Справа № 620/5330/24 Суддя (судді) першої інстанції: Лариса ЖИТНЯК
27 листопада 2024 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Штульман І.В.
суддів: Заїки М.М.,
Черпака Ю.К.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 27 травня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
13 квітня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Усова Юлія Олексіївна звернулася в Чернігівський окружний адміністративний суд з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області (далі - відповідач) про:
- визнання протиправною бездіяльність щодо не нарахування та невиплати з 10 жовтня 2023 року підвищення до пенсії ОСОБА_1 , як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі визначеному статтею 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ;
- зобов'язання здійснити з 10 жовтня 2023 року нарахування та виплату підвищення до пенсії ОСОБА_1 , як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі, визначеному статтею 39 Закону №796-ХІІ, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам (згідно із Законом про Державний бюджет України на відповідний рік), та виплатити нараховане підвищення однією сумою.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 27 травня 2024 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області щодо відмови нарахувати та виплатити ОСОБА_1 підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону №796-ХІІ, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, встановленим на 1 січня календарного року. Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області здійснити з 10 жовтня 2023 року нарахування та виплату підвищення до пенсії ОСОБА_1 , як непрацюючому пенсіонеру, який проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону №796-ХІІ, у розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених на 1 січня календарного року. В решті вимог - відмовлено. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 605,60 гривень судового збору відповідно до частини задоволених вимог.
Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року №6-р/2018 та статті 39 Закону №796-ХІІ позивач має право на щомісячне отримання підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області (далі - апелянт) звернулося до суду з апеляційною скаргою, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і ухвалити нове про відмову в задоволенні позовної заяви. Апелянт вважає, що права на отримання підвищення до пенсії позивач не має в силу незворотності дії закону в часі, оскільки до спірних правовідносин не має застосовуватись стаття 39 Закону №796 в редакції до 01 січня 2015 року.
Позивачем відзиву на апеляційну скаргу до суду не подано.
Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, згідно пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, яким передбачено, що суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження.
За змістом частини першої статті 309 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шістдесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.
За приписами частини другої статті 309 Кодексу адміністративного судочинства України виняткових випадках апеляційний суд за клопотанням сторони та з урахуванням особливостей розгляду справи може продовжити строк розгляду справи, але не більш як на п'ятнадцять днів, про що постановляє ухвалу.
Згідно з частиною четвертою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі.
Пунктом 1 статті 6, ратифікованої Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплено право вирішення спірного питання упродовж розумного строку.
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду, з метою забезпечення повного та всебічного розгляду справи, а також прийняття законного та обґрунтованого рішення з дотриманням процесуальних прав усіх учасників судового процесу, дійшла висновку про наявність підстав для продовження строку розгляду апеляційної скарги на розумний строк - до 28 листопада 2024 року.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає, мотивуючи це слідуючим.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 перебуває на обліку у відповідача, є непрацюючим пенсіонером та проживає в селі Тужар, Чернігівського району, Чернігівської області, яке відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 23 липня 1991 року №106 віднесено до 3 (третьої) зони гарантованого добровільного відселення, що підтверджується довідкою від 05 квітня 2024 року №190 (а.с.18).
Позивач звернулася до відповідача щодо нарахування та виплати підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення.
Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області 26 березня 2024 року листом №4972-3518/С-02/8-2500/24 відмовило ОСОБА_1 у проведенні нарахування підвищення до пенсії та вказало, що частиною другою статті 39 Закону №796 (відновлена за рішенням Конституційного Суду України) не передбачене право на нарахування та виплату підвищення до пенсії позивачу, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення. Також, відповідачем було надано довідку про розмір пенсії позивача з лютого 2019 року по жовтень 2023 року в якій зазначено, що позивач отримує пенсію за віком з 18 лютого 2019 року (а.с.14-17).
Вважаючи, що відповідно до статті 39 Закону №796 позивачу ОСОБА_1 , як непрацюючому пенсіонеру, яка проживає на території радіоактивного забруднення та відноситься до зони гарантованого добровільного відселення, повинна виплачуватись щомісячна доплата до пенсії у розмірах двох мінімальних заробітних плат, адвокат Усова Ю.О. в інтересах ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Закон 796-ХІІ визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення.
Згідно статті 39 Закону №796-ХІІ (у редакції, чинній до 1 січня 2015 року) громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах: у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати; у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати; у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати.
Громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів, за рішенням Адміністрації зони відчуження, встановлюється доплата згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
28 грудня 2014 року прийнято Закон України №76-VIII «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» (далі - Закон №76-VIII), який набрав чинності 01 січня 2015 року, підпункт 7 пункту 4 розділу І якого внесено зміни до Закону №796-ХІІ шляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45.
04 лютого 2016 року прийнято Закон України №987-VIII «Про внесення зміни до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», який згідно з розділом ІІ «Прикінцеві положення» набрав чинності з 01 січня 2016 року і яким включено до Закону №796-ХІІ статті 39 положення такого змісту: «Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України».
Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року №6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VІІІ. Вирішено визнати неконституційним положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VІІІ та такими, що втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Таким чином, з 17 липня 2018 року відновила дію редакція статті 39 Закону №796-ХІІ, яка була чинною до 01 січня 2015 року. Ця редакція статті за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону №987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням статті 39 Законом №987-VIII.
Стаття 39 у редакції Закону №987-VIII, яка чинна з 01 січня 2016 року, врегульовує питання доплат виключно особам, які працюють у зоні відчуження. Однак зазначена редакція статті 39, яка була чинна до 01 січня 2015 року, врегульовувала питання здійснення доплат таким категоріям громадян: 1) особам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення (у зоні безумовного (обов'язкового) відселення, у зоні гарантованого добровільного відселення, у зоні посиленого радіоекологічного контролю); 2) непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях; 3) студентам, які там навчаються; 4) пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення; 5) громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів.
Отже, з моменту ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 17 липня 2018 року №6-р/2018 відновлено, крім іншого, право непрацюючих пенсіонерів на отримання підвищення до пенсії, як осіб, які проживають на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ.
Аналогічної правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі №240/4937/18.
Так, 01 січня 2015 року набрав чинності Закон України від 28 грудня 2014 року №79-VIII «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» (далі - Закон №79-VIII), пункту 63 якого розділ VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України доповнено пунктом 26, яким установлено, що норми і положення статтей 20, 21, 22, 23, 30, 31, 37, 39, 48, 50, 51, 52 та 54 Закону №796-ХІІ застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Таким чином, Кабінету Міністрів України були надані повноваження щодо визначення розміру і порядку виплати пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ.
Постановою Кабінету Міністрів України №1210 від 23 листопада 2011 року «Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» затверджено Порядок обчислення пенсій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи (далі - Порядок) та доручено Пенсійному фонду України забезпечити здійснення перерахунку пенсій, призначених особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, до набрання чинності цією постановою, за матеріалами пенсійних справ.
Відповідно до пункту 15 Порядку підвищення пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення, передбаченого статтею 39 Закону №796-ХІІ, здійснюється в таких розмірах: тим, що проживають у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - 13,2 гривні; тим, що проживають у зоні гарантованого добровільного відселення, - 10,5 гривні; тим, що проживають у зоні посиленого радіоекологічного контролю, - 5,2 гривні.
Зазначені положення Закону №79-VІІІ неконституційними не визнавалися, положення Постанови №1210 є також чинними.
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду зазначає, що однією із ознак, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є прийняття його вищим представницьким органом державної влади. Пунктом 3 частини першої статті 85 Конституції України закріплено, що прийняття законів належить до повноважень Верховної Ради України.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17 жовтня 2002 року №17-рп визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони.
Ще однією ознакою, яка відрізняє закон від нормативно-правових актів, є критерій регулювання найбільш важливих суспільних відносин. Статтею 92 Конституції України визначено коло питань (суспільних відносин), які можуть бути врегульовані виключно законами України.
Вища юридична сила закону полягає також у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Підпорядкованість таких актів законам закріплена у положеннях Конституції України.
Згідно частини третьої статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Рада України, прийнятими відповідно до Конституції України та законів України.
Тому у випадку суперечності норм підзаконного акту нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.
Статтею 67 Закону №796-ХІІ встановлено, що конкретні розміри всіх доплат, пенсій і компенсацій підвищуються Кабінетом Міністрів України відповідно до зміни індексу вартості життя і зростання мінімальної заробітної плати.
Надання Законом №79-VІІІ Кабінету Міністрів України повноважень щодо визначення розміру і порядку виплати пільг, компенсацій і гарантій, слід здійснювати у розмірах, установлених Законом №796-ХІІ, оскільки у самому Законі встановлені розміри підвищення пенсії, а не зазначено, що такий розмір встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Конституційний Суд України у Рішенні від 25 січня 2012 року №3-рп/2012 крім іншого, вирішив: в аспекті конституційного подання положення частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116 Конституції України треба розуміти так, що повноваження Кабінету Міністрів України щодо розробки проекту закону про Державний бюджет та забезпечення виконання відповідного закону пов'язані з його функціями, в тому числі щодо реалізації політики у сфері соціального захисту та в інших сферах. Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України; в аспекті конституційного подання положення частини другої статті 95, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України та пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в системному зв'язку з положеннями статті 6, частини другої статті 19, частини першої статті 117 Конституції України треба розуміти так, що суди при вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності.
Отже, Конституційний Суд України визнав конституційним регулювання Кабінетом Міністрів України розміру соціальних виплат та допомог, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України. Нормативно-правові акти, які видані Кабінетом Міністрів України в межах своїх повноважень, підлягають обов'язковому застосуванню судами під час вирішення справ про соціальний захист громадян.
Разом з тим, рішення Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року №3-рп/2012 не надає права Кабінету Міністрів України зменшувати розмір виплати пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ, а лише вказує, що Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України у разі, якщо законом прямо не передбачено розмір таких виплат.
Надаючи правову оцінку позовним вимогам в частині покладення на відповідача обов'язку здійснити відповідне підвищення до пенсії, виходячи із розміру 2 (двох) мінімальних заробітних плат, колегія суддів уважає за необхідне зазначити наступне.
Розглядаючи подання про розгляд Верховним Судом, як зразкової справи №240/42082/21, колегія суддів в ухвалі від 24 травня 2022 року зазначила, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року, ухваленій за результатами розгляду зразкової справи №240/4937/18, висловлена правова позиція, згідно з якою позивач має право за рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року №6-р/2018 на щомісячне отримання підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат, як встановлено статтею 39 Закону України №796-ХІІ.
Також колегія суддів звернула увагу, що відступу від вищенаведеної правової позиції суду не відбувалось, а процесуальний закон не наділяє такими повноваженнями суд першої інстанції, у тому числі й Верховний Суд, при розгляді ним справи як зразкової.
Наявність неоднакового застосування судами першої та/або апеляційної інстанцій норм матеріального права, ухвалення цими судами різних і суперечливих судових рішень у спорах окремої категорії, без врахування уже сформованої правової позиції Верховного Суду, не зумовлюють автоматичного і безумовного прийняття Верховним Судом справи до провадження як зразкової, і не визначені процесуальним законом як обов'язкові підстави для відкриття провадження у зразковій справі. Навпаки, такі обставини сприятимуть дублюванню вже сформованих правових позицій.
Як вбачається з постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року, ухваленої за результатами розгляду зразкової справи №240/4937/18, надаючи правову оцінку висновку суду першої інстанції про розмір підвищення, передбаченого статтею 39 Закону України №796-ХІІ, Суд зазначив про помилковість делегування права визначення такого Кабінету Міністрів України. Наведений висновок Суду обумовлений тим, що норма закону має вищий пріоритет над нормою підзаконного нормативно-правового акта.
Відповідач зазначає, що судом першої інстанції не надано належної оцінки нормам законів України №796-ХІІ та №1774-VІІІ, колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду зазначає слідуюче.
Так, розглядаючи зразкову справу №240/4946/18 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 грудня 2019 року визнала помилковим висновок суду першої інстанції щодо обчислення розміру щомісячної грошової допомоги, передбаченої статті 37 Закону України №796-ХІІ у відсотковому відношенні до мінімальної заробітної плати з наступних підстав.
01 січня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року №1774-VІІІ (далі Закон - №1774-VІІІ).
За змістом пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону (у редакції, чинній на час прийняття рішення судом першої інстанції) мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року.
За результатами аналізу наведених положень Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що за загальним правилом дії норм права у часі, у зв'язку з набранням чинності Законом №1774-VІІІ, яким установлено розрахункову величину для визначення посадових окладів, заробітної плати працівників та інших виплат і заборонено застосовувати мінімальну заробітну плату після набрання чинності цим Законом, положення статті 37 Закону №796-XII щодо обчислення щомісячної грошової допомоги у процентному співвідношенні до мінімальної заробітної плати застосуванню не підлягають.
Наведений висновок обумовив зміну рішення Верховного Суду в частині слів «мінімальної заробітної плати, встановленої законом про Державний бюджет України на відповідний рік» на слова та цифри «прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня календарного року».
З огляду на викладене, колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду приходить до висновку, що позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача провести нарахування і виплату позивачу доплати до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення, яка передбачена статтею 39 Закону №796-ХІІ, підлягають частковому задоволенню шляхом зобов'язання нарахувати і виплатити таку доплату в розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, який встановлено на 01 січня календарного року.
Такий висновок суду не протирічить положенням статті 71 Закону №796-ХІІ.
Зазначеною правовою нормою закріплено, що дія положень цього Закону не може призупинятися іншими законами, крім законів про внесення змін до цього Закону.
Однак, положення пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №1774-VІІІ визначають нову розрахункову величину, яка підлягає застосуванню під час реалізації положень статті 39 Закону №796-ХІІ, що не має своїм правовим наслідком призупинення дії такої.
Аналогічний підхід застосовано Верховним Судом під час розгляду зразкової справи №200/9195/19-а, з яким погодилась Велика Палата Верховного Суду.
Так, у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду названої справи зазначено, що Законом №1774-VІІІ змінено підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати працівників, а також інших виплат (наприклад, для розрахунку розміру плати за надання адміністративних послуг, у колективних договорах та угодах усіх рівнів). Тобто, цим Законом запроваджено нову розрахункову величину для визначення розмірів тих чи інших виплат шляхом заміни мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 прийнято у відповідності до вимог законодавства, а доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Приписи статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 308, 311, 315, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області - залишити без задоволення.
Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 27 травня 2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І.В. Штульман
Судді: М.М. Заїка
Ю.К. Черпак