справа №367/89/24 Головуючий у І інстанції - Мерзлий Л.В.
апеляційне провадження №22-ц/824/15583/2024 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
19 листопада 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Миголь А.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 16 квітня 2024 року, постановлену за наслідками розгляду заяви керівника Бучанської окружної прокуратури Київської області про забезпечення позову
у справі за позовом керівника Бучанської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі: органу, уповноваженого державою, здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області до ОСОБА_2 про конфіскацію земельної ділянки, -
установив:
У грудні 2023 року Бучанська окружна прокуратура Київської області в інтересах держави в особі: органу, уповноваженого державою, здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області звернулася до Ірпінського міського суду Київської області з позовом до ОСОБА_2 про конфіскацію земельної ділянки.
У квітні 2024 року Бучанська окружна прокуратура Київської області в інтересах держави в особі: органу, уповноваженого державою, здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області звернулася до Ірпінського міського суду Київської області із заявою про забезпечення зазначеного вище позову.
В обґрунтування заяви про забезпечення позову, зазначала, що вона подала позовну заяву до ОСОБА_2 про конфіскацію 1/2 земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:136:0119, площею 0,0345 га.
Вказувала, що ОСОБА_2 , який не є громадянином України, на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, набув право власності на 1/2 земельної ділянки з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3210900000:01:136:0119, площею 0,0345 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
20 грудня 2016 ОСОБА_2 зареєстрував у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право приватної власності на об'єкт даного нерухомого майна.
Разом з тим, окружною прокуратурою виявлено порушення ст. ст. 13, 14, 41 Конституції України, ст. ст. 80, 81, 145 Земельного кодексу України при використанні ОСОБА_2 зазначеної земельної ділянки.
Зазначала про те, що оскільки ОСОБА_2 , не будучи громадянином України, упродовж року після набуття права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення (з 20 грудня 2016 року по даний час) не відчужив її, то є підстави для конфіскації земельної ділянки у власність держави.
З урахуванням викладеного, вказувала про те, що спірна земельна ділянка перебуває у власності громадянина російської федерації, а продовольча безпека потребує вжиття вичерпних заходів для її захисту в умовах воєнних дій, які ведуться на території України, є обґрунтовані підстави передбачати ймовірне вчинення відповідачем у даній справі таких дій, що в свою чергу, унеможливить, за умови задоволення позовних вимог прокурора, повне та реальне поновлення інтересів держави та матиме наслідком необхідність вжиття додаткових заходів представницького характеру.
Просила суд, вжити заходи забезпечення позову, а саме: накласти арешт на земельної ділянки ОСОБА_2 , кадастровий номер 3210900000:01:136:0119, площею 0,0345 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства (номер запису на право власності 18150977, реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна 1124512032109), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 16 квітня 2024 року зазначену вище заяву задоволено.
Вжито заходи забезпечення позову, а саме: накладено арешт на частину земельної ділянки ОСОБА_2 кадастровий номер 3210900000:01:136:0119, площею 0,0345 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства (номер запису на право власності 18150977, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1124512032109), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржувана ухвала суду є незаконною та необґрунтованою, постановленою з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, без повного та всебічного з'ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення питання.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги, посилається на те, що порушено його права, як співвласника, оскільки об'єкт накладення арешту є, відповідно до оскаржуваної ухвали суду, частина земельної ділянки ОСОБА_2 , кадастровий номер 3210900000:01:136:0119, площею 0,0345 га.
Однак, накладаючи арешт суд першої інстанції не взяв до уваги відсутність виділення реальних часток та будь-якого розмежування вказаної земельної ділянки кадастровий номер 3210900000:01:136:0119.
В даному випадку має місце лише власність у праві власності на земельну ділянку.
При цьому, зазначає, що об'єктом накладення арешту є матеріальний об'єкт, тобто земельна ділянка номер 3210900000:01:136:0119.
В даному випадку, вказаний об'єкт не є розмежованим,себто, в ньому будь-яким чином не визначено частин. Це в свою чергу означає, що кожен м.кв. земельної ділянки містить в собі власність двох співвласників.
Таким чином, суд першої інстанції безпідставно не визначившись із частками, наклав арешт на його частину земельної ділянки.
Крім того, вказує, що заява прокурора не містить надання жодних доказів того, що в разі невжиття заходів забезпечення може бути утрудненим та неможливим виконання рішення суду у випадку задоволення позову, зважаючи на зміст позовних вимог.
Маються лише твердження позивача про потенційну можливість ускладнення чи навіть унеможливлення виконання рішення суду у разі задоволення позову без долучення відповідних доказів та обґрунтувань, що не є достатньою підставою для задоволення заяви про забезпечення позову.
При цьому, суд зобов'язаний дослідити при вирішенні питання про вжиття заходів забезпечення позову, чи існує взагалі небезпека ускладнення можливості виконання рішення суду, чи є така небезпека реальною, та чи співмірні запропоновані заходи забезпечення позову позовним вимогам.
Зокрема, єдиною передбаченою законом підставою для застосування заходів забезпечення позову є ризик ускладнення виконання або неможливості виконання рішення суду у справі.
Проте, суд першої інстанції проігнорував вищевикладені обставини та не оцінив належним чином обґрунтованість доводів позивача, щодо необхідності вжиття заходів забезпечення позову з урахуванням розумності, обґрунтованості і адекватності його вимог щодо забезпечення позову; не забезпечено збалансованості інтересів сторін; наявності зв'язку між заходом, щодо забезпечення позову і предметом позовної вимоги, ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів.
Просив суд, апеляційну скаргу задовольнити, ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 16 квітня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви про забезпечення позову.
Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив.
Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення сторін, які з'явились в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування ухвали суду першої інстанції з огляду на таке.
Згідно вимог ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Задовольняючи заяву про забезпечення позову суд першої інстанції виходив із того, що позивачем доведено обґрунтоване припущення про те, що відповідач у даній справі може вчинити такі дії, що в свою чергу, унеможливить, за умови задоволення позовних вимог прокурора, повне та реальне поновлення інтересів держави та матиме наслідком необхідність вжиття додаткових заходів представницького характеру.
Колегія суддів апеляційного суду погоджується із висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Реалізація права на судовий захист, гарантованого кожному статтями 55, 124 Конституції України, багато в чому залежить від належного правового механізму, складовою якого, зокрема, є інститут забезпечення позову в судовому процесі.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини 1, 2 ст. 5 ЦПК України).
Згідно за частинами 1, 2 ст. 149 ЦПК України, суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених ст. 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову.
Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Верховний Суд у постановах від 31 липня 2024 року в справі №623/2015/21, від 29 липня 2024 року в справі №761/80/23, від 15 липня 2024 року в справі №361/5905/23 та інших виснував, що метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Забезпечення позову по суті - це тимчасове обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
За вимогами п. 3 ч. 1 ст. 151 ЦПК України, заява про забезпечення позову повинна містити, зокрема, обґрунтування необхідності забезпечення позову.
Обґрунтування необхідності забезпечення позову полягає у доказуванні обставин, з якими пов'язано вирішення заяви про забезпечення позову. Крім того, особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна довести відповідність (адекватність) засобу забезпечення позову.
У ч. 1 ст. 150 ЦПК України закріплено види забезпечення позову. Зокрема позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб (пункт 1).
Вид забезпечення позову має бути співмірним із заявленими позивачем вимогами.
Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має пересвідчитися, що існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, з майновими наслідками заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Ці обставини є істотними і необхідними для забезпечення позову.
Інститут забезпечення позову є сукупністю встановлених законом заходів, що вживаються судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо у них існують побоювання, що виконання ухваленого у справі рішення виявиться у майбутньому утрудненим чи неможливим.
Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог.
Під час розгляду заяви про забезпечення позову суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів.
Такі правові висновки сформульовані Верховний Судом у постановах від 17 червня 2024 року в справі №644/1482/22, від 01 травня 2024 року в справі №638/6777/23, від 21 лютого 2024 року в справі №201/9686/23, від 11 серпня 2022 року в справі №522/1514/21 (провадження №61-19123св21) та інших.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4 ст. 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року в справі №914/1570/20 (провадження №12-90гс20) зазначено, що під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об'єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року в справі №381/4019/18 (провадження №14-729цс19) зазначено, що співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 вересня 2020 року в справі №753/22860/17 (провадження №14-88цс20) виснувала, що умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Тому суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову, повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання. Конкретний захід забезпечення позову буде співмірним позовній вимогі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.
Забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення. Крім цього, інститут забезпечення позову захищає в рівній мірі інтереси як позивача, так і відповідача.
Під час вирішення питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не учасниками даного судового процесу.
Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, та інтересів сторін та інших учасників судового процесу.
Підстави для забезпечення позову є оціночними та враховуються судом в залежності від конкретного випадку.
Під час вжиття заходів забезпечення позову повинна бути наявність зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову.
Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 21 лютого 2024 року в справі №201/9686/23.
У постанові від 24 квітня 2024 року в справі №754/5683/22 (провадження №14-28цс23) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що з 15 грудня 2017 року законодавець серед передумов забезпечення позову визначає можливий вплив невжиття заходів забезпечення позову не тільки на виконання рішення суду, а й на можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Тлумачення наведених норм процесуального права дає підстави для висновку, що можливість забезпечення судом позову не пов'язується з тим, чи підлягає рішення суду, ухвалене по суті спору, примусовому виконанню.
Цивільний процесуальний закон не забороняє вживати заходи забезпечення позову в справі, рішення в якій не підлягає примусовому виконанню, якщо забезпечення позову сприятиме ефективному захисту порушених прав позивача. І навпаки, якщо рішення в справі підлягатиме примусовому виконанню, вжиття заходів забезпечення позову, зокрема накладення арешту на майно, не завжди може бути необхідним та співмірним із пред'явленими вимогами позову і відповідати характеру порушеного права позивача.
Тому Велика Палата Верховного Суду констатувала, що як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення в конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову. Ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред'явленими позовними вимогами; 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами. Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії.
Вбачається, що між сторонами дійсно існує спір, щодо припинення права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:136:0119, площею 0,0345 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства (номер запису на право власності 18150977, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1124512032109), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом її конфіскації у власність держави, про що свідчить сам факт звернення керівника прокуратури до суду з даним позовом.
Таким чином, беручи до уваги те, що предметом позовних вимог, про забезпечення яких просив позивач, є земельна ділянка з кадастровим номером 3210900000:01:136:0119, площею 0,0345 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства (номер запису на право власності 18150977, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1124512032109), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що належить на праві власності відповідачу, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що невжиття заходів забезпечення позову у вигляді арешту на вказане нерухоме майно може призвести до ускладнення чи унеможливлення виконання рішення суду.
Арешт майна як спосіб забезпечення позову передбачає накладення заборони на право розпоряджатися майном з метою його збереження до визначення подальшої долі цього майна (постанови Верховного Суду в складі суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 17 червня 2022 року у справі №908/2382/21, Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2024 року в справі №504/3408/22 (провадження №61-18041св23).
Крім того, під час вирішення цього спору спірна земельна ділянка може бути поділена та відчужена на користь третіх осіб, що може потягнути за собою зміну предмета спору чи ініціювання нового спору, а тому викладені заявником обставини, виходячи з положень ст.151 ЦПК України, є достатніми для обґрунтованого припущення позивача, що невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог або істотно ускладнити ефективний захист права у разі відчуження земельної ділянки на стадії розгляду справи судом.
З огляду на викладене, при розгляді заяви про забезпечення позову суд першої інстанції належним чином врахував вимоги ст. 149-150 ЦПК України, що регулюють питання вжиття заходів забезпечення позову, а також, що між сторонами дійсно виник спір, щодо земельної ділянки, право власності на яку, як стверджує прокурор, необхідно припинити шляхом конфіскації на користь держави.
Колегія суддів вважає безпідставним доводи апеляційної скарги, що заява прокурора не містить надання жодних доказів того, що в разі невжиття заходів забезпечення може бути утрудненим та неможливим виконання рішення суду у випадку задоволення позову, оскільки підтвердити за допомогою реально існуючих доказів подію, яка ймовірно настане або може настати в майбутньому, фактично неможливо, а тому наявність чи відсутність підстав для забезпечення позову оцінюються судом в залежності від кожного конкретного випадку, з урахуванням фактичних обставин справи і змісту позовних вимог, у зв'язку з чим, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив заяву про забезпечення позову.
Суд першої інстанції надав оцінку обґрунтованості доводів позивача, встановив безпосередній зв'язок між конкретним заходом забезпечення позову та предметом позову, правильно застосував положення ст. 149 ЦПК України та обґрунтовано обрав захід до забезпечення позову, який відповідає п. 1 ч. 1 ст. 150 ЦПК України.
Вжиті заходи забезпечення позову не спричинять збитків відповідачу, не порушать його права та охоронювані законом інтереси.
Апеляційний суд дійшов висновку, що вжиті судом першої інстанції заходи забезпечення позову відповідають вимогам процесуального законодавства, зокрема щодо розумності, обґрунтованості, адекватності, збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу, наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, доведеності обставин щодо ймовірного утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів.
Накладення арешту на земельну ділянку, яка є предметом спору, відповідає меті забезпечення позову.
Статтею 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, ухвала була постановлена судом першої інстанції при дотриманні норм процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу - без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 16 квітня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 28 листопада 2024 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба