ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"27" листопада 2024 р. справа № 300/6745/24
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі судді Микитин Н.М., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, про визнання протиправними рішень та зобов'язання до вчинення дій, -
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (далі - відповідач, орган пенсійного забезпечення, ГУ ПФУ в Дніпропетровській області) про визнання протиправним та скасування рішення від 29.05.2024 №092750010707, зобов'язання повторно розглянути заяву від 21.05.2024 та прийняти рішення про призначення з 01.04.2024 пенсії за віком на пільгових умовах за списком № 2 відповідно до пункту "б" статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення", зарахувати до страхового стажу періоди роботи з 01.09.1992 по 30.10.1992, з 02.11.1992 по 02.08.2007 та період догляду за дитиною 20.02.1999 року народження, до досягнення нею трирічного віку.
Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач 21.05.2024 звернулася до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком № 2. Проте, у призначенні пенсії було відмовлено рішенням ГУ ПФУ в Дніпропетровській області від 29.05.2024 №092750010707 з підстав недосягнення, на думку пенсійного органу, пенсійного віку. В свою чергу, в даному рішенні пенсійним органом уже визнається вік заявника - 50 років; страховий стаж 29 рік 03 місяці 14 днів; пільговий стаж за списком №2 - 16 років 27 днів. Однак, на думку позивача, у спірному випадку необхідно врахувати рішення Конституційного Суду від 23.01.2020 за №1-р/2020, яким визначено необхідність застосування статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 року № 1788-XII в редакції до внесення змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року №213-VIII для осіб, які працювали до 1 квітня 2015 року на посадах, визначених у вказаних нормах. Відтак, на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком №2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць: жінки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах. Таким чином на думку позивача, станом на дату звернення із заявою про призначення пенсії вона досягла відповідного пенсійного віку, встановленого пунктом "б" частини 1 статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" та здобула необхідний загальний і пільговий страховий стаж, який визнається відповідачем, для призначення пенсії за Cписком №2. Крім того, відповідачем не зараховано до страхового стажу період з 01.09.1992 по 30.10.1992 згідно трудової книжки серії НОМЕР_1 від 09.06.1992, оскільки відсутня назва документу, його дата та номер, згідно якого внесено запис про звільнення, що порушує Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженою наказом МПУ, МЮУ та МСЗНУ № 58 від 29.07.1993, період з 02.11.1992 по 02.08.2007, відповідно до записів трудової книжки серії НОМЕР_1 від 09.06.1992, з 01.07.2000 зараховано відповідно до сплати страхових внесків за даними індивідуальних відомостей про застраховану особу (Довідка ОК-5) та період догляду за дитиною 20.02.1999 року народження, оскільки відсутня відмітка в документ про отримання паспорту або дані про виховання дитини до 3-х річного віку. З наведених підстав, просить позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10.09.2024 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, згідно із правилами, встановленими статтею 262 Кодексу адміністративного судочинства України.
Згідно наявної в матеріалах справи довідки про доставку електронного листа, ухвалу про відкриття провадження від 10.09.2024 у справі №300/6745/24 надіслано одержувачу - Головному управлінню Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області засобами електронного зв'язку через підсистему "Електронний суд" Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, котру доставлено до електронного кабінету останнього 11.09.2024 о 02:16 годині (а.с.59).
Відповідно до частини 1 статті 174 КАС України ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 251 цього Кодексу.
Днем вручення судового рішення, серед іншого, є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи (пункт 2 частини 6 статті 251 КАС України).
З урахуванням вказаного ухвала суду про відкриття провадження у справі від 10.09.2024 вважається врученою відповідачу належним чином.
ГУ ПФУ в Дніпропетровській області, станом на 10.09.2024, не скористалось правом на подання відзиву на позовну заяву у строк, встановлений пунктом 3 ухвали про відкриття провадження від 10.09.2024.
Відповідно до вимог частини 6 статті 162 КАС України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Суд, на підставі положення частини 8 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, розглянувши матеріали адміністративної справи, дослідивши і оцінивши докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та заперечують проти позову, встановив наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 21.05.2024 звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області із заявою про призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2, що визнається сторонами.
Після реєстрації заяви та сканування копій наданих документів засобами програмного забезпечення, органом, що розглядає заяву, згідно принципу екстериторіальності було визначено Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області.
Відповідач рішенням від 29.05.2024 №092750010707 позивачу відмовив у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за Списком № 2, зіславшись на положення статті 114 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», вказавши, що у позивача немає права на призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2. В цьому ж рішенні зазначено, що вік заявниці 50 років 01 місяць, а згідно поданих документів страховий стаж заявника становить 29 років 03 місяці 14 днів в тому числі пільговий стаж, що дає право на призначення пенсії на пільгових умовах за Списком №2 становить 16 років 27 днів.
Крім того, згідно спірного рішення, ГУ ПФУ в Дніпропетровській області не зараховано до страхового стажу ОСОБА_1 періоди:
- з 01.09.1992 по 30.10.1992 згідно трудової книжки серії НОМЕР_1 від 09.06.1992, оскільки відсутня назва документу, його дата та номер, згідно якого внесено запис про звільнення, що порушує Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженою наказом МПУ, МЮУ та МСЗНУ № 58 від 29.07.1993;
- з 02.11.1992 по 02.08.2007, відповідно до записів трудової книжки серії НОМЕР_1 від 09.06.1992, з 01.07.2000 зараховано відповідно до сплати страхових внесків за даними індивідуальних відомостей про застраховану особу (Довідка ОК-5);
- період догляду за дитиною 20.02.1999 року народження, оскільки відсутня відмітка в документ про отримання паспорту або дані про виховання дитини до 3-х річного віку.
Вважаючи вищенаведену відмову протиправною позивач звернулася до суду з відповідними позовними вимогами.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 1 статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з положеннями статті 4 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, одним з видів загальнообов'язкового державного соціального страхування є пенсійне страхування. При цьому відносини, що виникають за цим видом соціального страхування, регулюються законами, прийнятими відповідно до цих Основ.
У відповідності до вимог пункту 3 частини 1 статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України, визначаючи яку правову норму слід застосувати до спірних правовідносин, суд зазначає, що при вирішенні даної справи керується нормами Законів та підзаконних нормативно-правових актів в редакції, чинній на момент врегулювання спірних правовідносин.
Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян, регулюються Законом України від 05 листопада 1991 року №1788-XII “Про пенсійне забезпечення (далі - Закон №1788-XII) та Законом України від 09 липня 2003 року №1058-ІV “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон №1058-ІV), іншими законами і нормативно-правовими актами та міжнародними договорами (угодами), що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення.
Згідно із частиною 4 статті 24 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.
Відмовляючи у призначенні пенсії пенсійний орган зазначив про те, що відповідно до статті 114 Закону України “Про загальнообов'язкове пенсійне страхування» працівникам, зайнятим повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, - після досягнення 55 років і за наявності страхового стажу не менше 30 років у чоловіків, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах, і не менше 25 років у жінок, з них не менше 10 років на зазначених роботах.
Відтак, оскаржуване рішення від 29.05.2024 №092750010707 вказує на підставу для відмови позивачу у призначенні пенсії на пільгових умовах, а саме відсутність необхідного віку.
Надаючи оцінку, вищенаведеним доводам відповідача, зазначеним у рішенні від 29.05.2024 №092750010707, суд зазначає наступне.
Так, відповідно до пункту 2 частини 2 статті 114 Закону № 1058-IV на пільгових умовах пенсія за віком призначається працівникам, зайнятим повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, - після досягнення 55 років і за наявності страхового стажу не менше 30 років у чоловіків, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах, і не менше 25 років у жінок, з них не менше 10 років на зазначених роботах.
До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за віком на пільгових умовах мають жінки 1970 року народження і старші після досягнення ними такого віку 55 років.
Працівникам, які не мають стажу роботи з шкідливими і важкими умовами праці, передбаченого абзацом першим цього пункту, але мають не менше половини стажу на зазначених роботах, за наявності передбаченого абзацами першим і п'ятнадцятим - двадцять третім цього пункту відповідного страхового стажу пенсії на пільгових умовах призначаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого абзацом першим частини першої статті 26 цього Закону: чоловікам - на 1 рік за кожні 2 роки 6 місяців такої роботи; жінкам - на 1 рік за кожні 2 роки такої роботи.
В той же час, відповідно до пункту "б" частини 1 статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи, зокрема, працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком №2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 30 років у чоловіків, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах, і не менше 25 років у жінок, з них не менше 10 років на зазначених роботах.
До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за віком на пільгових умовах мають жінки 1970 року народження і старші після досягнення ними такого віку: 55 років - з 1 жовтня 1969 року по 31 грудня 1970 року.
Працівникам, які не мають стажу роботи із шкідливими і важкими умовами праці, передбаченого абзацом першим цього пункту, але мають не менше половини стажу на зазначених роботах, за наявності передбаченого загального стажу роботи пенсії за віком на пільгових умовах призначаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого абзацом першим частини першої статті 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування": чоловікам - на 1 рік за кожні 2 роки 6 місяців такої роботи; жінкам - на 1 рік за кожні 2 роки такої роботи.
Таким чином, в силу приписів пункту "б" частини 1 статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" і пункту 2 частини 2 статті 114 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", пенсія на пільгових умовах незалежно від місця останньої роботи призначається працівникам за наявності трьох обов'язкових умов у сукупності:
- зайняття повний робочий день на відповідних роботах із шкідливими і важкими умовами праці - за списком №2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України;
- атестація робочих місць;
- досягнення 55 років для жінок і при стажі роботи не менше 25 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах.
Однак, рішенням Конституційного Суду №1-р/2020 від 23.01.2020 статтю 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" (в коментованій вище редакції) визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною). Порядок застосування статті 13 визначає пункт 3 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду №1-р/2020 від 23.01.2020.
У спірних правовідносинах слід враховувати, що закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність (стаття 152 Конституції України).
Зокрема, відповідно до пункту 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду №1-р/2020 від 23.01.2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), статтю 13, частину 2 статті 14, пункти "б"-"г" статті 54 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 за №1788-XII зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 за №213-VIII.
Згідно з пунктом 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду №1-р/2020 від 23.01.2020 стаття 13, частина 2 статті 14, пункти "б"-"г" статті 54 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 за №1788-XII зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 за №213-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Пунктом 3 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду №1-р/2020 від 23.01.2020 встановлено, що застосуванню підлягають стаття 13, частина 2 статті 14, пункти "б"-"г" статті 54 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 за №1788-XII в редакції до внесення змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 за №213-VIII для осіб, які працювали до 1 квітня 2015 року на посадах, визначених у вказаних нормах, а саме:
"На пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи: … б) працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць:
чоловіки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 25 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах;
жінки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах.
При цьому, Конституційний Суд в пункті 4.1 Рішення №1-р/2020 від 23.01.2020 зазначив, що статтею 13 Закону №1788-XII до внесення змін Законом №213-VIII було передбачено зменшення пенсійного віку для чоловіків і жінок стосовно загального пенсійного віку (60 років для чоловіків і 55 років для жінок) з урахуванням різниці між пенсійним віком у чоловіків і жінок на 10 років для працівників, зайнятих повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, та на 5 років для працівників, зайнятих повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці; зменшення пенсійного віку та стажу для чоловіків і жінок стосовно загального пенсійного віку з урахуванням різниці між пенсійним віком у чоловіків і жінок на 5 років.
Отже, у статті 13 Закону №1788-XII до внесення змін Законом №213-VIII було встановлено такий пенсійний вік: у пункті "а" для чоловіків - 50 років, для жінок - 45 років; у пунктах "б"-"з" для чоловіків - 55 років, для жінок - 50 років.
У Законі №1788-XII зі змінами, внесеними Законом №213-VIII, збережено вказану пропорцію щодо зменшення пенсійного віку для чоловіків і жінок стосовно загального пенсійного віку без урахування різниці між пенсійним віком для чоловіків і жінок. У частині першій статті 13 Закону №1788 зі змінами, внесеними Законом №213-VIII, встановлено однаковий пенсійний вік для чоловіків та жінок, а саме: у пункті "а" - 50 років (на 10 років менше, ніж загальний пенсійний вік), у пунктах "б"-"з" - 55 років (на 5 років менше, ніж загальний пенсійний вік).
Відтак, статтею 13 Закону №1788-XII зі змінами, внесеними Законом №213-VIII, передбачено поетапне збільшення пенсійного віку та стажу для працівників, зайнятих на роботах, визначених у цих нормах.
За висновками пункту 4.4 Рішення Конституційного Суду №1-р/2020 від 23.01.2020, перевіряючи статтю 13, частину 2 статті 14, пункти "б"-"г" статті 54 Закону №1788-XII зі змінами, внесеними Законом №213-VIII, на відповідність Конституції України, Конституційний Суд України виходив з такого.
Вказаними положеннями Закону №1788-XII зі змінами, внесеними Законом №213-VIII, передбачено поетапне підвищення на 5 років віку виходу на пенсію на пільгових умовах з урахуванням відповідного стажу роботи та на пенсію за вислугу років.
Згідно зі статтею 13, частиною 2 статті 14, пунктами "б"-"г" статті 54 Закону №1788-XII у редакції до внесення змін Законом №213-VIII у осіб, які належать до категорій працівників, вказаних у цих нормах, виникли легітимні очікування щодо реалізації права виходу на пенсію. Однак оспорюваними положеннями Закону №213-VIII змінено нормативне регулювання призначення пенсій таким особам.
Конституційний Суд України дослідивши правовідносини, пов'язані зі змінами підстав реалізації права на пенсію на пільгових умовах з урахуванням відповідного стажу роботи та на пенсію за вислугу років зазначає, що ці зміни вплинули на очікування осіб стосовно настання юридичних наслідків, пов'язаних із реалізацією права виходу на пенсію.
Таким чином особи, що належать до певної категорії працівників, були учасниками правовідносин, у яких вони об'єктивно передбачали настання відповідних наслідків, а саме призначення пенсій, тобто їх легітимні очікування були пов'язані саме з положеннями Закону №1788-XII у редакції до внесення змін Законом №213-VIII. При цьому, зміна умов призначення пенсій особам, які належать до певної категорії працівників, з урахуванням наявності відповідного стажу роботи, призвела до такого нормативного регулювання призначення пенсій, яке суттєво вплинуло на очікування вказаних осіб, погіршило їх юридичне становище стосовно права на призначення пенсій, що має реалізовуватися при зміні нормативного регулювання лише у разі справедливого поліпшення умов праці та впевненості у настанні відповідних юридичних наслідків, пов'язаних із реалізацією права виходу на пенсію.
З урахуванням вказаного, стаття 13, частина 2 статті 14, пункт "б"-"г" статті 54 Закону №1788-XII зі змінами, внесеними Законом №213-VIII, якими передбачено поетапне підвищення на 5 років віку виходу на пенсію на пільгових умовах з урахуванням відповідного стажу роботи та на пенсію за вислугу років для працівників, визначених у вказаних нормах, порушують легітимні очікування таких осіб, а отже, суперечать частині 1 статті 8 Конституції України, тобто порушують принцип верховенства права, складовою якого є юридична визначеність.
Окрім цього, суд звертає увагу на те, що у справах “Щокін проти України» (заяви №23759/03 та 37943/06, рішення від 14.10.2010) та “Серков проти України» (заява №39766/05, рішення від 07.07.2011) Європейський суд з прав людини дійшов висновку що, по-перше, національне законодавство не було чітким та узгодженим та не відповідало вимозі “якості» закону і не забезпечувало адекватного захисту осіб від свавільного втручання у права заявника; по-друге, національними органами не було дотримано вимоги законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника, коли в його справі національне законодавство припускало неоднозначне трактування; по-третє, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості і точності порушує вимогу “якості закону». В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків осіб, національні органи зобов'язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід. Тобто вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.
Також Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.02.2020 у справі №520/15025/16-а (провадження №11-1207апп19, пункт 56) сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Отже, у спірних правовідносинах застосуванню підлягають саме норми Закону №1788-ХІІ з урахуванням Рішення №1-р/2020, а не Закону № 1058-ІV.
Аналогічна правова позиція викладена у рішенні Верховного Суду від 21 квітня 2021 року, ухваленого за результатами розгляду зразкової справи № 360/3611/20 (адміністративне провадження №Пз/9901/32/20).
За вказаних обставин, така обов'язкова умова для призначення пенсії на пільгових умовах: необхідний вік та стаж роботи, має застосовуватися в порядку, визначеному пунктом 3 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду №1-р/2020 від 23.01.2020, та виходячи з принципу правої визначеності як складового елементу верховенства права, гарантованого статтею 8 Конституції України. Таке застосування судом вищевказаних норм права усуває колізію в їх застосуванні, у спосіб застосування тієї норми, яка створює більш сприятливі умови для реалізації права особи на пенсійне забезпечення, та забезпечує у спірних правовідносинах правову визначеність.
Відтак, на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи: працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць: жінки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах.
Водночас, працівникам-жінкам, які мають не менше половини стажу роботи із шкідливими і важкими умовами праці, пенсії на пільгових умовах призначаються із зменшенням віку, передбаченого статтею 12 Закону №1788-XII, на 1 рік за кожні 2 роки такої роботи.
За приписами статті 12 Закону №1788-XII право на пенсію за віком, серед іншого, мають жінки після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 20 років.
Виходячи з аналізу наведених правових норм, суд дійшов висновку, що особа (жінка) при стажі роботи не менше 20 років і не менше половини стажу роботи із шкідливими і важкими умовами праці, має право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах із зменшенням пенсійного віку (55 років) на 1 рік за кожні 2 роки такої роботи.
Суд зазначає, що відповідач в рішенні від 29.05.2024 №0902750010707 про відмову у призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 на пільгових умовах по Списку №2, проаналізувавши подані нею необхідні документи, фактично погодився з наявністю в позивача:
- 29 років 03 місяці 14 днів страхового стажу (який є більше обов'язкових 20 років);
- 16 років 27 днів стажу на роботах із шкідливими і важкими умовами праці за Списком №2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України (що є більше необхідних 10 років), з чим погоджується також і суд;
Згідно наявної в матеріалах справи копії паспорта громадянина України ОСОБА_1 серії НОМЕР_2 виданого 12.07.1997, позивач народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , а отже на момент звернення із заявою від 21.05.2024 про призначення пенсії на пільгових умовах за Списком №2 досягла необхідних 50 років.
Відтак, зважаючи на правове врегулювання спірних правовідносин, яке визначено рішенням Конституційного Суду України № 1-р/2020 справа № 1-5/2018(746/15) від 23.01.2020, позивачка набула право на пенсію за віком на пільгових умовах з 50 років.
Оскільки позивач досягла 50 років, має загальний страховий стаж 29 років 03 місяці 14 днів, в тому числі пільговий стаж, що дає право на призначення пенсії на пільгових умовах за Списком №2 становить 16 років 27 днів, відтак остання має право на призначення пенсії на пільгових умовах із зменшенням віку з урахуванням Рішення Конституційного Суду України № 1-р/2020 справа № 1-5/2018(746/15) від 23.01.2020.
Як наслідок, рішення про відмову у призначенні пенсії від 29.05.2024 №0902750010707 прийняте Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області є протиправним та підлягає до скасування.
Крім того, згідно спірного рішення, ГУ ПФУ в Дніпропетровській області не зараховано до страхового стажу ОСОБА_1 період з 01.09.1992 по 30.10.1992 згідно трудової книжки серії НОМЕР_1 від 09.06.1992, оскільки відсутня назва документу, його дата та номер, згідно якого внесено запис про звільнення, що порушує Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженою наказом МПУ, МЮУ та МСЗНУ № 58 від 29.07.1993, з 02.11.1992 по 02.08.2007, відповідно до записів трудової книжки серії НОМЕР_1 від 09.06.1992, з 01.07.2000 зараховано відповідно до сплати страхових внесків за даними індивідуальних відомостей про застраховану особу (Довідка ОК-5) та період догляду за дитиною 20.02.1999 року народження, оскільки відсутня відмітка в документ про отримання паспорту або дані про виховання дитини до 3-х річного віку.
Надаючи оцінку правомірності дій відповідача, щодо не зарахування зазначених вище періодів до страхового стажу, суд зазначає наступне.
Періоди, з яких складається страховий стаж визначені в статті 24 Закону №1058-IV, відповідно до якої страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок (частина перша статті 24 Закону №1058-IV).
Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом (частина друга статті 24 Закону №1058-IV).
За приписами статті 48 Кодексу законів про працю України, положення якої кореспондуються зі статтею 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення", трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України № 637 від 12 серпня 1993 року затверджено Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (далі - Порядок № 637).
Пунктом 1 Порядку № 637 передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Пунктом 3 Порядку підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлено, що за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Відтак, правова норма статті 62 Закону № 1058-IV, закріплює, що основним документом для підтвердження стажу роботи є трудова книжка і лише при її відсутності, або відповідних записів у ній, стаж підтверджується згідно із Порядком, затвердженим Постановою КМУ № 637, на підставі дипломів, посвідчень, свідоцтв, а також довідок та інших документів, що видані на підставі архівних даних і містять відомості про періоди навчання.
Суд зазначає, що записами у трудовій книжці позивача серія НОМЕР_3 від 09.06.1992, підтверджено наступні періоди роботи ОСОБА_1 :
- з 09.06.1992 по 30.08.1992 працювала в Майданському МП "Сувенір";
- з 31.08.1992 переведена в фермерське господарство "Стара Гута" у зв'язку з реорганізацією МП "Сувенір";
- з 01.09.1992 по 29.10.1991 працювала, за переведенням на посаду, секретарем у фермерському господарстві "Стара Гута";
- з 02.11.1992 по 19.02.2002 працювала завідуючою господарством в Майданській неповній середній школі Тисменицького району, Івано-Франківської області;
- з 20.02.2002 по 25.07.2002, працювала, за переводом, робітником по обслуговуванню будівель, приміщень та обладнання в Майданській неповній середній школі Тисменицького району, Івано-Франківської області;
- з 26.07.2002 по 01.08.2007, працювала, за переводом, прибиральницею службових приміщень в Майданській неповній середній школі Тисменицького району, Івано-Франківської області;
- з 03.08.2007 по 31.01.2010 працювала молодшою медичною сестрою палатною нарковідділення №1 в Обласному наркологічному диспансері м. Івано-Франківськ;
- з 01.02.2010 по 30.08.2023, працювала за переводом, молодшою медичною сестрою палатною нарковідділення №1 в Обласному наркологічному диспансері м. Івано-Франківськ;
- з 29.09.2023 по 15.11.2023 призначено виплату допомоги по безробіттю;
- з 17.11.2023 по 21.12.2023 працювала молодшою медичною сестрою (санітарка) пологового відділення з індивідуальним пологовими залами по блоками для вагітних, роділь та породіль з інфекційними захворюваннями з оглядовим кабінетом в Комунальному некомерційному підприємстві "Івано-Франківський обласний перинатальний центр Івано-Франківської обласної ради" (а.с.24-26).
Всі вищевказані записи в трудовій книжці серії НОМЕР_1 від 09.06.1992 про періоди роботи ОСОБА_1 здійснені чітко, без будь-яких закреслень чи виправлень, скріплені печатками роботодавця, містить інформацію стосовно кожного періоду роботи на різних підприємствах, а саме: дати прийняття на роботу, найменування підприємства, де працювала позивач, посада, на яку було прийнято позивача, а також зазначено на підставі яких наказів позивач прийнята на роботу та звільнена з роботи.
Щодо періоду роботи позивача з 01.09.1992 по 30.10.1992, то слід звернути увагу на те, що записи в трудовій книжці серії НОМЕР_1 від 09.06.1992 про вказані періоди зроблені в період, коли була чинною Інструкція про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях, затверджена постановою Держкомпраці СРСР від 20.06.1974 № 162.
Так, відповідно до вказаної Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях, затверджена постановою Держкомпраці СРСР від 20.06.1974 № 162: трудова книжка є основним документом про трудову діяльність робітників і службовців; трудові книжки ведуться на всіх робітників і службовців державних, кооперативних і громадських підприємств, установ і організацій, які працювали понад 5 днів, в тому числі на сезонних і тимчасових працівників, а також на позаштатних працівників за умови, якщо вони підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; всі записи в трудовій книжці про прийом на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагородження та заохочення вносяться адміністрацією підприємства після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого терміну, а при звільненні - в день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження); записи проводяться акуратно, пір'яний чи кульковою ручкою, чорнилом чорного, синього або фіолетового кольору; в розділах "Відомості про роботу", "Відомості про нагородження", "Відомості про заохочення" трудової книжки (вкладиша) закреслення раніше внесених неточних або неправильних записів не допускається; в графі 3 розділу "Відомості про роботу" у вигляді заголовка пишеться повне найменування підприємства; в графі 3 пишеться: "Прийнято або призначений в такий-то цех, відділ, підрозділ, ділянку, виробництво" із зазначенням їх конкретного найменування, а також найменування роботи, професії або посади і присвоєного розряду. Записи про найменування роботи, професії або посади, на яку прийнято працівника, виробляються: для робітників - відповідно до найменуваннями професій, вказаних у Єдиному тарифно-кваліфікаційному довіднику робіт і професій робітників; для службовців - відповідно до найменуваннями посад, зазначених в Єдиної номенклатурі посад службовців, або відповідно до штатного розкладу; при звільненні робітника або службовця всі записи про роботу, нагородження та заохочення, внесені в трудову книжку за час роботи на даному підприємстві, засвідчуються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженої ним особи і печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів; бланки трудових книжок і вкладишів до них зберігаються в бухгалтерії підприємства як документи суворої звітності і видаються за заявкою у підзвіт особі, відповідальній за ведення трудових книжок; після закінчення кожного місяця бухгалтерія вимагає від особи, відповідальної за ведення трудових книжок, звіту про наявність бланків трудових книжок і вкладишів до них, з додатком прибуткового ордера каси підприємства. На зіпсовані під час заповнення бланки трудових книжок і вкладишів до них складається акт.
Пунктом 18 постанови Ради Міністрів Української РСР і Всесоюзної Центральної Ради професійних спілок "Про трудові книжки робітників і службовців" від 06.09.1973 № 656 передбачено, що відповідальність за організацію робіт з ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації. За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність.
Аналогічні положення містяться в пункті 4 Постанови Кабінету Міністрів України "Про трудові книжки працівників" від 27.04.1993 № 301, згідно якого відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання та видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства. За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність.
Відповідно до пункту 3 Порядку підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, основним документом, що підтверджує стаж є трудова книжка. Лише при наявності неправильності чи неточності записів у трудовій книжці, для підтвердження стажу приймаються до уваги інші документи, які визначені вищевказаним Порядком № 637, зокрема: дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; довідки; виписки із наказів; особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати; посвідчення; характеристики; письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про період роботи.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 5 статті 242 КАС України).
Така правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 08.05.2018 у справі № 559/484/17, від 07.11.2019 у справі № 686/19477/16.
Таким чином, саме орган Пенсійного фонду України, а не особа, наділений правом, в разі наявності певних розбіжностей у документах, для підтвердження стажу роботи, звертатись із відповідними листами, запитами до підприємств, установ, організацій, в тому числі пенсійних органів іноземних держав, та не перекладати на особу обов'язок збирання доказів щодо сплати страхових внесків в іноземній державі.
Прийняття на підтвердження стажу роботи, зокрема довідок, застосовується тільки в тому випадку, коли відсутня трудова книжка або у ній немає записів щодо умов праці, чи містяться неправильні або неточні записи.
Відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, представництва іноземного суб'єкта господарювання. Тому недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для особи, яка зазнала такого порушення, а отже, й не може впливати на її особисті права.
Отже, на особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його трудовій книжці. Відсутність посилання чи неточних записів у первинних документах по обліку трудового стажу та нарахуванню заробітної плати на конкретну посаду, яку займав позивач у той чи інший період його роботи у підприємстві за наявності належним чином оформленої трудової книжки, не може бути підставою для виключення вказаних періодів роботи з трудового стажу позивача, що дає йому право на призначення пільгової пенсії за віком, оскільки працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення бухгалтерських документів на підприємстві, та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини адміністрації підприємства не може бути підставою для позбавлення позивача його конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань надання пенсії за віком на пільгових умовах відповідно до статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення".
В спірному випадку запис № 4 в трудовій книжці серії НОМЕР_1 від 09.06.1992 про звільнення позивача з 30.10.1992, засвідчений підписом голови фермерського господарства та печаткою такого господарства.
Водночас, щодо відсутності відомостей про номер, дату та назву документу, на підставі якого вчинено запис, то Інструкція від 20.06.1974 № 162 не передбачає наслідків для особи, на яку оформлено трудову книжку, за порушення порядку ведення такої трудової книжки, тим паче за таке несуттєве порушення.
Таким чином, період роботи позивача з 01.09.1992 по 30.10.1992 підлягає зарахуванню до страхового стажу ОСОБА_1 .
Щодо періоду роботи позивача з 02.11.1992 по 02.08.2007, то суд вказує на таке.
Згідно з трудовою книжкою серії НОМЕР_1 від 09.06.1992 ОСОБА_1 :
- з 02.11.1992 по 19.02.2002 працювала завідуючою господарством в Майданській неповній середній школі Тисменицького району, Івано-Франківської області;
- з 20.02.2002 по 25.07.2002, працювала, за переводом, робітником по обслуговуванню будівель, приміщень та обладнання в Майданській неповній середній школі Тисменицького району, Івано-Франківської області;
- з 26.07.2002 по 01.08.2007, працювала, за переводом, прибиральницею службових приміщень в Майданській неповній середній школі Тисменицького району, Івано-Франківської області.
Такі записи в трудовій книжці серії НОМЕР_1 від 09.06.1992 здійснені відповідно до вимог Інструкції № 58, оскільки містять всю необхідну інформацію, а саме: дату прийняття на роботу, найменування підприємств, де працювала позивач, посади, на які було прийнято позивача, а також зазначено на підставі яких документів позивач прийнята на роботу, дату звільнення з роботи, підставу звільнення, відтиск печатки роботодавця та підпис відповідальної особи.
З огляду на те, що трудова книжка серії НОМЕР_1 від 09.06.1992 містить всі необхідні записи про періоди роботи позивача з 02.11.1992 по 02.08.2007, в силу вимог пунктів 1 та 3 Порядку від 12.08.1993 № 637, відсутня необхідність підтвердження такого трудового стажу на підставі інших документів, виданих за місцем роботи чи архівними установами.
Що стосується доводів пенсійного органу про те, що з 01.07.2000 записи в трудовій книжці позивача не підтверджені індивідуальними відомостями про застраховану особу Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування (відсутня інформація про сплату внесків), то слід вказати на таке.
З огляду на положення пунктів 1 та 3 Порядку підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637, вимоги про підтвердження наявного трудового стажу іншими документами, які визначені вищевказаним Порядком № 637, можливі лише при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній.
Така правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 08.05.2018 у справі № 559/484/17 та від 07.11.2019 у справі № 686/19477/16.
Згідно усталеної позиції Верховного Суду до запровадження персоніфікованого обліку (тобто 1 липня 2000) - зарахуванням періодів роботи особи до стажу, необхідного для призначення пенсії, здійснюється за даними, що підтверджують періоди її трудової діяльності, зокрема, записів трудової книжки.
За вказаних обставин, безпідставним є не зарахування до страхового стажу періодів роботи позивача з 02.11.1992 по 30.06.2000, оскільки в зазначений період були відсутні вимоги про зарахування до стажу періодів роботи на підставі відомостей про сплату страхових внесків на підставі індивідуальних відомостей про застраховану особу.
Тобто записами трудової книжки серії НОМЕР_1 від 09.06.1992 підтверджено період трудової діяльності ОСОБА_1 з 02.11.1992 по 02.08.2007.
Відповідно до статті 56 Закону України "Про пенсійне забезпечення" до стажу роботи для призначення пенсії зараховується, будь-яка інша робота, на якій працівник підлягав державному соціальному страхуванню, або за умови сплати страхових внесків.
Відповідно до статті 1 Закону № 1058-IV, страхові внески - це кошти відрахувань на соціальне страхування, збір на обов'язкове державне пенсійне страхування та страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, сплачені (які підлягають сплаті) згідно із законодавством, що діяло раніше; надходження від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, що спрямовуються на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.
Страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до закону сплачують єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та/або є платниками відповідно до цього Закону.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 24 Закону № 1058-IV, страховий стаж - це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Згідно із статтею 20 Закону № 1058-IV, страхові внески обчислюються виключно в грошовій формі, у тому числі з виплат (доходу), що здійснюються в натуральній формі.
Обчислення страхових внесків застрахованих осіб, здійснюється страхувальниками на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) заробітної плати (доходу), грошового забезпечення, на які відповідно до цього Закону нараховуються страхові внески.
Страхові внески підлягають сплаті незалежно від фінансового стану платника страхових внесків.
Якщо страхувальники несвоєчасно або не в повному обсязі сплачують страхові внески, до них застосовуються фінансові санкції, передбачені цим Законом, а посадові особи, винні в порушенні законодавства про сплату страхових внесків, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законом.
Частиною другої статті 24 Закону № 1058-IV передбачено, що страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.
Частиною четвертою статті 24 Закону № 1058-IV передбачено, що періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.
Частиною першою статті 40 Закону № 1058-IV передбачено, що для обчислення пенсії враховується заробітна плата (дохід) за весь період страхового стажу починаючи з 1 липня 2000 року. За бажанням пенсіонера та за умови підтвердження довідки про заробітну плату первинними документами або в разі, якщо страховий стаж починаючи з 1 липня 2000 року становить менше 60 місяців, для обчислення пенсії також враховується заробітна плата (дохід) за будь-які 60 календарних місяців страхового стажу підряд по 30 червня 2000 року незалежно від перерв.
Відповідно до статті 106 Закону № 1058-IV виконавчі органи Пенсійного фонду накладають на посадових осіб, які вчинили правопорушення, адміністративні стягнення у разі, зокрема, несплати або несвоєчасної сплати страхових внесків, у тому числі авансових платежів.
Отже, посадові особи таких страхувальників, відповідальні за сплату страхованих внесків, в разі їх несплати, несуть передбачену законом дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність, а пенсійний орган застосовує до страхувальників фінансові санкції та здійснює заходи щодо стягнення такої заборгованості зі сплати страхових внесків.
Тобто щодо періодів трудової діяльності після 1 липня 2000, то Верховний Суд при застосуванні норм Закону України "Про пенсійне забезпечення" (статті 56), Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (статті 20, 24, 40, 106) виснував, що обов'язок по сплаті страхових внесків та відповідальність за несвоєчасну або не в повному обсязі сплату страхових внесків законом покладено на страхувальника. Відповідальність за несплату страхових внесків несе підприємство-страхувальник, оскільки здійснює нарахування страхових внесків із заробітної плати застрахованої особи. Невиконання підприємством-страхувальником обов'язку по сплаті внесків до Пенсійного фонду України не може позбавляти соціальної захищеності та пенсійного стажу за час роботи на вказаному підприємстві. Протилежний підхід є неприпустимим та таким, що суперечить основним конституційним засадам в сфері соціального захисту.
Отже, позивач не повинен відповідати за неналежне виконання підприємством-страхувальником свого обов'язку щодо нарахування та належної сплати страхових внесків. Наявність заборгованості підприємства по страховим внескам не може бути підставою для незарахування до страхового стажу при призначенні пенсії позивачу періоду її роботи.
При цьому, Верховний Суд застосовуючи вказані норми Закону, не розділяє право особи на призначення пенсії з зарахуванням чи не зарахуванням певного періоду трудової діяльності до страхового стажу, що дає право на пенсію за віком, після запровадження персоніфікованого обліку залежно від того, яку посаду на підприємстві-страхувальнику займала така застрахована особа, оскільки пенсійний орган мав своєчасно здійснювати контроль за сплатою страхувальником страхових внесків з заробітної плати працівників та притягувати чи ініціювати питання притягнення до відповідальності такого страхувальника та його посадових осіб, відповідальних за несвоєчасну сплату чи несплату таких внесків, а не фактично компенсувати свою бездіяльність на стадії призначення пенсії конкретній особі.
Аналогічні висновки висловлені у Постановах Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі № 208/6680/16-а, від 24 травня 2018 року у справі № 490/12392/16-а, від 1 листопада 2018 року у справі № 199/1852/15-а, від 20 березня 2019 у справі № 688/947/17, від 31 жовтня 2019 року у справі № 683/1814/16-а, від 23 березня 2020 року у справі № 535/1031/16-а, від 26 березня 2020 року у справі № 299/3616/16-а, від 17 листопада 2021 року у справі № 242/5635/16-а, від 30.12.2021 у справі № 348/1249/17.
Таким чином, слід дійти висновку про те, що позивач не може бути позбавлена гарантованого Державою права на пенсійного забезпечення лише через несплату страхувальниками- роботодавцями позивача страхових внесків із заробітної плати ОСОБА_1 .
Втім, вирішуючи позовну вимогу ОСОБА_1 про зарахування до страхового стажу періоду її роботи з 02.11.1992 по 02.08.2007, то судом встановлено , що частково вказаний період не є спірним, оскільки частково зарахований відповідачем до страхового стажу позивача, що підтверджується копією розрахунку стажу форма-РС-право по ОСОБА_1 , з якого вбачається не врахування відповідачем таких періодів: з 01.07.2000 по 31.08.2000, з 23.09.2000 по 31.12.2000 та з 26.12.2001 по 31.12.2002.
З огляду на вищевикладене, періоди роботи позивача з 01.07.2000 по 31.08.2000, з 23.09.2000 по 31.12.2000 та з 26.12.2001 по 31.12.2002 підлягають зарахуванню до страхового стажу ОСОБА_1 , а позов у цій частині підлягає до задоволення. В решті періоду страховий стаж позивача не є спірним, тому в цій частині позову слід відмовити.
Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про необхідність зарахування до страхового стажу періоду догляду за дитиною 20.02.1999 року народження до 3-х річного віку, то суд вказує на відсутність підстав до задоволення позову в цій частині, оскільки відповідно до розрахунку стажу форма-РС-право по ОСОБА_1 такий період відповідачем зараховано до страхового стажу позивача із врахуванням трудової діяльності останньої відображеної у її трудовій книжці НОМЕР_1 .
Щодо позовної вимоги щодо зобов'язання повторно розглянути заяву від 21.05.2024 та прийняти рішення про призначення з 01.04.2024 пенсію за віком на пільгових умовах за списком № 2 відповідно до пункту "б" статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення", суд зазначає наступне.
За наявності формальної підстави для відмови позивачу в призначенні пенсії за віком на пільгових умовах, законної мети такої відмови, яка спрямована на те, щоб відповідна пенсія була призначена тим особам, які мають на це законне право, в той же час позбавлення позивача права на призначення пенсії за віком на пільгових умовах по Списку №2, за встановлених судом вище обставин, буде не пропорційним втручанням в її право на отримання відповідних пенсійних виплат, гарантоване статтею 1 протоколу 1 Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод.
Європейський Суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п.53 рішення у справі Ковач проти України від 7 лютого 2008 року, п.59 рішення у справі Мельниченко проти України від 19 жовтня 2004 року, п.50 рішення у справі Чуйкіна проти України від 13 січня 2011 року, п.54 рішення у справі Швидка проти України від 30 жовтня 2014 року тощо).
Це означає, що суд має оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними та людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав.
Відповідно до ч. 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
При вирішенні даного спору суд також бере до уваги, що завданням адміністративного судочинства, є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Адміністративний суд у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення) не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Тобто, дискреційними є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною.
Суд також зазначає, що згідно з пунктом 2 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
Відповідно до частини 3 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
З системного аналізу вищезазначених норм слідує, що у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача.
Так, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Умови, за яких пенсійний орган відмовляє у призначенні пенсії за віком визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен прийняти відповідне рішення про призначення пенсії. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - призначити або відмовити в такому призначенні, однак виключно у тому випадку, коли для цього є законні підстави. За законом в спірних правовідносинах у відповідача немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. (ч.2 ст.9 КАС України).
Згідно з частиною 2 статті 44 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", заява про призначення пенсії за віком може бути подана застрахованою особою не раніше ніж за місяць до досягнення пенсійного віку.
При цьому, відповідно до положень частини 1 статті 45 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсія призначається з більш раннього строку.
Так, пунктом 1 частини 1 статті 45 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.
Суд зазначає, що ОСОБА_1 вперше звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області із відповідною заявою та необхідними документами 21.05.2024, тобто в трьохмісячний строк з дня набуття право на призначення пенсії. Отже, позивачу необхідно призначити пенсію з наступного дня після досягнення 50 річного віку.
Крім того, суд звертає увагу, що відповідно до частини 1 статті 44 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" звернення за призначенням (перерахунком) пенсії здійснюється шляхом подання заяви та інших документів, необхідних для призначення (перерахунку) пенсії, до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженої особи застрахованою особою особисто або через законного представника недієздатної особи, особи, дієздатність якої обмежена, малолітньої або неповнолітньої особи.
Враховуючи те, що судом встановлено протиправність рішення від 29.05.2024 №092750010707 про відмову у призначенні пенсії, з метою належного захисту прав позивача, суд вважає необхідним зобов'язати саме Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, (як відповідний територіальний орган Пенсійного фонду який приймав рішення про відмову у призначенні пенсії) призначити позивачу пенсію за віком на пільгових умовах за списком №2 з 01.04.2024.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
В рішенні Конституційного Суду України від 09.07.2007 у справі №1-29/2007 зазначено, що утверджуючи і забезпечуючи права і свободи громадян, держава окремими законами України встановила певні соціальні пільги, компенсації і гарантії, які є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права, а тому відповідно до частини 2 статті 6, частини 2 статті 19, частини 1 статті 68 Конституції України вони є загальнообов'язковими, однаковою мірою мають додержуватися органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами. Невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави. Принципи соціальної держави втілено також у ратифікованих Україною міжнародних актах: Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Європейської соціальної хартії (переглянутій) 1996 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та рішеннях Європейського суду з прав людини.
Згідно зі статтею 12 Європейської соціальної хартії (переглянутої) 1996 року держава зобов'язана підтримувати функціонування системи соціального забезпечення, її задовільний рівень, докладати зусиль для її поступового посилення.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Тобто, ці норми одночасно покладають обов'язок на сторін доводити суду обґрунтованість своїх тверджень або заперечень.
Належних і достатніх доказів, які б спростовували доводи позивача, відповідач під час розгляду справи не надав.
Враховуючи вищевикладене, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, приходить до висновку, що позовна заява підлягає частковому задоволенню.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд зазначає, що у відповідності до приписів частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Відтак, підлягає стягненню з Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на користь позивача сплачений судовий збір в розмірі 1000,00 грн пропорційно до задоволених вимог, згідно квитанції №0.0.3834777225.1 від 20.08.2024 (а.с.16).
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 29.05.2024 №092750010707 про відмову у призначенні ОСОБА_1 пенсії за віком на пільгових умовах за Списком № 2 відповідно до пункту "б" статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення".
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області зарахувати ОСОБА_1 до страхового стажу періоди її роботи з 01.09.1992 по 30.10.1992, з 01.07.2000 по 31.08.2000, з 23.09.2000 по 31.12.2000 та з 26.12.2001 по 31.12.2002.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити ОСОБА_1 , з 01.04.2024 пенсію за віком на пільгових умовах за Списком №2 відповідно до пункту "б" статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення".
В задоволенні решти вимог позову - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 сплачену нею суму судового збору у розмірі 1000 (одна тисяча) гривень 00 копійок.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 , АДРЕСА_1 );
відповідач: Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 21910427, вул. Набережна Перемоги, 26, м. Дніпро, 49094).
Суддя Микитин Н.М.