вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua
"24" липня 2024 р. м. Київ Справа № 911/239/24
Розглянувши матеріали справи за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Забавко»
до Держави Російської Федерації
про стягнення 6 903 435,37 грн
Суддя Т.П. Карпечкін
За участю представників:
від позивача: Поліщук А.О (ордер серія АА № 1449452 від 28.05.2024 року);
від відповідача: не з'явився.
Обставини справи:
В провадженні Господарського суду Київської області знаходиться справа за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Забавко» (позивач, ТОВ “Забавко») до Держави Російської Федерації (відповідач, РФ) про стягнення 6 903 435,37 грн. з яких 4 427 780,87 грн реальних збитків та 2 475 654,50 грн. відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди .Позовні вимоги обґрунтовує ст.ст. 22, 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ст.ст. 224-225 Господарського кодексу України та Законом України “Про міжнародне приватне право», та вказує, що внаслідок воєнної агресії РФ на території України було знищено майно позивача, яке знаходилось в орендованих складських приміщеннях, в результаті чого йому завдано збитки у відповідному розмірі.
Ухвалою суду від 23.02.2024 у справі № 911/239/24 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 25.03.2024.
Судом враховано, що на офіційній сторінці Господарського суду Київської області розміщено відповідне оголошення веб-порталу «Судова влада України» в порядку, передбаченому ч.ч. 4, 5 ст. 122 Господарського процесуального кодексу України, про час і місце розгляду даної справи.
Також, всі процесуальні документи суду у справі № 911/239/24 оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень веб-порталу "Судова влада України" в мережі Інтернет, відомості якого є офіційними, а доступ безоплатний та цілодобовий згідно Закону України "Про доступ до судових рішень".
Предметом позову у справі № 911/239/24 є відшкодування шкоди, завданої збройною агресією Російської Федерації проти України; місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; передбачається, що шкода завдана агентами Російської Федерації, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України; вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН. У зв'язку з повномасштабним вторгненням Російської Федерації на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що, у свою чергу, з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства Російської Федерації в Україні, у зв'язку із припиненням його роботи на території України. До таких висновків щодо розірвання дипломатичних відносин між Україною і Російською Федерацією, на основі аналізу наведених вище норм права та фактичних обставин, дійшов Верховний Суд у постановах від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19, від 18 травня 2022 року № 760/17232/20, а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, провадження № 14-167цс20 (пункт 58).
Відповідно до ч. 5, 6 ст. 13 Закону України “Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі № 990/80/22, Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії.
При цьому, Верховний Суд виходив з того, що країна-агресор діяла поза межами свого суверенного права на самооборону, навпаки, віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, тому безумовно Російська Федерація надалі не користується в такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Такі висновки наведено в постановах Верховного Суду від 08 та 22 червня 2022 року у справах № 490/9551/19 та № 311/498/20.
Таких самих висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19 та у справі № 760/17232/20-ц, зазначивши додаткові аргументи непоширення судового імунітету Російської Федерації у спірних правовідносинах, а саме: підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції; судовий імунітет Російської Федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004); підтримання імунітету Російської Федерації є несумісним з міжнародно-правовими зобов'язаннями України у сфері боротьби з тероризмом; судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення нею державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.
За приписами ст. 3 Господарського процесуального кодексу України (далі- ГПК України) судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України “Про міжнародне приватне право», а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору. Іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов'язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (ст. 365 ГПК України).
Згідно з ч. 1 ст. 367 ГПК України у разі, якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території Російської Федерації регулюється Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992, прийнявши відповідний нормативний акт - Постанову Верховної Ради України “Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності» від 19.12.1992. Згідно вищезазначеної Угоди Компетентні суди та інші органи держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав зобов'язуються надавати взаємну правову допомогу. Взаємне надання правової допомоги включає вручення і пересилання документів і виконання процесуальних дій, зокрема проведення експертизи, заслуховування сторін, свідків, експертів та інших осіб. При наданні правової допомоги компетентні суди та інші органи держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав зносяться одна з одною безпосередньо. При виконанні доручень про надання правової допомоги компетентні суди та інші органи, в яких просять допомоги, застосовують законодавство своєї держави. При зверненні про надання правової допомоги і виконання рішень документи, що додаються, викладаються мовою держави, яка запитує, або російською мовою.
Разом з тим, у зв'язку з військовою агресією держави-відповідача проти України, Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 в Україні введено воєнний стан.
Відповідно до частини 1 статті 12-2 Закону України “Про правовий режим воєнного стану» в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.
За зверненням Мін'юсту, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресію Росії проти України та неможливість у зв'язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов'язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.
Згідно з листом Міністерства юстиції України “Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану» № 25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022, з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування.
Крім того, у зв'язку з агресією з боку держави-відповідача та введенням воєнного стану АТ “Укрпошта» з 25.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з державою-відповідачем.
Відповідно до ч. 2 ст. 367 ГПК України судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.
Таким чином з метою належного повідомлення відповідача про розгляд даної справи необхідно вручити відповідачу копію позовної заяви та процесуальні документи по даній справі у перекладі на російську мову з нотаріальним засвідченням його вірності через Міністерство юстиції України.
Разом з тим у зв'язку із порушенням Російською Федерацією цілей та принципів статуту ООН, Гельсінського Заключного Акта, Паризької Хартії для Нової Європи та ряді інших документів ОБСЄ, у зв'язку із широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти суверенітету та територіальної цілісності України, Міністерство закордонних справи України 24.02.2022 нотифікувало МЗЗ РФ про прийняте Україною рішення розірвати дипломатичні відносини з Росією, що були встановлені Протоколом про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Російською Федерацією від 14.02.1992.
Відтак діяльність дипломатичних представництв України в Росії та Росії в Україні, а також будь-яке дипломатичне спілкування припинено відповідно до Віденської Конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.
Отже подальше застосування відповідного алгоритму для подачі будь-яких судових документів до російської сторони дипломатичними каналами не є можливим з огляду на розірвання дипломатичних відносин та евакуацію всіх співробітників дипломатичних та консульських установ України через повномасштабну агресію Російської Федерації проти України.
Таким чином, на період збройного конфлікту у відносинах з державою-агресором унеможливлено застосування міжнародних договорів України з питань правового співробітництва, у тому числі у зв'язку із припиненням поштового сполучення.
З урахування вищенаведеного, а також враховуючи неможливість виконання судового доручення про вручення відповідачу судових документів про відкриття провадження у справі дипломатичними каналами, господарський суд дійшов висновку про подальше повідомлення відповідача про дату, час і місце розгляду справи шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України.
При цьому відповідно до ч. 4 ст. 122 ГПК України відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.
Виклики відповідача у справі здійснювалися через оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України (https://ko.arbitr.gov.ua/).
У даному випадку судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України “Про доступ до судових рішень» усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 3 Закону України “Про доступ до судових рішень» для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному вебпорталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України “Про доступ до судових рішень»).
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись, зокрема, з ухвалою про відкриття провадження у справі від 03.07.2023 року у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
У зв'язку з перебуванням судді Карпечкіна Т.П. у відпустці, підготовче засідання призначене на 25.03.2024 не відбулося.
Ухвалою Господарського суду Київської області від 23.04.2024 року підготовче засідання відкладено на 15.05.2024 року.
В підготовчому засіданні 15.05.2024 року позивач зазначив, що позовні вимоги, з підстав викладених у позовній заяві підтримує. Також зазначив і про те, що ним повідомлено про всі обставини справи, які йому відомі, та надані суду всі наявні в нього докази.
Відповідач в підготовче засідання 15.05.2024 року не з'явився, відзив не надав.
Ухвалою Господарського суду Київської області від 15.05.2024 року закрито підготовче провадження у справі та призначено до судового розгляду по суті на 29.05.2024 року.
Ухвалою Господарського суду Київської області від 29.05.2024 розгляд справи по суті відкладено на 26.06.2024.
Ухвалою Господарського суду Київської області від 26.06.2024 розгляд справи по суті відкладено на 24.07.2024.
23.07.2024 позивачем подано письмові пояснення з додатковими доказами.
В судовому засіданні 24.07.2024 року представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі, відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання не з'явився.
Згідно п. 1 ч. 3 ст. 202 ГПК України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
Згідно з ч. ч. 1-2 ст. 233 ГПК України суди ухвалюють рішення, постанови іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Рішення та постанови приймаються, складаються і підписуються в нарадчій кімнаті складом суду, який розглянув справу.
Відповідно до ч. 1 ст. 240 ГПК рішення суду проголошується у судовому засіданні, яким завершується розгляд справи, публічно, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд може проголосити лише вступну та резолютивну частини рішення.
У зв'язку з чим, в судовому засіданні 24.07.2024 року судом закінчено розгляд справи та за результатами оцінки поданих сторонами доказів, у нарадчій кімнаті, прийнято рішення.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача та дослідивши надані докази, господарський суд
Товариство з обмеженою відповідальністю Товариство з обмеженою відповідальністю “Забавко» є юридичною особою, резидент України, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб та громадських формувань - 43486612.
Місцезнаходженням Товариства з обмеженою відповідальністю “Забавко» є: 03040, місто Київ, вулиця Красилівська, будинок 11, оф. 103.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, з метою здійснення підприємницької діяльності позивачем, як орендарем,
01.06.2020 між ТОВ «ЗАБАВКО» (замовник) та товариством з обмеженою відповідальністю «ЕКОЛЬ ЛОГІСТІКС», код ЄДРПОУ 31280577, що зареєстроване за адресою: Україна, м. Київ, вул. Краснова, буд. 27 (далі - ТОВ «ЕКОЛЬ-ЛОГСТІКС») (виконавець) укладено Договір № 1-25-0 про надання складських послуг, відповідно до умов якого, ТОВ «ЕКОЛЬ ЛОГІСТІКС» зобов'язується надати послуги, пов'язані зі складським обслуговуванням товарів замовника.
Відповідно до л. 1.3. Договору про надання складських послуг, товаром є дитячі іграшки, або інший товар, не заборонений до обігу та зберігання в Україні, яким правомірно володіє (розпоряджається) Замовник.
Відповідно до п. 11,1. Договору виконавець не має право розпоряджатися та/чи користуватися переданим товаром протягом його перебування на зберіганні.
При цьому, в п. 1.3. Договору адресою складського комплексу визначено: Київська область, Києво-Святошинський р-н, с. Стоянка, вулиця 21 км Житомирського шосе, складський комплекс ТОВ «ВЕСТ ГЕЙТ ЛОГІСТИК».
Також, відповідно до п. 1 Договору про внесення змін (від 30.12.2021) до Договору про надання складських послуг, строк дії договору було продовжено до 31.12.2024.
Як зазначено позивачем, приміщення, розташовані с. Стоянка, вулиця 21 км Житомирського шосе Київської області, використовувалися ним для здійснення підприємницької діяльності, у тому числі, зберігання товарно-матеріальних цінностей, призначених для подальшої реалізації.
24.02.2022 у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.22 було введено в Україні воєнний стан, який триває на даний час.
Однак, у зв'язку з повномасштабною збройною агресією РФ склад був знищений, а разом з ним і усе майно, що там знаходилося і належало позивачу.
Позивачем отриманий лист ТОВ «ЕКОЛЬ ЛОГІСТІКС» від 01.07.2022, яким повідомлялось, що 03.03.2022 під час військової агресії РФ проти України, російськими військами був обстріляний та загорівся складський комплекс, що належить на праві власності ТОВ «ВЕСТ ГЕЙТ ЛОГІСТИК» за адресою: Україна, Київська обл., Бучанський район, с. Стоянка, вул. 21 км Житомирського шосе.
Також позивач вказує, що листом від 01.07.2022 повідомлялось, що факт пожежі після звільнення та розмінування прилеглих до складського комплексу територій засвідчено Актом про пожежу, складеним 05.05.2022 (далі - Акт про пожежу).
Акт про пожежу був складений комісією у складі начальника відділу організації профілактичної роботи Бучанського РУ ГУ ДСНС України у Київській області підполковника служби цивільного захисту Кириченка Ю.О., інспектора відділу застосування санкцій та аналітичної роботи центру забезпечення діяльності Головного управління ДСНС України у Київській області Дерди В.1., виконавчого директора ТОВ «БЮРО ВИН» Дикого О.С., директора ТОВ «ВЕСТ ГЕЙТ ЛОГІСТИК» Кота Г.Д., Заступника начальника відділу транспортної та складської логістики ТОВ «ДЦ Україна» Супруна С.О., Генерального директора ТОВ «ЕКОЛЬ ЛОГІСТІКС» Голімбовського А.В., юриста ТОВ «ЛОГІСТИК-ПЛЮС» Погребняка О.О., з якого вбачається наступне.
03.03.2022 відбулась пожежа на об?єкті нежитлової будівлі офісного та складського корпусу виробничо-складського комплексу за адресою: Київська область, Бучанський (колишній Києво-Святошинський) район, с. Стоянка, вул. 21-км. Житомирського шосе, власником якого є ТОВ «ВЕСТ ГЕЙТ ЛОГІСТИК». При цьому, одним із орендарів, з якими були укладені відповідні договори, являється ТОВ « ЕКОЛЬ ЛОГІСТІКС»; місце виникнення пожежі: склад № 2, Н; сили та засоби не залучались до гасіння пожежі у зв?язку з проведенням активних бойових дій; пожежею знищено будівлю складу № 2, Н, площею 89 365,5 кв.м. та матеріальні цінності, що знаходились всередині будівлі складу; пожежею знищено, у тому числі, матеріальні цінності ТОВ «ЕКОЛЬ ЛОГІСТІКС»; причиною пожежі ймовірно є потрапляння боєприпасів, їх уламків внаслідок бойових дій.
Окрім того, в Акті про пожежу містяться зауваження, надані директором ТОВ «ВЕСТ ГЕЙТ ЛОГІСТІКС» Котом Г.Д. про те, що пожежею було знищене, в тому числі, обладнання та майно контрагентів, яке знаходилося на об?єкті, згідно договорів, а також майно інших суб?єктів господарювання (орендодавців, суборендарів та інше), з якими було укладено відповідні договори.
Також у листі від 01.07.2022 вказується, що внаслідок пожежі знищено товар (дитячі іграшки), що належать на праві власності позивачу, який був переданий на зберігання ТОВ «ЕКОЛЬ ЛОГІСТІКС» відповідно до Договору про надання складських послуг, а загальна вартість знищеного внаслідок пожежі товару (дитячих іграшок) складає 4 427 651,65 грн без ПДВ, що підтверджується відповідною бухгалтерською довідкою від 01.07.2022 про загальну вартість знищеного товару ТОВ «ЗАБАВКО».
Відповідно до бухгалтерської довідки, загальна кількість товару, що була знищена станом на 03.03.2022 складає 24 483 шт.
3 метою підтвердження надходження та знаходження на складі товару, що належав позивачу, надав перелік договорів укладених з контрагентами на поставку товару.
Позивач зазначає, що з метою визначення збитків, що були завдані ТОВ «ЗАБАВКО» внаслідок пожежі на підставі Наказу № 1-Інв від 05.05.2022 була проведена позачергова Інвентаризація товарно-матеріальних цінностей (товару), що знаходились на відповідальному зберіганні на складах ТОВ «Еколь Логістик», яка була оформлена Інвентаризаційним описом № 1 від 06.05.2022.
3 якого вбачається, що вціліле на складі майно налічує 17 шт. товарів, решта товару є повністю знищене.
Також, позивач надає суду інвентаризацію товарів на складі № 5 від 06.05.2022, з якої вбачається, що фактична кількість товарів на складі станом на 06.05.2022 становить 17 шт. на загальну суму 2 949,02 грн. При цьому, загальна кількість товарів за обліком становить 24 500 шт., а загальна сума за обліком становить 4 430 600,67.
Також позивачем замовлено проведення незалежної оцінки у ТОВ «ГЕО ФІНАНС ГРУП» з визначення розміру реальних збитків, від знищення майна (товару) згідно переліку, що наведені у Додатку № 1 до даного Договору; а саме втраченої вигоди у вигляді неодержаного прибутку ТОВ «ЗАБАВКО», отриманих внаслідок знищення майна.
Відповідно до Звіту про розмір збитків, реальні збитки від знищення майна, що належить позивачу, складають 4 427 780,87 грн або 151 351,77 дол. США, або 133 484,70 Євро.
Також позивач зазначає що, розмір збитків у вигляді неодержаного прибутку (упущеної вигоди) ґрунтується на Договорах поставки товарів, відповідно до яких, позивач мав би поставити знищений відповідачем товар та отримати відповідний прибуток, проте через неправомірні дії відповідача не може цього зробити.
Відповідно до Звіту про розмір збитків, збитки у вигляді неодержаного прибутку (упущеної вигоди) від внаслідок знищення майна (товару), яке зберігалося за адресою: Київська обл., Бучанський р-н, с. Стоянка, на складі ТОВ «ЕКОЛЬ ЛОГІСТИК» складають 2 475 654,50 грн. або 84 623,58 дол. США, або 74 633,77 Євро.
Враховуючи викладене, позивач зазначає, що означене вище майно було знищено в ході збройної агресії Російської Федерації, тому, позивач звернувся до суду з даним позовом до Російської Федерації посилаючись на норми міжнародного і національного законодавства України, на підставі яких просить стягнути з відповідача завдану його протиправними діями шкоду у вигляді вартості знищеного майна у загальному розмірі 4 427 780,87 грн. реальних збитків та 2 475 654,50 грн. упущеної вигоди.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частиною 1 ст. 2 ГПК України визначено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Статтею 7 ГПК України визначено, що правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин; рівності всіх фізичних осіб незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак; рівності фізичних та юридичних осіб незалежно від будь-яких ознак чи обставин.
Судочинство в господарських судах здійснюється, зокрема, відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України “Про міжнародне приватне право», а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору. Судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи (ч.ч.1-3 ст.3 ГПК України ).
Згідно ч. 2 ст. 2 ЦК України, учасниками цивільних відносин є, зокрема: іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Відповідно до ч.ч. 1,4 ст. 45 ГПК України, сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у ст. 4 цього Кодексу. Відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу.
Із змісту позовної заяви вбачається, що відповідачем визначено Російську Федерацію.
Згідно ч. 1 ст. 79 Закону України “Про міжнародне приватне право», пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Відповідно до ч. 4 ст. 79 Закону України “Про міжнародне приватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
Отже, Закон України “Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.
Водночас, як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (ст.11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (ст.12) передбачають, що договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак, ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.
Водночас, у зв'язку із військовою агресією Російської Федерації проти України Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 введено в Україні воєнний стан із 05:30 год 24.02.2022 строком на 30 діб, який у подальшому, відповідними нормативно-правовими актами з 05 години 30 хвилин 18 серпня 2023 року продовжено строком на 90 діб.
У зв'язку з повномасштабним вторгненням Російської Федерації на територію України 24.02.2022 Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства Російської Федерації в Україні, у зв'язку із припиненням його роботи на території України.
Крім того, постановою Верховної Ради України від 14.04.2022 № 2188-IX схвалено заяву Верховної Ради України “Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», якою визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Російської Федерації під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року.
У ч. 1 ст.2 Закону України “Про заборону пропаганди російського нацистського тоталітарного режиму, збройної агресії Російської Федерації як держави-терориста проти України, символіки воєнного вторгнення російського нацистського тоталітарного режиму в Україну» зазначено, що Російська Федерація є державою-терористом, однією з цілей політичного режиму якої є геноцид Українського народу, фізичне знищення, масові вбивства громадян України, вчинення міжнародних злочинів проти цивільного населення, використання заборонених методів війни, руйнування цивільних об'єктів та об'єктів критичної інфраструктури, штучне створення гуманітарної катастрофи в Україні або окремих її регіонах.
Відповідно до ст. 2 Конституції України, зокрема, суверенітет України поширюється на всю її територію. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
Отже, перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ 1997року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
У п.4 ч.1 ст.2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени ООН утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями Об'єднаних Націй.
Відповідно до ч.1 ст.1 Статуту ООН, остання переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживає ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводить мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.
У міжнародному праві кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий “деліктний виняток» (англ. “tort exсeption»). Умовами, необхідними для застосування “деліктного винятку», є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв'язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.
Визначаючи, чи поширюється на Російську Федерацію судовий імунітет у спорі, який розглядається, суд врахував таке: предметом позову є відшкодування шкоди, завданої юридичній особі, внаслідок знищення майна останньої; місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; передбачається, що шкода завдана агентами Російської Федерації, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави України; вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави України, що закріплено у Статуті ООН; національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні, у тому числі юридичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом “генерального делікту»).
Отже, Російська Федерація, вчинивши повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії, у тому числі юридичній особі, яка здійснює свої господарську діяльність на території України.
Аналогічна правова позиція щодо судового імунітету викладена у постановах Верховного Суду від 18.05.2022 у справі № 428/11673/19, від 22.06.2022 у справі № 311/498/20, від 12.10.2022 у справі № 463/14365/21 Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі № 990/80/22.
Також, судом береться до уваги правова позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19, яка полягає в тому, що після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено Російську Федерацію, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії Російської Федерації, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Отже, у разі застосування “деліктного винятку» будь-який спір, що виник на її території у резидента України, навіть з іноземною країною, зокрема й Російською Федерацією, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.
Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Згідно до ч.ч.1-3 ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Частиною 1 ст. 1166 ЦК України визначено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Стаття 1166 ЦК України встановлює загальні правила відшкодування завданої особі недоговірної шкоди так званої “деліктної шкоди». Загальною підставою застосування до правовідносин із завдання шкоди вказаної статті є відсутність договірних відносин між боржником (завдавачем шкоди) та кредитором (потерпілим).
Загальне правило вказаної статті встановлює, що будь-яка майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам або майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується особою, яка її завдала, в повному обсязі.
Умовами застосування цієї норми є завдання шкоди неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, наявність причинного зв'язку між цими діями (бездіяльністю) і шкодою та вина заподіювача. За правилом генерального делікту відповідальність за завдання шкоди покладається на особу, яка цю шкоду завдала, тобто на безпосереднього заподіювача.
Отже, при поданні позову про відшкодування заподіяної майнової шкоди, на позивача покладається обов'язок довести належними, допустимими та достовірними доказами неправомірність поведінки заподіювача шкоди, наявність шкоди та її розмір, а також, причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою.
Відповідно до ч.ч. 1,2 ст. ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ч.2 ст.74 ГПК України).
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (ч.2 ст. 86 ГПК України).
При цьому, ч.3 ст.75 ГПК України визначено, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Судом береться до уваги надані позивачем докази, на підтвердження обставин, викладених у позовній заяві, а саме: лист ТОВ «ЕКОЛЬ ЛОГІСТІКС» від 01.07.2022, акт про пожежу від 05.05.2022, Інвентаризаційний описом № 1 від 06.05.2022, звіти з визначення розміру збитків, карту руйнувань в Україні https://reukraine.shtab.net/, які, у своїй сукупності, вказують на руйнацію та причину руйнації відповідних складів, де зберігалось майно позивача.
Також, на офіційному сайті ТПП України розміщений лист від 28.02.2022 від 2024/02.0-7.1 із змісту якого вбачається, що ТПП України засвідчує форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили): військову агресію РФ проти України, що стало підставою введення воєнного стану із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 “Про введення воєнного стану в Україні». Враховуючи це, ТПП України підтверджує, що зазначені обставини з 24 лютого 2022 року до їх офіційного закінчення, є надзвичайними, невідворотними та об'єктивними обставинами для суб'єктів господарської діяльності та/або фізичних осіб по договору, окремим податковим та/чи іншим зобов'язанням/обов'язком, виконання яких/-го настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання відповідно яких/-го стало неможливим у встановлений термін внаслідок настання таких форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили).
Судом також взято до уваги правову природу Договору на підставі якого, майно позивача знаходилось на відповідному складі, положення ч.ч.1.2 ст.950 ЦК України.
Проте, сам факт збройної агресії РФ проти України є причиною виникнення ситуації за якої, зокрема, ТОВ «ЗАБАВКО», понесло істотні збитки та змушене відстоювати своє порушене відповідачем право в судовому порядку. Діями з боку РФ було порушено гарантоване ст. 41 Конституції України право власності позивача, тобто безпосереднім суб'єктом, внаслідок дій якого позивачу завдано шкоди, є РФ.
Відповідно до ч.1 ст.77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із ст. 12 Закону України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності. Вимоги до змісту звіту про оцінку майна, порядку його оформлення та рецензування встановлюються положеннями (національними стандартами) оцінки майна. Зміст звіту про оцінку майна повинен містити розділи, що розкривають зміст проведених процедур та використаної нормативно-правової бази з оцінки майна.
Дослідивши надані позивачем звіти, суд вважає, що останні складенні у встановленому порядку та є належними/допустимими доказами у розумінні ст.с.76,77 ГПК України.
Отже, відповідно до наданих звітів розмір матеріальних збитків, отриманих внаслідок знищення майна ТОВ «ЗАБАВКО» у результаті воєнної агресії РФ, становить: реальних збитків 4 427 780,87 грн або 151 351,77 дол. США, або 133 484,70 Євро.
Разом з тим, позивачем у резолютивній частині заявлено вимоги про стягнення майнової шкоди в грошовій одиниці гривні, або доларах США, або Євро, з цього приводу суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.
За змістом ст.ст. 192 та 524 ЦК України гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Грошове зобов'язання може бути виражене у гривні або сторони в договорі можуть визначити грошовий еквівалент в іноземній валюті.
Суд встановлює, чи визначено зобов'язання в іноземній валюті, чи у гривні з визначенням грошового еквівалента в іноземній валюті. У разі визначення зобов'язання в іноземній валюті суд не вправі змінювати грошовий еквівалент зобов'язання і в резолютивній частині рішення має зазначити розмір і вид іноземної валюти, що підлягає стягненню. Вказаний правовий висновок відповідає постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 296/10217/15-ц від 07.07.2020.
Так, із змісту господарських договорів, видаткових накладних, рахунків, які підтверджують як придбання відповідного товару позивачем, так і подальшу його реалізацію, вбачається, що платіжним засобом, який обрали сторони відповідних договорів, є саме гривня.
Ураховуючи зазначене, з метою недопущення двозначності до розуміння суті обов'язку боржника, який може бути виконаний примусово, правових підстав для застосування грошового еквіваленту у даному спорі суд не вбачає.
Таким чином, зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, а також враховуючи, що відповідач в установленому порядку обставини, які повідомлені позивачем, не спростував та належних доказів на заперечення відомостей повідомлених позивачем не надав, господарський суд приходить до висновку, що позовна вимога в частині стягнення грошових коштів в рахунок відшкодування 4 427 780,87 грн реальних збитків нормативно та документально доведена, а тому підлягає задоволенню.
Крім того, у позовній заяві позивачем також заявлено до стягнення з відповідача 2 475 654,50 грн. відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди. З приводу цього суд зазначає наступне.
Дослідивши надані докази, суд зазначає про необґрунтованість посилання позивача на діючи договори на поставку товарів з іншими контрагентами, як на докази прибутковості підприємства за попередні періоди, оскільки такими договорами підтверджується наявність правовідносин позивача з третіми особами і виникнення у нього перед цими особами зобов'язань. Водночас, позивачем не надано доказів на підтвердження обставин придбання товару (несення відповідних витрат) задля його подальшого продажу з метою отримання прибутку. Разом з тим, суд зазначає, що такі обставини становлять предмет доказування у цій категорії спорів.
За таких обставин суд зазначає, що звіт про оцінку упущеної вигоди та наявні докази, що містяться в матеріалах справи, не доводять розмір збитків у вигляді неодержаного доходу, який складає 2 475 654,50 грн.
Відповідно до положень частин першої - третьої статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Отже, відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною в силу положень статті 22 ЦК України, а порушення цивільного права, внаслідок якого особі завдано збитки, є підставою для їх відшкодування.
Статтею 224 ГК України передбачено, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
Відповідно до положень частини першої статті 225 ГК України, до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:
- вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;
- додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;
- неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;
- матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
Отже збитки - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також у неодержаних кредитором доходах, які б він одержав, якби зобов'язання було виконано боржником.
Відповідальність у вигляді відшкодування збитків може бути покладено на особу за наявності в її діях складу цивільного правопорушення. На позивача покладається обов'язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок між такою поведінкою із заподіювача.
Важливим елементом доказування наявності неодержаних доходів (упущеної вигоди) є встановлення причинно-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками, завданими потерпілій особі. Позивачу в цій категорії справ слід довести в порядку, передбаченому положеннями частини третьої статті 13, статей 74, 76-77 ГПК України, що протиправна поведінка, дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи - наслідком такої протиправної поведінки.
Неодержаний дохід (упущена вигода) - це рахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на документах, які беззастережно підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб'єктом господарювання грошових сум (чи інших цінностей), якби учасник відносин у сфері господарювання не допустив правопорушення. Якщо ж кредитор не вжив достатніх заходів, щоб запобігти виникненню збитків чи зменшити їх, шкода з боржника не стягується.
Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними (не можуть обґрунтовуватися гіпотетично та на прогнозах), а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов'язків (повинні мати чітке документальне обґрунтування). Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є підставою для його стягнення.
Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією, викладеною у постановах Верховного Суду від 02.03.2021 у справі № 922/1742/20, від 17.02.2021 у справі № 916/450/20, від 03.11.2020 у справі № 916/3563/19, від 20.10.2020 у справі № 910/17533/19, від 26.02.2020 у справі № 914/263/19.
Системний аналіз положень частини першої статті 42, частини першої статті 44 ГК України дає підстави для висновку, що будь-яка підприємницька діяльність суб'єктів господарювання здійснюється на підставі комерційного розрахунку та власного комерційного ризику.
Відтак, суб'єкти господарювання повинні враховувати наявність таких ризиків та усвідомлювати наслідки вчинюваних ними дій, а суди, розглядаючи справи, предметом яких є стягнення упущеної вигоди, повинні встановити чи є наслідки, на які посилається позивач, упущеною вигодою чи такі наслідки є результатом власних комерційних прорахунків суб'єкта господарювання.
Отже, з урахуванням вище зазначеного та предмету позовних вимог, позивач у цій справі повинен був не лише довести протиправність поведінки відповідача, наявність збитків у вигляді втраченого доходу та зв'язок між ними, але й надати докази, які б підтверджували реальну, а не абстрактну (гіпотетичну) можливість отримання такої суми доходів, які позивачем було визначено як збитки у вигляді упущеної вигоди.
Таким чином, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України “Про судовий збір», від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв'язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
Відповідно до пп. 1 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України “Про судовий збір», ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру встановлюється у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до ст. 129 ГПК України, судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід Державного бюджету України.
За таких обставин, з Російської Федерації в дохід Державного бюджету України підлягає стягненню судовий збір у сумі 66 416,71 грн.
Частиною 1 ст. 73 ГПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ч. 3 ст. 74 ГПК України, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 79, 129, 233, 236-241, Господарського процесуального кодексу України, господарський суд
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Держави Російської Федерації (Краснопресненська набережна, буд. 2, м. Москва, 103274) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Забавко» (вул. Красилівська, буд. 11, оф. 103, м. Київ, 03040, код 43486612) 4 427 780 (чотири мільйони чотириста двадцять сім тисяч сімсот вісімдесят) грн. 87 коп. реальних збитків.
3. Стягнути з Держави Російської Федерації (Краснопресненська набережна, буд. 2, м. Москва, 103274) на користь Державного бюджету України 66 416 (шістдесят шість тисяч чотириста шістнадцять) грн. 71 коп. судового збору.
4. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
5. Накази видати після набрання судовим рішенням законної сили.
Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 241 Господарського процесуального кодексу України, та може бути оскаржено у порядку і строки, встановлені ст.ст. 254, 256 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складено: 25.11.2024 р.
Суддя Т.П. Карпечкін