Провадження № 22-ц/803/9684/24 Справа № 206/4188/24 Суддя у 1-й інстанції - Плінська А. В. Суддя у 2-й інстанції - Никифоряк Л. П.
26 листопада 2024 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд колегією суддів у складі:
судді-доповідача - Никифоряка Л.П.,
суддів - Гапонова А.В., Новікової Г.В.,
за участі секретаря судового засідання - Драгомерецької А.О.,
розглянувши відкрито в залі судових засідань Дніпровського апеляційного суду в місті Дніпро справу, що виникла з цивільних правовідносин за заявою Комунального підприємства «Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги» Дніпропетровської обласної ради» про госпіталізацію ОСОБА_1 до психіатричного закладу для надання психіатричної допомоги в примусовому порядку, в якій подані апеляційні скарги ОСОБА_1 та Дніпропетровською обласною прокуратурою на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 15 серпня 2024року, -
У серпні 2024року Комунальне підприємство «Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги» Дніпропетровської обласної ради» (далі - КП «ДБКЛПД» ДОР») звернулося в суд із заявою про госпіталізацію ОСОБА_1 до психіатричного закладу для надання психіатричної допомоги в примусовому порядку.
Заява обґрунтовувалась тим, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 була госпіталізована до психіатричного стаціонару. На думку комісії лікарів, ОСОБА_1 становить небезпеку для себе та оточуючих, лікування можливе лише в умовах стаціонару, встановлено діагноз органічний маячний (шизофреноподібний) розлад.
Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 15 серпня 2024року заяву задоволено.
Госпіталізовано ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 , до КП «ДБКЛПД» ДОР» (місцезнаходження: 49115, м. Дніпро, вул. Бехтєрєва, 1) для надання психіатричної допомоги без її усвідомленої згоди.
Роз'яснено, що заява фізичної особи або її законного представника про припинення надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку може бути подана через три місяці з дня ухвалення рішення суду про госпіталізацію у примусовому порядку.
В апеляційних скаргах ОСОБА_1 та Дніпропетровська обласна прокуратура, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, виклали вимогу про скасування рішення та ухвалення нового про відмову у задоволенні заяви.
Апеляційні скарги обґрунтовувались тим, що заявник не надав суду достатніх доказів на підтвердження обставин вчинення чи виявлення наміру ОСОБА_1 чинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або доказів того, що вона не спроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність.
У відзиві на апеляційні скарги заявник КП «ДБКЛПД» ДОР» заперечила вимоги апеляційних скарг, вважала що доводи викладені в апеляційних скаргах не спростовують висновків суду та відсутні підстави для скасування рішення суду.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом учасники справи повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень, довідками про доставку електронного листа і смс-повідомлення та отримання документів в електронному суді.
Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача щодо змісту рішення, яке оскаржено, доводів апеляційної скарги та меж, в яких повинна здійснюватися перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази, дійшов висновку, що апеляційні скарги підлягають задоволенню з наступних підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено, що 12 серпня 2024року ОСОБА_1 була госпіталізована до КП «ДБКЛПД» ДОР» за направленням чергового лікаря-психіатра у зв'язку із наявністю у неї психічного розладу (діагноз): органічний маячний (шизофреноподібний) розлад.
При обстеженні її психічного стану в КП «ДБКЛПД» ДОР» комісія лікарів підтвердила обґрунтованість госпіталізації громадянки ОСОБА_1 .
В судовому засіданні лікар-психіатр підтвердила обставини щодо поведінки ОСОБА_1 , діагнозу її захворювання та зазначила про необхідність проходження курсу лікування у стаціонарних умовах. Пояснила, що гострі психози не лікуються амбулаторно.
Крім того, судом в судовому засіданні в якості свідка було допитано доньку ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , яка пояснила, що вона проживає з матір'ю в одному дворі, але мама проживає в окремому будиночку та є опікуном родички, якій 17 років. Мати дійсно перенесла інсульт. Батько, сестра та брат померли від раку. З родичів лиш вона та мати, вважає, що певно така «сімейна хвороба» та смерть рідних можливо спровокували хворобу. Мама часто мала високий тиск, у них були хороші стосунки. Після перенесеного інсульту мамою, поступово почала помічати, що є порушення мовного рефлексу, її почало заносити в сторону і вона вдарялась в предмети. Вона доглядала матір, купувала і контролювала разом з чоловіком і племінницею прийом ліків, готувала, прибирала, доглядала за присадибною ділянкою. Мамі було рекомендовано фізичний відпочинок і перегляд програм на телевізорі. 09 серпня 2024року мамі стало гірше, вона почала задихатись, в неї мінявся постійно настрій, то плакала то сміялась. Чоловік чув як мати жалілась сусідці, що діти їй їсти не дають, а потім була ситуація коли мати після сніданку взагалі почала казати, що донька хотіла її отруїти. Коли вона лежала в лікарні в Синельникове, то один раз мати сказала, що її з лікарні вигнали, іншого разу втекла, та сиділа на околиці в кущах, поки її випадково не знайшли перехожі. 11 серпня 2024року мати впала на вулиці, наче все обійшлось, але о 3 ночі мама розбудила, так як задихалась. Коли вранці викликали швидку, мати змінилась, бігала, кричала голосно, виривалась, билась, вела себе не адекватно, ловили її і лікарі, і вся рідня, аби заспокоїти та поміряти тиск. Приїхавши в лікарню, їх не прийняли та пояснили, що з такими симптомами слід їхати в психіатричну лікарню. По дорозі в лікарню, швидку доводилось зупиняти, адже мати вела себе дуже агресивно та неадекватно, ніхто не міг її заспокоїти. Вказує, що мати, то її єдина рідня, і як тільки мамі стане краще, вона одразу ж забере її додому, так як не хоче, щоб вона там була. Весь час плакала через стан матері.
Задовольняючи заяву, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 виявляє ознаки тяжкого психічного розладу, а тому існують підстави, передбачені статтею 14 Закону України «Про психіатричну допомогу» для її госпіталізації до психіатричного закладу для надання психіатричної допомоги в примусовому порядку.
Проте, апеляційний суд з такими висновками суду першої інстанції не може погодитись, виходячи з наступного.
Статтею 4 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачено, що психіатрична допомога надається на основі принципів законності, гуманності, додержання прав людини і громадянина, добровільності, доступності та відповідно до сучасного рівня наукових знань, необхідності й достатності заходів лікування, медичної, психологічної та соціальної реабілітації, надання освітніх, соціальних послуг.
Особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до закладу з надання психіатричної допомоги без її усвідомленої письмової згоди або без письмової згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність (стаття 14 Закону України «Про психіатричну допомогу»).
Частинами першою та другою статті 16 Закону України «Про психіатричну допомогу» встановлено, що особа, яку було госпіталізовано до закладу з надання психіатричної допомоги за рішенням лікаря-психіатра на підставах, передбачених статтею 14 цього Закону, підлягає обов'язковому протягом 24 годин з часу госпіталізації огляду комісією лікарів-психіатрів закладу з надання психіатричної допомоги для прийняття рішення про доцільність госпіталізації. У випадку, коли госпіталізація визнається недоцільною і особа не висловлює бажання залишитися в закладі з надання психіатричної допомоги, ця особа підлягає негайній виписці.
У випадках, коли госпіталізація особи до закладу з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку визнається доцільною, представник закладу з надання психіатричної допомоги, в якому перебуває особа, протягом 24 годин з часу госпіталізації направляє до суду за місцем знаходження закладу з надання психіатричної допомоги заяву про госпіталізацію особи до закладу з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку на підставах, передбачених статтею 14 цього Закону.
Надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку шляхом її госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку розглядаються як позбавлення свободи у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод з гарантіями, що передбачені цією статтею.
Однак, згідно з практикою Європейського суду з прав людини щодо застосування підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод особа може бути позбавлена свободи як «психічно хвора», якщо дотримано трьох мінімальних умов: по-перше, має бути достовірно доведено, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад повинен бути такого виду або ступеня, що слугує підставою для примусового тримання у психіатричній лікарні; і по-третє, обґрунтованість тривалого тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості відповідного захворювання.
Питання реалізації права особи на свободу та особисту недоторканність в контексті положень підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що стосується позбавлення (обмеження) волі психічнохворих шляхом поміщення їх у психіатричний заклад, врегульовано, зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини (далі -ЄСПЛ) у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» від 24 жовтня 1979року. У вказаній справі ЄСПЛ звернув увагу на три вимоги, що зумовлюють наявність законних підстав для обмеження волі психічно хворої особи: особа повинна реально страждати психічним захворюванням, тобто реальні психічні розлади повинні бути встановлені компетентними органами на основі об'єктивної медичної експертизи; психічні розлади повинні досягти такого рівня, які виправдовують позбавлення волі; дійсність позбавлення волі залежить від наявності такого захворювання, особа може бути позбавлена волі до тих пір, поки є захворювання, що встановлено відповідним висновком.
Відповідно до частини першої статті 339 ЦПК України за умов, визначених Законом України «Про психіатричну допомогу», заява представника закладу з надання психіатричної допомоги про госпіталізацію особи до закладу з надання психіатричної допомоги у примусовому порядку та заява про продовження такої госпіталізації подаються до суду за місцезнаходженням зазначеного закладу.
Згідно із частинами першою, другою статті 340 ЦПК України у заяві про проведення психіатричного огляду фізичної особи у примусовому порядку, про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку та її продовження, про госпіталізацію до психіатричного закладу у примусовому порядку та продовження такої госпіталізації повинні бути зазначені підстави для надання психіатричної допомоги у примусовому порядку, встановлені законом.
Залежно від встановлених обставин суд ухвалює рішення про задоволення заяви або про відмову в її задоволенні, яке підлягає негайному виконанню. Оскарження рішення не зупиняє його виконання. Рішення про задоволення заяви лікаря-психіатра, представника закладу з надання психіатричної допомоги є підставою для надання відповідної психіатричної допомоги у примусовому порядку (частина перша та друга статті 342 ЦПК України).
До заяви про психіатричний огляд або надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку додається висновок лікаря-психіатра, а про продовження примусової амбулаторної психіатричної допомоги, про примусову госпіталізацію, її продовження - висновок комісії лікарів-психіатрів та інші відповідні матеріали.
Перед тим як визначати, чи було достовірно доведено, що особа страждає на психічний розлад, вид і ступені якого можуть бути підставою для примусового тримання цієї особи у психіатричній лікарні, суди повинні встановити, чи було таке тримання законним у розумінні підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, зокрема, чи була дотримана процедура, передбачена чинним законодавством України.
Недотримання вимог норм матеріального чи процесуального права при вирішенні питання про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку призводить до порушення підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод.
Відповідність такого позбавлення особи свободи національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин, які повинен встановити суд, розглядаючи справу.
Зазначене відповідає правовій позиції, висловленій у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 лютого 2018року у справі № 2-1/07 (провадження № 14-9свц18).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Задовольняючи заяву КП «ДБКЛПД» ДОР» про примусову госпіталізацію ОСОБА_1 до психіатричного закладу, суд першої інстанції не звернув належної уваги на вимоги щодо застосування статті 14 Закону України «Про психіатричну допомогу», тобто, що примусова госпіталізація особи можлива лише у виняткових випадках.
Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_1 на обліку, як психічнохвора людина не перебуває. Дані стосовно того, що раніше вона лікувалася та примусово госпіталізовувалася, у матеріалах даної справи відсутні.
Доказів того, що ОСОБА_1 не має можливість самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність, на час розгляду справи заявником не надано.
Оскаржуване рішення суду першої інстанції засноване виключно на висновку комісії лікарів-психіатрів КП «ДБКЛПД» ДОР» від 13 серпня 2024року, тоді як, сама по собі наявність такого висновку лікарів-психіатрів при відсутності інших належних і допустимих доказів про відповідний стан особи є недостатньою для ухвалення рішення про примусову госпіталізацію ОСОБА_1 до психіатричного закладу без її усвідомленої згоди.
З наданого висновку огляду комісії лікарів-психіатрів (а.с.7) вбачається, що в ньому зазначений загальний опис про стан ОСОБА_1 , будь-яких належних та переконливих доказів на підтвердження її поведінки, що являє собою небезпеку для неї та оточуючих, внаслідок встановленого у неї захворювання -органічний маячний (шизофреноподібний) розлад, ні висновок ні матеріали справи не містять.
Інші обставини щодо поведінки та потенційної небезпечності ОСОБА_1 та жодні докази на підтвердження вчинення нею протиправних дій щодо себе чи будь-якої іншої особи судом не досліджувалися, її заперечення до уваги не приймалися та не надавалася їм належна правова оцінка.
Також, апеляційний суд враховує і той факт, що на даний час ОСОБА_1 рішенням суду обмежено дієздатною чи недієздатною не визнавалася.
З огляду на зазначене вище, суд апеляційної інстанції вважає, що матеріали даної справи не містять належних, допустимих та достовірних доказів, які б у своїй достатності та взаємозв'язку свідчили або підтверджували, що стан ОСОБА_1 такий, який дозволяє дійти переконливого висновку про наявність безумовних підстав, встановлених законом, для надання їй психіатричної допомоги в примусовому порядку.
ЄСПЛ вказав, що «особа не може вважатися «психічно хворою» та бути позбавлена волі, якщо не дотримано трьох нижченаведених мінімальних умов: по-перше, об'єктивна медична експертиза повинна достовірно встановити, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад має бути таким, що обумовлює примусове тримання особи у психіатричній лікарні; по-третє, необхідність продовжуваного тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості такого захворювання (див. рішення у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), від 24 жовтня 1979року, п.39, Series A № 33). Суд також наголошує на тому, що жодне позбавлення свободи особи, яка вважається психічнохворою, не може розглядатися як таке, що відповідає підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, якщо воно було призначене без висновку медичного експерта. Це правило є застосовним навіть якщо метою тримання заявника є саме отримання медичного висновку (див. вищезазначене рішення у справі «Варбанов проти Болгарії» (Varbanov v. Bulgaria), пп. 47 і 48). Конкретні форма і порядок можуть відрізнятися залежно від обставин. У термінових випадках або у випадках, коли особу затримано внаслідок агресивної поведінки, прийнятним може бути отримання такого висновку одразу після затримання. В усіх інших випадках необхідною є попередня консультація з лікарем. Коли такої можливості немає (наприклад, у зв'язку з відмовою зазначеної особи з'явитися для проведення огляду), потрібно принаймні призначити проведення медичної експертизи на підставі документів з матеріалів справи, і якщо цього зроблено не буде, не можна стверджувати, що наявність у особи психічної хвороби було достовірно доведено (там само) (ZAICHENKO v.UKRAINE (No.2), № 45797/09, §96-97, ЄСПЛ, від 26 лютого 2015року).
Норми статей 7, 11 Закону України «Про психіатричну допомогу» конкретизують положення цього закону про презумпцію психічного здоров'я (стаття 3) і про те, що психіатрична допомога надається на основі принципів законності, гуманності, додержання прав людини і громадянина, добровільності, доступності та відповідно до сучасного рівня наукових знань, необхідності й достатності заходів лікування з мінімальними соціально-правовими обмеженнями (стаття 4), а також статей 3, 8 Конституції України, які визначають принцип верховенства права і обов'язок держави з утвердження і забезпечення прав і свобод людини, та частини другої статті 9 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» про те, що обмеження прав громадян у вигляді примусового медичного огляду допускається тільки на підставах і в порядку, передбачених законами України.
Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи (пункти 2, 3 частини першої статті 376 ЦПК України).
Оскільки суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для госпіталізації ОСОБА_1 до КП «ДБКЛПД» ДОР»для надання психіатричної допомоги без її усвідомленої згоди, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне апеляційні скарги задовольнити, судове рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні заяви.
Керуючись статтями 259,268,374,376,381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Дніпропетровської обласної прокуратури - задовольнити.
Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 15 серпня 2024року - скасувати.
У задоволенні заяви Комунального підприємства «Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги» Дніпропетровської обласної ради» про госпіталізацію ОСОБА_1 до психіатричного закладу для надання психіатричної допомоги в примусовому порядку - відмовити.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 26 листопада 2024року.
Судді: