Справа № 610/1069/24
провадження № 1-кп/610/111/2024
27 листопада 2024 року Балаклійський районний суд Харківської області в складі:
головуючого - судді ОСОБА_1 ,
за участю: секретаря ОСОБА_2 ,
прокурора: ОСОБА_3 ,
захисника: ОСОБА_4 (в режимі відеоконференції),
обвинуваченого: ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Балаклія кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_5 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч 1 ст. 111-2, ч. 2 ст. 114-2 КК України, -
В провадженні Балаклійського районного суду Харківської області перебуває кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_5 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч 1 ст. 111-2, ч. 2 ст. 114-2 КК України.
В судовому засіданні прокурор просив продовжити строк тримання під вартою обвинуваченому, мотивуючи тим, що продовжують існувати ризики переховування ОСОБА_5 від суду з метою уникнути відповідальності, можливість перешкоджання встановленню істини шляхом незаконного впливу на свідків у цьому кримінальному провадженні та вчинити інше кримінальне правопорушення.
Обвинувачений та захисник заперечували проти задоволення клопотання прокурора щодо продовження строку тримання під вартою, просили змінити запобіжний захід на більш м'який у виді домашнього арешту, так як не доведені ризики, передбачені ст. 177 КПК України. Обвинувачений зазначив, що є особою з інвалідністю, тому не може перебувати у «Харківському слідчому ізоляторі».
Заслухавши думку учасників судового засідання, суд приходить до наступного.
Судом встановлено, що ухвалою слідчого судді Балаклійського районного суду Харківської області від 06.03.2024 до ОСОБА_5 застосовано запобіжний захід у виді тримання під вартою строком до 27.04.2024, без визначення розміру застави, який ухвалами суду неодноразово продовжено.
Ухвалою Балаклійського районного суду Харківської області від 09.10.2024 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою продовжено на строк 60 днів, тобто по 07 грудня 2024 року включно, без визначення розміру застави.
Відповідно до вимог ст.2 КПК України завданням кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України. Відповідно до частини 5 статті 9 КПК України кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України, відповідно до статті 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Окрім того, стаття 17 Закону України № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права, а стаття 18 цього Закону визначає порядок посилання на Конвенцію та практику суду.
Відповідно до ст. 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як на підставах та у порядку, встановлених законом.
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України, ст.19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовується в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
Вимога законності не може бути задоволена лише шляхом дотримання національного законодавства, яке само по собі повинно відповідати Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Плесо проти Угорщини»), тому позбавлення волі може бути цілком законним з точки зору внутрішнього права, однак, бути свавільним, виходячи зі змісту Конвенції, порушуючи тим самим її положення (рішення ЄСПЛ у справі «А. та інші проти Об'єднаного Королівства»).
З наведеного витікає, що рішення суду про застосування до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або продовження строку дії такого запобіжного заходу буде обґрунтованим не лише, якщо воно відповідає внутрішньому законодавству, але й постановлене з урахуванням положень Конвенції та рішень Європейського суду.
ЄСПЛ наголосив, що пунктом 3 статті 5 Конвенції гарантовані загальні принципи щодо права на судовий розгляд протягом розумного строку або звільнення під час провадження. Зокрема, ЄСПЛ послався на практику застосування статті 5 Конвенції у рішення «Кудла проти Польщі» та «МакКей проти Сполученого Королівства». У вказаних рішеннях ЄСПЛ констатував, що основною метою статті 5 Конвенції є запобігання свавільному або необґрунтованому позбавленню свободи. Безперервне тримання під вартою є виправданим лише за умови, якщо у справі наявний значний суспільний інтерес, який переважає принцип поваги до особистої свободи. ЄСПЛ підкреслив, що саме на національні судові органи покладається обов'язок дотримання розумності строків досудового тримання під вартою та встановлення існування вказаного суспільного інтересу з одночасним врахуванням принципу презумпції невинуватості.
Відповідно до вимог ст. 331 КПК України, за наявності клопотань суд під час судового розгляду зобов'язаний розглянути питання доцільності продовження запобіжного заходу до закінчення двомісячного строку з дня його застосування. За результатами розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців. Копія ухвали вручається обвинуваченому, прокурору та надсилається уповноваженій службовій особі до місця ув'язнення.
Конвенцією покладається обов'язок вжити заходи до забезпечення прав людини, яка тримається під вартою.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини по справі «Свершов проти України» тяжкість злочину, в якому обґрунтовано підозрюється особа, має суттєве значення, однак не може бути єдиною підставою для тримання особи під вартою.
Статтею 177 КПК України встановлено, що метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується. Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті.
Відповідно до ч. 3 ст. 199 КПК України клопотання про продовження строку тримання під вартою, крім відомостей, зазначених у статті 184 КПК України, повинно містити: виклад обставин, які свідчать про те, що заявлений ризик не зменшився або з'явилися інші ризики, які виправдовують тримання особи під вартою, виклад обставин, які перешкоджають завершенню досудового розслідування до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою.
Виходячи із фактичних обставин пред'явленого ОСОБА_5 обвинувачення, його специфіки, яке стосується злочину проти основ національної безпеки України, під час дії воєнного стану, що свідчить про підвищену суспільну небезпечність вчиненого, не є безпідставними висновки прокурора, що заявлені ризики існують.
Суд погоджується з клопотанням прокурора щодо продовження існування ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, оскільки ризиком у контексті кримінального провадження є певна ступінь ймовірності того, що особа, вдасться до вчинків, які будуть перешкоджати судовому розгляду або ж створять загрозу суспільству.
Ризик втечі має оцінюватись у контексті чинників, пов'язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейним зв'язками та усіма видами зв'язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідування («Бекчиєв проти Молдови» §58). Серйозність покарання є ревалентною обставиною в оцінці ризику того, що підозрюваний може втекти («Ідалов проти Росії», «Гарицьки проти Польщі», «Храїді проти Німеччини», «Ілійков проти Болгарії»).
Надаючи оцінку можливості обвинуваченому переховуватися від суду, суд бере до уваги, що існує певна ймовірність того, що останній з метою уникнення покарання, передбаченого за вчинення інкримінованих злочинів, може вдатися до відповідних дій.
У розумінні Європейського суду з прав людини тяжкість покарання не є самостійною підставою для застосування запобіжного заходу, проте таке обвинувачення у сукупності з іншими обставинами збільшує ризик втечі настільки, що його неможливо відвернути, не взявши особу під варту.
У справі «Ілійков проти Болгарії» № 33977/96 від 26 липня 2001 року ЄСПЛ зазначив, що «суворість передбаченого покарання є суттєвим елементом при оцінюванні ризиків переховування або повторного вчинення злочинів».
Кримінальним процесуальним кодексом України встановлено процедуру отримання показань у кримінальному провадженні - спочатку на стадії досудового розслідування показання отримуються шляхом допиту слідчим чи прокурором, а після направлення обвинувального акту до суду на стадії судового розгляду - усно шляхом допиту особи в судовому засіданні (частини 1, 2 статті 23, стаття 224 КПК). Суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 КПК, тобто допитаних на стадії досудового розслідування слідчим суддею. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них (частина 4 статті 95 КПК).
За таких обставин ризик незаконного впливу на свідків у цьому кримінальному провадженні існує не лише на початковому етапі кримінального провадження при зібранні доказів, а й на стадії судового розгляду до моменту безпосереднього отримання судом показань від них та дослідження їх судом.
Вказане надає підстави обґрунтовано припускати ймовірну можливість незаконного впливу зі сторони зацікавлених осіб з метою зміни чи відмови від раніше наданих ними показань тощо.
Обвинувачений раніше судимий, зокрема за вчинення тяжкого злочину, передбаченого ч. 2 ст. 127 КК України, тому існує ризик вчинення ним іншого кримінального правопорушення, у тому числі проти життя та здоров'я особи.
ОСОБА_5 має повну вищу освіту, офіційно не працевлаштований, розлучений, раніше судимий, за місцем проживання характеризується в цілому посередньо, зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_1 , тимчасово проживав у м. Харкові.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права обвинуваченого, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів. Забезпечення таких стандартів, як підкреслює Європейський суд з прав людини, вимагає від суду більшої суворості в оцінці порушень цінностей суспільства.
Переконання про недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання вказаним ризикам ґрунтується на: тяжкості кримінального правопорушення і тяжкості покарання, що загрожує у разі визнання обвинуваченим винуватим у кримінальних правопорушеннях, у вчиненні яких він підозрюється, а це тяжкий і особливо тяжкий злочин в сфері злочинів проти основ національної безпеки України, за які передбачено покарання у вигляді позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років позбавлення волі та на строк від десяти до дванадцяти років позбавлення волі відповідно, вчинені в умовах воєнного стану, у тяжкий для держави та людей час, ці злочини є надзвичайно небезпечними, адже захист суверенітету і територіальної цілісності України і недоторканості, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу, що може свідчити про підвищену суспільну небезпеку останнього.
Суд також враховує, що на даний час не всі ділянки державного кордону України контролюються українською владою, а тому, на переконання суду, останній може переховуватись від суду, зокрема незаконно перетнути державний кордон України з метою уникнення кримінальної відповідальності, тому альтернативні запобіжні заходи не в змозі гарантувати належну поведінку обвинуваченого.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, право людини на свободу є основоположним, але не абсолютним та може бути обмежено з огляду на суспільний інтерес. Із урахуванням конкретних обставин вчинення кримінального правопорушення, яке інкримінується обвинуваченому, суд вважає, що у цьому кримінальному провадженні наявний суспільний інтерес, який полягає у необхідності захисту високих стандартів охорони прав і інтересів суспільства.
Це рішення не суперечить вимогам ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, оскільки в справі існують реальні ознаки справжнього суспільного інтересу, який незважаючи на презумпцію невинуватості, переважає принцип поваги до особистої свободи, а також цілком відповідає практиці Європейського Суду з прав людини («Ілійков проти Болгарії», «Летельє проти Франції», «Москаленко проти України»), згідно з якою суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права обвинуваченого, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що вимагає від суду більшої суворості в оцінці порушень цінностей суспільства.
Обставини, що могли б свідчити про можливість запобігання зазначеним ризикам шляхом застосування інших запобіжних заходів, не пов'язаних з триманням під вартою, та які б свідчили про те, що необхідність у раніше обраному обвинуваченій запобіжному заході у вигляді тримання під вартою відпала, на сьогоднішній час судом не встановлено.
Суд не може погодитись з посиланнями захисту щодо наявності підстав для зміни запобіжного заходу на більш м'який, оскільки ризик - це подія, яка ймовірно може настати за наявності певних підстав. Об'єктивність існування зазначених підстав щодо ризиків вбачається з вищенаведених відомостей, а тому суд не може погодитись з обґрунтованістю посилань обвинуваченого щодо дієвості інших запобіжних заходів ніж тримання під вартою.
Разом з тим, наявність у обвинуваченого міцних соціальних зв'язків, а також те, що він є особою з інвалідністю 2-ї групи, враховуючи обсяг обвинувачення та самі обставини інкримінованого злочину, не є підставою для змінення обвинуваченому запобіжного заходу на більш м'який.
Відповідно до ч. 6 ст. 176 КПК України під час дії воєнного стану до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114-2, 258-258-5, 260, 261, 437-442 КК України, за наявності ризиків, зазначених у статті 177 цього Кодексу, застосовується запобіжний захід, визначений пунктом 5 частини першої цієї статті, а саме тримання під вартою.
За правилом п. 5 ч. 4 ст. 183 КПК України під час дії воєнного стану слідчий суддя, суд при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, враховуючи підстави та обставини, передбачені статтями 177 та 178 КПК України, має право не визначати розмір застави у кримінальному провадженні щодо злочину, передбаченого статтями 109-114-2, 258-258-5, 260, 261, 402-405, 407, 408, 429, 437-442 КК України.
На підставі викладеного, керуючись ст. 176-190, 331 КПК України, суд -
Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, застосований до ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , продовжити на строк 60 днів, тобто по 25 січня 2025 року включно, без визначення розміру застави.
Ухвала може бути оскаржена протягом п'яти днів з дня її оголошення шляхом подачі апеляційної скарги до Харківського апеляційного суду, обвинуваченим в той же строк з моменту отримання копії ухвали.
Повний текст ухвали складений і оголошений 29 листопада 2024 року о 11.30 годині.
Головуючий: ОСОБА_1