26 листопада 2024 року
м. Київ
справа № 757/33666/23
провадження № 61-10866св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О.,
Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , відповідач - держава Україна в особі Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 листопада 2023 року у складі судді Ільєвої Т. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 30 травня 2024 року у складі колегії суддів Соколової В. В., Мережко М. В., Поліщук Н. В.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 завдана моральна та матеріальна шкода внаслідок протиправних дій суддів Сокальського районного суду Львівської області, Апеляційного суду Львівської області, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Львівського апеляційного суду, Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду шляхом постановлення незаконних судових рішень у справі № 454/1362/14-ц.
Посилаючись на вказане вище, ОСОБА_1 просив суд відшкодувати за рахунок держави завдану йому матеріальну та моральну шкоду у загальному розмірі 2 000 000 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Печерський районний суд міста Києва рішенням від 16 листопада 2023 року
у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Київський апеляційний суд постановою від 30 травня 2024 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 листопада 2023 року залишив без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що ухвалення судових рішень у справі
№ 454/1362/14-ц не є належною підставою для покладання на державу обов'язку відшкодувати майнову та моральну шкоду. Позивач не надав доказів на підтвердження того, що внаслідок постановлення судами судових рішень порушено його немайнові права, зокрема відбулось приниження честі та гідності, ділової репутації, як він про це вказував. Розмір заявленої до відшкодування моральної шкоди позивач також не довів.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі, поданій у липні 2024 року, ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається:
- на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі
№ 761/12945/19 (провадження № 61-15575св20);
- на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди не встановили фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, що призвело до неправильного вирішення справи. На думку заявника, вирішуючи справу, суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми статей 8, 22, 40, 55, 56, 64, 124, 129-1, 151-2 Конституції України і не звернули уваги
на статтю 56 Конституції України, якою передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави моральної шкоди, завданої незаконним рішенням, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Також у касаційній скарзі ОСОБА_1 просить унести до Конституційного Суду України подання щодо тлумачення статті 56 Конституції України з підстав того, чи має позивач право на відшкодування за рахунок держави моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадових осіб органів державної влади (судами), чи може це право бути обмежене, у яких випадках, на підставі яких норм Конституції України. Крім того, просив вирішити питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності постанов Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» та від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади».
Доводи інших учасників справи
У жовтні 2024 року Міністерство юстиції України подало відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що судові рішення є законними і обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для їх скасування відсутні.
Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзиви на касаційні скарги, заперечень щодо їх вимог і змісту до суду не направили.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 16 листопада 2010 року у справі № 70951/09/9104 скасував постанову Львівського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2009 року, провадження у справі закрив. У Єдиному державному реєстрі судових рішень (далі - ЄДРСР) дані за № 70951/09/9104 відсутні.
14 травня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом про стягнення шкоди, завданої протиправними діями Львівського окружного адміністративного суду.
Сокальський районний суд Львівської області ухвалою від 15 травня
2014 року у справі № 454/1362/14-ц у відкритті провадження за позовною заявою ОСОБА_1 до Львівського окружного адміністративного суду про відшкодування шкоди відмовив (https://reestr.court.gov.ua/Review/42260522).
Не погодившись з ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 15 травня 2014 року, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку.
Апеляційний суд Львівської області ухвалою від 07 липня 2014 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилив. Ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 15 травня 2014 року залишив без змін.
Не погодившись з ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 15 травня 2014 року та ухвалою Апеляційного суду Львівської області
від 07 липня 2014 року, ОСОБА_1 оскаржив їх у касаційному порядку.
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 24 липня 2014 року (у складі судді Дем'яносова М. В.)
у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1
на ухвалу Сокальського районного суду від 15 травня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 07 липня 2014 року відмовив (провадження № 6-31004ск14) (https://reestr.court.gov.ua/Review/40020661).
Сокальський районний суд Львівської області ухвалою від 28 березня
2019 року закрив провадження у справі за заявою ОСОБА_1 про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами ухвали Сокальського районного суду Львівської області від 15 травня 2014 року (https://reestr.court.gov.ua/Review/80945821).
Не погодившись з ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року, ОСОБА_1 оскаржив її в апеляційному порядку.
Львівський апеляційний суд постановою від 25 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення. Ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року залишив без змін (https://reestr.court.gov.ua/Review/93131365).
Не погодившись з ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року та постановою Львівського апеляційного суду
від 25 листопада 2020 року, ОСОБА_1 оскаржив їх в касаційному порядку.
Верховний Суд постановою від 06 вересня 2021 року (у складі колегії суддів: Осіяна О. М., Білоконь О. В., Сакари Н. Ю.) касаційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення. Ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року залишив без змін (https://reestr.court.gov.ua/Review/99521903).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення з таких підстав.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Звертаючись з позовом про відшкодування шкоди, ОСОБА_1 зазначав, що, постановляючи вказані судові рішення, суди порушили норми Конституції України, ЦК України та ЦПК України, що спричинило порушення його прав, завдало майнових збитків і моральних страждань.
Відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Суди діють самостійно і є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдання шкоди авторитету суддів чи впливу на безсторонність суду забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом (частини перша та третя
статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, а також про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ.
Згідно з пунктом 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.
Пунктом 21 Великої хартії суддів (Основоположних принципів), затвердженої Консультативною радою європейських суддів 17 листопада 2010 року, передбачено, що засоби для виправлення суддівських помилок мають бути передбачені відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави.
Крім того, якщо держава повинна була виплатити компенсацію стороні через помилку у відправленні правосуддя, саме у держави, а не у сторони справи має бути право притягнути суддю до цивільної відповідальності шляхом подання судового позову (пункт 37 Висновку № 18 (2015) Консультативної ради європейських суддів).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року
у справі № 757/43355/16-ц (провадження № 614-399цс18) вказувала на те, що такий підхід однаково застосовний як особисто до суддів, так і до судів, в яких вони здійснюють правосуддя.
Отже, вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.
Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунені лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені.
Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).
Відповідно до частини першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Згідно з частиною першою статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.
Під моральною шкодою належить розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушеннях права власності, прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Частинами шостою, сьомою статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
Застосування частини шостої статті 1176 ЦК України можливе у випадку, коли предметом позову є дії чи бездіяльність, зокрема суду, які не пов'язані із здійсненням правосуддя, відправленням судочинства, що має на меті прийняття акта органом судової влади. Тобто це інші дії суддів (суду) при здійсненні правосуддя, коли спір не вирішується по суті, у разі їх незаконних дій або бездіяльності і якщо вина судді встановлена не лише вироком суду, а й іншим відповідним рішенням суду.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2019 року у справі № 757/25713/16-ц (провадження № 61-18012св18),
від 10 січня 2018 року у справі № 454/1642/16-ц (провадження
№ 61-1091св17), від 03 лютого 2021 року у справі № 454/192/17 (провадження № 61-14315св19), від 04 червня 2024 року у справі № 757/3597/22 (провадження № 61-18496св23).
Крім того, на підставі статті 56 Конституції України, на яку посилається позивач, відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.
Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органу дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» також передбачено, що для відшкодування державою шкоди, завданої судом, необхідно, щоб рішення, дії або бездіяльність суду були незаконними.
Суди встановили, що рішення, дії, або бездіяльність суду і суддів Сокальського районного суду Львівської області, Апеляційного суду Львівської області, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Львівського апеляційного суду, Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи визнані незаконними не були.
Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, вказував на те, що позивач не надав доказів неправомірності дій суддів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, не довів наявність причинно-наслідкового зв'язку між діями чи бездіяльністю суддів та наслідками, а також не зазначив, в чому саме полягає заподіяна шкода, і не обґрунтував розмір такого відшкодування. Не надав позивач і доказів на підтвердження того, що внаслідок прийняття судами судових рішень у справі № 454/1362/14-ц було порушено його немайнові права, зокрема відбулось приниження честі та гідності, ділової репутації, порушення нормальних ділових та життєвих зв'язків.
Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, оскільки суди таких висновків дійшли на підставі всебічно і повно з'ясованих обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення.
Твердження позивача про доведеність факту порушення його прав та/або охоронюваних законом інтересів суди попередніх інстанцій належним чином оцінили.
Як на підставу для відкриття касаційного провадження заявник послався на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначив, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі
№ 761/12945/19 (провадження № 61-15575св20).
Колегія суддів вважає безпідставними посилання заявника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норми права, викладених у постанові Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі
№ 761/12945/19 (провадження № 61-15575св20), оскільки встановлені фактичні обставини у наведених справах відрізняються від встановлених обставин у справі, яка переглядається, а саме:
- у справі № 761/12945/19 (провадження № 61-15575св20) предметом спору є вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди у зв'язку із залиттям квартири.
Разом з тим, у справі, яка переглядається, предметом спору є вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди внаслідок протиправних дій суддів першої, апеляційної та касаційної інстанцій шляхом постановлення незаконних судових рішень, отже обставини, якими позивач обґрунтовує позовні вимоги, підстави та порядок відшкодування шкоди, а також правове регулювання є різними.
Також як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3
частини другої статті 389 ЦПК України).
Посилання в касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень на відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах Верховний Суд відхиляє, оскільки, посилаючись на вказану обставину, заявник не зазначив, який саме висновок має бути сформульовано Верховним Судом у спірних правовідносинах щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а Верховний Суд самостійно не встановив, що у судовій практиці, яка склалася у подібних правовідносинах, існують підстави, які б вказували на наявність проблеми, що може бути вирішена шляхом формулювання нової правової позиції.
Водночас, з наведеного ОСОБА_1 тексту обґрунтувань пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України не можливо встановити, щодо якої норми права відсутній висновок Верховного Суду у спірних правовідносинах.
Саме по собі посилання на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, за відсутності мотивованих аргументів неправильного застосування певної норми права,
не є підставою для відкриття касаційного провадження.
З огляду на зміст уточненої касаційної скарги, заявник не обґрунтував необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо норми права; не вказав про наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному, що свідчило б про необхідність формування єдиної правозастосовчої практики.
Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями за заявника доповнювати касаційну скаргу міркуваннями та обґрунтуванням підстав касаційного оскарження, яких не виклав сам заявник. В іншому випадку вказане б призвело до порушення таких принципів цивільного процесу, як змагальності та диспозитивності.
Вивчивши зміст уточненої касаційної скарги, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність у ній посилань на норму права, щодо якої відсутній висновок, та належного обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, і, відповідно, підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 3 частини другої
статті 389 ЦПК України.
Щодо клопотань про внесення до Конституційного Суду України подання щодо тлумачення статті 56 Конституції України та конституційності постанов Пленуму Верховного Суду України
Відповідно до частини шостої статті 10 ЦПК України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 46 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України приймає Пленум Верховного Суду.
У зв'язку з неоднозначним, на думку скаржника, застосуванням судами у цій справі статей 8, 40, 55, 56, 124 Конституції України заявник, керуючись статтею 147, пунктом 1 статті 150 Конституції України, статтями 17, 18 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», рішенням Європейського суду з прав людини
від 07 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України», просив Верховний Суд звернутися до Конституційного Суду України з поданням щодо тлумачення статті 56 Конституції України, а саме: чи має право ОСОБА_1 на відшкодування за рахунок держави моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадових осіб органів державної влади (судами, суддями), і чи може це право бути обмежене, у яких випадках, на підставі яких норм Конституції України.
Тобто заявлене клопотання за змістом не стосується тлумачення статті 56 Конституції України та роз'яснення змісту і мети правових норм, які є загальнообов'язковими для всіх суб'єктів їх застосування і реалізації, а спрямоване на встановлення факту порушення суб'єктивного права
ОСОБА_1 на відшкодування за рахунок держави шкоди та захист цього права, тобто вирішення спору по суті.
Аналіз статті 56 Конституції України та статей 1173, 1174 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стаття 56 Конституції України є загальною нормою, якою встановлено право особи на відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Водночас норми глави 82 «Відшкодування шкоди»
ЦК України є спеціальними та визначають у передбачених цією главою випадках підстави й порядок відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
Верховний Суд не встановив підстав, визначених частиною шостою статті 10 ЦПК України, для внесення до Конституційного Суду України подання як щодо неконституційності спеціальних положень ЦК України, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин та визначають порядок відшкодування, зокрема моральної шкоди, так і щодо тлумачення статті 56 Конституції України.
З огляду на викладене немає підстав для ініціювання процедури звернення до Конституційного Суду України щодо тлумачення статті 56 Конституції України, відповідне клопотання ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Немає підстав і для ініціювання процедури звернення до Конституційного Суду України щодо конституційності постанов Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» та від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади», оскільки Законом України «Про Конституційний Суд України» визначено, що конституційне подання може бути подано щодо визнання акта (його окремих положень) неконституційним; офіційного тлумачення Конституції України.
Актами, які можуть бути предметом розгляду щодо відповідності Конституції України, є: закони та інші правові акти Верховної Ради України, акти Президента України, акти Кабінету Міністрів України, правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
Постанови Пленуму Верховного Суду України до цього переліку не включені, а тому не є тими актами, щодо яких можливо звернутися з конституційним поданням.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 04 червня
2024 року у справі № 757/3597/22 (провадження № 61-18496св23).
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що інші аргументи касаційної скарги (в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження) не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі
№ 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
На думку судової колегії судові рішення є достатньо мотивованими.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З підстав вказаного вище, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про внесення Верховним Судом до Конституційного Суду України подання щодо тлумачення статті 56 Конституції України та конституційності постанов Пленуму Верховного Суду України відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 листопада 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 травня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною
і оскарженню не підлягає.
Судді:І. М. Фаловська С. О. Карпенко В. В. Сердюк