про повернення позовної заяви
28 листопада 2024 року м. Житомир справа № 240/18833/24
категорія 106030000
Суддя Житомирського окружного адміністративного суду Черняхович І.Е., перевіривши дотримання вимог законодавства при подачі позовної заяви ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати йому в періоди з 29 січня 2020 року по 20 травня 2023 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки та премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" станом на 01.01.2020, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023, на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 здійснити йому перерахунок грошового забезпечення за період з 29 січня 2020 року по 20 травня 2023 року, а також виплачених за вказаний період грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки та премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" станом на 01.01.2020, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023, на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року №44.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 171 КАС України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними).
Перевіривши дотримання вимог законодавства при подачі даного позову до суду, суддею було встановлено, що позов ОСОБА_1 до суду не у строк, встановлений статтею 122 КАС України. Такий висновок був зроблений судом з огляду на наступне.
Зі змісту позовної заяви вбачається, що звертаючись із даним позовом до суду ОСОБА_1 заявляє вимоги, пов'язані із захистом його права на отримання в належному розмірі грошового забезпечення за період проходження ним служби з 29.01.2020 по 20.05.2023 через застосування у вказаний період невірного розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб при визначенні розмірів його посадового окладу та окладу за військовим званням. При цьому, з військової служби у військовій частині НОМЕР_1 ОСОБА_1 був звільнений 20.05.2023.
Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Статтею 47 КЗпП також визначено, що роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Таким чином, хоча предметом спірних правовідносин у даній справі є невиплата ОСОБА_1 грошового забезпечення за період проходження ним служби з 29.01.2020 по 20.05.2023 в належному розмірі, через застосування у вказаний період невірного розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб при визначенні розмірів його посадового окладу та окладу за військовим званням, однак, підстави для його звернення з даним позовом до суду виникли лише 20.05.2023, коли при звільненні зі служби у військовій частині НОМЕР_1 остання не здійснила виплату йому недоотриманого за період з 29.01.2020 по 20.05.2023 грошового забезпечення, розрахованого із застосуванням вірного показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
З огляду на правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, стаття 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01 липня 2022 року №2352-IX поширюється тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності. До такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 20.11.2023 у справі №160/5468/23.
Оскільки, спірні в даній справі правовідносини стосуються невиплати ОСОБА_1 при звільненні з військової служби у військовій частині НОМЕР_1 грошового забезпечення в належному розмірі, право на отримання якого він набув протягом період служби з 29.01.2020 по 20.05.2023, а звільнення його з цієї служби відбулося 20.05.2023, то до спірних правовідносин підлягає застосуванню редакція статті 233 КЗпП, яка діяла на дату такого звільнення, тобто редакція зі змінами, внесеними Законом України від 01 липня 2022 року №2352-IX.
Відповідно до статті 233 Кодексу законів про працю України (в редакції чинній станом на 20.05.2023) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Таким чином, до правовідносин у цій справі застосуванню підлягають норми частини другої статті 233 КЗпП України, у редакції після 19 липня 2022 року, які, в свою чергу, передбачають тримісячний строк звернення до суду з позовом про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні. При цьому, перебіг такого строку слід розраховувати з дня одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 був звільнений з військової служби 20.05.2023, однак письмове повідомлення про розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який був застосований відповідачем при визначенні розмірів його посадового окладу та окладу за військовим званням у спірний період, відповідач позивачу не надавав. Таку інформацію позивач дізнався, отримавши від військової частини НОМЕР_1 довідку від 06.06.2024 №844/119, що була надана у відповідь на звернення його представника.
Відтак, саме з 06.06.2024 для позивача розпочався перебіг трьохмісячного процесуального строку на звернення з даним позовом до суду, який відповідно закінчився 06.09.2024. Однак, ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом лише 25.09.2024. У зв'язку із цим, суд зробив висновок про пропуск позивачем процесуального строку на звернення до суду, передбаченого ст. 233 КЗпП України, та виніс ухвалу від 29.10.2024, якою залишив позовну заяву ОСОБА_1 без руху та встановив йому строк для усунення недоліків шляхом надання до суду клопотання про поновлення пропущеного процесуального строку на звернення до суду та доказів поважності причин його пропуску.
На виконання вимог вищезазначеної ухвали позивач подав до суду заяву, в якій просив поновити йому пропущений строк на звернення до суду. На обгрунтування поданої заяви позивач зазначив, що до 19.07.2022 КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. В контексті вказаного позивач вказав, що ним не було одержано ним письмового повідомлення який розмір прожиткового мінімуму був застосований при розрахунку його грошового забезпечення в спірний період. Крім того, зауважив, що не мав підстав для сумнівів у добросовісності відповідача при здійсненні розрахунку його грошового забезпечення. Окрім того, звертає увагу, що у наказі про звільнення та грошовому атестаті також не зазначається інформація щодо прожиткового мінімуму, отже йому ніяк не могло бути відомо про порушення свого права, у день звільнення. Відтак, зазначає, що лише після отримання відповіді на адвокатський запит його представника, йому фактично стало відомо про порушення свого права.
Розглянувши вказану заяву суд зазначає, що пропущений процесуальний строк може бути поновлений, якщо причини його пропуску є поважними.
Ключовою є фраза "з поважних причин", а отже це і є предметом доказування при вирішенні питання щодо встановлення поважності причин для позивача, тобто якщо строк був пропущений з поважних причин, це повинно підтверджуватися незаперечними письмовими доказами.
Поважними причинами пропуску строку звернення до суду відповідно до вимог Кодексу адміністративного судочинства України визнаються обставини, які є об'єктивно непереборними та не залежать від волевиявлення сторони і пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення сторонами у справі процесуальних дій, в тому числі звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами. Поважними причинами пропуску строку позовної давності вважаються такі обставини, за яких своєчасне пред'явлення позову стає неможливим або утрудненим.
Як вказує практика Верховного Суду України, оцінюючи обставини, що перешкоджали здійсненню процесуального права на оскарження, суд повинен виходити з оцінки та аналізу всіх наведених у клопотанні доводів, а також з того, чи мав заявник можливість своєчасно реалізувати своє право на оскарження.
Доводи позивача, вказані в заяві про поновлення пропущеного процесуального строку зводяться до того, що:
- до 19.07.2022 КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати;
- письмового повідомлення про те, який розмір прожиткового мінімуму був застосований при розрахунку його грошового забезпечення в спірний період, відповідач йому не надавав, а таку інформацію він дізнався лише після отримання відповіді на адвокатський запит його представника.
Суд зазначає, що правова оцінка тому, яку редакцію ст. 233 КЗпП України (до чи після змін, внесених Законом України від 01 липня 2022 року №2352-IX) надавалась судом в ухвалі від 29.10.2024 про залишення позовної заяви без руху.
Так, у вказаній ухвалі судом було зазначено, що хоча предметом спірних правовідносин є невиплата ОСОБА_1 грошового забезпечення за період проходження ним служби з 29.01.2020 по 20.05.2023 в належному розмірі, однак, підстави для його звернення з даним позовом до суду виникли лише 20.05.2023, коли при звільненні зі служби у військовій частині НОМЕР_1 остання не здійснила виплату йому недоотриманого за період з 29.01.2020 по 20.05.2023 грошового забезпечення, розрахованого із застосуванням вірного показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб. У зв'язку із чим, суд врахувавши висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 20.11.2023 у справі №160/5468/23, про поширення статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01 липня 2022 року №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності, дійшов висновку, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню редакція статті 233 КЗпП, яка діяла на дату звільнення позивача з військової служби, тобто редакція зі змінами, внесеними Законом України від 01 липня 2022 року №2352-IX, яка обмежує строк звернення працівника до суду з позовом щодо виплати всіх сум, які належали при звільненні, терміном у три місяці.
Щодо твердження позивача про те, що письмового повідомлення про те, який розмір прожиткового мінімуму був застосований при розрахунку його грошового забезпечення в спірний період, відповідач йому не надавав, а таку інформацію він дізнався лише після отримання відповіді на адвокатський запит його представника, суд звертає увагу, що вирішуючи питання про момент початку перебігу для позивача процесуального строку на звернення до суду, суд врахував відсутність такого повідомлення та в ухвалі від 29.10.2024 зазначив, що перебіг трьохмісячного процесуального строку на звернення з даним позовом до суду розпочався для ОСОБА_1 з 06.06.2024 (дати виданої військовою частиною НОМЕР_1 довідки №844/11, яка містила інформацію про розмір прожиткового мінімуму, який був застосований при розрахунку грошового забезпечення позивача в спірний період).
Таким чином, початок перебігу процесуального строку на звернення до суду був визначений судом з урахуванням того, що моментом, коли позивач дізнався про порушення своїх прав є отримання від військової частини НОМЕР_1 довідки від 06.06.2024 №844/119.
Вказаний строк розпочався для позивача 06.06.2024 та відповідно закінчився 06.09.2024. Однак, ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до суду лише 25.09.2024, тобто передбачений ст. 233 КЗпП України трьохмісячний строк пропустив.
Жодних інших підстав для поновлення пропущеного процесуального строку на звернення до суду позивачем в заяві про поновлення такого строку, поданій на виконання вимог ухвал про залишення позовної заяви без руху, не вказано.
З урахуванням наведеного, реалізація позивачем права на звернення до суду з позовною заявою в рамках строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності посадових осіб відповідача. Позивач, необґрунтовано не дотримуючись такого порядку, позбавляє себе можливості реалізовувати своє право на звернення до суду в межах строків звернення до суду, нереалізація цього права зумовлена його власною пасивною поведінкою.
Частиною другою та п'ятою статті 44 КАС України визначено, що учасники справи зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Дотримання строку звернення з адміністративним позовом до суду є однією з умов для реалізації права на звернення з позовом у публічно-правових відносинах. Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності у публічно-правових відносинах.
Верховний Суд зазначив, що чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи, а для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного поновлення судами пропущеного строку.
Аналіз практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) свідчить про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, ЄСПЛ виходить із наступного: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних причин, внаслідок непереборних, незалежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.
Враховуючи викладене суд вважає, що позивачем не надано належних доказів наявності обставин, які б давали підстави для висновку про наявність об'єктивних, тобто таких, що не залежали від волі позивача, обставин, які б зумовили поважність пропуску встановленого процесуальним законом строку звернення до суду.
У справах "Стаббігс та інші проти Великобританії", "Девеер проти Бельгії" Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.
Також прецедентна практика Європейського суду з прав людини у справах "Осман проти Сполученого королівства" та "Круз проти Польщі" виходить з того, що реалізуючи п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
Таким чином, дотримання строку звернення є однією з умов реалізації права на позов і тісно пов'язано з реалізацією права на справедливий суд. Наявність такої умови запобігає зловживанням і погрозам звернення до суду. Її відсутність призводила б до постійного збереження стану невизначеності у правовідносинах.
Обставини, на які посилається позивач, на переконання суду, не є поважними, оскільки такі причини не носять ознак об'єктивності та непереборності безпосередньо для позивача, а реалізація останнім права на судовий захист невід'ємно пов'язана зі строками, в межах яких позивач може звернутися до суду за захистом свого права.
Таким чином, судом не було встановлено наявності поважних причин, за яких позивач не могла звернутися до адміністративного суду в межах передбаченого законом строку.
З огляду на зазначене, суд визнає причини пропущення позивачем строку звернення до суду з даним позовом є неповажними.
Частинами 1 та 2 ст. 123 КАС України встановлено, що у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Відповідно до пункту 1 частини 4 статті 169 КАС України позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк.
Про повернення позовної заяви суд постановляє ухвалу. Копія ухвали про залишення позовної заяви без руху або про повернення позовної заяви надсилається особі, яка подала позовну заяву, не пізніше наступного дня після її постановлення (ч. 5, 6 ст. 169 КАС України).
Беручи до уваги встановлені обставини, суд приходить до висновку, що позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії слід повернути позивачу у зв'язку з пропуском ним без поважних причин процесуального строку на звернення до адміністративного суду.
Керуючись статтями 169, 243, 248, 256, 294, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ухвалив:
Позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії повернути позивачу.
Копію ухвали про повернення позовної заяви надіслати особі, яка її подала, не пізніше наступного дня після її постановлення, разом із позовною заявою й усіма доданими до неї матеріалами.
Повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Ухвала суду набирає законної сили негайно після її підписання суддею.
Ухвала суду може бути оскаржена до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її складення.
Суддя І.Е.Черняхович