Справа № 320/47215/23 Суддя (судді) першої інстанції: Жукова Є.О.
28 листопада 2024 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача: Кузьмишиної О.М.,
суддів: Грибан І.О., Костюк Л.О.,
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, в якому просить:
- визнати протиправною відмову Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України в місті Києві та Київській області прийняти у ОСОБА_1 декларацію про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення громадянства російської федерації;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України в місті Києві та Київській області прийняти у ОСОБА_1 декларацію про відмову від іноземного громадянства від 15.11.2023 року замість документа про припинення громадянства російської федерації.
Позовні вимоги мотивовано тим, що відмова відповідача у прийнятті декларації про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення громадянства російської федерації - є неправомірною та протиправною, оскільки консульські установи рф, що розміщені на території України, станом на сьогодні закриті та не функціонують, що унеможливлює отримання документа про припинення громадянства позивачем. Україна розірвала дипломатичні відносини з російською федерацією та на даний час відсутня процедура відмови від громадянства російської федерації. У той же час, зміни у зв'язку з військовою агресією російської федерації до законодавства щодо неотримання документа при припинення громадянства рф з незалежних причин не вносилися, що ставить позивача у невизначене становище, а тому неотримання позивачем документа про припинення громадянства російської федерації відбулося з незалежних від нього причин.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2024 року позов задоволено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, представником Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області подано апеляційну скаргу, в якій останній просить його скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Апеляційна скарга мотивована тим, що розрив Україною дипломатичних відносин з рф не впливає на суть правовідносин між відповідачем та позивачем, оскільки ОСОБА_1 , починаючи з 25.01.2022 міг би звернутися із відповідною заявою до дипломатичного (консульського) представництва рф на території України до повномасштабного вторгнення рф на територію України.
В обґрунтування своїх доводів зазначає, що позивач не був позбавлений можливості здійснити процедуру виходу з громадянства рф шляхом подання як клопотання (заяви) про припинення іноземного громадянства, так і декларації про відмову від громадянства російської федерації до уповноваженого органу цієї держави чи до консульства російської федерації в іншій країні, однак позивач не вчинив відповідних дій, що свідчить про пасивну поведінку останнього до питання відмови від громадянства російської федерації.
Посилаючись на такі та інші аргументи, апелянт просить задовольнити апеляційну скаргу.
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 30.09.2024 та від 04.11.2024 відкрито апеляційне провадження та призначено справу до судового розгляду в порядку письмового провадження.
Від представника позивача - адвоката Тарасенко Д.Ю. 03.10.2024 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому остання зазначає, що відповідач безпідставно відмовив у прийнятті поданої позивачем декларації про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення громадянства російської федерації.
Крім того, представником позивача 29.10.2024 до суду подано клопотання, в якому останній, посилаючись на судові практику, просить суд застосувати ефективний спосіб захисту порушеного права позивача.
Перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, Шостий апеляційний адміністративний суд дійшов до наступного висновку.
Відповідно до фактичних обставин справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин російської федерації, постійно проживає в Україні.
Позивач 13 листопада 2018 року подав Президентові України заяву про прийняття до громадянства України відповідно до статті 9 Закону № 2235-ІІІ. Разом із заявою про оформлення набуття громадянства України, подано зобов'язання припинити громадянство рф протягом двох років з моменту набуття громадянства України та подати до органу, що видав йому тимчасове посвідчення громадянина України, документ про припинення громадянства рф, або ж у разі неотримання з незалежних від нього причин документа про припинення громадянства рф - подати декларацію про відмову від громадянства цієї держави та повернути національний паспорт громадянина рф до уповноваженого органу цієї держави.
Указом Президента України № 32/2022 25 січня 2022 року до громадянства України прийнято ОСОБА_1 .
Позивач 22 лютого 2022 року звернувся до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області щодо оформлення тимчасового посвідчення громадянина України, у зв'язку з чим останнього документовано тимчасовим посвідченням громадянина України терміном дії до 25.01.2024 року.
ОСОБА_1 15 листопада 2023 року звернувся до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області із заявою про прийняття декларації про відмову від громадянства рф у зв'язку з тим, що існують незалежні від позивача причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) рф, а саме: процедура оформлення громадянства (підданства) рф для осіб, які постійно проживають на території України, не здійснюється.
За результатами розгляду вищезазначеної заяви, листом від 28.11.2023 № Л-2149/6/8010-23/8010.4.2/4009-23 ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області відмовило позивачу у зв'язку з відсутністю підстав для прийняття від позивача декларації про відмову від громадянства рф замість документу уповноваженого органу рф про припинення громадянства рф.
Позивач, вважаючи вказану відмову протиправною, звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх прав та інтересів.
Задовольняючи позовні вимоги повністю, суд першої інстанції виходив з того, що відсутність у чинному законодавстві України альтернатив або відповідного правового механізму вирішення подібних спірних правовідносин нівелює реалізацію права особи на оформлення припинення громадянства іноземної держави з огляду на неможливість де-факто ним скористатися, незважаючи на його проголошення де-юре, та не може бути підставою для відмови у захисті такого права загальними засобами, передбаченими Законом № 2235.
За наслідком перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів доходить наступних висновків.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених законом, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
За приписами частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень
Згідно з частиною другою цієї ж статті у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до статті 4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.
Правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб відповідно до Конституції України визначає Закон України від 18 січня 2001 року № 2235-III «Про громадянство України».
Відповідно до визначень, які наведені у статті 1 Закону № 2235: громадянство України - правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках; громадянин України - особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.
За змістом пункту четвертого частини першої статті 3 Закону № 2235 громадянами України є особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.
Підстави набуття громадянства України визначені статтею 6 Закону № 2235, зокрема відповідно до пункту другого частини першої цієї статті громадянство України набувається за територіальним походженням.
Набуття громадянства України за територіальним походженням врегульовано статтею 8 Закону № 2235.
Згідно з частинами першою, другою цієї статті особа (іноземець або особа без громадянства), яка сама чи хоча б один із її батьків або її дід чи баба, прадід чи прабаба, або її рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один із її батьків або її дід чи баба, прадід чи прабаба, або її рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), а також її неповнолітні діти мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням.
Для оформлення набуття громадянства України в установленому порядку разом із заявою (клопотанням) про набуття громадянства України подається: особою без громадянства - декларація про відсутність іноземного громадянства; іноземцем - зобов'язання припинити іноземне громадянство.
Відповідно до частини п'ятої статті 8 Закону № 2235 іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство (підданство), повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту реєстрації їх громадянами України. Іноземці, які мають усі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання документа про припинення громадянства (підданства), але з незалежних від них причин не можуть отримати його, подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.
Визначення понять «зобов'язання припинити іноземне громадянство» та «декларація про відмову від іноземного громадянства» наведені у статті 1 Закону № 2235, згідно із якими зобов'язання припинити іноземне громадянство - це письмово оформлена заява іноземця про те, що в разі набуття громадянства України він припинить громадянство (підданство) іншої держави або громадянства (підданства) інших держав і протягом двох років з моменту набуття ним громадянства України подасть документ про припинення громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав до органу, що видав йому тимчасове посвідчення громадянина України, а декларація про відмову від іноземного громадянства - це документ, у якому іноземець, який узяв зобов'язання припинити іноземне громадянство і в якого існують незалежні від нього причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) або іноземних громадянств (підданств), засвідчує свою відмову від громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав.
Водночас незалежна від особи причина неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) - це невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства (підданства), уповноваженим органом такої держави документа про припинення громадянства (підданства) особи у встановлений законодавством іноземної держави строк (крім випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років з дня подання клопотання, якщо строк не встановлено, або відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства (підданства) за ініціативою особи чи нездійснення такої процедури (стаття 1 Закону № 2235).
Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215 (в редакції Указу Президента України від 27 червня 2006 року № 588/2006) «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство України» затверджено Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень (далі - Порядок № 215).
За змістом пунктів 117, 119 Порядку № 215 у разі прийняття щодо особи рішення про встановлення належності до громадянства України, прийняття до громадянства України або оформлення набуття громадянства України територіальний орган Державної міграційної служби України, дипломатичне представництво чи консульська установа України за місцем її проживання реєструють особу громадянином України. Такій особі видається довідка про реєстрацію особи громадянином України, яка подається нею для одержання документів, що підтверджують громадянство України.
Особам, які набули громадянство України та взяли зобов'язання припинити іноземне громадянство, видаються тимчасові посвідчення громадянина України. Після подання цими особами в установленому Законом порядку документа про припинення іноземного громадянства або декларації про відмову від іноземного громадянства їм замість тимчасових посвідчень громадянина України залежно від місця проживання видаються паспорти громадянина України або паспорти громадянина України для виїзду за кордон.
Аналіз наведених норм законодавства дає підстави дійти висновку про те, що іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство (підданство), повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту реєстрації їх громадянами України.
Ті іноземці, які мають усі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання документа про припинення громадянства (підданства), але з незалежних від них причин не можуть отримати його, подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.
Одночасно з цим незалежними від особи причинами неотримання документа про припинення громадянства іноземної держави є такі три самостійні обставини: 1) невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства (підданства), уповноваженим органом такої держави документа про припинення громадянства (підданства) особи у встановлений законодавством іноземної держави строк (крім випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років з дня подання клопотання, якщо строк не встановлено; 2) відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства (підданства) за ініціативою особи; 3) нездійснення такої процедури.
За матеріалами справи, підставою подання позивачем декларації про відмову від іноземного громадянства замість документу про припинення громадянства російської федерації є неможливість звернення у встановленому порядку до дипломатичних представництв російської федерації.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб (пункт 1), який надалі було неодноразово продовжено відповідними Указами Президента України та діє й на сьогодні.
З огляду на вказану обставину дипломатичні відносини між Україною та російською федерацією розірвано, діяльність російських закордонних установ в Україні призупинена.
Визнання офіційно цього факту не потребує додаткового доведення з боку позивача про наявність незалежної від особи причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства.
В свою чергу, у законодавстві України відсутнє правове регулювання процедури припинення іноземного громадянства за ініціативою особи в разі ведення воєнних дій між Україною та відповідною державою громадянства такої особи.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 звертався до консульського відділу посольства росії в Німеччині з питанням щодо можливості подачі документів про припинення громадянства рф до цього консульства у зв'язку з припиненням діяльності консульських установ рф в Україні. Позивач отримав відповідь, що згідно чинного законодавства рф він має право подати заяву на вихід з громадянства рф лише за наявності у нього документу, підтверджуючого дозвіл на постійне проживання на території Німеччини. При цьому консульство зазначило, що у разі відсутності зазначеного дозволу заява ОСОБА_1 не може бути розглянута.
З наведеного слідує, що у зв'язку із розірванням дипломатичних зв'язків між Україною та російською федерацією та призупиненням діяльності російських закордонних установ в Україні, позивач позбавлений можливості отримати документ про припинення громадянства російської федерації від дипломатичного представництва чи консульської установи вказаної країни.
Суд звертає увагу на те, що відсутність у чинному законодавстві України альтернатив або відповідного правового механізму вирішення подібних спірних правовідносин нівелює реалізацію права особи на оформлення припинення громадянства іноземної держави з огляду на неможливість де-факто ним скористатися, незважаючи на його проголошення де-юре, та не може бути підставою для відмови у захисті такого права загальними засобами, передбаченими Законом № 2235.
Водночас установлені судом обставини свідчать про те, що позивачем вчинялися усі необхідні дії з метою припинення громадянства російської федерації, однак це не призвело до відповідного правового результату з незалежних від нього причин.
Беручи до уваги викладене у сукупності, суд дійшов висновку, що у спірному випадку неотримання позивачем документа про припинення громадянства російської федерації відбулося з незалежних від нього причин.
З огляду на це, відповідно до приписів частини п'ятої статті 8 Закону № 2235 позивач має право на подання декларації про відмову від іноземного громадянства.
Крім того, колегія суддів зазначає, що жодних зауважень щодо форми та змісту поданої позивачем декларації у зазначеному листі не висловлено. Єдиною підставою для повернення декларації стало не припинення громадянства російської федерації.
Відтак, з огляду на обставини справи, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що позивач мав повне право розраховувати на прийняття відповідачем декларації про відмову від іноземного громадянства, оскільки вона позбавлена можливості отримати документ про припинення громадянства російської федерації.
Однак, відповідачем за результатом розгляду поданого позивачем супровідного листа та декларації про відмову від іноземного громадянства не надано позивачу мотивованої відмови в прийнятті такої декларації, а лише надано роз'яснення норм законодавства щодо процедури припинення іноземного громадянства, що свідчить про не здійснення відповідачем належного розгляду поданому позивачем супровідного листа та декларації.
Посилання відповідача на те, що Законом № 1941, зокрема врегульовано питання можливості подання декларацій про відмову від іноземного громадянства разом із заявою про прийняття громадянства України тими категоріями осіб, які зазначені в Указі Президента України від 13 серпня 2019 № 594, однак до жодної з вказаних категорій осіб позивач не належить, суд оцінює критично, з огляду на таке.
Норми цього закону встановлюють спрощену процедуру для набуття громадянства України окремими категоріями громадян шляхом подання декларації про відмову від іноземного громадянства разом із заявою про прийняття до громадянства України. Водночас, положення вказаного Закону №1941-ІХ не скасовують право інших осіб на подання декларації про відмову від іноземного громадянства за загальними правилами - існування незалежних від них причин неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) або іноземних громадянств (підданств).
Щодо доводів апелянта про необхідність врахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові 30.06.2022 у справі №280/7910/20, колегія суддів зазначає, що такі не можуть бути враховані, оскільки вказана постанова винесена за інших фактичних обставин справи, у якій позивач отримав тимчасове посвідчення громадянина України у 2021 році, тобто до початку введення воєнного стану на всій території України, на відміну від справи що розглядається, у якій позивач ОСОБА_1 22.02.2022 отримав тимчасове посвідчення громадянина України ТР НОМЕР_3 строком дії до 25.01.2024.
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача прийняти у позивача декларацію про відмову від громадянства російської федерації, колегія суддів зазначає наступне.
Як зазначено Верховним Судому постанові від 22 грудня 2018 року у справі № 804/1469/17 відповідно до пункту 4 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі задоволення адміністративного позову суд може визнати бездіяльність суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язати вчинити певні дії.
Згідно з частиною четвертою наведеної статті, у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
При цьому, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.
Положення Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, що були прийняті 11.03.1980 Комітетом Міністрів, передбачають, що під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Отже, дискреція - це елемент управлінської діяльності, пов'язаний з владними повноваженнями та їх носіями - органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не слід ототожнювати лише з формалізованими повноваженнями, вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Попри те, що на законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє, у судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тому, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Таким чином, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує останнього вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні. Натомість, застосування такого способу захисту прав, свобод та інтересів позивача як зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, є правильним тоді, коли останній розглянув клопотання заявника та прийняв рішення, яким відмовив у його задоволенні.
На підставі наведеного Верховний Суд дійшов висновку що у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надані йому законом повноваження на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, то тоді суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення або вчинити певні дії.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22 грудня 2018 року у справі № 804/1469/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 826/11251/18, від 16 травня 2019 року у справі № 821/925/18.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Враховуючи, що суд дійшов висновку про визнання протиправними дії відповідача щодо відмови у прийнятті декларації про відмову від іноземного громадянства, поданої позивачем від 15.11.2023, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що належним та ефективним способом захисту порушених прав позивача є зобов'язання відповідача прийняти у позивача декларацію про відмову від громадянства російської федерації замість документа про припинення громадянства російської федерації, з чим погоджується і колегія суддів.
Крім того, задоволення позовної вимоги щодо зобов'язання відповідача вчинити такі дії є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
Щодо стягнення з відповідача понесених судових витрат на представництво адвокатом інтересів позивача в суді апеляційної інстанції в розмірі 4000,00 гривень, колегія суддів зазначає наступне.
Пунктом 1 частини третьої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
За змістом частини третьої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Частиною четвертою наведеної статті передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п'ятій статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Згідно з частиною шостою, сьомою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
З аналізу положень статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
При цьому, розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
З матеріалів справи вбачається, що між позивачем та адвокатом Тарасенко Д.Ю. укладено договір про надання правової допомоги від 04.12.2023 №04/12/23, за умовами якого адвокат приймає на себе зобов'язання щодо надання правової допомоги з представництва та захисту прав та законних інтересів клієнта під час провадження та розгляду будь-яких справ, що стосуються його прав та законних інтересів. Відповідно до п.2.1 вказаного договору сторони домовилися, що правова допомога на виконання цього договору надається за ціною, визначеною у додатках до цього договору.
Додатком №2 до договору №04/12/23 про надання правової допомоги від 04.12.2023 від 02.10.2024 визначено, що адвокат Тарасенко Д.Ю. приймає на себе зобов'язання щодо представництва інтересів ОСОБА_1 в суді апеляційної інстанції при перегляді рішення Київського окружного адміністративного суду від 29.08.2024 по справі №320/47215/23. Послуги включають в себе складання відзиву на апеляційну скаргу відповідача, письмових пояснень (за необхідності), участь у судових засіданнях (за потреби), а також інші дії, необхідні для представництва інтересів клієнта в суді апеляційної інстанції по зазначеній справі. Гонорар адвоката за надання зазначених послуг становить 4000,00 грн.
Представником позивача до суду апеляційної інстанції надано відповідні докази, а саме:
- копію договору про надання правової допомоги адвокатом від 04.12.2023 №04/12/23;
- додаток №2 до договору №04/12/23 про надання правової допомоги від 04.12.2023;
- опис послуг, наданих адвокатом від 02.10.2024;
- рахунок-фактура №02/10/24 від 02.10.2024;
- платіжну інструкцію від 02.10.2024 на суму 4000, 00 грн;
- ордер на надання правничої допомоги від 02.10.2024.
Згідно з описом послуг, наданих адвокатом Тарасенко Д.Ю. позивачу надано послуги по справі №320/47215/23, а саме: ознайомлення з апеляційною скаргою відповідача та складання відзиву на апеляційну скаргу на що витрачено часу 3,5 год.
Доказом понесення витрат позивача на правничу допомогу є платіжна інструкція від 02.10.2024 на суму 4 000,00 грн, копія якої наявна в матеріалах справи.
Подані докази судова колегія бере до уваги, аналізуючи обґрунтованість суми, заявленої до відшкодування витрат на правничу допомогу в апеляційній інстанції.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що представником позивача на адресу Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області надіслано відзив, в якому заявлено вимогу щодо стягнення судових витрат в суді апеляційної інстанції, що підтверджується квитанцією про доставку документів до зареєстрованого електронного кабінету, яка міститься в матеріалах справи.
Однак, відповідачем до суду апеляційної інстанції не подано жодних заяв та заперечень щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
В той же час, заявлені до відшкодування витрати позивача на правничу допомогу адвоката є співмірними зі складністю справи, наданими адвокатом послугами, витраченим адвокатом часом та обсягом виконаних робіт, а тому, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для відшкодування позивачу витрат на правничу допомогу та вважає заявлений їх розмір співмірним та обґрунтованим.
Отже, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, судом першої інстанції при розгляді справи правильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, а також дотримано норм процесуального права.
Відповідно до статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, Шостий апеляційний адміністративний суду у складі колегії суддів
Апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області залишити без задоволення, рішення Київського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2024 року у справі № 320/47215/23 - без змін.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-А, код ЄДРПОУ 42552598) судові витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в сумі 4 000,00 грн на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ).
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, виключно у випадках передбачених ч.4 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач О.М. Кузьмишина
Судді І.О.Грибан
Л.О. Костюк