26 листопада 2024 рокуСправа №160/25303/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Луніної О.С., розглянувши в порядку письмового провадження у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії, -
19.09.2024 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі-позивач) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі-відповідач), в якій позивач просить:
- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 шодо належного розгляду по суті заяви ОСОБА_1 від 27 липня 2024 року про оформлення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації;
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 розглянути заяву ОСОБА_1 від 27 липня 2024 року про оформлення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації з прийняттям відповідного рішення.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачем було особисто подано (направлено засобами поштового зв'язку) до ІНФОРМАЦІЯ_1 заяву про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, однак вказана заява по суті розглянута не була, оскільки, як зазначив відповідач, для оформлення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації перше подання заяви на розгляд комісії районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки військовозобов'язаним, який перебуває на військовому обліку в відповідному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки, має відбуватися тільки за особистою явкою. Враховуючи відсутність розгляду його заяви про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, позивач зазначає, що відсутність належним чином оформленого рішення з питань надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації або мотивованої відмови, свідчить про протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26.09.2024 року відкрито провадження в адміністративній справі №160/25303/24, призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) учасників справи у письмовому провадженні, а також встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву разом із доказами, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, протягом п'ятнадцяти днів з дня отримання ухвали.
Сторони належним чином повідомлені про розгляд справи Дніпропетровським окружним адміністративним судом, що підтверджується матеріалами справи.
Відповідач правом на поданні відзиву в зазначений судом термін не скористався, що не перешкоджає суду розглянути справу за наявними матеріалами.
У відповідності до положень частини 6 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Відповідно до частини першої статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України, за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
За приписами частини п'ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
За викладених обставин, у відповідності до вимог статей 258, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 , 24.07.2024 року складено та направлено заяву про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на адресу ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується матеріалами справи.
Листом від 06.08.2024 року за №юр/8513 відповідачем надано відповідь, в якій зазначено, що для оформлення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації перше подання заяви на розгляд комісії районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки військовозобов'язаним, який перебуває на військовому обліку в відповідному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки, має відбуватися тільки за особистою присутністю.
16.08.2024 року позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_4 зі скаргою на бездіяльність відповідача (вх. №4168/29 від 20.08.2024 року).
Листом від 27.08.2024 року №30/1/ НОМЕР_2 ІНФОРМАЦІЯ_5 повідомив про необхідність позивачу особисто з'явитися до ІНФОРМАЦІЯ_6 та скаргу від 16.08.2024 року по суті порушеного питання не розглянув.
Позивач вважаючи, що посадовими особами ІНФОРМАЦІЯ_1 протиправно та необґрунтовано не розглянуто його заяву про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, звернувся до суду із даною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Згідно з пунктом 20 частини першої статті 106 Конституції України, Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом України Про військовий обов'язок і військову службу від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII).
Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Згідно з частинами другою, третьою статті 1 Закону № 2232-XII, військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом (ч. 5 ст. 1 Закону № 2232-XII).
Згідно з частиною першою статті 2 Закону № 2232-XII, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Частиною чотирнадцятою статті 2 Закону № 2232-XII установлено, що виконання військового обов'язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 Про введення воєнного стану в Україні, затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-IХ, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, постановлено:
ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб;
військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з'єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України Про правовий режим воєнного стану заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Строк дії воєнного стану неодноразово продовжувався згідно з Указами Президента від 14.03.2022 № 133/2022, від 18.04.2022 № 259/2022, від 17.05.2022 № 341/2022, від 12.08.2022 № 573/2022, від 07.11.2022 № 757/2022, від 06.02.2023 № 58/2023, від 01.05.2023 № 254/2023, від 26.07.2023 № 451/2023, від 06.11.2023 № 734/2023, від 05.02.2024 № 49/2024, від 06.05.2024 № 271/2024, від 23.07.2024 № 469/2024.
У відповідності до пункту 5 частини першої статті 23 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію від 21.10.1993 № 3543-XII не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, опікуни, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі, які виховують дитину з інвалідністю віком до 18 років.
Частиною 7 статті 23 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію від 21.10.1993 № 3543-XII установлено, що перевірка підстав щодо надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення здійснюється територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки.
Постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 № 560 затверджено Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період (далі Порядок № 560; в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Пунктом 56 Порядку № 560 визначено, що відстрочка від призову на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період надається військовозобов'язаним з підстав, визначених статтею 23 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію.
Відповідно до пункту 57 Порядку № 560 для розгляду питань надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (відокремлених відділах) утворюються комісії у такому складі:
голова комісії - керівник районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (відокремленого відділу);
члени комісії - представники апарату, структурних підрозділів (освіти та науки, охорони здоров'я, соціального захисту населення, служби у справах дітей, центру надання адміністративних послуг) районної, міської держадміністрації (військової адміністрації).
Абзацем першим пункту 58 Порядку № 560 передбачено, що за наявності підстав для одержання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період військовозобов'язані (крім заброньованих) особисто подають на ім'я голови комісії районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу заяву за формою, визначеною у додатку 4, до якої додаються документи, що підтверджують право на відстрочку, або копії таких документів, засвідчені в установленому порядку, зазначені у переліку згідно з додатком 5. Заява військовозобов'язаного підлягає обов'язковій реєстрації.
За правилами пункту 60 Порядку № 560 комісія вивчає отримані заяву та підтвердні документи, оцінює законність підстав для надання відстрочки, за потреби готує запити до відповідних органів державної влади для отримання інформації, що підтверджує право заявника на відстрочку, або використовує інформацію з публічних електронних реєстрів.
Комісія зобов'язана розглянути отримані на розгляд заяву та документи, що підтверджують право на відстрочку, протягом семи днів з дати надходження, але не пізніше ніж протягом наступного дня від дати отримання інформації на запити до органів державної влади.
На підставі розгляду отриманих документів комісія ухвалює рішення про надання або відмову у наданні відстрочки. Рішення комісії оформляється протоколом.
Про прийняте комісією рішення повідомляється засобами телефонного, електронного зв'язку або поштою заявнику не пізніше ніж на наступний день після ухвалення такого рішення.
У разі позитивного рішення військовозобов'язаному надається довідка із зазначенням строку відстрочки за формою, визначеною у додатку 6.
У разі відмови у наданні відстрочки військовозобов'язаному повідомляють письмово із зазначенням причин відмови за формою, визначеною у додатку 7. Таке рішення може бути оскаржене у судовому порядку.
Однак, в спірному випадку відповідач не розглянув заяву позивача від 24.07.2024 року та не ухвалив рішення про надання або відмову у наданні відстрочки, а залишив заяву без опрацювання, покликаючись на те, що її подано не особисто, а направлено поштою.
Разом з тим, суд зауважує, що ані положення Закону № 2232-ХІІ, ані положення Порядку № 560 не передбачають обов'язку особистого відвідування особою територіального центру комплектування та соціальної підтримки для подання заяви та документів на відстрочку. Обов'язок особисто подати заяву не означає особисто прибути.
При цьому у спірних правовідносинах відповідач не ставив під сумнів факт, що заява про відстрочку направлена військовозобов'язаним особисто.
З огляду на наведене, суд доходить висновку, що позивач, надіславши особисто поштовим зв'язком заяву та документи для вирішення питання про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації дотримався процедури особистого їх подання (направлення).
Отримавши таку заяву з додатками, відповідач, до компетенції якого належить вирішення питання щодо надання відстрочки, після отримання цієї заяви, повинен був прийняти відповідне рішення за наслідком її розгляду по суті щодо надання відстрочки або відмови у наданні відстрочки.
У даних правовідносинах суб'єкт владних повноважень не може утриматись від прийняття рішення, що входить до його виключної компетенції.
За таких обставин, бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо нерозгляду заяви ОСОБА_1 від 24.07.2024 року про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі абз. 5, ч. 3, ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» є протиправною.
А тому, враховуючи викладене, суд вважає за необхідне зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 розглянути заяву ОСОБА_1 від 24.07.2024 про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі абз. 5, ч. 3, ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Поряд з цим, при вирішенні справи суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах "Проніна проти України" (пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення…Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( справа «Проніна проти України», рішення ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди умотивовувати свої рішення. Але дану вимогу не слід розуміти як таку, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
З урахуванням зазначеного, сплачений позивачем судовий збір за подання позову до суду в сумі 1211,20 грн. підлягає стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст. ст. 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Позовну заяву ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) щодо розгляду заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 ) від 24.07.2024 року про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі абз. 5, ч. 3, ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) розглянути заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 ) від 24.07.2024 року про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі абз. 5, ч. 3, ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 ) судові витрати з оплати судового збору у розмірі 1211,20 грн.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя О.С. Луніна