Іменем України
03 грудня 2024 року м. Чернігівсправа № 927/972/24
Господарський суд Чернігівської області у складі судді Моцьора В.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження господарську справу
за позовом: Фізичної особи-підприємця Корнєвої Марини Дмитрівни
код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ,
АДРЕСА_1
до відповідача: Фізичної особи-підприємця Луценка Олексія Олександровича
код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ,
АДРЕСА_2
про стягнення 8676,14 грн
без повідомлення (виклику) сторін
Фізичною особою-підприємцем Корнєвою Мариною Дмитрівною подано позов до Фізичної особи-підприємця Луценка Олексія Олександровича про стягнення 8676,14 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов договору поставки №07/05/2024 від 07.05.2024 в частині своєчасної поставки оплаченого позивачем товару.
Дії суду щодо розгляду справи.
Ухвалою суду від 21.10.2024 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Встановлено учасникам справи строки для подання до суду заяв по суті справи.
Відповідач був належним чином повідомлений про відкриття провадження у даній справі та здійснення розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення 25.10.2024 поштового відправлення №0600975386217.
Відповідно до положень ч. 8 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Суд має встановити такий строк подання відзиву, який дозволить відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи - отримати відзив не пізніше першого підготовчого засідання у справі.
Граничним строком на подання відзиву в даній справі є 11.11.2024 (09.11.2024, 10.11.2024 - вихідні дні). Проте відповідач своїм правом на подання відзиву не скористався, відзиву у встановлений судом строк не надав.
Згідно частини 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Відповідно до ч. 5, 7 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву.
Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін від учасників справи до суду не надходило.
Відтак, розгляд даної справи здійснюється судом без проведення судового засідання та повідомлення (виклику) сторін в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, що передбачено ч.13 ст.8 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно зі ст.248 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Обставини справи встановлені судом.
07.05.2024 між Фізичною особою-підприємцем Луценком Олексієм Олександровичем (Постачальник) та Фізичною особою-підприємцем Корнєвою Мариною Дмитрівною (Покупець) було укладено договір № 07/05/2024 поставки товару (надалі - Договір).
Відповідно до п.1.1.-1.3. Договору Постачальник зобов'язується поставити й передати у власність, а Покупець прийняти й оплатити продукцію в асортименті, іменовану далі по тексту договору - Товар. Характеристики, кількість, номенклатура, ціна й загальна вартість Товару, що поставляється по даному Договору, зазначається Сторонами в Специфікації до Договору, що є невід'ємною його частиною. Товар поставляється Постачальником Покупцеві партіями, на кожну партію Товару Покупець виписує товарну накладну.
Згідно з п. 2.1.-2.3. Договору Покупець за свій рахунок здійснює доставку Товару від Постачальника за адресою: Одеська область, Ізмаїльський район, м. Кілія, вул. Першотравневі буд.118 Нова Пошта відділення І, якщо інше не узгоджено Сторонами в Специфікації до Договору. Право власності на Товар, переходить від Постачальника до Покупця з моменту передачі Товару Покупцеві або уповноваженої ним особі та оформлення (підписання) Сторонами товарно-транспортних документів. Порядок і строки поставки узгоджуються сторонами в Специфікації.
У п. 3.1.-3.3. Договору сторони встановили, що умови оплати та поставки Товару узгоджуються Сторонами в Специфікації до Договору. Оплата Товару, що поставляється Постачальником, здійснюється Покупцем в національній валюті України - гривні, відповідно до банківських реквізитів Постачальника, зазначеними в даному Договорі. Датою платежу є дата зарахування коштів на поточний банківський рахунок Постачальника.
При невиконанні або неналежному виконанні Сторонами прийнятих на себе зобов'язань вони несуть відповідальність згідно до діючого законодавства України. При порушенні строків поставки Товару Постачальник сплачує Покупцеві неустойку у вигляді пені, у розмірі 0,5% від вартості недопоставленого вчасно Товару, за кожний день прострочення (п.7.1. -7.2. Договору).
Даний Договір набуває чинності з моменту підписання його сторонами й діє до 31 грудня 2024 року, але в кожному разі до повного виконання Сторонами прийнятих на себе зобов'язань (п.9.4. Договору).
07.05.2024 між сторонами складено та підписано Специфікацію №1, в якій зазначено характеристику, кількість, номенклатуру й загальну вартість товару, а саме: диспенсер демонстратор на 8 комірок 755х100х100 у кількості 9 шт. загальною вартістю 6795,00 грн. Строк поставки товару: до 13.05.2024.
08.05.2024 позивачем була здійсненна повна оплата за товар на загальну суму 6795,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 6 від 08.05.2024.
Поставку товару у визначений у Специфікації №1 строк відповідачем здійснено не було.
22.05.2024 позивач на юридичну адресу відповідача направив претензію з вимогою поставити товар відповідно Договору. Відповідач залишив претензію без відповіді, товар не поставив.
Загальна сума оплати за непоставлений товар становить 6795,00 грн.
Невиконання відповідачем своїх зобов'язань за Договором щодо своєчасної поставки позивачу товару стала підставою для звернення позивача до суду з позовом про стягнення з відповідача заборгованості (суми попередньої оплати) та пені.
Нормативно-правове обґрунтування та оцінка аргументів.
Надаючи правову оцінку відносинам, що склались між сторонами, суд виходить з такого.
Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Так, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з ч.7 ст.179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Зі змісту укладеного між сторонами договору поставки №07/05/2024 від 07.05.2024 вбачається, що цей договір за своєю правовою природою є договором поставки.
Відповідно до ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно з ч.2 ст.712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно з ч.1 ст. 662 Цивільного кодексу України, продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
Відповідно до ч.1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
В силу ст.663 Цивільного кодексу України, продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
Відповідно до ч.2 ст. 655 Цивільного кодексу України якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Стаття 629 Цивільного кодексу України передбачає, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно з ч.2,3 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона має вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. За ч.1 ст.193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей передбачених цим Кодексом.
Так, відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обігу або інших вимог, що звичайно ставляться.
Положеннями ст.599 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Як слідує із матеріалів справи, позивач виконав свої зобов'язання щодо попередньої оплати товару на суму 6795,00 грн. Відповідач, у свою чергу, взяті на себе зобов'язання щодо поставки товару у строк, визначений Договором та Специфікацією, не виконав, товар позивачу не передав.
Умови укладеного між сторонами Договору не встановлюють обов'язку Постачальника щодо повернення попередньої оплати у разі непоставки товару.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що стягнення з відповідача суми попередньої оплати не є наслідком порушення ним грошового зобов'язання за Договором.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №918/631/19 зроблений висновок, що зобов'язання з повернення суми попередньої оплати товару, відповідно до положень частини першої статті 530 ЦК України, фактично виникло у відповідача у зв'язку із закінченням обумовленого сторонами у пункті 2.1 контракту строку поставки (30 листопада 2016 року), який виходячи із суті зобов'язання сторін є тим строком, після настання якого постачальник (продавець) усвідомлював протиправний характер неповернення грошових коштів. Таким чином, у відповідача (постачальника, продавця) виникло зобов'язання повернути позивачу (покупцю) суму попередньої оплати (тобто сплатити грошові кошти) відповідно до частини другої статті 693 ЦК України, частини першої статті 530 ЦК України з наступного дня після спливу строку поставки, тобто з 01 грудня 2016 року.
Враховуючи вищевикладене, у даному випадку, відповідача виникло зобов'язання повернути позивачу суму попередньої оплати відповідно до ч.2 ст. 693 ЦК України, ч.1 статті 530 ЦК України з наступного дня після спливу строку поставки, тобто з 14.05.2024.
Відповідач суму попередньої оплати не повернув.
З огляду на наведені обставини та представлені докази, суд доходить висновку про правомірність та обґрунтованість позовної вимоги в частині стягнення з відповідача 6795,00 грн суми основного боргу.
Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до частини 1 статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Частинами 1, 2 статті 217 Господарського кодексу України передбачено, що господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.
Згідно з частиною 1 статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до частини 4 статті 231 Господарського кодексу України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
З аналізу положень статті 231 Господарського кодексу України вбачається, що нею передбачено можливість законодавчого встановлення щодо окремих видів зобов'язань штрафних санкцій, що мають імперативний характер (тобто, їх розмір не може бути змінений за згодою сторін та не залежить від їх волевиявлення), а також можливість законодавчого встановлення щодо окремих видів зобов'язань штрафних санкцій, розмір яких може бути змінений сторонами за умовами договору.
Тобто, частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України законодавець передбачає застосування штрафних санкцій, у разі якщо їх розмір законом не визначено, у розмірі, визначеному умовами господарського договору, а також надає сторонам право встановлювати різні способи визначення штрафних санкцій, - у відсотковому відношенні до суми зобов'язання (виконаної чи невиконаної його частини) або у певній визначеній грошовій сумі, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Згідно з пунктом 1 статті 546, статті 547 Цивільного кодексу виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 статті 548 Цивільного кодексу).
У відповідності до статті 549 Цивільного кодексу неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Статтею 628 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Як вбачається із пункту 7.2 Договору, сторони погодили, що при порушенні строків поставки Товару Постачальник сплачує Покупцеві неустойку у вигляді пені, у розмірі 0,5% від вартості недопоставленого вчасно Товару, за кожний день прострочення.
Таким чином, позивач і відповідач при укладанні договору вступили у договірні відносини на певних умовах, які відповідно до ст.629 ПК України є обов'язковими для виконання, та передбачили відповідальність за прострочення поставки товару у вигляді пені, що в свою чергу повністю відповідає вимогам чинного законодавства.
Відповідач взяв на себе зобов'язання поставити Товар на суму 6795,00 грн до 13.05.2024, але Товар у визначені Договором строки, так і не був поставлений відповідачем, що є підставою для застосування пункту 7.2 Договору.
Позивачем до матеріалів справи наданий розрахунок пені у розмірі 1881,14 грн за період з 13.05.2024 по 30.06.2024.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок, суд доходить висновку, що позивачем неправомірно нараховано відповідачу пеню у розмірі 1881,14 грн за період з 13.05.2024 по 30.06.2024, виходячи з наступного:
Згідно зі ст. 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.
За приписами ст.252 Цивільного кодексу України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Згідно зі ст. 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Відповідно до ч.1 ст.255 Цивільного кодексу України, якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.
Як встановлено судом, відповідно до умов Специфікації №1 від 07.05.2024 відповідач мав здійснити поставку товару до 13.05.2024. Отже, порушення відповідачем строку поставки товару починається з 14.05.2024.
За перерахунком суду пеня, що підлягає стягненню з відповідача, становить 1630,80 грн за період з 14.05.2024 по 30.06.2024.
Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку, що заявлена позивачем до стягнення пеня підлягає задоволенню частково, а саме в частині стягнення 1630,80 грн за період з 14.05.2024 по 30.06.2024. У частині стягнення 250,34 грн пені позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Висновки суду.
За приписами частин 2 та 3 статті 13 ГПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених законом.
Обов'язок доказування і подання доказів установлено статтею 74 ГПК України, за якою кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (частина 3 статті 74 ГПК України).
Відповідно до частини 4 статті 74 ГПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви в добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, установлених цим Кодексом (частина 1 статті 14 ГПК України).
Статтею 73 ГПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
З огляду на зміст статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Стаття 76 даного Кодексу визначає, що належними доказами є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять у предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Статтями 78, 79 ГПК України встановлено, що достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними ніж докази, надані на її спростування.
За приписами частин 1 та 2 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь установленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.
Тобто, виходячи зі змісту статей 13, 74 ГПК України кожна сторона на підставі належних, допустимих, достовірних та вірогідних доказів повинна довести правомірність заявлених нею вимог або заперечень.
Проаналізувавши матеріали справи, встановивши фактичні обставини, які мають значення в ході вирішення наявного спору, суд дійшов висновку, що позивачем доведено на підставі належних, допустимих, достовірних та вірогідних доказів, у розумінні статей 76-79 ГПК України, порушення його прав та охоронюваних законом інтересів як Покупця за договором в частині своєчасного отримання визначеного Договором та Специфікацією товару.
Враховуючи, що відповідач в порушення ст. 525, 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України взяті на себе зобов'язання щодо своєчасної та повної поставки товару не виконав, суд доходить висновку, що позовні вимоги позивача обґрунтовані і підлягають задоволенню частково в частині стягнення 6795,00 грн боргу та 1630,80 грн пені. У частині стягнення 250,34 грн пені слід відмовити.
Щодо судових витрат.
При ухваленні рішення в справі, суд, у тому числі вирішує питання щодо розподілу судових витрат між сторонами.
Статтею 123 ГПК України встановлено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
За ч. ч. 1, 2 ст. 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 126 ГПК України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі East/West Alliance Limited проти України, заява N 19336/04).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Лавентс проти Латвії зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Частиною 5 ст. 126 ГПК України встановлено, що у разі недотримання вимог ч. 4 ст. 126 ГПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6 ст. 126 ГПК України).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Лавентс проти Латвії зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені ч. 5, 7 та 9 ст. 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунок таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.
Враховуючи викладене, необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи.
Така правова позиція викладена у додаткових постановах Верховного Суду від 22.03.2018 у справі №910/9111/17 та від 11.12.2018 у справі №910/2170/18.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 визначила докази, які є необхідними для компенсації витрат на правничу допомогу: на підтвердження цих обставин (складу та розміру витрат) суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат, є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування витрат.
Відповідно до статті 26 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Визначення договору про надання правової допомоги міститься в статті першій Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність", згідно з якою договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
За змістом частини третьої статті 27 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.
Договір про надання правової допомоги за своєю правовою природою є договором про надання послуг та на нього поширює своє регулювання Глава 63 Цивільного кодексу України. Так, згідно зі статтею 903 Цивільного кодексу України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Глава 52 Цивільного кодексу України передбачає загальні поняття та принципи будь-якого цивільного договору, включаючи договору про надання послуг. Відповідно до статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін, зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом, а якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.
Водночас, згідно зі статтею 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Таким чином, системний аналіз наведених вище норм чинного законодавства дозволяє зробити наступні висновки:
1) договір про надання правової допомоги є підставою для надання адвокатських послуг та, зазвичай, укладається в письмовій формі (виключення щодо останнього наведені в частині другій статті 27 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність");
2) за своєю правовою природою договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, крім того, на такий договір поширюється дія загальних норм та принципів договірного права, включаючи, але не обмежуючись визначені главою 52 Цивільного кодексу України;
3) як будь-який договір про надання послуг, договір про надання правової допомоги може бути оплатним або безоплатним. Ціна в договорі про надання правової допомоги встановлюється сторонами шляхом зазначення розміру та порядку обчислення адвокатського гонорару;
4) адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Указані форми відрізняються порядком обчислення: при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв;
5) адвокатський гонорар (ціна договору про надання правової допомоги) зазначається сторонами як одна із умов договору при його укладенні. Указане передбачено як положеннями цивільного права, так і нормами Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність";
6) відсутність в договорі про надання правової допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару.
Отже, визначаючи розмір суми, яка підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з нормами статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність".
У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково.
Аналогічну правову позицію наведено в постановах Верховного Суду від 06.03.2019 у справі № 922/1163/18, від 07.09.2020 у справі № 910/4201/19.
Як свідчать матеріали справи, позивачем до позовної заяви додано акт від 25.07.2024 приймання-передачі виконаних послуг згідно договору про надання правової допомоги від 15.07.2024, підписаний позивачем та Адвокатським об'єднанням «Громада правників», в особі адвоката Жур?яна О.М., розрахунок вартості послуг адвоката на суму 3500,00 грн та платіжну інструкцію №3 від 30.07.2024 на суму 3500,00 грн.
Судом встановлено, що позивачем до позовної заяви не надано належних доказів понесених ним витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката у даній справі.
Так, у матеріалах справи відсутній договір про надання правової допомоги від 15.07.2024, яким сторонами погоджено надання правової допомоги у даній справі, а також порядок, строки та розмір оплати наданих адвокатським об'єднанням послуг.
Крім того, з акту приймання-передачі виконаних послуг від 25.07.2024 та розрахунку вартості послуг адвоката також не вбачається, що адвокатом надано позивачу послуги з надання правової допомоги у складанні позовної заяви до господарського суду саме за даним позовом. Саме по собі підписання приймання-передачі виконаних послуг від 25.07.2024 за відсутності в договорі обумовленого розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару не дає можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру такого гонорару.
Аналогічну правову позицію наведено в постанові Верховного Суду від 01.12.2021 у справі № 910/14598/20.
Враховуючи вищевикладене, з огляду на те, що позивачем документально не підтверджено витрати на правову допомогу у сумі 3500,00 грн, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні вимог про відшкодування витрат на правову допомогу.
Статтею 129 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судовий збір покладається: у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
За таких обставин, з відповідача підлягає стягненню на користь позивача судовий збір в сумі 3028,00 грн.
Керуючись ст. 73-80, 86, 129, 165, 233, 236-238, 240, 241, 252 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Луценка Олексія Олександровича (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ) на користь Фізичної особи-підприємця Корнєвої Марини Дмитрівни (код ЄДРПОУ НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) 6795,00 грн боргу, 1630,80 грн пені та 3028,00 грн судового збору.
Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
3. У решті позову відмовити.
Рішення набирає законної сили у строк та в порядку, встановленому ст.241 Господарського процесуального кодексу України.
Рішення може бути оскаржено до Північного апеляційного господарського суду в строк, встановлений ст.256 Господарського процесуального кодексу України та в порядку, передбаченому ст.257 Господарського процесуального кодексу України.
Повідомити учасників справи про можливість одержання інформації по справі у Єдиному державному реєстрі судових рішень: http://reyestr.court.gov.ua/.
Суддя В.В. Моцьор