1 УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИСправа № 335/1430/23 1-кп/335/697/2024
21 листопада 2024 року м. Запоріжжя
Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя у складі: головуючого судді ОСОБА_1 , за участю секретаря судового засідання ОСОБА_2 , прокурора ОСОБА_3 , обвинуваченого ОСОБА_4 , захисника ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду №1 за адресою: АДРЕСА_1 , кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за № 12022082060001609 від 17.02.2022 за обвинувальним актом відносно
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м.Запоріжжя, громадянина України, не одруженого, дітей на утриманні не має, офіційно не працевлаштованого, який має середньо-спеціальну освіту, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , раніше судимого:
- 23.04.1991 року Ленінським р/с м. Запоріжжя за ч. 2 ст. 140 КК України, призначено покарання вигляді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців з конфіскацією майна;
- 20.07.1993 року Марганецьким м/с Дніпропетровської області за ч.3 ст.81, ст.17, ч.2 ст.140, ч.1 ст.229-6, ч.1 ст.42 КК України, призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк 4 роки з конфіскацією майна;
- 02.03.1998 року Хортицьким р/с м. Запоріжжя за ч.2 ст.140 КК України, призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на 3 роки;
- 02.09.2000 року Хортицьким р/с м. Запоріжжя за ст.17, ч.2 ст.141 КК України, призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк 2 роки з конфіскацією майна;
- 11.04.2003 року Хортицьким р/с м. Запоріжжя за ч.2 ст.15 ч.2 ст.185 КК України, призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк 1 рік, на підставі ст.71 КК України частково приєднано покарання за вироком від 23.10.2000 року та визначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на 1 рік 1 місяць;
- 21.02.2005 року Ленінським р/с м. Запоріжжя за ч.2 ст.15 ч.2 ст.185, ч.2 ст.185, ч.3 ст.185, ч.1 ст.263, ч.2 ст.190, ст.70 КК України, призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців;
- 26.03.2009 року Хортицьким р/с м. Запоріжжя за ч.2 ст.186, ч.2 ст.185, ч.1 ст.309, ст.70 КК України, призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк 4 роки;
- 06.06.2012 року Хортицьким р/с м. Запоріжжя за ч.2 ст.15 ч.2 ст.185, ч.2 ст.185, ч.3 ст.185, ч.2 ст.309, ст.70 КК України, призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк 3 роки, на підставі ст.71 КК України частково приєднано покарання за вироком 26.03.2009 року та визначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на 3 роки 1 місяць;
- 17.09.2012 року Комунарським р/с м. Запоріжжя за ч.2 ст.185 КК України, призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк 2 роки, на підставі ч.4 ст.70 КК України з урахуванням вироку від 06.06.2012 року визначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на 3 роки 1 місяць;
- 25.08.2016 року Марганецьким м/с Дніпропетровської області за ч.2 ст.185, ч.2 ст.309, ч.1 ст.70 КК України, призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк 2 роки, на підставі ст.75,76 п.п. 2, 3, 4 КК України від відбування покарання звільнений з іспитовим строком на 3 роки;
- 21.12.2016 року Жовтневим р/с м. Запоріжжя за ч.3 ст.185, ч.2 ст.185, ст.70 КК України, призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк 4 роки, на підставі ч.4 ст.70 КК України шляхом поглинання більш суворого покарання за вироком від 25.08.2016 року до відбування покарання 4 роки позбавлення волі, на підставі ч.5 ст.72 КК України зараховано строк з 13.05.2016 року до вступу вироку в закону силу;
- 15.03.2018 року Нікопольським м.р/с Дніпропетровської області за ч.3 ст.185 КК України, призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк 3 роки, на підставі ч.ч.1, 4 ст.70 КК України шляхом поглинання більш суворого покарання за вироком Апеляційного суду Запорізької області від 04.04.2017 року до відбування покарання 4 роки позбавлення волі у строк зараховано строк відбування покарання за вироком від 04.04.2017 року;
- 26.09.2019 року Орджонікідзевським р/с м. Запоріжжя за ч.3 ст.185 КК України, призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк 3 роки, на підставі ч.1 ст.71 КК України частково приєднано не відбуте покарання за вироком від 15.03.2018 року та визначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на 3 роки 3 місяці, на підставі ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області визначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на 4 роки 7 місяців. 31.10.2022 року на підставі ухвали Маневицького р/с Волинської області звільнений умовно-достроково з невідбутим покаранням 5 місяців 12 днів,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України,-
В провадженні суду знаходиться зазначене кримінальне провадження.
Захисник ОСОБА_5 заявив клопотання про закриття кримінального провадження, до ЄРДР за № 12022082060001609 від 17.02.2022, за обвинуваченням ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.185 КК України, за епізодами, які мали місце 28.12.2022 щодо таємного викрадення майна потерпілої ОСОБА_6 та у період часу з березня 2022 року по 07.01.2023 щодо таємного викрадення майна потерпілої ОСОБА_7 , на підставі п. 4-1 ч.1 ст.284 КПК України з підстав втрати чинності закону, яким встановлена кримінальна протиправність діяння.
В судовому засіданні захисник ОСОБА_5 своє клопотання підтримав та просив його задовольнити з підстав, які в ньому викладені.
Обвинувачений ОСОБА_4 у судовому засіданні підтримав клопотання захисника.
Прокурор ОСОБА_3 заперечувала проти закриття кримінального провадження, оскільки у разі вчинення крадіжки, пов'язаної з проникненням у житло чи інше приміщення, наявні ознаки кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.162 КК України. Зміна кваліфікації дій обвинуваченого в ухвалі про закриття кримінального провадження не є можливою.
Суд, вислухавши думку учасників судового провадження, дослідивши матеріали кримінального провадження в межах заявленого клопотання, дійшов наступного висновку.
З обвинувального акту та доданих до них матеріалів вбачається, що ОСОБА_4 обвинувачується, зокрема, у вчиненні кримінальних правопорушень за наступних обставинах.
Так, ОСОБА_4 28.12.2022 в період часу з 06.40 год. по 16.20 год., маючи умисел на таємне викрадення чужого майна, діючи повторно, з корисливих мотивів, в умовах воєнного стану, шляхом пошкодження замка від вхідних дверей, проник до квартири АДРЕСА_3 . Перебуваючи у вказаній квартирі, ОСОБА_4 почав її оглядати на предмет цінних речей, після чого в одній з кімнат квартири викрав ноутбук «Acer Aspire ONE CM-2», в корпусі чорного кольору. Після чого, ОСОБА_4 , утримуючи при собі викрадене майно, зник з місця скоєння злочину, а викраденим майном розпорядився на власний розсуд. Своїми умисними діями ОСОБА_4 спричинив потерпілій ОСОБА_6 матеріального збитку на загальну суму 2300,00 грн.
Окрім цього, ОСОБА_4 , у проміжок часу з березня 2022 року по 07.01.2023, маючи умисел на таємне викрадення чужого майна, діючи повторно, з корисливих мотивів, в умовах воєнного стану, шляхом пошкодження замка від вхідних дверей, проник до квартири АДРЕСА_4 . Перебуваючи у вказаній квартирі, ОСОБА_4 почав її оглядати на предмет цінних речей, після чого в одній з кімнат квартири, викрав комп'ютерний системний блок «Fujitsu Esprimo», в корпусі чорного кольору. Після чого, ОСОБА_4 , утримуючи при собі викрадене майно, зник з місця скоєння злочину, а викраденим майном розпорядився на власний розсуд. Своїми умисними діями ОСОБА_4 спричинив потерпілій ОСОБА_7 матеріального збитку на загальну суму 325,67 грн.
Таким чином, за обома епізодами злочинної діяльності, ОСОБА_4 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбачених ч. 4 ст. 185 КК України, яке кваліфікується як таємне викрадення чужого майна (крадіжка), поєднана з проникненням у житло, вчинена повторно, в умовах воєнного стану.
09 серпня 2024 набрав чинності Закон України №3886-IX від 18 липня 2024 року «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та деяких інших законів України щодо посилення відповідальності за дрібне викрадення чужого майна та врегулювання деяких інших питань діяльності правоохоронних органів», згідно з яким були внесені зміни до ст.51 КУпАП, якими посилена відповідальність за вчинення дрібного викрадення чужого майна.
Так, згідно з новою редакцією ст. 51 КУпАП, відповідальність за ч. 1 ст. 51 КУпАП настає, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення не перевищує 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; відповідальність за ч. 2 ст. 51 КУпАП настає, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення становить від 0,5 до двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Відповідно до пункту 5 підрозділу ХХ Податкового кодексу України якщо норми інших законів містять посилання на неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то для цілей їх застосування використовується сума в розмірі 17 гривень, крім норм адміністративного та кримінального законодавства в частині кваліфікації злочинів або порушень, для яких сума неоподаткованого мінімуму встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, визначеної підпунктом 169.1.1 пункту 169.1 статті 169 ПКУ для відповідного року.
При цьому, підпунктом 169.1.1 статті 169 розділу IV Податкового кодексу України визначено, що податкова соціальна пільга дорівнює 50% розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), установленому законом на 1 січня звітного податкового року.
Кримінальні правопорушенні вчинені ОСОБА_8 у 2022, 2023 роках.
Згідно із Законом України «Про державний бюджет України на 2022 рік» прожитковий мінімум для працездатної особи на 1 січня 2022 року складає 2 481 грн 00 коп. Відповідно сума соціальної пільги у 2022 році складала 1240,5 грн. (2481 грн: 50%= 1240,5 грн.).
Згідно із Законом України «Про державний бюджет України на 2023 рік» прожитковий мінімум для працездатної особи на 1 січня 2023 року складає 2 589 грн 00 коп. Відповідно сума соціальної пільги у 2023 році складала 1294,5 грн (2481 грн: 50%= 1240,5 грн.)
Отже, два неоподатковуваних мінімумів доходів громадян в розумінні ст. 51 КУпАП станом на 01.01.2022 - 2481 грн., на 01.01.2023 - 2 589 грн.
Таким чином, з 09 серпня 2024 таємне викрадення чужого майна (крадіжка) стає кримінально караним діянням, якщо вартість викраденого майна на момент вчинення правопорушення становить більше двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Згідно ч. 2 ст. 4 КК України кримінальна протиправність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння.
У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 січня 2021 року по справі №0306/7567/12 судам нагадується, що за загальним правилом, закріпленим у частині другій статті 4 КК, злочинність, караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час його вчинення. Припинення законної сили кримінально-правової норми тягне неможливість її застосування до діянь, що передбачені чи передбачалися у КК раніше як злочини і скоєні після втрати цією нормою чинності. Водночас у випадках, коли новий закон про кримінальну відповідальність покращує юридичне становище особи, він поширюється і на діяння, вчинені до набрання ним чинності, тобто застосовується принцип ретроактивності.
Зазначений підхід закріплено у частині першій статті 58 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти, що пом'якшують або скасовують відповідальність, мають зворотну дію в часі.
Зміст цієї конституційно-правової норми деталізовано у статті 5 КК. Згідно із частиною першою цієї статті закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили діяння до набрання законом чинності.
Тому наведені зміни в законодавстві, які пом'якшують кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшують становище особи, мають зворотну дію в часі.
Згідно з вимогами ч.3 ст.479-2 КПК України якщо під час здійснення судового провадження щодо провадження, яке надійшло до суду з обвинувальним актом, втратив чинність закон, яким встановлювалася кримінальна протиправність діяння, суд зупиняє судовий розгляд і запитує згоду обвинуваченого на закриття кримінального провадження з підстави, передбаченої пунктом 4-1 частини першої статті 284 цього Кодексу. Суд закриває кримінальне провадження на цій підставі, якщо обвинувачений проти цього не заперечує.
Положення п. 4-1 ч. 1 ст. 284 КПК України регламентують, що кримінальне провадження закривається в разі, якщо втратив чинність закон, яким встановлювалася кримінальна протиправність діяння.
Заперечення прокурора проти закриття кримінального провадження з підстав необхідності зміни кваліфікації діяння на ч.1 ст.162 КК України, суд зазначає наступне.
У постанові Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 7 жовтня 2024 року у справі № 278/1566/21(провадження № 51-2555кмо24), суд зазначив, що «оскільки вартість викраденого майна на час вчинення діяння не перевищувала 2 НМ, до цього діяння має застосовуватися ст. 5 КК. Однак, оскільки діяння вчинене з проникненням у приміщення, дії засудженого підлягають кваліфікації за ч. 1 ст. 162 КК у зв'язку з таким.
Частиною 3 ст. 337 КПК встановлено, що з метою ухвалення справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод суд має право вийти за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в обвинувальному акті, лише в частині зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.
Кримінальним проступком є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого передбачено основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше 3 тис. НМ або інше покарання, не пов'язане з позбавленням волі (ч. 1 ст. 12 КК).
З огляду на зміст ч. 1 ст. 162 КК дії, кваліфіковані за цією нормою, на відміну від кваліфікованих за ч. 3 ст. 185 КК, є кримінальним проступком, а тому їх перекваліфікація покращує становище засудженого.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за ч. 1 ст. 162 КК, колегія суддів виходить із фактичних обставин, установлених судами попередніх інстанцій, не вдаючись до оцінки/переоцінки доказів.
Об'єктивна сторона ст. 162 КК полягає, серед іншого, в незаконному проникненні до житла чи іншого володіння особи, зокрема, у незаконному проникненні до приміщення, як це встановлено судами попередніх інстанцій у цьому провадженні.
Під незаконним проникненням до житла чи іншого володіння особи потрібно розуміти будь-яке вторгнення, здійснене всупереч волі законного володільця, за відсутності визначених законом підстав чи з порушенням у встановленому законом порядку.
Суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_11 усвідомлював, що приміщення, до якого він протиправно проник, перебуває у володінні іншої особи.
На підставі наведеного, враховуючи положення ч. 3 ст. 337 КПК, Суд уважає за необхідне перекваліфікувати дії ОСОБА_11 за епізодом 16 квітня 2021 року з ч. 3 ст. 185 на ч. 1 ст. 162 КК і призначити покарання в межах санкції цієї частини статті й відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК змінити судові рішення.»
Також, суд звертає увагу на те, що відповідно до п.1 ч.1 ст.477 КПК України кримінальне провадження щодо злочину, передбаченого ч.1 ст.162 КК України, здійснюється у формі приватного обвинувачення.
Як і в кримінальному провадженні з державною формою обвинувачення, у кримінальному провадженні з приватною формою обвинувачення потерпілий має процесуальні права та обов'язки, передбачені статтями 56, 57 КПК України, і може користуватись допомогою представника і законного представника (статті 58, 59 КПК України).
Разом з тим, кримінальне провадження з приватною формою обвинувачення є винятком із засади публічності і визначається засадою диспозитивності, яка відповідно до ст.26 КПК України означає, що сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом.
Так, на відміну від державного обвинувачення, частиною 4 ст.26 і ст.477 КПК України передбачено, що єдиною законною підставою для початку кримінального провадження у формі приватного обвинувачення є заява потерпілого, проти прав, свобод та законних інтересів якого вчинено кримінальне правопорушення. Крім того, відповідно до ч.4 ст.26 та ч.4 ст.22 КПК України, важливою відмінністю участі потерпілого у кримінальному провадженні з приватною формою обвинувачення є те, що йому тут належить ще й право підтримувати обвинувачення або відмовитися від обвинувачення, що є безумовною підставою для закриття кримінального провадження.
Вказаний правовий висновок викладений у Постанові Верховного Суду від 20 грудня 2018 року у справі № 761/6142/15-к.
В матеріалах справи відсутні заяви потерпілих ОСОБА_6 та ОСОБА_7 щодо вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.162 КК України.
Щодо повноважень суду здійснити перекваліфікацію злочину публічного обвинувачення на злочин приватного обвинувачення Велика Палата Верховного Суду зазначила у своїй постанові від 3 липня 2019 року по справі №288/1158/16-к (провадження №13-28кс19).
Так, розв'язуючи питання про наявність чи відсутність у суду процесуального права за результатами розгляду кримінального провадження, розпочатого та скерованого до суду за процедурою публічного обвинувачення, змінити кваліфікацію діяння на злочин приватного обвинувачення без відповідної заяви потерпілого, Велика Палата виходила з таких міркувань.
Критерієм розмежування кримінальних проваджень у формі приватного та публічного обвинувачення є зумовлене характером і наслідками протиправного діяння співвідношення публічного і приватного інтересу як об'єктів кримінально-правового захисту. Від такого співвідношення залежать передбачені законом способи вирішення конфлікту між винним і потерпілим, у тому числі можливість його розв'язання без застосування заходів кримінальної репресії.
Попри суспільну небезпечність кримінальних правопорушень приватного обвинувачення, як і будь-яких інших злочинів, їх визначальною ознакою є домінування приватного інтересу над публічним, яке надає вирішального значення волевиявленню потерпілого для притягнення чи непритягнення особи до кримінальної відповідальності. Головна ідея запровадження цієї особливої кримінальної процедури у правову систему України полягає в тому, що законодавець надає пріоритет свободі особистості у царині, яка віддана на розсуд індивіда і не може бути об'єктом втручання держави.
Злочини, кримінальне провадження щодо яких здійснюється у формі приватного обвинувачення, завдають шкоди головним чином інтересам окремих осіб, здебільшого, не є тяжкими і зумовлені локальними конфліктами, їх небезпека для держави й суспільства не є значною, а порушені права потерпілих можуть бути ефективно захищені як за допомогою кримінально-правових механізмів, так і в альтернативний спосіб. Завдана цим особам шкода зазвичай не має непоправного характеру, і становище, яке вони мали до вчинення посягання, може бути поновлено, в тому числі, шляхом порозуміння, примирення, компенсації й іншим чином без застосування встановлених державою заходів примусу.
У цих випадках, які є винятками із засади публічності, законодавець надає потерпілому можливість вибору одного з альтернативних варіантів поведінки у відповідь на вчинення щодо нього кримінального правопорушення: ініціювати перед компетентними органами притягнення винного до кримінальної відповідальності; врегулювати кримінально-правовий спір на основі взаємного порозуміння; не вдаватися до жодних дій.
Обираючи спосіб реагування на злочин, потерпілий, користуючись свободою розсуду, самостійно вирішує питання про те, наскільки це протиправне діяння зачіпає його інтереси, наскільки ефективним для їх захисту буде звернення до процедури кримінального судочинства, а в разі початку такої процедури чи доцільно її продовжувати. Заява потерпілого свідчить про його рішення захистити власні інтереси шляхом здійснення кримінального провадження.
Волевиявлення потерпілого про притягнення винного до кримінальної відповідальності є необхідною рушійною силою здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, яке відповідно до частини першої статті 477 КПК може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого, а в разі його відмови від обвинувачення згідно із частиною четвертою статті 26, пунктом сьомим частини першої статті 284 цього Кодексу підлягає безумовному закриттю (за винятком кримінальних проваджень щодо злочинів, пов'язаних з домашнім насильством).
Зазначений законодавчий підхід покликаний сприяти врегулюванню виниклого у зв'язку зі злочином конфлікту між підозрюваним (обвинуваченим) та потерпілим і є проявом диспозитивності як загальної засади кримінального провадження. Зміст цієї засади розкривається у статті 26 КПК і полягає у свободі сторін використовувати свої права у межах та у спосіб, що передбачені цим Кодексом.
Закон не покладає на потерпілого обов'язку встановлення обставин кримінального правопорушення та його кваліфікації. Зазначене є винятковою компетенцією органів досудового розслідування, державного обвинувачення і суду. Перекладення цього обов'язку на потерпілого, з урахуванням відсутності у кримінальному процесуальному законі норм про обов'язкове забезпечення його послугами адвоката (на відміну від обвинуваченого), неминуче призвело би до обмеження його можливостей ефективно захистити свої порушені права, в тому числі залежно від матеріального і соціального становища як чинників доступу до якісної правової допомоги.
З набранням чинності КПК (2012 року) порядок здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення зазнав істотних змін. За нормами чинного КПК особливістю такого кримінального провадження є лише те, що необхідною умовою його здійснення є виражене у процесуальній формі бажання потерпілого щодо кримінального переслідування винного: провадження розпочинається лише за заявою потерпілого, відмова якого від обвинувачення є безумовною підставою для закриття справи (крім кримінальних проваджень щодо злочинів, пов'язаних з домашнім насильством). В іншій частині, в тому числі щодо кола осіб, уповноважених відкривати кримінальне провадження, процедури збирання доказів, пред'явлення обвинувачення в обвинувальному акті та підтримання його прокурором у суді, нормами цього Кодексу особливостей не встановлено.
Зазначені законодавчі зміни спрямовані на створення сприятливіших умов для захисту прав і законних інтересів особи, котра зазнала шкоди від злочину, шляхом покладення юридично значущих дій на службових осіб компетентних органів, котрі є фахівцями у галузі права і володіють значно більшими ресурсами та ширшими можливостями для якісного доведення перед судом правової позиції обвинувачення.
Зміст частини першої статті 477 КПК у системному зв'язку із частиною четвертою статті 26 і пунктом сьомим частини першої статті 284 зазначеного Кодексу зводиться до того, що обов'язковою умовою здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення є заява потерпілого як волевиявлення про притягнення винного до кримінальної відповідальності взагалі, а не за конкретною нормою КК. Інтерес особи, котра зазнала шкоди, у застосуванні процедури кримінального судочинства стосується не юридичної кваліфікації протиправних дій, а самого факту вчинення цих дій щодо неї. Подана до правоохоронних органів та/або суду заява потерпілого є вираженням його ставлення до події злочину, особи, що його вчинила, й обраного способу реагування. Відповідне волевиявлення є свідченням того, що особа, котрій завдано шкоди, звертається до держави з метою захисту своїх порушених прав та законних інтересів шляхом кримінального переслідування винного, не вважаючи належними й достатніми інші способи досягнення цієї мети.
Праву потерпілого на таке звернення кореспондує конституційний обов'язок держави в особі компетентних органів захистити порушені права і свободи постраждалої людини в установленій законом формі, зокрема з дотриманням визначеної КПК процедури встановити дійсні обставини справи і в разі підтвердження факту злочинного діяння надати йому юридичну оцінку відповідно до норм КК.
У розумінні наведених положень кримінального процесуального закону під відмовою потерпілого від обвинувачення у злочинах, перелік яких міститься у частині першій статті 477 КПК, варто розуміти лише беззастережне волевиявлення про непритягнення винного до кримінальної відповідальності і припинення розпочатої процедури його кримінального переслідування. Відповідна заява є проявом того, що потерпілий не бажає втручання держави у кримінально-правовий конфлікт і обирає альтернативний шлях його вирішення.
На стадії судового розгляду кримінального провадження, розпочатого в порядку публічного обвинувачення, можливість чи неможливість продовження провадження у зв'язку зі зміною кваліфікації діяння на злочин приватного обвинувачення і пов'язані з цим межі процесуальних повноважень суду залежать від того, хто є ініціатором перекваліфікації, 1) суд на підставі частини третьої статті 337 КПК чи 2) прокурор у порядку статті 338 цього Кодексу. З метою формування всебічних та якісних правозастосовчих орієнтирів і забезпечення єдності судової практики Велика Палата вважала за необхідне розглянути обидва зазначені варіанти. В обох наведених випадках КПК не встановлює спеціальних норм, які б регламентували дії суду у зв'язку зі зміною форми обвинувачення внаслідок перекваліфікації дій, інкримінованих особі. Тому під час вирішення наведених питань необхідно керуватися загальними положеннями КПК з урахуванням презумпції невинуватості, балансу публічних та приватних інтересів, змагальності, диспозитивності процесу і загальної справедливості судового розгляду.
1)Зміна кримінально-правової кваліфікації судом
Юридична оцінка діяння у межах висунутого обвинувачення належить до кола питань, що вирішуються судом під час ухвалення вироку (пункт другий частини першої статті 368 КПК). Відповідне судове рішення, як передбачено частиною другою статті 371 зазначеногоКодексу, ухвалюється в нарадчій кімнаті. До цього часу висловлювати власну позицію по суті справи, а також вчиняти будь-які дії, що є прямим або опосередкованим проявом такої позиції, суд не вправі, оскільки це може викликати обґрунтований сумнів у його неупередженості.
Таким чином, під час судового розгляду кримінального провадження, розпочатого і спрямованого до суду за процедурою публічного обвинувачення, якщо прокурор у порядку статті 338 КПК не вносив до обвинувачення змін, які б трансформували його у приватне, до видалення суду до нарадчої кімнати не виникає жодних процесуальних перешкод для продовження кримінального провадження незалежно від наявності чи відсутності матеріально-правових підстав для перекваліфікації діяння на злочин приватного обвинувачення. Адже до прийняття судом відповідного рішення по суті справи процес не втрачає ознак публічності і його перебіг не ставиться у залежність від позиції потерпілого.
Водночас відповідно до вимог частини шостої статті 22 КПК у перебігу судового провадження суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зобов'язаний створити потерпілому, як і іншим учасникам процесу, необхідні умови для реалізації його процесуальних прав, зокрема вжити заходів для забезпечення прибуття потерпілого в судове засідання, роз'яснити права, передбачені статтею56 цього Кодексу, допитати його, надати можливість подавати докази, заявляти клопотання, висловлювати свою думку щодо клопотань сторін, виступати у судових дебатах, виражати власну позицію щодо питань, пов'язаних з притягненням обвинуваченого до кримінальної відповідальності, а за необхідності запропонувати уточнити таку позицію.
За результатами судового розгляду в нарадчій кімнаті суд відповідно до вимог статей 284, 369, 371, 374 КПК ухвалює вирок або постановляє ухвалу, якими кримінальне провадження закінчується. З огляду на зазначене у контексті наявної у справі виключної правової проблеми з моменту видалення суду до нарадчої кімнати постає питання не щодо наявності чи відсутності підстав для продовження провадження, а щодо змісту і форми рішення, яке суд має право прийняти.
Межі повноважень суду щодо перекваліфікації злочину окреслені нормою частини третьої статті 337 КПК, згідно з якою зміна кваліфікації допускається лише в бік покращення становища обвинуваченого, зокрема шляхом застосування кримінального закону про менш тяжкий злочин.
Таким чином, нормативно повноваження суду щодо зміни обвинувачення обмежуються лише характером цієї зміни, а не позицією учасників судового провадження.
Проте у випадку, якщо суд дійде висновку про необхідність перекваліфікації дій особи зі злочину публічного обвинувачення на злочин приватного обвинувачення, позиція потерпілого матиме вирішальне значення для подальшої долі кримінального провадження, зумовленої такою перекваліфікацією.
Оскільки потерпілий не зобов'язаний юридично оцінювати вчинені щодо нього протиправні дії, то подану ним до правоохоронних органів заяву про злочин без визначення кримінально-правової кваліфікації або з неправильною кваліфікацією варто вважати підставою для здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, в тому числі в разі відповідної зміни правової оцінки діяння за результатами судового розгляду.
Крім цього, кримінальний процесуальний закон не регламентує конкретного способу звернення потерпілого з заявою, яка зумовлює визначені у частині першій статті 477 КПК правові наслідки. Водночас захист прав і свобод людини як втілення принципу верховенства права вимагає надання переваги внутрішньому змісту юридично значущих дій над зовнішньою формою їх вираження. З огляду на зазначене навіть у разі, якщо потерпілий не подавав до правоохоронних органів заяви про злочин як окремого процесуального документа, однак до початку чи під час досудового розслідування і/або судового провадження однозначно висловив свою позицію про притягнення винного до кримінальної відповідальності, відповідна позиція, зафіксована у процесуальних документах, дає підставу для кримінального переслідування особи за злочин приватного обвинувачення.
Згода потерпілого в судовому засіданні з викладеною в обвинувальному акті кваліфікацією кримінального правопорушення як злочину публічного обвинувачення не може прирівнюватися до відмови від обвинувачення і зумовлювати закриття кримінального провадження відповідно до пункту сьомого частини першої статті 284 КПК. Навпаки, зазначене волевиявлення, виражене в належний процесуальний спосіб (у формі письмової або усної заяви, зафіксованої у відповідному документі та/або журналі судового засідання і на технічному записі процесу), варто розцінювати як спрямоване на застосування до обвинуваченого кримінально-правових заходів примусу.
За наявності цих умов або принаймні однієї з них, якщо потерпілий у подальшому не відмовився від притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності, суд наділений повноваженнями ухвалити обвинувальний вирок із перекваліфікацією діяння на злочин приватного обвинувачення незалежно від думки потерпілого щодо такої його юридичної оцінки.
Закриття судом справи за таких умов не виправдає легітимних очікувань особи, котра зазнала шкоди, щодо застосування до обвинуваченого заходів кримінальної репресії і не узгоджуватиметься з визначеними у статті 2 КПК завданнями захисту особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорони прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до кримінальної відповідальності в міру своєї вини. Відмова держави від кримінального переслідування обвинуваченого лише з огляду на нездійснення потерпілим правильної юридичної оцінки його дій суперечитиме засадам як верховенства права і законності, так і диспозитивності, призведе до безкарності винного, а особу, котрій завдано шкоди, поставить у становище правової незахищеності і створить умови для її повторної віктимізації.
Лише в разі якщо потерпілий із заявою про кримінальне правопорушення не звертався і, будучи забезпеченим необхідними умовами для реалізації своїх процесуальних прав, не ставив у будь-який спосіб ні перед органами досудового розслідування (прокурором), ні перед судом питання про застосування щодо винного заходів кримінальної репресії або ж беззастережно відмовився від застосування таких заходів, суд, перекваліфікувавши діяння на злочин приватного обвинувачення, керуючись частиною сьомою статті 284 КПК, зобов'язаний постановити ухвалу про закриття кримінального провадження на підставі пункту сьомого частини першої цієї статті (крім винятків, передбачених цим пунктом).
Велика Палата звертає увагу на те, що кримінальний процесуальний закон передбачає можливість повернення до вже завершених стадій судового процесу лише для відновлення з'ясування обставин, установлених під час кримінального провадження, та перевірки їх доказами. Відповідно до частини п'ятої статті 364 та частини четвертої статті 365 КПК суду надано такі повноваження лише як виняток із загального правила у двох випадках: якщо під час судових дебатів виникне потреба подати нові докази або обвинувачений в останньому слові повідомить про нові обставини, які мають істотне значення для кримінального провадження. Нормами цього Кодексу не передбачено права суду після видалення до нарадчої кімнати відновити будь-яку з попередніх стадій провадження з метою уточнення процесуальних позицій сторін.
Суд, дотримуючись вимог статті 19 Конституції України, зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Зазначене узгоджується із засадою законності, зміст якої розкрито у статті 9 КПК. Відповідно до цієї загальної засади кримінального провадження суд, як і інші органи державної влади, зобов'язаний неухильно додержуватися норм чинного законодавства, зокрема Конституції України і цього Кодексу.
Вихід з нарадчої кімнати лише з метою надання потерпілому пропозиції висловитися про можливість застосування конкретної норми закону про кримінальну відповідальність поставить під сумнів неупередженість суду. Адже такі дії матимуть явно виражені ознаки висловлення судом ще до прийняття рішення по суті обвинувачення попередньої власної позиції щодо кваліфікації діяння.
Окрім зазначеного, частиною п'ятою статті 469 КПК передбачено можливість ініціювати укладення угоди про примирення між обвинуваченим і потерпілим лише до виходу суду до нарадчої кімнати. Відмова потерпілого від обвинувачення як волевиявлення про непритягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності відрізняється за правовими наслідками від волевиявлення щодо укладення угоди про примирення, за якою означена відповідальність реалізується, але на узгоджених сторонами умовах. Проте в наведеній правовій нормі закріплено загальний принцип щодо часових меж здійснення потерпілим свого права висловити позицію, якою окреслюються межі процесуальних повноважень суду під час прийняття рішення за результатами розгляду справи по суті. На переконання Великої Палати, цим же принципом необхідно керуватися і при визначенні стадій судового процесу, на яких потерпілий має право заявити в установлений законом спосіб про притягнення чи непритягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності.
З огляду на викладене після видалення до нарадчої кімнати суд позбавлений процесуальних підстав відновлювати завершені стадії судового провадження для з'ясування думки потерпілого щодо застосування до обвинуваченого заходів кримінальної репресії за злочин, визначений у частині першій статті 477 КПК. Отже, можливості вчинення процесуальних дій, які зумовлюють правові наслідки зміни форми обвинувачення в результаті перекваліфікації злочину судом, після видалення суду до нарадчої кімнати вичерпані.
Водночас під час судового розгляду суд, дотримуючись вимог статті 22 КПК, зобов'язаний забезпечити потерпілому, як і іншим учасникам провадження, необхідні умови для реалізації його процесуальних прав, у тому числі вираження правової позиції, яка може мати вирішальне значення для справи. У подальшому під час прийняття рішення в нарадчій кімнаті суд повинен виходити з відповідної позиції, висловленої на попередніх стадіях процесу і відображеної в наявних у матеріалах справи документах.
Якщо потерпілий не подавав заяви про злочин і до початку чи під час досудового розслідування і/або судового провадження не порушував питання про притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності або ж прямо і беззастережно відмовився від обвинувачення (за винятком кримінальних проваджень щодо злочинів, пов'язаних з домашнім насильством), то така позиція тягне припинення кримінального провадження шляхом його закриття на підставі пункту сьомого частини першої та частини сьомої статті 284 КПК після перекваліфікації діяння на злочин приватного обвинувачення.
Зазначеними орієнтирами варто керуватися як суду першої інстанції, так і апеляційному та касаційному судам з урахуванням установлених законом меж їх повноважень і особливостей процесу на кожній із відповідних стадій.
2)Зміна кримінально-правової кваліфікації прокурором
У разі зміни прокурором обвинувачення з публічного на приватне суд повинен насамперед виконати загальні вимоги, встановлені статтею 338 КПК. Зокрема, якщо зміна передбачає кваліфікацію дій обвинуваченого як менш тяжкого злочину, головуючий згідно із частиною третьою цієї статті зобов'язаний роз'яснити потерпілому його право підтримувати обвинувачення в раніше пред'явленому обсязі. У цьому випадку потерпілого також необхідно поінформувати щодо особливостей кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, у тому числі зумовлених його позицією правових наслідків для провадження.
За таких обставин потерпілий може вільно обрати на власний розсуд один з альтернативно можливих варіантів поведінки: підтримати початково висунуте публічне обвинувачення з кваліфікацією злочину як більш тяжкого; підтримати змінене, тобто приватне обвинувачення; відмовитися від притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності; не вчиняти жодних юридично значущих дій.
Підтримання потерпілим будь-якого з обвинувачень як початкового, так і зміненого, є проявом його позиції про застосування щодо обвинуваченого заходів кримінальної репресії. Відповідна позиція, а також волевиявлення про притягнення винного до кримінальної відповідальності, з яким особа, що зазнала шкоди, зверталася в будь-якій формі до правоохоронних органів і від якого в подальшому не відмовилася, є підставою для продовження кримінального провадження після зміни його форми з публічної на приватну. В означеному випадку суд наділений повноваженнями ухвалити за результатами судового розгляду обвинувальний вирок із кваліфікацією діяння як злочину, визначеному у частині першій статті 477 КПК.
Якщо ж потерпілий ні перед органами досудового розслідування (прокурором), ні перед судом не порушував у будь-який спосіб питання про притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності або ж під час судового розгляду прямо і беззастережно відмовився від обвинувачення, то така позиція тягне припинення кримінального провадження шляхом його закриття на підставі пункту сьомого частини першої та частини сьомої статті 284 КПК (крім кримінального провадження щодо злочину, пов'язаного з домашнім насильством).
Таким чином, суд вважає заперечення прокурора щодо закриття кримінального провадження за ч.4 ст.185 КК України такими, які заслуговують на увагу.
Таким чином, суд вважає, що клопотання сторони захисту щодо закриття кримінальних провадження за обвинуваченням ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст. 185 КК України, на підставі п. 4-1 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв'язку із втратою чинності закону, яким встановлювалася кримінальна протиправність діяння, до виконання вищезазначених норм законодавства у даному кримінальному провадженні, не підлягає задоволенню.
Керуючись ст. ст. 284, 318, 337, 350, 372, 376 КПК України, суд,-
Клопотання захисника адвоката ОСОБА_5 про закриття кримінального провадження за обвинуваченням ОСОБА_4 за ч. 4 ст.185 КК України на підставі п.4-1 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв'язку з втратою чинності закону, яким встановлювалася кримінальна протиправність такого діяння - залишити без задоволення.
Оголосити перерву в судовому засіданні до 10.00 год. 03.12.2024.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Повний текст ухвали суду виготовлено та проголошено 25.11.2024 о 15.30 год.
Суддя: ОСОБА_1