Провадження № 22-ц/803/5283/24 Справа № 212/7460/23 Суддя у 1-й інстанції - Дехта Р.В. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.
27 листопада 2024 року м.Кривий Ріг
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Агєєва О.В.,
суддів: Зубакової В.П., Корчистої О.І.,
за участю секретаря судового засідання Бортника В.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Кривий Ріг Дніпропетровської області цивільну справу №212/7460/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики (розпискою), за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 22 лютого 2024 року, ухвалене у складі судді Дехти Р.В., -
У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області із позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з вимогою солідарного стягнення заборгованості за договором позики (розпискою), обґрунтовуючи свої позовні вимоги тим, що 06 грудня 2021 року позивач ОСОБА_1 надав у борг ОСОБА_2 та ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 60 000 (шістдесяти тисяч) доларів США під 8% в місяць за користування грошовими коштами, про що останніми було складено розписку та сторонами укладено договір позики. Сторонами узгоджено строк повернення позики, а саме до кінця 2022 року. Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 умови договору не виконали, борг та відсотки за користування грошовими коштами не повернули в узгоджений строк.
Враховуючи вищезазначене, просив солідарно стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на свою користь заборгованості за договором позики (розпискою) станом на 18 вересня 2023 року у розмірі 165 600 (сто шістдесят п'ять тисяч шістсот) доларів США, яка складається з заборгованості за договором позики (розпискою) від 06.12.2021 у розмірі 60 000 (шістдесяти тисяч) доларів США, а також процентів за користування грошовими коштами у розмірі 8% на місяць від суми позики - 105 600 (сто п'ять тисяч шістсот) доларів США.
Рішенням Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 22 лютого 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики задоволено - стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму заборгованості за договором позики (розпискою) у розмірі 60 000 доларів США, а також процентів за користування грошовими коштами у розмірі 8% на місяць від суми позики - 105 600 доларів США, що становить загальну суму 165 600 доларів США.
Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі по 7 012,60 грн з кожного окремо.
Відповідач ОСОБА_2 в апеляційній скарзі не погоджується з рішенням суду, вважає його таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, тому просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог позивача.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає те, що при винесенні рішення судом першої інстанції не було враховано того факту, що фізична особа не може надавати позику під проценти, оскільки, надання коштів під процент є фінансовим кредитом. Таку фінансову послугу можуть надавати лише фізичні особи - підприємці та лише у випадках, прямо передбачених законом. Позивач же не є фізичною особою-підприємцем.
Крім того, апелянт зауважує, що судом першої інстанції було проігноровано той факт, що позивачем, як кредитором не було доведено його реальну платоспроможність щодо надання позики у розмірі 60 000 доларів США, незважаючи на те, що згідно доказів, які містяться в матеріалах справи, доходу у розмірі 60 000 доларів США у позивача не було.
Разом з тим, наголошує, що в суді першої інстанції ним усіляко заперечувалась наявність будь-яких грошових зобов'язань перед позивачем.
В той же час, судом першої інстанції в порушення вимог ст.103 Цивільного процесуального кодексу України не призначено судової почеркознавчої експертизи.
Також зазначає, що суд першої інстанції, задовольнивши позов про солідарне стягнення грошових коштів не з'ясував, яка ж саме сума коштів була передана кожному з відповідачів, оскільки, укладення одного договору позики з двома боржниками не передбачено положеннями законодавства.
Від представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на адресу апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 , в якому він просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу залишити без задоволення, із зазначеною апеляційною скаргою не погоджується в повному обсязі, вважає її безпідставною та необґрунтованою.
В обґрунтування своєї позиції зазначає, що договір позики, як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки ЦК України не містить жодного виключення як щодо суб'єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок їх одержання встановлюється договором (ч.1 ст.1048 ЦК України).
Крім того зазначає, що чинним законодавством України не передбачено, що позикодавець повинен доводити свою реальну фінансову платоспроможність надавати грошові кошти в борг, як і доводити наявність у нього певної суми коштів на день укладення договору позики у вигляді розписки.
Тому, дане твердження відповідача ОСОБА_2 не має жодних законних обґрунтувань та є безпідставним.
На спростування заперечень апелянта щодо наявності у нього будь-яких грошових зобов'язань перед позивачем зазначає, що стороною відповідача ОСОБА_2 в ході розгляду цивільної справи судом першої інстанції клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи не заявлялось та жодних сумнівів щодо автентичності його підписів на розписці від 06.12.2021 року не висловлювалося.
Представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 в судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Інші учасники справи в судове засідання апеляційного суду не з'явились, про дату, час та місце судового засідання повідомлялись у встановленому законом порядку.
Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з'явились в судове засідання, оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідає вказаним вимогам закону.
З матеріалів справи вбачається, що 06 грудня 2021 року сторони уклали договір грошової позики, згідно якого ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 та ОСОБА_3 грошові кошти у якості позики в узгодженому сторонами розмірі - 60 000 доларів США строком до кінця 2022 року.
В ході розгляду справи судом досліджено зміст розписки від 06 грудня 2021 року, яка долучена позивачем до матеріалів справи у якості доказу наявності боргових зобов'язань відповідачів.
Відповідно до змісту вказаної розписки, відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підтвердили факт отримання від ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 60 000 доларів США та зобов'язалися повернути кошти в строк до кінця 2022 року, сплативши 8% від суми боргу за кожний місяць користування грошовими коштами.
Жодних відміток про виконання відповідачами визначених в ній умов оригінал розписки від 06 грудня 2021 року не містить.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки між сторонами дійсно 06 грудня 2021 року був укладений договір позики, а в матеріалах цивільної справи відсутні докази на підтвердження того, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 виконали свої зобов'язання за договором та повернули грошові кошти, то позовні вимоги ОСОБА_1 до відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення в солідарному порядку суми грошових коштів в загальному розмірі 165 600 доларів США, підлягають задоволенню.
Апеляційний суд в цілому погоджується з такими висновками суду та, розглянувши доводи апеляційної скарги, вважає її такою, що підлягає частковому задоволенню, виходить з наступного.
Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).
Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Відповідний висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, 11 листопада 2015 року у справі №6-1967цс15.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суд повинен виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року №185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
Декретом №15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.
У статті 1 Декрету №15-93 визначено, що терміни, які використовуються в цьому Декреті, мають таке значення: «валютні цінності»: валюта України - грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України; іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.
Для цілей цього Декрету надалі під термінами: «валюта України» розуміється як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України; «іноземна валюта»: розуміється як власне іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах; «валютні операції»: операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; «резиденти»: фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном; «нерезиденти»: фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України.
У статті 2 цього Декрету вказано, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.
Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.
У статті 5 Декрету №15-93 визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України (далі - НБУ).
У частині четвертій названої статті перераховано випадки, у разі яких індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.
Індивідуальної ліцензії потребують такі операції: а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком: вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ; вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах; платежів у іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов'язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей та за договорами (страховими полісами, свідоцтвами, сертифікатами) страхування життя; платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді процентів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій; вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення інвестиційної діяльності; платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді плати за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден, що справляється Європейською організацією з безпеки аеронавігації (Євроконтроль) відповідно до Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів, вчиненої в м. Брюсселі 12 лютого 1981 року, та інших міжнародних договорів; переказ інвестором (представництвом іноземного інвестора на території України) за межі України іноземної валюти іншим інвесторам за відповідною угодою про розподіл продукції; б) ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти України, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 3 цього Декрету; в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; д) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України, за винятком: відкриття фізичними особами - резидентами рахунків у іноземній валюті на час їх перебування за кордоном; відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками; відкриття рахунків у іноземній валюті резидентами, зазначеними в абзаці четвертому пункту 5 статті 1 цього Декрету; відкриття рахунків у іноземній валюті інвесторами - учасниками угод про розподіл продукції, в тому числі представництвами іноземних інвесторів за угодами про розподіл продукції; е) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами - резидентами як дарунок або у спадщину.
У частині четвертій статті 5 Декрету №15-93 наведено вичерпний перелік обставин, за яких особа, яка здійснює валютну операцію, має отримати на її здійснення індивідуальну ліцензію.
Декретом №15-93 не передбачено обов'язку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу/отримання між фізичними особами - резидентами/нерезидентами, які перебувають в Україні, іноземної валюти в позику.
Враховуючи вищезазначене, колегією суддів відхиляються доводи апеляційної скарги стосовно того, що фізична особа не може надавати позику під проценти, оскільки, надання коштів під процент є фінансовим кредитом.
Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Заборони на виконання грошового зобов'язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України, належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення суми коштів у строки, у розмірі та у саме тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Щодо доводів апеляційної скарги про відсутність будь-яких грошових зобов'язань перед позивачем, в підтвердження чого, стороною відповідача ОСОБА_2 в ході розгляду цивільної справи судом першої інстанції заявлялось клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи щодо автентичності його підписів на розписці від 06.12.2021 року, колегія суддів відхиляє, оскільки, як встановлено судом апеляційної інстанції, матеріали справи не містять клопотання такого змісту.
Також не приймаються доводи апеляційної скарги про те, що укладення одного договору позики з двома боржниками не передбачено положеннями законодавства, з огляду на наступне.
У статті 540 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов'язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.
Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основний з яких зазначено в частині першій цієї статті, а саме: у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу.
Солідарний порядок розрахований лише на деякі випадки, зокрема: якщо солідарний спосіб виконання зобов'язання передбачений угодою сторін. Наприклад, при укладенні договору позики сторони можуть встановити солідарні зобов'язання для боржників.
В розписці від 06 грудня 2021 року зазначено, що відповідачами у позивача беруться грошові кошти та вони зобов'язалися повернути ці кошти в зазначений строк. Отже, на переконання колегії, в даному випадку, наявний солідарний обов'язок з виконання зобов'язання, оскільки визначити в якій частині кожен із боржників повинен виконати зобов'язання не конкретизовано.
З огляду на встановлені судом першої інстанції обставини, висновок про задоволення позову і стягнення заборгованості за договором позики з обох відповідачів в солідарному порядку, є законним і обґрунтованим.
Відповідно до ЦПК України обов'язок доведення факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних інтересів покладено саме на позивача, а відсутність порушеного права встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Разом з тим, з урахуванням практики ЄСПЛ (пункт 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі “Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93) та пункт 75 рішення від 05 квітня 2005 року у справі »Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02) судом враховано, що в кінцевому результаті ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя.
Таким чином, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про обґрунтованість вимог позивача та задоволення позову.
Між тим, погоджуючись з розміром вимог в частині відсотків за користування грошима та стягуючи з відповідачів заявлену позивачем суму процентів, суд не врахував наступного.
Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Частиною 1 статті 1050 Цивільного кодексу України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Згідно з положеннями частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №723/304/16-ц (провадження №14-360цс19) зазначено, що «Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів у частині стягнення процентів за користування сумою позики. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що правовий висновок щодо нарахування та стягнення процентів від суми позики після спливу строку кредитування викладено у постанові від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12 (провадження №14-10цс18). Зокрема, зазначено, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі №912/1120/16 (провадження № 12-142гс19) вказано, що “проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов'язання. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов'язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов'язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов'язання».
Вимог про стягнення з відповідачів відсотків на підставі ст.625 ЦК України позивачем заявлено не було.
Таким чином, як вбачається з тексту розписки від 06 грудня 2021 року, в ній визначено строк повернення коштів - кінець 2022 року.
Погоджуючись з розрахунком позивача, який при підрахунку процентів за договором виходив з 22 місяців його дії і суми за цей період - 105600 доларів США, суд першої інстанції не врахував, що фактично датою закінчення договору є останній день 2022 року. Тобто при розрахунку процентів слід виходити зі строку 12 місяців 2022 року та 25-ти днів грудня 2021 року.
Враховуючи наведене сума процентів, яка підлягає стягненню з відповідачів на користь позивача складає 61470,96 доларів США, виходячи з наступного розрахунку:
60 000 доларів США (сума позики) * 8% = 4 800 доларів США на місяць;
4 800 доларів США * 12 міс. = 57 600 доларів США;
4 800 доларів США / 31 день = 154,84 доларів США - проценти за 1 день;
154,84 доларів США * 25 днів (за користування коштами в грудні 2021 року) = 3 870,96 доларів США;
57 600 доларів США + 3 870,96 доларів США = 61470,96 доларів США.
Саме така сума прцентів за користування позикою підлягає стягненню з відповідачів в солідарному порядку на користь позивача.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10.02.2010 року).
Відповідно до пунктів 3 та 4 частини 1 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Отже, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а оскаржуване рішення змінити в частині розміру процентів за користування коштами, які підлягають стягненню на користь позивача.
Відповідно до частин 1, 13 статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З огляду на те, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, то рішення суду першої інстанції в частині стягнення з відповідачів на користь позивача судового збору за подання позову також слід змінити. Оскільки вимоги позивача задоволено на 73,4% від заявленої суми, то з відповідачів слід стягнути суму судового збору в розмірі 10294,50 грн., по 5147,25 грн. з кожного.
Судом апеляційної інстанції скарга відповідача ОСОБА_2 задоволено частково - на 26,6%, тому сума 20145 грн. судового збору, сплачена ним за подання апеляційної скарги, підлягає поверненню в розмірі 5358,57 грн., яка підлягає стягненню з позивача на користь ОСОБА_2 .
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 22 лютого 2024 року в частині стягнення процентів за користування грошовими коштами та судових витрат змінити.
Абзаци другий та третій рішення викласти у наступній редакції.
«Стягнути солідарно з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) та ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 ), суму заборгованості за договором позики від 06.12.2021р. в розмірі 60000 доларів США, а також процентів за користування грошовими коштами у розмірі 8% на місяць від суми позики в розмірі 61470,96 доларів США, що становить загальну суму 121470 (сто двадцять одна тисяча чотириста сімдесят) доларів 96 центів США.
Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ), ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 ) витрати по сплаті судового збору за подання позову в сумі 10294,50 грн., з кожного окремо по 5147 (п'ять тисяч сто сорок сім) грн. 25 коп.».
Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 ) на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 5358 (п'ять тисяч триста п'ятдесят вісім) грн. 57 коп.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту безпосередньо до Верховного Суду.
Судді:
Повний текст постанови складено 27 листопада 2024 року
Головуючий суддя О.В. Агєєв