Головуючий суддя у першій інстанції: Нор У.М.
26 листопада 2024 рокуЛьвівСправа № 460/5574/24 пров. № А/857/25006/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Бруновської Н.В.
суддів: Довгої О.І., Шавеля Р.М.
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 05 вересня 2024 року у справі № 460/5574/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії, -
27.05.2024р. ОСОБА_1 звернувся з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , у якому просив суд:
- визнати протиправними дії щодо не нарахування та невиплати середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період: 09.04.2021р. - 26.04.2024р.;
- зобов'язати нарахувати та виплатити середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період: 10.04.2021р. - 26.04.2024р. в сумі 120883,97грн.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 05.09.2024р. позов задоволено.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду, апелянт Військова частини НОМЕР_1 подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права.
Апелянт просить суд, Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 05.09.2024р. скасувати та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити повністю.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення виходячи з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 .
Наказами Командира військової частини НОМЕР_1 від 02.04.2021р. №15-РС та від 09.04.2021р. №72 ОСОБА_1 звільнений з військової служби у запас на підставі п.2 ч.5 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" та виключений зі списків особового складу.
04.04.2023р. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду у справі № 460/3572/23 суд зобов'язав Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплатити на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за період: 30 січня 2020 року - 09 квітня 2021 року з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року, на 01 січня 2021 року, відповідно та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно п.4 Постанови Кабінету Міністрів У країни “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» №704 від 30.08.2017р. з урахуванням раніше виплачених сум.
Крім того, суд зобов'язав Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплатити на користь ОСОБА_1 суму одноразової грошової допомоги при звільненні з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2021 року, та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно п.4 Постанови Кабінету Міністрів України “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» № 704 від 30.08.2017р. та з урахуванням раніше виплачених сум.
Також, суд зобов'язав Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплатити на користь ОСОБА_1 суму грошової допомоги на оздоровлення за 2020, 2021 роки з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року, 01 січня 2021 року, відповідно, та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно п.4 Постанови Кабінету Міністрів України “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» № 704 від 30.08.2017р. з урахуванням раніше виплачених сум.
Одночасно суд зобов'язав Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплатити на користь ОСОБА_1 суму матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020, 2021 роки з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року, 01 січня 2021 року, відповідно та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно п.4 Постанови Кабінету Міністрів України “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» № 704 від 30.08.2017р. з урахуванням раніше виплачених сум. Рішення набрало законної сили 02.10.2023р.
ч.4 ст.78 КАС України, передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
З метою виконання вказаного рішення суду суб'єкт владних повноважень в особі Військової частини НОМЕР_1 перерахував та виплатив позивачу грошове забезпечення на картковий рахунок 26.04.2024р. в розмірі 120773,33 грн., що підтверджується випискою по картковому рахунку.
30.04.2024р. ОСОБА_1 звернувся до Військової частини НОМЕР_1 з клопотанням про нарахування та виплату середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Однак, до даного часу відповідь не отримав.
ч.2 ст.19 Конституції України, встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП у взаємозв'язку з положеннями ст.ст.117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що згідно ст.47 КЗпП роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку.
Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
ст.116 КЗпП передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
В ст.117 КЗпП видно, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Отже, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена ст.117 КЗпП відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Однак, встановлений ст.117 КЗпП механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто, має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Певні намагання віднайти такий баланс простежуються у судових рішеннях Верховного Суду України(зокрема, у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16), постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу апелянта на те, що ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення 09.04.2021р. При цьому, остаточний розрахунок проведено лише 26.04.2024р. лише на виконання рішення суду, яке набрало законної сили. Зокрема, Військова частина НОМЕР_1 перерахував та виплатив позивачу грошове забезпечення на картковий рахунок в розмірі 120773,33 грн.
Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 13 травня 2020 року (справа № 810/451/17) зазначила, що умовами застосування ч.1 ст.117 КЗпП є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
19.07.2022р. набрав чинності Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» щодо оптимізації трудових відносин. Тобто, як на момент звільнення позивача, так і на момент звернення із даним позовом, розгляду і вирішення цієї справи, редакція ст.117 КЗпП України передбачає виплату працівникові середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
ч.3 ст.3 КАС України визначено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Згідно ст.117 КЗпП України, в редакції від 01.07.2022р., ОСОБА_1 належить до виплати компенсація у вигляді середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в періоді: з 10.04.2021р. - 09.10.21р. (6 місяців), тривалістю 183 календарних дні.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100), який застосовується до правовідносин щодо обчислення середньої заробітної плати у визначених ним випадках, зокрема в інших випадках, коли згідно чинного законодавства виплати проводяться виходячи із середньої заробітної плати (п.п. “л» п.1 Порядку №100).
Із змісту п.2, п.8 Порядку №100 видно, що середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Можливість проведення обрахунку середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, виходячи із кількості саме календарних, а не робочих днів, має бути прямо передбачена законодавством. Таким законодавством у даному випадку є Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018р. №260 (який набрав чинності 20.07.2018р.) (далі - Порядок №260).
Тобто, Порядок №260 є спеціальним у спірних правовідносинах в частині особливостей обчислення грошового забезпечення поліцейських.
З урахуванням викладеного, Порядком №100 врегульовані загальні засади алгоритму обчислення середньоденного заробітку та середньої заробітної плати (п.2,8). Однак, Порядком №260 встановлено особливості обчислення грошового забезпечення для поліцейських.
Таким чином, необхідно застосовувати відповідні алгоритми, передбачені Порядком №100, залежно від кожного окремого випадку з обов'язковим врахуванням спеціального правового регулювання порядку виплати грошового забезпечення поліцейським, визначеного Порядком №260.
Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у подібних правовідносинах, в постанові від 25.11.2020р. у справі №160/2867/19.
Із змісту архівних відомостей картки на грошове забезпечення ОСОБА_1 видно, що позивачу за два останні повні місяці нараховано та виплачено грошового забезпечення за лютий 2021року (16811,85 грн.) та за березень 2021 року (16811,85грн.), що становить за два місяці, тобто які передують події, з якою пов'язаний обов'язок з виплати суму 120883,97 грн.
Протягом цих двох місяців - 59 календарних днів. Тобто, середньоденний заробіток становить - 569,89 грн. ( з розрахунку (16811,85 +16811,85) : 59).
Отже з врахуванням ст.117 КЗпП України, 569,89 грн. (середньоденна заробітна плата позивача) * 183 (кількість днів затримки розрахунку в межах шести місяців) = 104289,87грн. середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Стосовно доводів апелянта про необхідність врахування правових висновків Великої палати Верховного Суду, які викладені у постановах від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17 (провадження № 11-1329апп18), від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) щодо можливості суду зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, колегія суддів зауважує, що такі висновки викладені щодо приписів ст.117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №2352-ІХ.
Наведений у цих постановах підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час ст.117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Однак, з 19 липня 2022 року ст.117 КЗпП України діє та підлягає застосуванню у редакції, викладеній відповідно до Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 2352-ІХ, за змістом якої, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
До цього періоду застосовувати практику Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15 недоречно, адже вона сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
Аналогічний висновок висловлено Верховним Судом у постановах від 28.06.2023р. у справі №560/11489/22, від 29.01.2024р. у справі №560/9586/22, від 25.04.2024р. у справі №440/8467/23.
Стосовно періоду з 19 липня 2022 року Верховний Суд у постанові від 30.04.2024р. у справі №560/6962/23 зазначив, що необхідно враховувати приписи чинної редакції ст.117 КЗпП України, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Таким чином, середній заробіток, який підлягає виплаті позивачу у зв'язку з затримкою розрахунку при звільненні за 6 місяців становить 104289,87грн. та в силу вищенаведених правових висновків Верховного Суду, не підлягає зменшенню.
Відносно способу захисту порушеного права позивача, суд першої інстанції вірно врахував п.20 Постанови Пленуму Верховного суду України “Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1990р. №13.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірних висновків про наявність підстав для задоволення позову, оскільки суб'єкт владних повноважень в особі Військової частини НОМЕР_1 діяв не у спосіб що визначений законом та Конституцією України.
Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою апелянта з висновками суду першої інстанцій по їх оцінці, тому не можуть бути прийняті апеляційною інстанцією.
Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) № 303-A, п.29).
Також згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
В ст.242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
ст.316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Із врахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним, доводи апеляційної скарги зроблених судом першої інстанції висновків не спростовують і при ухваленні оскарженого судового рішення порушень норм матеріального та процесуального права ним допущено не було, тому, відсутні підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд-
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 05 вересня 2024 року у справі № 460/5574/24 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, виключно у випадках передбачених ч.4 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Н. В. Бруновська
судді О. І. Довга
Р. М. Шавель