Справа № 354/1846/23
Провадження № 22-ц/4808/1364/24
Головуючий у 1 інстанції Єрмак Н. В.
Суддя-доповідач Бойчук
20 листопада 2024 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд в складі:
судді-доповідача Бойчука І.В.,
суддів: Пнівчук О.В., Луганської В.М.,
секретаря Кузів А.В.,
з участю ОСОБА_1 , його представника, представника ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , про витребування майна з чужого незаконного володіння за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Яремчанського міського суду від 12 серпня 2024 року під головуванням судді Єрмак Н.В. у м. Яремче,
У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння.
На обґрунтування позовних вимог зазначив, що він є власником 2/3 житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 на відповідно до договору міни від 05.11.1999 та у результаті спадкування у 2018 році частки будинку, належної його померлій матері. Співвласником іншої частини є його рідна сестра ОСОБА_4 .
Земельна ділянка, яка знаходиться під його власним будинком, перебуває у власності ОСОБА_2 на підставі державного акта від 17.07.1995 серії ІІІ-ІФ № 046666 на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,16 га по АДРЕСА_1 , виданого згідно рішення виконавчого комітету Яремчанської міської ради від 20.12.1994 № 136 щодо безоплатної передачі ОСОБА_5 .
Норми Земельного кодексу України передбачали набуття права власності, права користування земельною ділянкою у разі набуття права власності на житловий будинок. З моменту набуття ним та іншими особами (його матір'ю, ОСОБА_6 ) права власності на житловий будинок та частину господарських споруд та 1/2 частину земельної ділянки припинилося право власності відповідачки на земельну ділянку, на якій розміщені належні йому об'єкти нерухомого майна. При цьому, в умовах договорів, на підставі яких відбувався перехід права власності на частину будинку, відсутні будь-які застереження щодо права власності на земельну ділянку відповідачки.
Вважає приватизацію земельної ділянки ОСОБА_2 незаконною, через що Позивач не може отримати у власність земельну ділянку необхідну для обслуговування його будинковолодіння та господарських споруд.
Рішенням Яремчанського міського суду від 28 грудня 2009 року у справі № 2-257/2009 встановлено факт порушення його прав у частині набуття ними права власності або права користування земельною ділянкою у зв'язку з набуттям права власності на частину житлового будинку. Однак, у задоволенні їх позову було відмовлено у зв'язку з пропуском строку позовної давності.
Під час розгляду спорів спірна земельна ділянка була розділена на підставі рішення Яремчанської міської ради. При цьому, земельна ділянка згідно державного акта включала частину земельної ділянки, на якій знаходиться його будинок, а відповідачці виділено нову земельну ділянку.
Посилаючись на наявне в нього право витребування свого майна з чужого незаконного володіння, з врахуванням уточнених позовних вимог відповідно до заяв від 20.05.2024, 30.07.2024, просив: витребувати із незаконного володіння від ОСОБА_2 по АДРЕСА_1 у вигляді 1/2 частини земельної ділянки згідно Державного акту серія ІІІ-Іф046666 від 17.07.1995; внести відповідний запис до Державного реєстру прав власності на 1/2 частини земельної ділянки згідно Державного акту серія ІІІ-Іф046666 від 17.07.1995; витребувати із чужого незаконного володіння від ОСОБА_3 1/2 частини земельної ділянки в розмірі 0, 15 га, яка належала ОСОБА_2 .
Ухвалою Яремчанського міського суду від 03 квітня 2024 року до участі в справі залучена в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - ОСОБА_4 .
Ухвалою Яремчанського міського суду від 05 червня 2024 року залучено до участі у справі співвідповідача ОСОБА_3 .
Рішенням Яремчанського міського суду від 12 серпня 2024 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 .
У апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду.
Зазначає, що ОСОБА_2 відгородила територію, на якій розташований його житловий будинок, звівши огорожу. На іншу територію земельної ділянки відповідачка оформила нову технічну документацію та набула право власності по тих межах, які вона самостійно визначила. Межі земельної ділянки, які вона визначила, побудувавши огорожу, надто близько прилягають до його будинку, у нього відсутнє подвір'я. Відповідачка віддала йому територію суто під будинком без території необхідної для обслуговування цього будинку. Він не має доступу до господарських приміщень, на які має право згідно з договором міни від 05 листопада 1999 року, зокрема, криниці, сараїв.
ОСОБА_2 на момент отримання державного акту на право приватної власності на землю була неповнолітня, однак ці обставини не були з'ясовані в суді та залишились поза увагою суду, що призвело до винесення незаконного та необґрунтованого рішення.
Безпідставними є посилання суду першої інстанції, що на момент прийняття рішення міської ради та видачі ОСОБА_2 державного акту на право приватної власності на земельну ділянку він не був співвласником будинку, а тому його права не могли бути порушеними. Спірна земельна ділянка була приватизована незаконно, у зв'язку з чим наступні співвласники були позбавлені права спільної часткової власності на частину земельної ділянки для обслуговування будинковолодіння, яка без їх згоди та без урахування порядку користування прибудинкової територією була виділена у приватну власність відповідачці.
Площу під подвір'ям, яка знаходилась у спільному користуванні, суд першої інстанції не встановив, а лише виходив з припущень. У поземельних книгах за ОСОБА_7 до 1995 року рахувалось 1 541 кв. м, тому й проектна документація виготовлялась саме на цю площу, а попередній власник 1/2 домоволодіння - ОСОБА_8 погоджував вказані межі. Оскільки подвір'я перебувало у спільному користуванні, то його площа не була включена в оспорюваний державний акт на право власності на землю. Спору щодо поділу подвір'я між попередніми власниками ОСОБА_9 та ОСОБА_7 не було, так як вони за спільною згодою, здійснили його поділ і приватизували свою частку.
Однак, суд в своєму рішенні не зазначає розмір відведення земельної ділянки та з яких саме земель має бути виділена земельна ділянка йому та ОСОБА_10 (спадкоємець ОСОБА_4 ), якщо вся земельна ділянка приватизована саме ОСОБА_2 .
Посилання відповідачки на те, що земельна ділянка під будинком позивача не входила в спірний державний акт є суперечливими, адже при поділі земельної ділянки вона відступила її частину розміром приблизно 0,02 га йому по фактичному використанню згідно огорожі. Натомість присадибна земельна ділянка відповідачки є значно більша і становить 0,1 га.
На час оформлення оспорюваного державного акту будинковолодіння по АДРЕСА_1 перебувало у спільній частковій власності ОСОБА_2 та його, частки яких були рівними.
Спірна земельна ділянка є частиною прибудинкової території, згоди на приватизацію якої ні позивач, ні попередні співвласники будинку АДРЕСА_1 не надавали, частина земельної ділянки передана без врахування часток у праві спільної часткової власності у нерухомому майні, порядку користування будинком та розташування інших будівель.
На земельній ділянці перебували надвірні та господарські споруди, які належали власникам названого будинковолодіння. Разом з тим ОСОБА_2 приватизувала частину земельної ділянки, огородила її, чим створила перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою як під будинком, що належить позивачу, так і відповідними господарськими будівлями і спорудами.
Використання і розпорядження земельною ділянкою, що належить громадянам на праві спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих об'єктів і земельної ділянки пропорційно розміру часток у спільній власності на даний будинок, будівлю, споруду. Наступні зміни в розмірі часток у спільній власності на жилий будинок і господарські будівлі, що сталися у зв'язку з прибудовою, надбудовою або перебудовою, не тягнуть за собою змін установленого порядку використання та розпорядження земельною ділянкою (ч. 1, 2 ст. 42 ЗК України від 1990 року). Аналогічна правова норма закріплена у ч.4 ст. 120 ЗК України у чинній редакції.
Під час дії Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року «Про приватизацію земельних ділянок» відповідачка мала законне право на приватизацію земельної ділянки відповідно до розміру частки у праві спільної власності на будинок, внаслідок приватизації земельної ділянки на по АДРЕСА_1 в цілому за ОСОБА_2 відбулось порушення його прав, які підлягають судовому захисту.
На момент відчуження частини згаданого вище житлового будинку, законодавством було передбачено автоматичний перехід відповідної частки земельної ділянки у разі переходу права власності на будівлю і споруду. Цим доводиться цілісність земельної ділянки і нерухомості.
Однак, суд першої інстанції при ухваленні рішення дійшов хибного висновку, що спірна земельна ділянка не перебувала у спільному користуванні співвласників житлового будинку.
Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача, а тому він з часу відкриття спадщини набув речові права на успадковану частину будинку - право володіння та право користування нею, і відповідно, право на захист цих прав. Право розпорядження зазначеним будинком виникло у нього з часу державної реєстрації його права власності.
Прийняття рішення про передачу в приватну власність ОСОБА_2 земель державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності.
В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 14, 19 Конституції України).
У подальшому земля відчужувалася за договорами купівлі-продажу, проводився поділ на ділянки меншого розміру, що в кінцевому результаті в справі, оскаржуване рішення призвело до перебування у приватній власності ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,16 га.
Для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно - будинок АДРЕСА_1 , було набуте у власність його матір'ю ОСОБА_10 та ним, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Витребування спірних земельних ділянок із володіння відповідачів відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норми ст. 388 ЦК України в зв'язку з порушенням органом державної влади низки вимог цивільного законодавства та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.
Спірна земельна ділянка по АДРЕСА_1 вибула із його власності не з його волі.
Суд першої інстанції також не дослідив, що йому не було відомо про поділ та відчуження спірної земельної ділянки площею 0,16 га по АДРЕСА_1 .
Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що у позивача була і є станом на сьогоднішній день земельна ділянка, на якій розташований його будинок і яка необхідна для обслуговування цього будинку, що підлягає приватизації, яка відмінна від її земельної ділянки площею 0,16 га. Будинок позивача знаходиться на вільній земельній ділянці, яка може бути ним приватизована відповідно до рішення органу місцевого самоврядування. Рішенням Яремчанської міської ради від 26.12.2013 ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1 . Однак він умисно не вчиняє жодних дій на виконання цього рішення, оскільки претендує на половину її земельної ділянки.
В період з 2002-2004 рр. між Чугуновими і нею був спір про користування подвір'ям, який було вирішено органом місцевого самоврядування на рівні комісій міської ради. На місці комісійно проведено розподіл подвір'я загального користування шириною 5 м між нею і ОСОБА_10 порівно по 2,5 м кожному та відповідно до рішення від 20.12.1994 їй передано у власність земельну ділянку по АДРЕСА_1 , чим і проведено розподіл подвір'я між нами.
Відповідно до листа Інспекції АБК від 28.11.2002 її заява про поділ подвір'я та встановлення огорожі була розглянута відділом архітектури і містобудування Яремчанського МВК та надано їй право огородити свою земельну ділянку. Тоді Чугунови вперше звернулись до суду з позовом про визнання недійсним її Державного Акту та рішення про надання їй дозволу на приватизацію земельної ділянки від 20.12.1994.
З рішення Яремчанської міської ради народних депутатів Івано-Франківської області від 24.06.1981 також вбачається, що до складу земельної ділянки по АДРЕСА_2 входить подвір'я ( площа не вказана) і 3 земельні ділянки площею 208 кв. м, 772 кв. м та 1542 кв.м, користування якими встановлено міською радою за заявами-згодами громадян. На цій підставі всі співвласники будинків АДРЕСА_2 пізніше приватизували свої земельні ділянки в межах тих площ, які зазначені у рішенні від 24.06.1981 року та в погосподарських книгах, окрім подвір'я.
В поземельних книгах за ОСОБА_7 до 1995 року рахувалось 1541 кв. м. і тому проектна документація виготовлялась на цю площу земельної ділянки. Всі суміжні сусіди, в тому числі ОСОБА_8 (попередній власник частини будинку ОСОБА_1 ) погоджували один одному межі земельних ділянок.
Ні ОСОБА_8 , ні ОСОБА_11 (будучи титульними власниками частини житлового будинку по АДРЕСА_1 ) ніколи не мали претензій до неї з приводу незаконної приватизації мною земельної ділянки, якою завжди користувалась її бабуся. Вони не претендували на мою земельну ділянку, оскільки родичі, а потім і вони фактично користувались земельними ділянками відповідно до розподілу 1981 року. Це пояснюється тим, що порядок користування земельними ділянками біля будинковолодіння 9 та 11 був узгоджений ще попередниками і по факту кожен з них користувався своєю частиною земельної ділянки без будь-яких спорів щодо цього.
На сьогоднішній день попередній власник будинковолодіння - ОСОБА_8 , який свого часу був власником частини будинку Чугунових в м. Яремче, досі користується і є власником земельної ділянки біля будинку по АДРЕСА_1 , яка була виділена в користування ОСОБА_9 (попередній власник) і закріплювалась за ним, як за власником частини житлового будинку за цією адресою. Він приватизував свою частину земельної ділянки по АДРЕСА_1 , однак ОСОБА_1 на неї не претендує, а хоче мати у власності половину саме її ділянки.
Розглядаючи спір по суті, суд першої інстанції правильно встановив, що у ОСОБА_1 є земельна ділянка, яка підлягає приватизації для обслуговування житлового будинку, відмінна від земельної ділянки, що увійшла у склад її Державного акта на право приватної власності.
Правильним також є висновок суду про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин вимог ст. 387, 388 ЦК України, оскільки ОСОБА_1 не був власником спірної земельної ділянки та земельна ділянка не перебувала у його володінні на будь-яких правових підставах. При зверненні до суду з позовом позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що спірна земельна ділянка була зареєстрована за ним та перебувала у його власності чи у користуванні його попередників - співвласників його будинку.
Крім того, до спірних правовідносин можна застосувати інститут позовної давності (відповідну заяву було подано до суду першої інстанції), оскільки ще в 2009 році суд встановив, що позивачем пропущено строк позовної давності.
Також важливою обставиною є те, що станом на той час, коли позивач став власником житлового будинку, спірна земельна ділянка вже належала їй на праві приватної власності. В договорі міни від 05.11.1999, на підставі якого ОСОБА_1 став власником будинку, відсутня інформація про обмін земельної ділянки, а тому він має право користуватись лише тією частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування його будинку. На цю площу було йому надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для обслуговування його житлового будинку. Таким чином, права позивача на земельну ділянку, яка необхідна йому для обслуговування житлового будинку, не порушено і підстави для задоволення позову відсутні.
В судовому засіданні ОСОБА_1 його представник адвокат Лисенко В.І.,апеляційну скаргу підтримали з мотивів, наведених у ній.
Представник ОСОБА_2 адвокат Саварин С.С. вимоги апеляційної скарги заперечила, покликаючись на обґрунтованість висновків суду першої інстанції.
ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в судове засідання не з'явилися, хоча були належним чином повідомлені про місце і час розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, ОСОБА_1 , його представника, представника ОСОБА_2 ,дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, враховуючи таке.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 , його мати ОСОБА_10 та ОСОБА_6 згідно укладеного з ОСОБА_11 договору міни від 05 листопада 1999 року набули права власності на половину житлового будинку з господарськими будівлями на земельній ділянці по АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 22).
ОСОБА_1 є власником 2/3 часток житлового будинку на АДРЕСА_1 .
Співвласником 1/3 частки вказаного будинку є його рідна сестра ОСОБА_4 .
Інша частина будинку АДРЕСА_1 , що належала ОСОБА_2 , була знесена і на приватизованій ОСОБА_12 земельній ділянці був збудований новий будинок, якому присвоєна адреса: АДРЕСА_1 .
Рішенням виконавчого комітету Яремчанської міської ради Івано-Франківської області від 23 лютого 2010 року № 24 1/2 частину житлового будинку по АДРЕСА_1 , що належала у рівних частках ОСОБА_1 , ОСОБА_10 та ОСОБА_6 , визнано одним цілим будинком.
В подальшому, мати позивача - ОСОБА_10 успадкувала після смерті ОСОБА_6 його частку та набула право власності на 2/3 частки будинку, а після смерті останньої у 2018 році її частка у рівних долях перейшла у порядку спадкування до її дітей: ОСОБА_1 та його сестри - ОСОБА_4 .
Рішенням виконавчого комітету Яремчанської міської ради Івано-Франківської області від 20 грудня 1994 року № 136 ОСОБА_2 передано безоплатно у приватну власність земельні ділянки для обслуговування будівель та підсобного господарства, площею 0,08 га, 0,05 га та 0,03 га, розташованих по АДРЕСА_1 .
На підставі цього рішення 17 липня 1995 року ОСОБА_2 отримала оспорюваний державний акт серії ІІІ-ІФ № 046666 на право власності на земельну ділянку для обслуговування будівель та особистого підсобного господарства, площею 0,16 га.
На іншу земельну ділянку рішенням Яремчанської міської ради від 26.12.2013 за №395-23/2013 ОСОБА_1 та ОСОБА_10 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1 . Однак, ОСОБА_1 таким правом не скористався, тому станом на сьогоднішній день дана земельна ділянка ще не є сформованою.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 та частина перша статті 16 ЦК України).
Статтею 41 Конституції України та статтею 319 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна.
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб'єктом (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року у справі № 752/13695/18, провадження № 61-6415св19).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18) зазначено, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.
Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п'ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (пункти 28, 29 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, провадження № 12-122гс18).
Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому, стаття 400 ЦК України вказує на обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна. Разом з тим, стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.
Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, провадження № 12-35гс21).
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, провадження № 12-128гс19).
Застосування приватно-правових конструкцій з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову по своїй суті є недобросовісним та свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту. До обставин, які можуть свідчити про те, що учасники створюють видимість добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову, відноситься, зокрема: момент вчинення правочину чи інших дій; суб'єкти, які вчиняють або з якими вчиняються правочини, контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родичі, квазіродичі, пов'язана чи афілійована юридична особа, пов'язані чи афілійовані групи юридичних осіб) (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року у справі № 522/14900/19, провадження № 61-10361св22).
Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи, дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (пункт 58 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц, провадження № 14-190цс20).
Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов висновку, що у позивача відсутні правові підстави для захисту свого права шляхом витребування частини земельної ділянки в розмірі 0,15 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оскільки ОСОБА_1 не був власником спірних земельних ділянок. За позивачем не зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача за сукупності підстав визначених ст.388 ЦК України.
З такими висновками суду погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Згідно зі ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Доводи апелянта про те, що спірна земельна ділянка була приватизована незаконно і у зв'язку з чим наступні співвласники були позбавлені права спільної часткової власності на частину земельної ділянки для обслуговування будинковолодіння є необґрунтованими.
ОСОБА_2 набула право власності на земельні ділянки для обслуговування будівель та підсобного господарства площею 0,16 га, розташованих по АДРЕСА_1 на підставі рішення виконавчого комітету Яремчанської міської ради Івано-Франківської області від 20.12.1994 №136, тому вона стала законним власником земельної ділянки і отримала документи, що посвідчує право власності на цю земельну ділянку (а.с. 41 т.1).
Підставою для приватизації ОСОБА_2 земельної ділянки у такому розмірі слугувало, зокрема рішення Яремчанського міськвиконкому від 24.06.1981 №133, яким надано у тимчасове користування жителям будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_9 та ОСОБА_13 земельні ділянки біля цього будинку в розмірах відповідно 208 та 1542 кв.м., що разом становить земельну ділянку площею 1750 кв.м. Цим же рішенням у зв'язку з виділенням з цього домогосподарства будинку АДРЕСА_3 , який належав ОСОБА_14 , останній було надано земельну ділянку біля цього будинку площею 772 кв.м.
ОСОБА_9 відповідно до договору дарування від 02.07.1981 подарував ОСОБА_8 належну йому половину житлового будинку з господарськими приміщеннями по АДРЕСА_1 (а.с. 24-25 т.1). Тобто на час дарування ОСОБА_9 була виділена в користування біля будинку земельна ділянка площею 208 кв.м. відповідно до вищеназваного рішення виконавчого комітету місцевої ради.
Тому після укладення договору міни житловими приміщеннями від 05.11.1999 між ОСОБА_11 та родичами ОСОБА_1 , який був неповнолітнім, за половиною будинку АДРЕСА_1 , яку обміняв ОСОБА_11 , була облікована земельна ділянка площею 208 кв.м.
У поземельних книгах за ОСОБА_7 до 1995 року обліковано за цією адресою земельну ділянку площею 1541 кв.м., тому проектна документація відповідачкою виготовлялася саме на цю земельну ділянку, а Левицький зазначений у державному акті на землю, який виданий ОСОБА_12 , як сусідній землекористувач. У матеріалах справи відсутні дані, що будь-хто з суміжних землекористувачів, зокрема і ОСОБА_8 чи його спадкоємці, після приватизації відповідачкою цієї земельної ділянки заявляли претензії до неї з приводу неправомірності приватизації чи спору щодо її площі та меж.
ОСОБА_1 не надав доказів, що він будь-коли користувався земельною ділянкою, яку приватизувала ОСОБА_2 , що порушено його право на користування нею, і що він може претендувати на неї в порядку, визначеному законом.
Не заслуговують на увагу посилання апелянта, що рішенням Яремчанської міської ради від 24.07.2014 скасоване рішення виконкому Яремчанської міської ради від 20.12.1994 №136 в частині передачі у власність ОСОБА_12 спірної земельної ділянки. Встановлено, що ОСОБА_2 таке рішення органу місцевого самоврядування було оскаржено до суду.
Рішенням Надвірнянського районного суду від 26.10.2016, яке залишено без змін апеляційною та касаційною інстанціями, визнано незаконним рішення Яремчанської міської ради від 24.07.2014 року про відміну п.48 додатку №3 рішення виконкому Яремчанської міської ради від 20.12.1994 №136 в частині передачі у власність ОСОБА_15 земельної ділянки площею 0.16 га по АДРЕСА_1 для обслуговування будівель і ведення особистого підсобного господарства.
Окрім того позивачем не спростовано факту, що на теперішній час він користується земельною ділянкою біля будинку, якою раніше користувався попередній власник для обслуговування будинку.
Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги, що пунктом 4 рішення виконкому Яремчанської міської ради від 24.06.1981 №133 вилучено у ОСОБА_13 виявлену у його користуванні земельну ділянку зверх норми в розмірі 726 кв.м. у фонд міської ради, надавши йому право зібрати урожай з неї у 1981 році, а тому саме ця частина землі має належати йому біля будинку на АДРЕСА_1 .
Зі змісту рішення убачається, що вилучена земельна ділянка не входила у надану цим же рішенням ОСОБА_13 земельну ділянку площею 1542 кв.м., а представник відповідачки в суді пояснила, що виявлена зверх норми земля знаходилася в іншому місці, поза межами прибудинкової земельної ділянки.
З урахуванням вищенаведеного, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог до відповідачів, які належним чином, набули право власності на спірну земельну ділянку, а ОСОБА_2 як власник землі, відповідно до закону розпорядилася нею. При цьому права на користування суміжною земельною ділянкою, якою користується і користувався позивач, нею чи ОСОБА_3 не порушено. Позивач ОСОБА_1 не довів у суді свого права на витребування половини земельної ділянки у відповідачів.
Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновки суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни судового рішення.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів апеляційного суду дійшла переконання, що оскаржуване рішення судом першої інстанції постановлене з додержанням вимог матеріального і процесуального права, тому його слід залишити в силі. Доводи апеляційної скарги не спростовують його законності і обґрунтованості. Підстав для його скасування з мотивів, наведених у скарзі, не встановлено.
Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України.
Частиною першою зазначеної статті встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи наведене, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на апелянта.
Керуючись ст. 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Яремчанського міського суду від 12 серпня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 26 листопада 2024 року.
Суддя-доповідач: І.В. Бойчук
Судді: О.В. Пнівчук
В.М. Луганська