Справа № 320/47969/23 Суддя (судді) першої інстанції: Жукова Є.О.
27 листопада 2024 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Бєлової Л.В.
суддів: Безименної Н.В., Беспалова О.О.,
за участю секретаря судового засідання: Керімова К.Е.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Києві апеляційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 29 травня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, Верховної Ради України, Державної казначейської служби України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, стягнення збитків,
У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив:
- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області щодо відмови ОСОБА_1 здійснити перерахунок та виплату державної (основної) пенсії, згідно зі статтею 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" з 01 липня 2021 року;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області здійснити перерахунок та виплатити ОСОБА_1 , державну (основну) пенсію по інвалідності з розрахунку 8-ми (восьми) мінімальних пенсій за віком, встановленої ч. 1 ст. 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", відповідно до статті 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" з 01 липня 2021 року, з урахуванням вже виплачених сум;
- стягнути з Держави Україна на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у вигляді недоотриманої державної (основної) пенсії за період з 01 січня 2015 року по 30 червня 2021 року включно у розмірі 654 266 (шістсот п'ятдесят чотири тисячі двісті шістдесят шість) гривень 14 копійок, заподіяної прийняттям неконституційного правового акта, шляхом безспірного списання Державною казначейською службою України коштів з відповідного рахунку Державного бюджету України.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 29 травня 2024 року адміністративний позов задоволено частково.
Стягнуто з Держави Україна на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у вигляді недоотриманої державної (основної) пенсії за період з 01 січня 2015 року по 30 червня 2021 року включно у розмірі 654266,14 грн, заподіяну прийняттям неконституційного правового акту, шляхом безспірного списання Державною казначейською службою України коштів з відповідного рахунку Державного бюджету України.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено (про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії).
Не погоджуючись з таким рішенням суду, Державна казначейська служба України подала апеляційну скаргу, у якій просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині задоволених позовних вимог та постановити нове судове рішення в цій частині, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
В обґрунтування апеляційної скарги, апелянт зазначає, що суд першої інстанції при розгляді справи не врахував, що позов ОСОБА_1 подано з пропуском шестимісячного строку звернення до суду. На думку апелянта, перебіг строку звернення до суду з цим позовом почався з 07.07.2021 (з дня набрання законної сили Рішенням Конституційного Суду України від 07.04.2021 р. № 1-р(ІІ)/2021) та сплив 07.01.2022, однак до суду ОСОБА_1 звернувся лише 15.11.2023, що свідчить про недотримання позивачем процесуальних вимог щодо строку звернення до суду та порушення судом першої інстанції норм процесуального закону (статей 123, 240 КАС України).
Також апелянт наголошує, що приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин положень статей 8, 56 та частини третьої статті 152 Конституції України як норм прямої дії, оскільки на даний час відсутній спеціальний закон, який визначав би порядок відшкодування матеріальної шкоди, завданої фізичним особам актами і діями, що визнані неконституційними.
Крім того, апелянт стверджує, що суд першої інстанції не врахував практику Верховного Суду в аналогічних категоріях справ (постанови Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 820/2462/17, від 25.07.2019 у справі № 804/3790/17 та від 23.12.2019 у справі № 814/1274/17), згідно з якою рішення Конституційного Суду України мають лише пряму (перспективну) дію в часі (змінюючи замість законодавця закон (законодавче регулювання)) і поширюються на суспільні відносини, що виникли після набрання ним чинності, гарантуючи, при цьому, конституційний принцип розподілу державної влади, а також стабільність суспільно управлінських відносин в Україні.
Наприкінці, апелянт вказує, що оскаржуване рішення в частині способу стягнення коштів, а саме: «шляхом безспірного списання Казначейством коштів з відповідного рахунку Державного бюджету України» є помилковим і не відповідає вимогам процесуального закону (КАС України), оскільки резолютивна частина рішення не повинна містити відомості про суб'єкта його виконання, номера та види рахунків, з яких буде здійснене безспірне списання.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 30 вересня 2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державної казначейської служби України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 29 травня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, Верховної Ради України, Державної казначейської служби України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, стягнення збитків.
Верховна Рада України подала письмові пояснення по суті справи, в яких просила задовольнити апеляційну скаргу Казначейства, та прийняти нове судове рішення, яким позовні вимоги залишити без розгляду.
Верховна Рада України зазначає, що між нею та позивачем у цій справі відсутній публічно - правовий спір, адже рішення, дії та бездіяльність парламенту у цій справі не оскаржувались. Отже, позивачем порушено правила об'єднання позовних вимог передбачені частин п'ятої та шостої статті 21 КАС України, і суд першої інстанції був зобов'язаний закрити провадження у справі, в частині позовної вимоги, яку він задовільнив. Адже ця окрема вимога (не пов'язана з оскарженням дій, бездіяльності або рішень суб'єкта владних повноважень) повинна розглядатись у порядку цивільного судочинства.
Також Верховна Рада України стверджує, що позов подано з пропуском шестимісячного строку на звернення до суду, а позивач не порушував перед судом першої інстанції питання про поновлення строку на звернення до суду.
Щодо суті позовних вимог, Верховна Рада України зазначає, що положення ч. 3 ст. 152 Конституції України та відсутність нормативно-правового акту, який би встановлював механізм реалізації вказаної конституційної норми, дають підстави стверджувати про неможливість задоволення позовних вимог у даній справі, а тому висновки суду першої інстанцій у даній справі про необхідності застосування до спірних правовідносин норм Конституції України як норм прямої дії суперечить згаданим положення матеріального права та не узгоджується із позиціями Конституційного Суду України.
Крім того, оскаржуваним рішенням встановлено, що на час дії спірних правовідносин (з 01.01.2015 по 30.06.2021) позивач отримував пенсію у розмірі, який був визначений положеннями чинного на той час законодавством України, тому недоотримана позивачем пенсія не може вважатись збитками у розумінні ст. 22 Цивільного кодексу України.
25 жовтня 2024 року до суду апеляційної інстанції надійшла заява позивача, в якій останній просить визнати апеляційну скаргу Казначейства такою, що подана з порушенням строків на її подання, апеляційне провадження закрити як помилково відкрите, повернути апеляційну скаргу та додані до неї матеріали апелянту як таку, що подана з порушенням строків, встановлених ст.295 КАС України з неповажних причин.
26 листопада 2024 року від позивача надійшло клопотання про закриття апеляційного провадження як помилково відкритого та повернення апеляційної скарги заявнику.
Також 26 листопада 2024 року позивач подав письмові пояснення, в яких, зокрема, зазначив про безпідставне твердження апелянта щодо пропуску позивачем строку звернення до суду, оскільки ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 12.03.2024 визнано поважними причини пропуску строку звернення до адміністративного суду та поновлено пропущений строк.
Окрім того, позивач зазначив, що є інвалідом ІІ групи захворювання, пов'язаного з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. З моменту встановлення йому інвалідності він постійно хворіє на хронічні захворювання (постінфарктний кардіосклероз, атеросклероз аорти, застійна серцева недостатність, хронічна лімфоцитарна лейкемія, тощо), які періодично загострюються та відповідно, він звертається за лікарською допомогою. Зокрема, систематично звертається до лікарів, починаючи з початку 2021 року, що підтверджуються численними виписками із медичної карти стаціонарного хворого, які надані до суду першої інстанції разом із заявою про поновлення процесуальних строків.
Тобто, враховуючи вказані обставини, він об'єктивно не міг дізнатися про наявність рішення Конституційного суду України від 07.04.2021 року за № 1-р(II)/202, яке опубліковано у "Віснику Конституційного Суду України" №3/2021 від 11.06.2021, оскільки постійно хворів та лікувався, зокрема з 10.06.2021 по 19.06.2021 перебував на стаціонарному лікуванні, тобто був зайнятий відновленням свого здоров'я.
Також позивач наголошує, що з 24.02.2022 відповідно до Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 р. № 64/2022, затвердженого Законом № 2102-IX, на території України було введено на 30 діб воєнний стан, який неодноразово подовжувався та діє на теперішній час. Тому внаслідок зазначених обставин позивач не міг вчасно реалізувати своє право на подачу позову до суду.
По суті позовних вимог позивач зазначає, що спеціального закону, який визначав би порядок відшкодування шкоди, право на яке визначене ч. 3 ст. 152 Конституції України, на законодавчому рівні у державі Україна не прийнято, у зв'язку з чим, у спірних правовідносинах норми Конституції повинні застосовуватись як норми прямої дії.
Крім того, на думку позивача, захист порушених його прав потребує зобов'язання органу Державної казначейської служби України здійснити безспірне списання коштів, а саме: матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої державної (основної) пенсії, з відповідного рахунку Державного бюджету України, що не є втручанням у дискрецію суб'єкта владних повноважень через відсутність у відповідача права адміністративного розсуду.
Після надходження до суду апеляційної інстанції матеріалів справи, ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 листопада 2024 року призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 27 листопада 2024 року.
25 листопада 2024 року до суду апеляційної інстанції від представника Верховної Ради України надійшло клопотання про розгляд справи без його участі.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 листопада 2024 року задоволено клопотання представника позивача - ОСОБА_2 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції та ухвалено провести судове засідання у справі в режимі відеоконференції через Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему з використанням засобів особистого зв'язку.
Представник позивача у судовому засіданні зазначив, що апелянт пропустив строк на апеляційне оскарження, тому апеляційне провадження підлягає закриттю.
Також представник позивача заперечив проти апеляційної скарги та просив залишити без змін рішення суду першої інстанції.
Представник Казначейства у судовому засіданні підтримала доводи апеляційної скарги, просила її задовольнити, а рішення суду першої інстанції - скасувати, ухваливши нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Щодо клопотання позивача про закриття апеляційного провадження як помилково відкритого та повернення апеляційної скарги заявнику, колегія суддів зазначає наступне.
Позивач в обґрунтування вказаного клопотання вказує, що копія рішення суду від 29.05.2024 у цей же день доставлено до електронного кабінету Казначейства, а з апеляційною скаргою останнє звернулося до суду апеляційної інстанції 17.09.2024, тобто з пропуском строку більш ніж на місяці, який закінчився 01.07.2024.
У свою чергу, представник Казначейства у судовому засіданні наголосила, що органом казначейства не отримано копію рішення суду першої інстанції через підсистему «Електронний суд», а про його існування стало відомо 19.08.2024 після надходження заяви ОСОБА_1 щодо прийняття виконавчого листа до виконання.
Колегія суддів зазначає, що згідно з матеріалами справи у суді першої інстанції усі процесуальні документи подавалися учасниками справи в паперовій формі, відповідно, ідентифікаційні дані осіб підлягали внесенню до автоматизованої системи діловодства працівником суду.
Здійснивши за допомогою функціоналу Комп'ютерної програми «Діловодство спеціалізованого суду» (далі - КП «ДСС») витребування електронної справи, яка формувалася судом першої інстанції, встановлено, що реєстраційна картка, яка сформована судом першої інстанції, містить ідентифікаційний код Державної казначейської служби України у справі той, який зазначив позивач у позовній заяві, - 20064120.
Згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань код ЄДРПОУ 20064120 належить Верховній Раді України, а код ЄДРПОУ 37567646 - Державній казначейській службі України.
Оскільки в електронній справі, сформованій судом першої інстанції, в реєстраційній картці не було вказано код ЄДРПОУ 37567646 Державної казначейської служби України, то цьому користувачу автоматизована система діловодства суду не мала можливості направляти документи у справі в автоматичному порядку.
В контексті цього необхідно зазначити, що в матеріалах справи та у КП «ДСС» взагалі відсутня довідка щодо доставлення Державній казначейській службі України рішення суду першої інстанції, яка створюється/підписується відповідальною особою.
Натомість, у КП «ДСС» наявна відповідна інформація про доставлення такого рішення суду Державній казначейській службі України, однак така доставка відбулась за кодом ЄДРПОУ 20064120, тобто Верховній Раді України.
Наведене вище в сукупності дає підстави вважати помилковими висновки позивача про вручення відповідачу копії рішення суду першої інстанції 29 травня 2024 року, а доводи Казначейства про не отримання ним рішення суду першої інстанції через підсистему «Електронний суд» знаходять своє підтвердження.
Наведені підходи щодо застосування норм процесуального права Верховний Суд неодноразово демонстрував у своїх судових рішеннях, зокрема, у справах №340/9054/21, №280/4457/19, №520/9677/22.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 295 КАС України учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Оскільки Державна казначейська служба України про оскаржуване рішення від 29.05.2024 дізналося 19.08.2024, а апеляційну скаргу подала до суду 17.09.2024, то Казначейство подало апеляційну скаргу з дотриманням положень ст. 295 КАС України.
Отже, клопотання позивача про закриття апеляційного провадження як помилково відкритого та повернення апеляційної скарги заявнику заявлено безпідставно.
Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та інших письмових пояснень, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році, Категорія 1, що підтверджується посвідченням Серії НОМЕР_1 .
Відповідно до довідки МСЕК №009259 позивачу встановлено ІІ групу інвалідності, причина інвалідності: захворювання, пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Згідно з експертним висновком №31/93 від 27.12.1993 захворювання позивача пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
ОСОБА_1 перебуває на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України у Київській області та отримує пенсію по інвалідності в розмірі відшкодування фактичних збитків відповідно до ст.54 Закону України Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи від 28.02.1991 №796-XII (далі-Закон №796).
Позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області із заявою, в якій просив провести перерахунок належної йому пенсії з 08.07.2021 відповідно до ст.54 Закону №796 в редакції Закону України від 06.06.1996 №230/96-ВР, у зв'язку з прийняттям Конституційним Судом України Рішення від 07.04.2021 №1-р(II)/2021 у справі №3-333/2018 (4498/18).
Листом від 20.10.2023 №1000-0202-8/159513 Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області повідомило позивачу про відсутність підстав для перерахунку йому пенсії.
Так, у вказаному листі відповідач зазначив, що 23.11.2011 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №1210 Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, згідно з п.13 якої визначено, що щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю, відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» виплачується для осіб з інвалідністю, щодо яких встановлено причинний зв'язок інвалідності з Чорнобильською катастрофою, а саме особам, що належать до категорії 1, з числа учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС з інвалідністю ІІ групи 379,60 гривень, яку позивач і отримує.
Зазначено, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2021 №1307 «Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 23.11.2011 № 1210 і від 26.09.2012 № 886» з 01.12.2022 проводився перерахунок пенсій особам з інвалідністю із числа учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, за документами, що містяться в матеріалах пенсійних справ пенсіонерів.
Постановою Кабінету Міністрів України від 24.02.2023 № 168 «Про індексацію пенсійних і страхових виплат та додаткових заходів щодо підвищення рівня соціального захисту найбільш вразливих верств населення у 2023 році» (далі - Постанова № 168) визначено порядок проведення перерахунку раніше призначених пенсій шляхом збільшення показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески в розмірі 1,197 (6186,32 грн х 1,197 = 7405,03 грн), в зв'язку з чим здійснено осучаснення раніше призначених пенсій з 01.03.2023.
Пунктом 10 Постанови № 168 встановлено, що розмір збільшення в результаті перерахунку пенсії, передбаченого пунктами 1-7 цієї Постанови, не може перевищувати 1500,00 гривень.
Розмір пенсії обчислено із врахуванням заробітної плати за роботу в зоні відчуження за серпень 1986 року. Осучаснена середня заробітна плата (дохід) в Україні, з якої сплачено страхові внески, застосована в розмірі 7405,03 грн, індивідуальний коефіцієнт по заробітній платі становить 3,18994, середньомісячний заробіток для обчислення пенсії склав 23621,60 грн (7405,03 х 3,18994). Відсоток втрати працездатності згідно довідки МСЕК - 80%. Розмір пенсії станом на жовтень 2023 року складається з таких складових: 18897,28 грн - розмір пенсії, 379,60 грн - додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю, особам віднесеним до 1 категорії з числа ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС, 1610,09 грн - обмеження індексації з 01.03.2023, Постанова № 168.
З урахуванням викладеного відповідачем зазначено про відсутність підстав для перерахунку пенсії позивача.
Не погоджуючись із відмовою, з метою захисту свої прав та законних інтересів, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Суд першої інстанції адміністративний позов задовольнив частково та зазначив, що територіальний орган Пенсійного фонду України, відмовляючи позивачу у задоволенні заяви діяв правомірно, оскільки пенсія позивачу виплачувалася з урахуванням вимог чинного законодавства України. Тому, позовні вимоги в частині зобов'язання Головного управління Пенсійного Фонду України у Київській області здійснити перерахунок та виплатити позивачу державну (основну) пенсію по інвалідності з розрахунку 8-ми (восьми) мінімальних пенсій за віком, встановленої ч. 1 ст. 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", відповідно до статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з 01.07.2021 - задоволенню не підлягають.
Щодо права позивача на відшкодування матеріальної шкоди, у вигляді недоотриманої держаної пенсії за період з 01 січня 2015 року по 30 червня 2021 року, у зв'язку з прийняттям Верховною Радою України Закону № 76-VIII від 28.12.2014 року, який обмежував право позивача на нарахування та виплату органами Пенсійного фонду України державної (основної) пенсії в розмірі визначеному статтею 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», в редакції Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 6 червня 1996 року № 230/96-ВР, і який в подальшому був визнаний неконституційним, то суд першої інстанції дійшов висновку про те, що таке право передбачено частиною 3 статті 152 Конституції України, тому така позовна вимога підлягає задоволенню.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з частиною першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Предметом апеляційного оскарження у цій справі є рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог про стягнення матеріальної шкоди.
Згідно зі статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Рішенням Конституційного суду України від 07.04.2021 року за № 1-р(II)/2021 (далі по тексту Рішення) визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), ч. 3 ст. 54 Закону № 796-XII у редакції Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28.12.2014 № 76-VIII щодо уповноваження Верховною Радою України Кабінету Міністрів України визначати своїми актами мінімальні розміри пенсії за інвалідністю, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв'язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи.
При цьому, у пункті 4 резолютивної частини вказаного Рішення встановлено, що громадяни України, на яких поширюється дія статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року № 796-XII, мають право на відшкодування шкоди, якої вони зазнали внаслідок дії частини третьої статті 54 цього закону в редакції Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2014 року № 76-VIII.
У мотивувальній частині даного Рішення зазначено, що з приписів статей 3, 16, 50 Конституції України у їх взаємозв'язку випливають не лише зобов'язання держави перед постраждалими внаслідок Чорнобильської катастрофи громадянами України, а й гарантії щодо цієї категорії громадян. Ураховуючи наведене, а також з огляду на особливий статус постраждалих унаслідок Чорнобильської катастрофи громадян України, який випливає зі змісту статті 16 Конституції України, Конституційний Суд України вважає, що держава має відшкодувати шкоду громадянам України, на яких поширюється дія статті 54 Закону № 796-XII, завдану їм внаслідок дії частини третьої статті 54 Закону № 796-XII у редакції Закону № 76-VIII.
Статтею 152 Основного Закону України передбачено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.
Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Частина 3 статті 152 Конституції України визначає, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
При цьому, положення ч. 3 ст. 152 Основного Закону прямо посилається на спеціальний закон, а тому відшкодування шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, не може здійснюватися в іншому, аніж у встановленому законом порядку. Проте, закон, який би встановлював порядок відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, на даний час не прийнятий.
В Україні діє норма статті 1175 Цивільного кодексу України, якою передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.
Конституційний Суд України є органом конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України (ст. 1 Закону України "Про Конституційний Суд України" від 13 липня 2017 року N 2136-VIII).
Згідно п. 4 ч. 1 ст. 89 Закону України "Про Конституційний Суд України", рішення Суду містить резолютивну частину із зазначенням: а) акта (його окремих положень), що його Суд визнав конституційним чи неконституційним, - у справі щодо конституційності акта (його окремих положень); б) офіційного тлумачення положення Конституції України, щодо якого було подано конституційне подання, - у справі щодо офіційного тлумачення Конституції України; в) того, що рішення Суду є обов'язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено; г) джерела, в якому рішення Суду має бути опубліковано.
З аналізу статусу Конституційного Суду України та його повноважень, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що Конституційний Суд України не наділений повноваженнями щодо визнання незаконними і скасування нормативно-правових актів.
Отже, стаття 1175 Цивільного кодексу України не поширюється на правовідносини щодо відшкодування шкоди завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, оскільки зазначена норма Цивільного кодексу України регулює правовідносини щодо відшкодування шкоди, завданої нормативно-правовим актом, що був визнаний незаконним і скасований.
Проаналізувавши положення законодавства, які визначають право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (дане право закріплене у ст. 56 Конституції України і воно не є тотожним до права, закріпленого у ч. 3 ст. 152 Конституції України), колегія суддів зазначає, що відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності, яке визначене ст. 1175 Цивільного кодексу України, є розширеним тлумаченням та похідним від права, яке закріплено саме у ст. 56 Конституції України.
Крім того, право гарантоване ст. 56 Конституції України знайшло своє відображення у ст. 1173 Цивільного кодексу України (Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування), ст. 1174 Цивільного кодексу України (Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування), ст. 1175 Цивільного кодексу України (Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності), ст. 1176 Цивільного кодексу України (Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду).
Між тим, спеціального закону, який визначав би порядок відшкодування шкоди, право на яке визначене ч. 3 ст. 152 Конституції України, на законодавчому рівні у державі Україна не прийнято, у зв'язку з чим, у спірних правовідносинах норми Конституції повинні застосовуватись як норми прямої дії.
Згідно з ч. 2 ст. 8 Конституції України норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Пряма дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечить Конституції України (абзац 2 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини п'ятої статті 21 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (справа про завчасне сповіщення про проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій) від 08 вересня 2016 року N 6-рп/2016).
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Оскільки суд прийшов до висновку, що у даних правовідносинах ч. 3 ст. 152 Конституції України застосовується як норма прямої дії, вбачається, що шкоду, завдану фізичній особі актами і діями, що визнані неконституційними, повинна відшкодовувати держава Україна, в особі державного органу, адже згідно зі ст. 170 Цивільного кодексу України, де закріплюється плюралістична модель участі держави у майнових відносинах, держава набуває цивільних прав і здійснює обов'язки через органи державної влади.
Разом з тим, частина 1 статті 43 Бюджетного кодексу України, встановлює, що при виконанні Державного бюджету і місцевих бюджетів застосовується казначейське обслуговування бюджетних коштів. Казначейство України забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначейського рахунку, відкритого у Національному банку України.
Згідно зі статтею 25 Бюджетного кодексу України казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.
Відповідно до пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень Бюджетного кодексу України рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно Казначейством України. Зазначені рішення передаються до Казначейства України для виконання.
Безспірне списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) здійснюється Казначейством України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету - в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань.
Згідно з пунктом 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215, Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.
Тож, Казначейство виступає відповідачем у справах, пов'язаних з виплатою з державного бюджету певних коштів як особа, на яку законодавством покладено відповідальність за виконання державою відповідних бюджетних зобов'язань.
Верховний Суд у постанові від 13.02.2019 у справі №757/38064/16-ц, а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 травня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18) зазначили, що при вирішенні спору про відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам слід виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом. Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України.
Виходячи із зазначених приписів, належним відповідачем у справі про відшкодування шкоди, завданої прийняттям Верховною Радою України неконституційного закону є держава Україна, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади (Верховну Раду України), а завдана позивачу шкода, в розумінні вимог чинного законодавства України, відшкодовується за рахунок Державного бюджету, при цьому Державна казначейська служба України є тим органом, на яку законом покладено обов'язок щодо безспірного списання коштів з Державного бюджету на підставі рішення суду.
Судом першої інстанції достовірно встановлено, що з 01.01.2015 обмежено розмір пенсії позивача у зв'язку із дією ч. 3 ст. 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 року № 796-XII у редакції Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2014 року № 76-VIII, яка згодом визнана неконституційною Рішенням Конституційного Суду України від 07.04.2021 №1-р (II)/2021.
29.06.2021 Верховною Радою України, на виконання рішення Конституційного Суду України від 07.04.2021 №1-р (ІІ)/2021 прийнято Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" щодо підвищення рівня пенсійного забезпечення окремих категорій осіб" від 29.06.2021 №1584-IX, який набрав чинності 01.07.2021.
Отже, з 01.07.2021 пенсія по інвалідності позивачу нараховується та виплачується без застосування обмеження, установленого дією ч. 3 ст. 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 року № 796-XII у редакції Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2014 року № 76-VIII.
Тому, внаслідок неконституційного закону позивачу заподіяно матеріальну шкоду у вигляді недоотриманого ним доходу державної (основної) пенсії, визначеної у розмірі, встановленому частиною четвертою статті 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 року № 796-XII у редакції Закону України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"" від 6 червня 1996 року № 230/96-ВР:
"В усіх випадках розміри пенсій для інвалідів, щодо яких встановлено зв'язок з Чорнобильською катастрофою, не можуть бути нижчими:
по I групі інвалідності - 10 мінімальних пенсій за віком;
по II групі інвалідності - 8 мінімальних пенсій за віком;
по III групі інвалідності - 6 мінімальних пенсій за віком;
дітям-інвалідам - 3 мінімальних пенсій за віком".
Отже, відповідно до частини 3 статті 152 Конституції України позивач має право на відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок порушення його прав.
Щодо посилання апелянта на те, що Рішення Конституційного Суду України від 07.04.2021 №1-р (II)/2021, на яке посилається позивач як на підставу відшкодування збитків, на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки такі у даній справі виникли до прийняття такого рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до прийняття такого рішення, колегія суддів зазначає, що в цьому випадку йдеться саме про відшкодування матеріальної шкоди, завданої актом і діями, що визнані неконституційними, в порядку, передбаченому частиною третьою статті 152 Конституції України.
Колегія суддів зазначає, що в мотивувальній частині даного Рішення зазначено, що з приписів статей 3, 16, 50 Конституції України у їх взаємозв'язку випливають не лише зобов'язання держави перед постраждалими внаслідок Чорнобильської катастрофи громадянами України, а й гарантії щодо цієї категорії громадян.
Ураховуючи наведене, а також з огляду на особливий статус постраждалих унаслідок Чорнобильської катастрофи громадян України, який випливає зі змісту статті 16 Конституції України, Конституційний Суд України вважає, що держава має відшкодувати шкоду громадянам України, на яких поширюється дія статті 54 Закону № 796-XII, завдану їм внаслідок дії частини третьої статті 54 Закону № 796-XII у редакції Закону № 76-VIII.
Як вже зазначалось, правове обґрунтування щодо судової юрисдикції спорів з приводу відшкодування шкоди дією закону, який визнано неконституційним, викладено Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14.12.2022 у справі №295/15069/21-ц у подібних правовідносинах.
Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року цю справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину третю статті 403 ЦПК України, для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.
Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів у справі №295/15069/21-ц зазначила, що спір, що виник з приводу відшкодування шкоди дією закону, який визнано неконституційним, може мати лише приватно-правовий характер, що у свою чергу вказує на те, що він підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, незалежно від того, за яким алгоритмом (формулою) позивач обраховує розмір збитків, заподіяних дією неконституційного закону.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року справу повернуто на розгляд колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Повертаючи справу, Велика Палата Верховного Суду виходила з відсутності підстав для відступу від раніше викладених висновків Великої Палати Верховного Суду щодо питання предметної юрисдикції спору у подібних правовідносинах. У справі, що переглядається предметом спору є майнова шкода у вигляді недоотриманої пенсії, передбаченої частиною третьою статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», а, отже, вирішення цього спору по суті буде залежати від правомірності нарахування та виплати позивачу недоотриманої пенсії, а такі правовідносини за своїм змістом є публічно-правовими та ґрунтуються на нормах публічного права, а тому мають розглядатися в порядку адміністративного судочинства.
Відповідно до змісту ч. ч. 1-2 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч.5 ст.24 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Згідно зі ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення "законів". Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (див. рішення у справі "Ятрідіс проти Греції" (Jatridis v. Greece) [ВП], N 31107/96, пункт 58, ЄСПЛ 1999-II).
У справі "Пайн Велі Девелопмент ЛТД" та інші проти Ірландії" Європейський суд з прав людини постановив, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосовувати для захисту "правомірних очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. "Правомірні очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати таке рішення дійсним та розраховувати на певний стан речей.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що діями та рішенням держави Україна порушено право власності позивача (правомірні очікування позивача на отримання державної пенсії у повному розмірі, гарантованої ч. 4 ст. ст. 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 року № 796-XII у редакції Закону України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 6 червня 1996 року № 230/96-ВР), чим завдано майнову шкоду позивачу актом, що визнаний неконституційними.
У Рішенні Конституційного Суду України від 09 липня 2007 року N 6-рп/2007 було наголошено, що невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави. Разом з тим держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов'язана забезпечити його реалізацію. Інакше всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються на державу.
За приписами частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" № 3477-IV від 23 лютого 2006 року визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Стаття 2 КАС України визначає, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З огляду на викладене, обґрунтованими є позовні вимоги ОСОБА_1 щодо застосування до спірних правовідносин норми прямої дії ч. 3 ст. 152 Конституції України та стягнення з держави Україна на його користь матеріальної шкоди, у вигляді недоотриманої державної (основної) пенсії за статтею 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 року №796-XII у редакції Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2014 року №76-VIII, що визнана неконституційною Рішенням Конституційного Суду України від 07.04.2021 №1-р (II)/2021, за період з 01 січня 2015 року по 30 червня 2021 року.
Оскільки апелянт не наводить доводів щодо задоволеної судом першої інстанції суми матеріальної шкоди недоотриманої позивачем державної (основної) пенсії за період з 01.01.2015 по 30.06.2021 у розмірі 654266,14 грн, то апеляційний суд не перевіряє рішення суду першої інстанції в цій частині.
Щодо посилань апелянта та Верховної Ради України на пропуск позивачем строку звернення до суду, то апеляційний суд вважає такі доводи безпідставними та зазначає наступне.
Апелянт та представник Верховної Ради України вважають, що перебіг шестимісячного строку звернення до суду з цим позовом почався з 07.07.2021 (з дня набрання законної сили Рішенням Конституційного Суду України від 07.04.2021 р. № 1-р(ІІ)/2021) та сплив 07.01.2022, однак до суду ОСОБА_1 звернувся лише 15.11.2023, тобто пропустив строк звернення до суду.
Так, згідно з частиною 1 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Приписи абзацу 1 частини 2 статті 122 КАС України визначають, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частин 1-2 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частинами третьою, четвертою статті 123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
З наведених норм вбачається, що за загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення. Водночас, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.
Колегія суддів наголошує на тому, що встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених КАС України певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу сумлінно ставитися до виконання своїх обов'язків.
Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмежено, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою соціальних спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Рішенням Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011 визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.
Колегія суддів зазначає, що право позивача на відшкодування матеріальної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, виникло у зв'язку із визнанням такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частини третьої статті 54 Закону № 796-XII у редакції Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року №76-VIII щодо уповноваження Верховною Радою України Кабінету Міністрів України визначати своїми актами мінімальні розміри пенсії за інвалідністю, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв'язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи рішенням Конституційного суду України від 07 квітня 2021 року за № 1-р(II)/2021 (далі - Рішення № 1-р(II)/2021). Вказане рішення опубліковано у «Віснику Конституційного Суду України» № 3/2021 від 11 червня 2021 року.
Отже, саме з цієї дати слід обчислювати строк на звернення до суду з адміністративним позовом.
З матеріалів справи вбачається, що з цим позовом про стягнення матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої пенсії за період з 01 січня 2015 року по 30 червня 2021 року позивач звернувся до Київського окружного адміністративного суду 18 грудня 2023 року (відмітка штемпелю суду на першому аркуші адміністративного позову), тобто із пропуском шестимісячного строку на звернення до суду з адміністративним позовом.
При цьому, апеляційний суд зазначає, що пунктом 3 розділу VI «Прикінцеві положення» КАС України передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення.
Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином.
Постановою Кабінетом Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211 запроваджено карантинні заходи щодо COVID-19.
Постановою Кабінетом Міністрів України від 27.06.2023 № 651 відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Отже, у період коли у позивача виникло право на звернення до суду з цим позовом (11 червня 2021 року) на території України діяли карантинні заходи щодо COVID-19, які закінчилися 01 липня 2023 року.
Крім того, варто врахувати що Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 введений в Україні воєнний стан із 05 год. 30 хв. 24.02.2022 строком на 30 діб та в подальшому продовжений, який діє по теперішній час.
У зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Згідно зі статтею 26 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється.
За висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 10 листопада 2022 року у справі № 990/115/22 (провадження № 11-107заі22), введення на території України воєнного стану не зупинило перебіг процесуальних строків звернення до суду. Питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов'язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Сам собою факт запровадження воєнного стану в Україні не є підставою для поновлення процесуального строку. Такою підставою можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 07 березня 2024 року у справі № 520/3217/23, від 13 вересня 2022 року у справі № 320/10756/21, від 02 лютого 2023 року у справі № 640/24686/21, від 19 вересня 2023 року у справі № 520/6294/23, від 16 травня 2024 року у справі №120/7838/23, від 23 травня 2024 року у справі № 400/8953/23, від 06 червня 2024 року у справі № 400/3941/23.
Позивач, як в суді першої інстанції, так і під час перегляду судом справи в апеляційному порядку, зазначає, що є інвалідом ІІ групи захворювання пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. З моменту встановлення йому інвалідності він постійно хворіє на хронічні захворювання (постінфарктний кардіосклероз, атеросклероз аорти, застійна серцева недостатність, хронічна лімфоцитарна лейкемія, тощо), які періодично загострюються та, відповідно, він звертається за лікарською допомогою. Зокрема, систематично звертається до лікарів, починаючи з початку 2021 року, що підтверджуються численними виписками із медичної карти стаціонарного хворого, які надані в матеріалах справи (а.с.27-32).
У зв'язку з цим, позивач зазначає, що об'єктивно не міг дізнатися про наявність рішення Конституційного суду України від 07.04.2021 року за № 1-р(II)/202, яке було опубліковано у "Віснику Конституційного Суду України" №3/2021 від 11.06.2021, оскільки постійно хворів та лікувався, тому вважає, що зазначені хронічні хвороби, постійне та тривале лікування і системне звернення до лікарів є поважною причиною пропущення строку звернення з позовом до суду, адже це є об'єктивними обставинами, які не залежали від волі позивача.
Окрім того, позивач наголошує, що з 24.02.2022 відповідно до Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 р. № 64/2022, затвердженого Законом № 2102-IX, на території України введено на 30 діб воєнний стан, який неодноразово подовжувався та діє на теперішній час.
З 2015 року і по даний час позивач зареєстрований в м. Бровари Київської області, на околицях якого з 24.02.2022 по 03.04.2022 велися бойові дії проти ЗС російської федерації. У зв'язку із цим, 24.03.2022 позивач виїхав до м. Трускавець, Львівської області та був взятий на облік як внутрішньо переміщена особа, що підтверджується довідкою №1331-5000466541 від 24.03.2022.
Під час ведення бойових дій були відсутні засоби зв'язку (телефон, інтернет, телебачення, газети тощо), електроенергія, взагалі не працювали органи та служби (безоплатна правова допомого, адвокати...), які б допомогли реалізувати позивачу право на звернення до суду у вказаний період.
Внаслідок зазначених обставин позивач не міг вчасно реалізувати своє право на подачу позову до суду.
Отже, враховуючи вказане, на переконання позивача, запровадження воєнного стану, активні військові дії, переміщення позивача на безпечнішу територію, відновлення фізичного та психологічного стану позивача, який значно погіршився після введення воєнного стану тощо, є поважними причинами для поновлення процесуального строку звернення до суду.
Колегія суддів зазначає, що ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2024 року визнано поважними причини пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду та поновлено пропущений строк з метою недопущення обмеження права позивача на судовий захист.
Разом з тим в контексті розгляду питання про поважність причин пропуску строку звернення до суду, колегія суддів враховує правову позицію, викладену у рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Іліан проти Туреччини", згідно з якою, правило встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватись з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру, перевіряючи його виконання необхідно звертати увагу на обставини справи.
У справі "Bellet v. Fгаnсе" Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 §1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Як свідчить практика Європейського Суду з прав людини, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Отже, беручи до уваги норми Конституції України, практику Європейського Суду з прав людини, спрямовану на ефективний доступ особи до суду для захисту її порушеного права, а також враховуючи карантинні заходи щодо COVID-19, які діяли на час виникнення у позивача права на звернення до суду з цим позовом, та звернення позивача до суду у період дії воєнного стану, з метою недопущення обмеження права позивача на судовий захист, колегія суддів вважає, що причини пропуску строку звернення позивача з цією позовною заявою до адміністративного суду є поважними.
З огляду на викладене, доводи апелянта та Верховної Ради України про пропуск позивачем шестимісячного строку звернення до суду, передбаченого ст. 122 КАС України, не знайшли своє підтвердження.
Доводи апеляційної скарги жодним чином не спростовують висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права, тому не є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи викладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії не оскаржується, тому колегія суддів в силу положень ч. 1 ст. 308 КАС України не перевіряє його законність та обґрунтованість в цій частині.
Згідно з положеннями статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до вимог статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що рішення суду першої інстанції постановлене з додержанням норм матеріального і процесуального права, обставини справи встановлено повно та досліджено всебічно.
Заслухавши доповідь головуючого судді, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст. 243, 315, 316, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 29 травня 2024 року - залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 29 травня 2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена протягом 30 днів, з урахуванням положень ст. 329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст постанови виготовлено 29.11.2024.
Головуючий суддя Л.В. Бєлова
Судді Н.В. Безименна,
О.О. Беспалов