09 жовтня 2024 року
м. Київ
cправа № 922/1822/20
судді Верховного Суду Рогач Л. І.
на постанову Верховного Суду від 09.10.2024 у справі № 922/1822/20
за позовом керівника Харківської місцевої прокуратури № 2 до 1) Харківської міської ради, 2) Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, 3) Фізичної особи-підприємця Алмакаєва Ріфата Меніровича про визнання недійсним договору, скасування рішення та повернення майна.
Обставини справи
Керівник Харківської місцевої прокуратури № 1 (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Харківської міської ради (далі - Харківська міськрада, відповідач-1), Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (далі - Управління комунального майна Харківської міськради, відповідач-2), фізичної особи-підприємця Алмакаєва Ріфата Меніровича (далі - ФОП Алмакаєв Р. М., відповідач-3) про:
- визнання незаконним та скасування пункту 8 додатку 1 до рішення 14 сесії Харківської міськради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 20.09.2017 № 757/17 (далі - рішення від 20.09.2017 № 757/17);
- визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 31.07.2018 № 5610-В-С, укладеного між Управлінням комунального майна Харківської міськради та ФОП Алмакаєвим Р. М., посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Саутенко Н.В. і зареєстрованого в реєстрі за № 2659, шляхом скасування його державної реєстрації;
- зобов'язання ФОП Алмакаєва Р. М. повернути територіальній громаді міста Харкова в особі Харківської міськради: нежитлові приміщення 2-го поверху № 66-:-69, 71-:-73, 81-:-84, 82а, 82б, площею 158 м2 за адресою: м. Харків, вул. Полтавський шлях, 47/49, літ. "А-5", реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1519831663101; нежитлові приміщення 2-го поверху № 74 площею 18,9 м2 у будівлі літ. "А-5", за адресою: м. Харків, вул. Полтавський шлях, 47/49, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1501626363101; 35/100 часток у праві власності на нежитлові приміщення 2-го поверху № 65 площею 16,2 м2, № 75 загальною площею 17,1 м2 у будівлі літ. "А-5", що складає 11,7 м2 за адресою: м. Харків, вул. Полтавський шлях, 47/49, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1501664363101; 1/3 частку у праві власності на нежитлові приміщення спільного користування 1-го поверху № 23, 23а, загальною площею 16 м2 у літ. "А-5", що складає 5,3 м2 за адресою: м. Харків, вул. Полтавський шлях, 47/49, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1457763463000.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішення Харківської міськради є незаконним та підлягає скасуванню, оскільки прийнято з порушенням вимог статей 1, 2, 4, 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", статей 11, 182 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій
Господарський суд Харківської області рішенням від 20.10.2020 у позові відмовив.
Мотивував тим, що прокурором не доведено та не підтверджено належними та допустимими доказами той факт, що оскаржуване рішення Харківської міської ради прийняте з порушенням вимог законодавства України, з перевищенням компетенції та порушувало права інших осіб. Щодо вимоги прокурора про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових будівель місцевий господарський суд зазначив, що сторони уклали договір при вільному волевиявленні та вчинили дії, які свідчать про прийняття договору до виконання, тобто дії сторін спрямовані на реальне настання правових наслідків, а їх внутрішня воля відповідала зовнішньому її прояву, тому договір купівлі продажу від 31.07.2018 № 5610-В-С у повній мірі відповідає вимогам статті 203 ЦК України. При цьому, за висновками господарського суду Харківської області, прокурором належними та допустимими доказами не доведено порушення спірним правочином інтересів держави і суспільства, його моральних засад, які були б співмірні із наслідками такого порушення, які прокурор просить застосувати, у вигляді визнання спірного договору купівлі-продажу недійсним та вилучення придбаного нерухомого майна у власника майна.
Також місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні зазначив, що матеріалами приватизаційної справи, копії яких наявні в електронному вигляді у комп'ютерній програмі "Діловодство спеціалізованого суду", підтверджується виконання у спірних приміщеннях часткового капітального ремонту з використанням сучасних будівельних матеріалів" (при цьому вартість проведеного ремонту в рішенні суду не зазначено).
Суд першої інстанції вказав, що ФОП Алмакаєвим Р. М. були виконані усі вимоги Харківської міської ради та Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради щодо надання необхідних документів для приватизації відповідних нежитлових приміщень шляхом викупу. За таких обставин, із посиланням на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), місцевий господарський суд зазначив, що відповідно до частини 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак, і "майном"; до таких активів може відноситися право оренди (рішення ЄСПЛ від 25.03.1999 у справі "Ятрідіс проти Греції", заява № 311107/96, пункт 54).
Східний апеляційний господарський суд постановою від 27.04.2021 рішення Господарського суду Харківської області від 20.10.2020 скасував. Прийняв нове рішення, яким задовольнив позовні вимоги.
Дійшов висновку, що відповідно до закону викуп орендарем допускається лише якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна. Вказав, що такі обставини у цій справі не встановлені.
Короткий зміст постанови Верховного Суду
Верховний Суд постановою від 09.10.2024 постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.04.2021 скасував у частині задоволення позовної вимоги прокурора про визнання незаконним та скасування пункту 8 додатку 1 до рішення від 20.09.2017 № 757/17, а рішення Господарського суду Харківської області від 20.10.2020 в частині відмови у задоволенні зазначеної позовної вимоги залишив у силі з мотивів, наведених у цій постанові; постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.04.2021 змінив, виключивши із абзацу 4 резолютивної частини слова "скасувавши його державну реєстрацію"; у решті постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.04.2021 залишив без змін.
Таким чином за змістом резолютивної частини судового рішення визнано недійсним спірний договір та відновлено попереднє становище сторони договору шляхом зобов'язання ФОП Алмакаєва Р. М. повернути як певні окремо визначені нежитлові приміщення, так і частки у праві власності на нежитлові приміщення та нежитлові приміщення загального користування.
Не погоджуюся із постановою Верховного Суду, адже така резолютивна частина рішення суперечить змісту порушеного права, що підлягає відновленню, та не може бути виконана у спосіб, передбачений для відновлення цього права.
На вказані обставини судова колегія уваги не звернула.
Відповідно до змісту частини третьої статті 34 ГПК України суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку, яка приєднується до справи і є відкритою для ознайомлення.
Вважаю, що судові рішення першої та апеляційної інстанцій в частині наслідків недійсності правочину слід було скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов задовольнити, витребувавши від ФОП Алмакаєва Р. М. на користь територіальної громади міста Харкова спірні нежитлові приміщення і частки у праві власності.
Мотиви незгоди з постановою Верховного Суду
За приписами статей 15 та 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
До способів захисту належать, зокрема, визнання правочину недійсним та відновлення становища, яке існувало до порушення.
Позов про визнання оспорюваного правочину недійсним спрямований на заперечення правових наслідків, яких прагнули сторони. Відтак ц разі, коли йдеться про захист права на нерухоме майно та визнання недійсним виконаного правочину щодо такого майна, то самого тільки визнання правочину недійсним не є достатнім для захисту порушеного права, а є тільки ланкою у такому захисті. Натомість сам захист відбувається при виконанні судового рішення, яке відновлюватиме позивача у його правах.
Ця позиція знайшла своє відображення у численній судовій практиці.
Так, у постанові від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17 Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду зазначив про те, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Також Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 сформулював правовий висновок про те, що позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача, і зазначив, що окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача.
За частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
З наведеного вище слідує, що:
- захист права на нерухоме майно, передане за недійсним правочином, відбувається не тільки визнанням правочину недійсним, а й застосуванням наслідків, які відновлюють попереднє становище позивача щодо цього майна;
- вимога застосування наслідків має мати реальний характер (а не про людське око) та в подальшому втілюватися у виконанні судового рішення;
- відновлено має бути саме те право щодо нерухомого майна, яке змінилося внаслідок укладення та виконання правочину.
Тож постає питання про те, чи відновлюється фактичний чи юридичний стан продавця щодо проданого нерухомого майна.
Договір купівлі-продажу (як і договори дарування, міни) є зобов'язальним договором (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20 (пункт 9.5). За висновками Великої Палати Верховного Суду відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму; вислів у цій нормі "передає або зобов'язується передати", "приймає або зобов'язується прийняти" не означає, що договір купівлі-продажу може бути реальним або консенсуальним за вибором сторін, залежно від того, чи визначили сторони в договорі, що продавець передає майно, чи що він зобов'язується його передати; натомість це означає, що договором може бути передбачено виконання зобов'язання, що виникає з договору купівлі-продажу, одночасно з укладенням договору або в майбутньому (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2020 у справі № 916/667/18 (пункт 7.32)).
Укладаючи договори щодо відчуження нерухомого майна, власник передусім позбавляється володіння нерухомим майном, що реалізується внесенням до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно
Отже, власник не позбавляється володіння нерухомим майном внаслідок самого лише факту укладення зобов'язального договору, зокрема договору купівлі-продажу цього майна чи "фізичної" передачі цього майна; за принципом реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю власник позбавляється володіння лише внаслідок державної реєстрації права власності за порушником. Тому відповідно і відновлення права у такому випадку полягає не у відновленні "фізичного панування" позивача на нерухоме майно, а у забезпеченні введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 95-98), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86, 115), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146) та інших.
Прийняття ж рішення про відновлення лише фактичного (фізичного) утримання нерухомого майна не означатиме відновлення порушеного права; таке рішення матиме зобов'язальний характер та не є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно.
Що ж до використання у частині першій статті 216 ЦК України словосполучення "…кожна із сторін зобов'язана повернути іншій стороні…", то це словосполучення вказує на необхідність відновлення прав, яке може мати різні прояви залежно від змісту зобов'язання, яке існувало між сторонами правового конфлікту.
Матеріали цієї справи ілюструють висловлені вище тези повною мірою.
Так, зі змісту заявлених прокурором позовних вимог вбачається очевидний висновок про те, що прокурор прагнув передусім відновити юридичний стан територіальної громади щодо відчуженого майна, заявивши вимоги, які опосередковують це прагнення, хоча й сформулював їх у прохальній частині позову іншим чином (через скасування державної реєстрації).
Судова ж колегія фактично змінила дійсні позовні вимоги прокурора, задовольнивши лише вимоги, що стосуються відновлення фізичного панування над відчуженим майном, та залишивши поза увагою, не розглянувши вимоги, спрямовані на відновлення юридичного стану власника.
Крім того, слід звернути увагу на питання ефективності виконання судового рішення та питання реалізації статті 1291 Конституції України, яка, серед іншого, гарантує, що судове рішення є обов'язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку; контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Обов'язковість судового рішення означає, що таке рішення повинно бути виконано своєчасно (у розумні строки), належним чином (у спосіб, визначений судом) та у повному обсязі (у точній відповідності до приписів мотивувальної та резолютивної частин рішення).
Забезпечуючи ефективність виконання судового рішення, суд також має враховувати, що покладання обов'язку виконання судового рішення на сторону у справі шляхом зобов'язання відповідача вчинити певні дії (зокрема, повернути майно) ставить таке виконання рішення суду в залежність від волевиявлення відповідача.
Звертаючись до практики ЄСПЛ колегія суддів враховує що, ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень (див. наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Шмалько проти України" (заява № 60750/00, пункт 43), справа "Юрій Миколайович Іванов проти України" (заява № 40450/04, пункт 51) та інші).
Отже виконання судового рішення, яке може бути виконане від імені боржника іншою особою, тобто якщо обов'язок боржника не має особистого характеру не може бути покладено на самого боржника, який не виконав його добровільно, а підлягає примусовому виконанню. Протилежний висновок суперечив би статті 6 Конвенції.
З цього приводу слід також звернутися до висновків Верховного Суду, відповідно до яких судове рішення, на підставі якого мають бути проведені реєстраційні дії, не підлягає примусовому виконанню, але є юридичним фактом, з яким закон пов'язує юридичні наслідки, а саме виникнення обов'язку державного реєстратора вчинити відповідну реєстраційну дію (див. постанову Верховного Суду від 07.02.2024 у справі № 910/15043/21 (910/13122/22) (пункт 9.64) та mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 0840/3447/18 (пункт 49), від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20 (пункт 8.5)).
На противагу наведеному вище, як вбачається з матеріалів справи № 922/1822/20, судове рішення у ній за наслідком задоволення вимоги про застосування наслідків недійсності правочину виконується не шляхом звернення з таким рішенням до державного реєстратора для проведення реєстраційних дій, а шляхом відкриття виконавчого провадження для здійснення відновлення "фізичного", а не "книжкового" володіння майном, що вочевидь не відповідає меті поданого позову та додатково вказує на неналежність застосованого судами способу захисту.
Відповідно судова колегія не врахувала, що за наявними матеріалами справи виконання рішення, прийнятого апеляційним господарським судом, відбувалося не шляхом звернення до реєстратора для внесення запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно.
За поясненнями, наданих у судовому засіданні, прийняте у цій справі судове рішення взагалі не було підставою для внесення запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, тобто, не призвело до належного та ефективного захисту права, за яким сторона звернулася до суду.
За частинами першою та другою статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Постанова Верховного Суду в цій справі цим вимогам не відповідає.
Також висновки у цій справі щодо належного захисту та відновлення прав позивача на нерухому річ лише шляхом відновлення його права на фізичне утримання цієї речі суперечать сталій та численній практиці Верховного Суду з цих питань та не враховують положення Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Тому при вирішенні цієї справи, на моє переконання, застосуванню підлягали наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду, відповідно до яких належною позовною вимогою у цій справі є вимога про витребування від ФОП Алмакаєва Р. М. на користь територіальної громади спірного нерухомого майна та часток у праві власності. Проте, така позовна вимога прокурором не була пред'явлена.
Водночас Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог, але, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених процесуальним кодексом. Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див. наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 0107.2021 у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 31), від 12.07.2023 у справі № 757/31372/18-ц (пункт 58)).
Невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови в позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можуть бути витлумачені у відповідності до належного способу захисту прав, і якщо таке тлумачення не призводить до порушення процесуальних прав відповідача (зокрема, щодо подання заперечень, надання відповідних доказів тощо). Протилежний підхід не відповідав би завданням господарського судочинства (стаття 2 Господарського процесуального кодексу України). Близькі за змістом висновки сформульовані у постановах Верховного Суду від 19.04.2023 у справі № 904/7803/21 (пункт 6.46), від 20.09.2023 у справі № 910/3453/22 (пункт 58), від 01.11.2023 у справі № 910/7987/22 (пункт 5.30).
У цій справі прагнення прокурора в частині повернення територіальній громаді володіння спірним майном не викликало сумніву, а позовна вимога прокурора зобов'язати ФОП Алмакаєва Р. М. повернути територіальній громаді міста Харкова в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення та частки у праві власності на нежитлові приміщення могла і мала би, на мою думку, бути витлумачена у відповідності до належного способу захисту прав.
Тому позовні вимоги необхідно було б задовольнити частково, а саме витребувати від ФОП Алмакаєва Р. М. на користь територіальної громади міста Харкова спірні нежитлові приміщення та частки у праві власності на нежитлові приміщення. Таке судове рішення саме по собі було б підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за територіальною громадою міста Харкова права власності на витребуване нерухоме майно та частки у праві власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно (частки у праві власності на нерухоме майно) зареєстроване саме за відповідачем, від якого майно витребуване судовим рішенням.
Тому, на моє переконання, Верховний Суд не мав підстав залишати без змін постанову суду апеляційної інстанції мав скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити частково, витребувавши від ФОП Алмакаєва Р. М. на користь територіальної громади міста Харкова спірні нежитлові приміщення і частки у праві власності. В решті позовних вимог слід було відмовити.
Суддя Лариса РОГАЧ