26 листопада 2024 рокуЛьвівСправа № 380/314/24 пров. № А/857/2465/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Обрізко І.М.,
суддів Онишкевича Т.В., Шинкар Т.І.,
розглянувши у порядку письмового провадження у місті Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 19 січня 2024 року про повернення позовної заяви, прийняту суддею Мартинюком В.Я., м. Львові у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправними дій,-
встановив:
ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) (далі - В/Ч, відповідач) про визнання протиправною бездіяльність щодо проведення перерахунку та виплати щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 №889 (далі - Постанова №889) за період з січня 2016 по грудень 2017 включно з урахуванням у складі місячного грошового забезпечення індексації грошового забезпечення; зобов'язання провести перерахунок та виплату щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої Постановою №889 за період з січня 2016 по грудень 2017 включно з урахуванням у складі місячного грошового забезпечення індексації грошового забезпечення.
Ухвалою від 10.01.2024 позовну заяву залишено без руху, а позивачу встановлено строк для усунення зазначених у мотивувальній частині ухвали недоліків шляхом подання заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду з обґрунтуванням причин пропуску та доказів, що підтверджують причини пропуску такого.
15.01.2024 через електронний суд від представника позивача надійшла заява про усунення недоліків, в якій зазначає, що на час звільнення позивача з військової служби (29.12.2017) відповідно до статті 233 КЗпП України звернення до суду у разі порушення законодавства про оплату праці з вимогами про стягнення заробітної плати не обмежувалося будь-яким строком. Посилається на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 25.04.2023 у справі №380/15245/22.
Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 19 січня 2024 позовну заяву повернуто позивачу відповідно до п. 9 ч. 4 ст. 169 КАС України.
Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що відлік тримісячного строку для звернення з цим позовом до адміністративного суду почався 19 липня 2022 і мав би закінчитися 19 жовтня 2022, якби не приписи пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, на підставі яких цей строк був продовжений до 30 червня 2023.
Так, протягом всього цього періоду (з 19 липня 2022 до 30 червня 2023) позивач мав право - у межах строку - оспорити дії чи бездіяльність відповідача щодо проведення перерахунку та виплати щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої Постановою №889 за період з січня 2016 по грудень 2017.
Проте, до суду з даним позовом представник позивача звернувся 05.01.2024, тобто, пропустивши також і строк, установлений ст.233 КЗпП України.
Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Вважає, що судом першої інстанції ухвалено рішення з порушенням норм процесуального права, неповним з'ясуванням обставин справи.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що до 19 липня 2022 КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.
Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19 січня 2023 у справі № 460/17052/21, від 27 квітня 2023 у справі №420/14777/22 та від 28 вересня 2023 по справі № 140/2168/23.
Однак, судом першої інстанції помилково застосовано редакцію частини другої статті 233 КЗпП України, чинну на момент звернення до суду із позовом.
Отже, поширення дії Закону 01.07.2022 № 2352-ІХ стосовно строку звернення до суду на правовідносини, що виникли до часу набрання таким чинності, у цьому випадку, на переконання сторони позивача, суперечитиме принципу незворотності дії закону в часі та правовій визначеності.
Адже, на час звільнення позивача (29.12.2017) звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати відповідно до чинної на той час редакції статті 233 КЗпП України не обмежувалось будь-яким строком.
Очевидно, що позивач не знав і не міг знати чи передбачати зміну правового регулювання строку звернення до суду.
Натомість, з огляду на чинну на той час редакцію статті 233 КЗпП України, позивач мав абсолютно законні очікування реалізувати право на захист своїх прав у майбутньому.
Просить скасувати ухвалу суду та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Відзив на апеляційну скаргу поданий не був. Відповідно до ч. 4 ст. 304 КАС України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Враховуючи, що апеляційну скаргу подано на ухвалу суду про повернення позовної заяви, в силу приписів ч.2 ст.312 КАС України апеляційна скарга розглядається судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).
Колегія суддів заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до наступного.
Відповідно до ст. 320 КАС України суд апеляційної інстанції скасовує ухвалу суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направляє справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, коли має місце неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність таких обставин, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи чи питання.
Згідно ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Право звернення до суду є невід'ємним особистим правом, яке реалізовується особою в порядку, встановленому КАС України. Способом реалізації цього права є звернення зацікавленої особи з позовом до суду.
У свою чергу, звернення до суду з позовом є підставою для виникнення процесуальних відносин, пов'язаних з вирішенням спору по суті. Звернення до суду і судове провадження повинно здійснюватись у відповідності до вимог чинного законодавства, зокрема, процесуальних норм щодо порядку провадження в адміністративних справах.
Крім цього, законодавець встановлює певні обмеження такого права, зокрема, шляхом встановлення строку звернення до адміністративного суду за захистом порушених прав.
Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору в публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.
Строки звернення до суду визначені ст. 122 КАС України.
Відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно з ч. 2 ст. 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Чинне законодавство встановленими строками обмежує звернення до суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків має на меті досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює їх учасників добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їхнього завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Звернення до суду з пропуском цього строку за відсутності поважних причин позбавляє таку особу права захисту в судовому порядку.
У випадку пропуску строку звернення до суду підставами для його поновлення та розгляду справи є лише наявність поважних причин та обставин, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами.
Відповідно до ч. 6 ст. 161 КАС України, у разі пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач зобов'язаний додати до позову заяву про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску.
Згідно ч. 1 ст. 123 КАС України, у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву (ч. 2 ст. 123 КАС України).
Отже, суд зобов'язаний з'ясувати в кожному випадку чи адміністративний позов подано у строк, установлений законом, а якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (ч. 5 ст. 122 КАС України).
Як слідує із змісту адміністративного позову у цій справі, позивач звернувся в суд із цим адміністративним позовом 05.01.2024 та оскаржує дії відповідача щодо проведення перерахунку та виплати щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої Постановою №889 за період з січня 2016 по грудень 2017 включно з урахуванням у складі місячного грошового забезпечення індексації грошового забезпечення.
Відповідно до витягу з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 категорії) Державної прикордонної служби України від 29.12.2017 №257-ос позивача виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення.
Відтак, спірні правовідносини виникли у зв'язку із проходженням позивачем публічної (військової) служби та стосуються виплати індексації грошового забезпечення як складової грошового забезпечення.
За приписами частин 1, 2 статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (ст. 116).
Положення ст. 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення військовослужбовців).
Такі правовідносини регулюються положенням ст. 233 КЗпП України, зокрема, частиною другою цієї статті.
Відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом від 01.07.2022 №2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15.10.2013 №8-рп/2013 і №9- рп/2013.
Так, у рішенні від 15.10.2013 № 8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.
Верховний Суд, неодноразово зазначав, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-ХІІ військовою службою є державна служба особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язана із захистом Вітчизни. У зв'язку з особливим характером військової служби військовослужбовцям надаються передбачені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.991 № 2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Отже, до «усіх виплат», право на отримання яких має працівник відповідно до умов трудового договору та державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (посадовий оклад, оклад за військовим званням, компенсація за невикористані відпустки, інші виплати), також належить і виплата надбавки та премії, які, відповідно, є складовою заробітної плати.
Суд першої інстанції, залишаючи позовну заяву без розгляду виходив з того, що на спірні правовідносини поширюється тримісячний строк звернення до суду, встановлений ч. 2 ст. 233 КЗпП України (у редакції, чинній після змін, внесених згідно із Законом від 01.07.2022 №2352-IX), і підстави для його поновлення відсутні.
Проте, апеляційний суд вважає такий висновок помилковим з огляду на наступне.
Законом від 01.07.2022 №2352-IX, який набрав чинності з 19.07.2022, частини 1, 2 ст. 233 КЗпП України викладено в такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Отже, до 19.07.2022 КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Верховний Суд у постанові від 28.09.2023 у справі №140/2168/23 вказав, що з огляду на правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд дійшов висновку про поширення дії ст. 233 КЗпП України в редакції Закону від 01.07.2022 №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
Аналогічна правова позиція міститься в рішенні Верховного Суду від 06.04.2023 у справі № 260/3564/22.
Отже, на момент звільнення позивача з військової служби, 29.12.2017, ч. 2 ст. 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.
З урахуванням наведеного, апеляційний суд погоджується із доводами апелянта про те, що ч. 2 ст. 233 КЗпП України, чинна на момент постановлення оскаржуваної ухвали застосуванню не підлягала, оскільки право позивача на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень ч.2 ст. 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19.07.2022) не обмежене будь-яким строком.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19.01.2023 у справі № 460/17052/21 та від 27.04.2023 у справі №420/14777/22.
Враховуючи зазначене вище, колегії суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження в ході апеляційного перегляду справи, а тому є підстави вважати, що висновок суду про повернення позовної заяви є помилковим.
Відтак, з врахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду справи, оскільки винесена з порушенням норм процесуального права та з неповним з'ясуванням обставин справи, що мають значення для справи.
Щодо розподілу судових витрат, то такий у відповідності до ст. 139 КАС України не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 312, 320, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 19 січня 2024 року про повернення позовної заяви у справі №380/314/24 скасувати, та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, та оскарженню до Верховного Суду не підлягає.
Головуючий суддя І. М. Обрізко
судді Т. В. Онишкевич
Т. І. Шинкар