14 травня 2020 року на підставі частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), оскільки зміна розміру посадового окладу є істотною умовою, яку відповідач провів без дотримання порядку, визначеного законодавством України про працю, а саме за відсутності підстав для зміни істотних умов праці і неповідомлення працівника про такі зміни не пізніше, ніж за два місяці. Відповідач отримав цей лист 14 травня 2020 року.
Вважаючи, що 14 травня 2020 року є днем його звільнення, він не вийшов на роботу 15 травня 2020 року.
Станом на 18 травня 2020 року Товариство не видало йому трудову книжку і не провело повний розрахунок при звільненні.
20 травня 2020 року відповідач направив позивачу лист-відповідь, у якому повідомив про відсутність підстав для задоволення його заяви про звільнення з посади радника голови правління групи радників AT «ДПЗКУ» згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України у зв'язку з відсутністю належних доказів, які б підтверджували порушення трудового законодавства з боку роботодавця.
25 травня 2020 року він надіслав на адресу АТ «ДПЗКУ» лист з письмовими поясненнями причин відсутності на робочому місці, а саме у зв'язку зі звільненням за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.
03 червня 2020 року він отримав лист-відповідь AT «ДПЗКУ» від 29 травня 2020 року № 130-1-57/С-11/1798 на пояснення відсутності на робочому місці, в якому відповідач наголошував на відсутності конкретних фактів та доказів порушення трудового законодавства.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд:
- припинити його трудові відносини з АТ «ДПЗКУ» шляхом розірвання трудового договору з 14 травня 2020 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України;
- зобов'язати відповідача видати наказ про його звільнення з посади радника голови правління групи радників АТ «ДПЗКУ» з 14 травня 2020 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України;
- зобов'язати Товариство внести до його трудової книжки запис про звільнення з 14 травня 2020 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України;
- зобов'язати АТ «ДПЗКУ» повернути йому трудову книжку із записом про його звільнення з 14 травня 2020 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України;
- стягнути з відповідача на свою користь заробітну плату у розмірі 180 469,95 грн, вихідну допомогу у сумі 456 000,00 грн, компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 47 973,12 грн, компенсацію за затримку розрахунку при звільненні у сумі 162 133,33 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Оболонський районний суд міста Києва рішенням від 18 січня 2023 року у задоволенні позову відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивач не надав доказів, які б підтверджували, що встановлення йому посадового окладу у розмірі 30 000,00 грн погіршують умови, встановлені законодавством про працю (розмір мінімальної заробітної плати становить 4 723,00 грн) та колективним договором.
У АТ «ДПЗКУ» не відбулося змін в організації виробництва і праці та змін істотних умов праці, тоді як у позовній заяві ОСОБА_1 не навів конкретних фактів та доказів на підтвердження порушення відповідачем трудового законодавства і умов колективного договору, у зв'язку з чим відсутні підстави для його звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України.
Водночас, оскільки позивач не звільнений з посади радника голови правління групи радників AT «ДПЗКУ», то заявлені ним вимоги про повернення трудової книжки з записом про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, стягнення заробітної плати, вихідної допомоги, компенсації за невикористану відпустку, компенсації за затримку розрахунку при звільненні є передчасними.
Київський апеляційний суд постановою від 28 березня 2023 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишив без задоволення, а рішення Оболонського районного суду міста Києва від 18 січня 2023 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд надав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Позивач не довів факту припинення між сторонами трудових відносин у зв'язку з істотною зміною умов праці, порушення відповідачем трудового законодавства, та, як наслідок, порушення його трудових прав.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У квітні 2023 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Оболонського районного суду міста Києва від 18 січня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 березня 2023 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у частині стягнення з AT «ДПЗКУ» на його користь заробітної плати у розмірі 173 572,22 грн, вихідної допомоги у сумі 456 000,00 грн, компенсації за невикористану відпустку у розмірі 45 475,98 грн, компенсації за затримку розрахунку при звільненні у сумі 162 133,33 грн.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 522/23838/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування положень частини третьої статті 38 КЗпП України у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Також суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивував тим, що у разі, якщо встановлення та подальше підвищення заробітної плати вже відбулося, працівнику була виплачена заробітну плату відповідних розмірів, то скасування наказів про її встановлення/підвищення необхідно розцінювати як зміну істотних умов праці, що здійснюється у порядку, передбаченому КЗпП України.
Порушення внутрішньої процедури узгодження порядку зміни умов оплати праці (підвищення заробітної плати) не має істотного значення, оскільки це не знімає з роботодавця обов'язку дотримуватися загальних умов праці з урахуванням запроваджених змін. Зменшення розміру оплати праці має відбуватися з дотриманням статей 32, 102 КЗпП України.
Невиконання законодавства про працю, а саме приписів статей 32, 102 КЗпП України та статей 21, 22 Закону України «Про оплату праці» щодо дотримання процедури зміни істотних умов праці (зменшення заробітної плати з дотриманням порядку повідомлення працівника за два місяці до запровадження таких змін), є самостійною та достатньою підставою для звільнення за власним бажанням за частиною третьою статті 38 КЗпП України. Додатковою підставою для звільнення за власним бажанням за частиною третьою статті 38 КЗпП України є невиконання умов трудового договору в частині виплати заробітної плати працівнику у розмірі, що визначений умовами трудового договору.
Суди попередніх інстанцій не врахували наявний у матеріалах справи наказ AT «ДПЗКУ» від 10 грудня 2020 року № 881-К про його звільнення з роботи на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення питання щодо здійснення компенсаційних виплат працівнику при звільненні.
Аргументи інших учасників справи
У червні 2023 року AT «ДПЗКУ» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
На підставі наказу від 16 квітня 2020 року № 244-К позивачу був встановлений попередній посадовий оклад у розмірі 30 000,00 грн, який визначено відповідно до Статуту AT «ДПЗКУ», а тому зміна істотних умов праці не відбулася.
Обов'язковою умовою для звільнення працівника за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України є порушення власником трудового законодавства або умов трудового договору.
Водночас для визначення правової підстави розірвання трудового договору має значення сам факт порушення законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи, а не неповажність чи поважність причин такого порушення та істотність порушення трудових прав працівника.
У своїх заявах ОСОБА_1 не зазначає, в чому саме полягає порушення трудового законодавства і умов колективного договору, що вказує на необґрунтованість позову і є підставою для відмови у задоволенні вимоги про звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України.
ОСОБА_1 не мав жодних зауважень чи заперечень під час ознайомлення з наказом від 16 квітня 2020 року № 244-К, а отже, погодився, що нарахування заробітної плати здійснюватиметься з розрахунку посадового окладу у розмірі 30 000,00 грн, та визнав, що Чернявський С. неправомірно змінив штатний розпис.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ОСОБА_4. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Яремка В. В. ухвалою від 23 травня 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Оболонського районного суду міста Києва.
14 червня 2023 року справу № 756/7063/20 передано до Верховного Суду.
Розпорядженням заступника керівника Апарату Верховного Суду від 07 жовтня 2024 року у зв'язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_4 призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07 жовтня 2024 року справу № 756/7063/20 передано судді-доповідачу Петрову Є. В., судді, які входять до складу колегії: Грушицький А. І., Литвиненко І. В.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В. ухвалою від 22 жовтня 2024 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
Наказом від 13 січня 2020 року № 21-К ОСОБА_1 прийнято на роботу на посаду радника голови правління групи радників AT «ДПЗКУ» з 14 січня 2020 року з посадовим окладом 120 000,00 грн.
Наказом від 20 лютого 2020 року № 154-К на підставі наказу № 151-К «Про внесення змін до штатного розпису» ОСОБА_1 з 01 березня 2020 року встановлено посадовий оклад у розмірі 152 000,00 грн.
Згідно з пунктом 1.3 посадової інструкції радника голови правління групи радників АТ «ДПЗКУ», затвердженої в. о. голови правління Марченко І. 23 лютого 2018 року (далі - Посадова інструкція), радник у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, статутом Товариства, правилами внутрішнього трудового розпорядку, іншими нормативними актами та цією посадовою інструкцією.
Радник у своїй діяльності бере участь у розробці проектів правових актів внутрішньо-організаційного характеру (пункт 2.5 Посадової інструкції).
У пункті 5.1 Посадової інструкції передбачено, що радник повинен знати законодавчі, нормативні, правові та інші акти, що регламентують ведення господарської діяльності Товариства; фінансове, податкове та трудове законодавство; структуру та штат Товариства, його профіль, спеціалізацію і перспективи розвитку; основи організації і ведення фінансово-господарської діяльності у Товаристві; основи роботи з відповідними програмними засобами та користуватися інформаційно-довідковими базами даних на рівні, необхідному для виконання своїх посадових обов'язків.
ОСОБА_1 ознайомлений з Посадовою інструкцією, що підтверджується його особистим підписом на заяві про прийняття на роботу від 13 січня 2020 року.
ОСОБА_1 , займаючи посаду радника голови правління AT «ДПЗКУ», був обізнаний з положеннями Статуту цього Товариства.
На виконання протоколу засідання правління AT «ДПЗКУ» від 16 квітня 2020 року № 36 видано наказ від 16 квітня 2020 року № 244-К, яким скасовано рішення в. о. голови правління AT «ДПЗКУ» Чернявського Саймона Лeо Вільямса, оформлені наказами про внесення змін до штатного розпису за період з 03 січня 2020 року до 07 квітня 2020 року, в тому числі наказ, який був підставою для видання наказу № 154-К.
Згідно з пунктом 2 наказу № 244-К перерахування заробітної плати працівникам, яких стосується скасування наказів, зазначених у пункті 1 цього наказу, здійснюється з урахуванням розмірів посадових окладів, які діяли для апарату управління АТ «ДПЗКУ» у період до 03 січня 2020 року, відповідно, посадовий оклад радника правління групи радників AT «ДПЗКУ» ОСОБА_1 зменшено до 30 000,00 грн.
13 травня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до АТ «ДПЗКУ» з проханням звільнити його за власним бажанням з 14 травня 2020 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України у зв'язку з невиконанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного договору та трудового договору, а саме зміною істотних умов праці з порушенням законодавства.
Листом від 14 травня 2020 року № 130-1-48/С-11/1624 АТ «ДПЗКУ» повідомило ОСОБА_1 , що вказана заява є необґрунтованою і не підлягає задоволенню, оскільки до заяви від 13 травня 2020 року не надано належних доказів, які б підтверджували порушення трудового законодавства АТ «ДПЗКУ».
18 травня 2020 року ОСОБА_1 повторно звернувся до АТ «ДПЗКУ» з вимогою звільнити його на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, видати трудову книжку та провести повний розрахунок при звільненні.
Листом від 20 травня 2020 року № 130-1-49/С-11/1700 АТ «ДПЗКУ» повторно повідомило ОСОБА_1 , що у Товариства відсутні підстави для задоволення зазначеної заяви про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України та що ОСОБА_1 продовжує перебувати у трудових відносинах з АТ «ДПЗКУ» і зобов'язаний перебувати на робочому місці. Також АТ «ДПЗКУ» зазначило про необхідність повідомлення причин відсутності ОСОБА_1 на роботі з 15 травня 2020 року.
У відповідь на вказаний лист ОСОБА_1 25 травня 2020 року надав пояснення про те, що відсутність на роботі зумовлена його звільненням з роботи 14 травня 2020 року, у зв'язку з чим просив видати трудову книжку, довідки про роботу та заробітну плату, а також провести повний розрахунок.
Листом від 29 травня 2020 року № 130-1-57/С-11/1798 АТ «ДПЗКУ» повідомило ОСОБА_1 про те, що у його заяві про звільнення відсутні конкретні факти та докази порушення трудового законодавства і умов колективного договору, а тому Товариство не має можливості звільнити позивача на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.
Листами від 03 червня 2020 року № 130-1-11/1856 та від 15 червня 2020 року № 130-1-57/С-11/2035 АТ «ДПЗКУ» повторно повідомило ОСОБА_1 про необхідність перебувати на робочому місці і надати докази поважності причин відсутності на роботі.
Головне управління держпраці у Київській області провело перевірку щодо дотримання АТ «ДПЗКУ» трудового законодавства, зокрема і щодо встановлення посадових окладів працівників на підставі незаконних наказів, виданих Чернявським С. всупереч Статуту Товариства, а також щодо наказу АТ «ДПЗКУ» від 16 квітня 2020 року № 244-К про скасування рішень про внесення змін до штатного розпису АТ «ДПЗКУ», зокрема наказів від 13 січня 2020 року № 19-К та від 20 лютого 2020 року № 151-К.
За результатами вказаної перевірки складено акт інспекційного відвідування від 10 липня 2020 року № КВ668/1322/АВ, згідно з яким порушень законодавства про працю в АТ «ДПЗКУ» не встановлено та зазначено, що після скасування рішень в. о. голови правління Чернявського С. про внесення змін до штатного розпису апарату управління АТ «ДПЗКУ», оформлених наказами в період з 01 січня 2020 року до 07 квітня 2020 року, у Товаристві змін істотних умов праці не відбувалося та підстави для застосування частини третьої статті 32 КЗпП України відсутні.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 3, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
За змістом касаційної скарги рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються тільки в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення заробітної плати, вихідної допомоги, компенсації за невикористану відпустку, компенсації за затримку розрахунку при звільненні, а тому на підставі положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховний Суд переглядає лише в означеній частині.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Відповідно до частини першої статті 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.
Згідно зі статтею 22 Закону України «Про оплату праці»суб'єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.
Відповідно до статті 29 Закону України «Про оплату праці» при укладанні працівником трудового договору (контракту) роботодавець доводить до його відома умови оплати праці, розміри, порядок і строки виплати заробітної плати, підстави, згідно з якими можуть провадитися відрахування у випадках, передбачених законодавством. Про нові або зміну діючих умов оплати праці в бік погіршення роботодавець повинен повідомити працівника не пізніш як за два місяці до їх запровадження або зміни.
Згідно з частиною третьою статті 32 КЗпП України у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.
Зміною істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, викликаною змінами в організації виробництва і праці, визнається раціоналізація робочих місць, уведення нових форм організації праці, у тому числі перехід на бригадну форму організації праці, і впровадження передових методів.
Відповідно до статті 94 КЗпП України та статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.
Згідно зі статтею 95 КЗпП України та статтею 3 Закону України «Про оплату праці» мінімальна заробітна плата - це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці. Мінімальна заробітна плата встановлюється одночасно в місячному та погодинному розмірах. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про державний бюджет на 2020 рік» розмір мінімальної заробітної плати з 01 січня становить 4 723,00 грн.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що із наказом відповідача від 16 квітня 2020 року № 244-К, яким, серед іншого, проведено перерахунок заробітної плати працівників з урахуванням розмірів посадових окладів, які діяли у період до 03 січня 2020 року, ОСОБА_1 ознайомився 17 квітня 2020 року без будь-яких зауважень чи заперечень, про що свідчить його особистий підпис. Законність видання цього наказу, який є чинним, не була предметом оскарження у судовому порядку, в тому числі й у цій справі.
Посадовий оклад ОСОБА_1 як радника голови правління групи радників АТ «ДПЗКУ» у розмірі 30 000,00 грн більш ніж у шість разів перевищує розмір мінімальної заробітної плати, а отже, заробітна плата встановлена з дотриманням приписів статті 95 КЗпП України та статті 3 Закону України «Про оплату праці», умов колективного договору.
Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок розглядати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі, та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Формування змісту й обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно в межах заявлених ними вимог і наданих доказів (статті 12, 13 ЦПК України).
З огляду на викладене, встановивши, що позивач не оскаржує законність видання наказу відповідача від 16 квітня 2020 року № 244-К, яким скасовано рішення в. о. голови правління AT «ДПЗКУ» Чернявського С. про внесення змін до штатного розпису Товариства та проведено перерахунок заробітної плати працівників з урахуванням розмірів посадових окладів, які діяли у період до 03 січня 2020 року, і що на час звернення до суду з цим позовом ОСОБА_1 не був звільнений з роботи та продовжував працювати на посаді радника голови правління групи радників AT «ДПЗКУ», суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення заробітної плати, вихідної допомоги, компенсації за невикористану відпустку та затримку розрахунку при звільненні.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначили характер спірних правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили в означеній частині законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
У касаційній скарзі заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 38 КЗпП України (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України), проте рішення судів попередніх інстанцій у цій частині не оскаржуються, тому за приписами статті 400 ЦПК України не є предметом перегляду в касаційному порядку.
У свою чергу, доводи заявника про застосування судами норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 522/23838/15-ц (провадження № 61-15939св18), колегія суддів відхиляє з огляду на таке.
У справі № 522/23838/15-ц предмет позову становили вимоги про визнання недійсним та скасування наказу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Юніон Стандарт Банк» від 11 листопада 2015 року № 123, яким визнано фіктивним та скасовано наказ голови правління ПАТ «Юніон Стандарт Банк» від 28 вересня 2015 року № 1125-к та вирішено нарахування та виплату заробітної плати працівникам банку, починаючи з жовтня 2015 року, проводити у межах посадових окладів, що діяли до моменту нарахування заробітної плати за вересень 2015 року.
Натомість у справі, яка переглядається, предмет позову становили вимогипро припинення трудових відносин, зобов'язання вчинити дії, стягнення заробітної плати, вихідної допомоги, компенсації за невикористану відпустку та затримку розрахунку при звільненні. При цьому ОСОБА_1 не оскаржував наказ відповідача від 16 квітня 2020 року № 244-К, яким, серед іншого, проведено перерахунок заробітної плати працівників з урахуванням розмірів посадових окладів, які діяли у період до 03 січня 2020 року.
Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.
Посилання на загальні висновки у постановах Верховного Суду щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що суди неправильно застосували норми матеріального права чи порушили норми процесуального права під час ухвалення оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведеній як приклад справі відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року в справі № 154/3029/14 (провадження № 14-43цс22)).
На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).
Обставини у наведеній постанові Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди ухвалили свої рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У наведеній справі суди керувалися конкретними обставинами справи та фактично-доказовою базою з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99).
Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи суди аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, під час вирішення позову було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів попередніх інстанційв означеній частині, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення у частині вирішення позовних вимог про стягнення заробітної плати, вихідної допомоги, компенсації за невикористану відпустку, компенсації за затримку розрахунку при звільненні - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 18 січня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 березня 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» про стягнення заробітної плати, вихідної допомоги, компенсації за невикористану відпустку, компенсації за затримку розрахунку при звільненні залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
СуддіА. І. Грушицький
С. О. Карпенко
І. В. Литвиненко
В. В. Сердюк